26. Зміна артикуляції (і) в позиції після (ъ)

Голосний [і] в позиції після [ъ] у давньоруській мові траплявся звичайно тоді, коли він стояв на початку слова, перед яким був прийменник з кін* цевим [ъ], або на початку морфеми в слові з префіксом, що теж закінчувався на [ъ]: съ иньшь, съискати. Звук [ъ] у такій позиції вимовлявся як зредукований сильний, що зумовлювалося асиміляційним впливом'на нього наступного голосного повного творення. Асиміляція голосних у такій позиції відбувалася не в одному напрямі, а була взаємною, двобічною. З одного боку, наступний [і] впливав на попередній [ъ], а з другого — зредукований непереднього ряду впливав на [і], внаслідок чого артикуляція [і] ставала дещо зниженою й просувалася вперед, у напрямі до місця артикуляції голосних непереднього ряду, і таким чином зближувалася з артикуляцією звука [у]. Разом з тим цей звук повністю асимілював попередній [ъ]. Отже, з двох голосних [ъ] та [і] розвинувся один — [у]: съ иньшь ->¦ сыным\ съискатисьіскати. Процес зміни артикуляції [і] в позиції після [ъ] у більшості давньоруських говорів відбувався не пізніше першої половини XII ст. В першій половині XIII ст. його наслідки засвідчуютьсй писемними пам'ятками: из unote зємль

27. Наслідки занепаду зредукованих у системі голосних.

. Дослідники, процес занепаду зредукованих повязують з періодом початку 12ст. Занепад надкоротких був найвизначнішим процесом, який відбувався на історичному зламі епохи розпаду праслов’янської мови й утворення окремих слов’янських мов. Загальною причиною зникнення зредукованих із праслов’янської системи вокалізму було те, що існування надкоротких голосних порушувало тенденцію, яка діяла в праслов’янській мові, до усунення протиставлення голосних за тривалістю. Доля зредукованих залежала від їх сильної чи слабкої позиції в слові. У слабкій позиції вони ще більше скорочувались і, зрештою, переходили в нуль звука, а в сильній позиції ці голосні дещо подовжувалися, наближаючись до [о] та [е] нормальної тривалості.. Занепад зредукованих припинив дію праслов’янських законів, які регламентували організацію складу: закону складового сингармонізму й закону відкритого складу. У межах складу стало можливим поєднання звуків різної сфери артикуляції, утворилася велика кількість новозакритих складів: книжка, правда, праведник. У галузі морфології занепад зредукованих викликав появу якісно нових морфем, які складалися тільки з однієї фонеми: сум-н-о, с-кинути, а також спричинив появу нульової флексії, що стала показником певних морфологічних форм, зокрема називного відмінка однини: брат, ден′′′. Процес занепаду й вокалізації зредукованих відбувався, очевидно, у тих говорах праслов’янської мови, які лягли в основу української мови в ХІ–ХІІ ст., і відіграв велику роль у формуванні її фонетичних особливостей, як і звукових характеристик інших слов’янських мов.. Найповніше занепад зредукованих відбився у фонетичній системі. Так, у системі вокалізму занепад зредукованих викликав низку змін. Як відомо, в українській мові існують [о] та [е] давні, або етимологічні, й [о] та [е] нові, або секундарні. Нові [о] й [е] виникли із колишніх зредукованих, що стояли в сильній позиції. У слабкій позиції у відповідних морфемах зредуковані зникли взагалі. Це й спричинило чергування нових [о] й [е] з нулем звука: сон–сну, пісок–піску, сто–сотня. Таке чергування інколи може порушуватися під впливом аналогії. Наприклад, Луцьк–Луцька з давніших форм. Нові [о] та [е], які чергуються з нулем звука, називаються випадними. Окрім випадних, існують ще й вставні [о] та [е], що теж є новими, проте вони не мали якоїсь матеріальної бази для своєї появи (як [о], [е], що виникли із сильних зредукованих). Вставні [о] й [е] з’явилися, щоб уникнути збігу групи приголосних, кінцевим у якій був сонорний..