35. Асиміляція і дисиміляція приголосних

Досить поширеною в староукраїнській мові була асиміляція при- голосних за дзвінкістю/глухістю: бъчела, сдоровье, на жерепце – бджола, здоров’я, на жеребці. У нових сполученнях пом’якшених приголосних [д'], [ж’], [з'], [л'], [н'], [с'], [т'], [ц'], [ч’], [ш’] із середньоязиковим м’яким [й] в українській, білоруській і деяких говорах російської мови відбувались асимілятиві зміни. Указані передньоязикові повністю асимілювали наступний звук [й], унаслідок чого утворилися подовжені передньо- язикові приголосні: суддя, збіжжя, життя, ніччю відповідно до давньоруських судия, събожие, житие, ночию. Через тверду вимову не могли асимілювати наступного [й] губні приголосні та [р]: в’яза- ти, п’явка, м’ята, пір’я, узгір’я. Повна асиміляція [й] передньоязиковими приголосними відобра- жена в староукраїнських писемних пам’ятках, починаючи з ХІ ст.: Илля, священье. Подовження (за походженням подвоєння) приго- лосних є однією з типологічних ознак сучасної української літератур- ної мови. Воно охоплює іменники середнього роду ІІ відміни на -я: життя, зілля, провалля, узбіччя, окремі іменники чоловічого роду І відміни: Ілля, суддя, форми орудного відмінка іменників ІІІ відміни: ніччю, сіллю, тінню. Не подвоюються, як зазначалося, губні й [р], а також звуки при збігові приголосних: радістю. Дисиміляція приголосних Дисиміляція приголосних менш поширена в українській мові, ніж асиміляція. 58 Фонетичні зміни цього типу теж пов’язані зі зникненням зреду- кованих. Новоутворені групи приголосних часто містили звуки, близькі за певною артикуляційно-акустичною ознакою, що могло утруднювати їх вимову. У зв’язку з цим подібні за певними харак- теристиками звуки дисимілювалися. Найчастіше розподібнення від- бувалося в групах приголосних кт, чн. Наприклад, у слові кто після занепаду слабкого зредукованого (къто) утворилося сполучення звуків [кт], однакових за способом творення – вони є проривними. У цій групі відбувається дисиміляція, [к] змінюється на щілинний [х]. Розподібнення відбулося в групах приголосних [чн], зокрема в словах рушник, мірошник, соняшник. Правда, цей процес не завжди прохо- див послідовно, оскільки у відповідних морфемах дисиміляції могло й не бути: ручний, сонячний.

36. Ствердіння і помякшення приголосних

Ствердіння приголосних перед [и], [е] Із процесом злиття праслов’янських голосних [ы] та [і] в одному звукові [и] пов’язане ствердіння приголосних перед [е] та [и], яке є важливою фонетичною ознакою української мови. Напівм’які приго- лосні в позиції перед [і] в процесі його перетворення в [и] поступово втратили пом’якшення. За аналогією, очевидно, це поширилося й на пом’якшені приголосні, що стояли перед [е]: кислий, село, видно, зелений, лежати. На думку сучасних лінгвістів, цей фонетичний процес відбувся в ХІ−ХІІ ст. Ствердіння губних [б], [п], [в], [м], [ф] У східнослов’янських діалектах губні приголосні були твердими й напівм’якими. Після занепаду зредукованих з’явилася тенденція до ствердіння напівм’яких губних приголосних. Спочатку ствердіння губних звуків відбулося в середині перед слабким [ь]: равьны, правьды – равъный, правъды, потім – у позиції перед сполученням з -й: бьеть, здоровье – быеть, здоровъе. Особливо послідовно це явище відбувалося в південноруських говорах і поширилося й на інші пози- ції губних, наприклад, у кінці слів: кров, любов; у закінченнях числів- ників: вісім; в особових закінченнях дієслів наказового способу: по- здоров, насип. Ця фонетична особливість – ствердіння приголосних – є типологічною ознакою українського й білоруського консонантизму. Трохи пізніше ствердіння губних приголосних відбулося в україн- ській мові також на початку слів перед я з колишнього носового переднього ряду: в’язати, м’ята, п’ять. У деяких південно-західних говорах після губного міг виникати звук [л]: здоровля або [н'] після приголосного [м]: мнясо, сімня. Ствердіння [р] у деяких південно-західних говорах 61 У багатьох говорах української мови поширилася тверда вимова звука [р]. У північних ареалах традиції такої вимови [р] були давні- шими: рабий, у південно-західних ця тенденція виявилася дещо пізні- ше. Ствердіння [р] тут могло відбуватись одночасно із ствердінням губних, тому й принципи цих процесів були однакові: після ствер- ділого приголосного виникав вставний [й]: зорйа, рйасний. Пом’якшення приголосних [с], [ц], [з] у суфіксах -ський, -цький, -зький Давні писемні джерела засвідчують наявність у морфемній систе- мі прикметникового суфікса -ьск-: мирьскии, латиньскии, ºегипетьскии. Після занепаду зредукованого переднього ряду в цьому суфіксі в староукраїнській мові приголосні перед зредукованим своєї м’якості не втратили, крім губних, що стверділи. М’якість на письмі позна- 57 чалася літерою ь: покутьскую, польскому і под. Унаслідок прогре- сивної асиміляції за твердістю/м’якістю ця м’якість перейшла на звуки [с] у суфіксі -ский та на похідні від нього суфіксальні морфе- ми: -зкий, -цкий: волиньский > волиньський > волинський. Цей фонетичний процес став однією з характерних особливостей україн- ської мови та нормою сучасної української літературної мови.

37. Зміна (л) на (ў).

Названий фонетичний процес безпосередньо пов’язаний з істо- рією зредукованих. В українській та білоруській мовах перехід [л] в [у] нескладовий відбувся у двох фонетичних позиціях: 1) у давніх звукосполученнях сильного зредукованого з [л] між приголосними: пълний, тълстий, шълк, мълчати > повний, товстий, шовк, мов- чати; 2) у граматичному суфіксі лъ колишніх активних дієприкмет- ників минулого часу: сказалъ, ходилъ, робилъ > сказав, ходив, робив. У говорах української мови трапляються випадки, коли зміна [л] в [у] нескладовий відбувається в колишніх сполученнях сонорного [л] не тільки з попереднім зредукованим, а й із голосним повного творення: горіўка ‘горілка’, сопіўка ‘сопілка’, гоўка ‘голка’, стріўка ‘стрілка’. Занепад зредукованих викликав зміни і в системі приголосних. Наслідком занепаду редукованих є і заміна в українській мові приголосного [л] на [ў] (в). Зміна ця відбулася в сполученні [ъл], [ьл] між приголосними: вълкъ  воўк  вовк шьлкъ  шоўк  шовк Вона пов’язана з процесом сильного ствердіння приголосного [л], з утворенням його задньопіднебінної вимови, що наблизило його до нескладотворчого [ў] або білабіального [в]. На таку вимову впливав попередній лабіалізований голосний. Це явище засвідчується в пам’ятках української мови з ХV ст.: стовбъ, вовна, мовчати, Жовтіє Води (Літ.Сам.). Якщо ж перед [л] не було редукованого або після [л] стояв голосний, то змін [л] на [ў] не відбувалася: горhлъка  горілка, ігълъка ® голка.Заміна відбулася і в дієслівних формах: написалъ ® написаў (написав), носилъ ® носиў (носив) Ця заміна теж пов’язана із занепадом редукованих у слабкій позиції. Отже, процес формування фонетичної системи української мови довготривалий і складний, в ній зберігаються елементи різних епох її історії