16. Принципи процесу виховання (принцип гуманізму виховання, виховання в діяльності і спілкуванні, цілісного підходу до виховання).

Виховання – процес цілеспрямований, який орієнтує вихователя і вихованця на досягнення мети як ідеального передбачення результатів процесу.

Принцип гуманізації виховання

Гуманізм — система поглядів, яка визначає цінність людини як осо­бистості, її право на свободу, ща­стя, розвиток і виявлення всіх здібностей.

Принцип гуманізації про­цесу виховання передбачає ви­знання цінності дитини як особистості, її прав на свобо­ду, щастя, захист і охорону життя, здоров'я, створення умов для розвитку дитини, її творчого потенціалу, схильно­стей, здібностей, надання їй допомоги у життєвому само­визначенні, повноцінної самореалізації.

У «Декларації прав дитини» говориться про необхідність за­коном, іншими засобами забезпечувати соціальний захист дитини, можливостей і сприятливих умов для її фізичного, розумового, морального, духовного розвитку в атмосфері свободи і гідності.

Реалізація принципу вимагає від вихователя його гуманістичної орієнтації, яка включає: ставлення педагога до педагогічної діяль­ності як до покликання, яке спрямоване не лише на викладання предмета, але й, у першу чергу, на дитину.

Принцип передбачає також повагу до особистості дитини. У ді­яльності вчителя повага до учнів викликає в останніх довіру, від­вертість, увагу до порад і пропозицій викладача. «Діти, підлітки, — як зазначає А.Г. Ковальов, — дуже чутливі до оцінки їх актив­ності, умінь, виявів розуму, фізичної сили і спритності, які роз­глядаються як якості, гідні поваги і заохочень».

Повага до особистості школяра виявляється:

— у знанні вихователем індивідуальних особливостей дитини, у забезпеченні умов для її розвитку; в урахуванні інтересів учнів, їх індивідуальних смаків, потреб, поглядів та ін.;

— у вияві довіри до дитини, доброти, чуйності;

— увазі, співчутті, співстражданні, сердечній турботі; в емпатичному ставленні до особистості, що передбачає бажання і уміння відчувати іншого як самого себе, ставати на його позиції, розуміти внутрішній світ дитини, тобто перейматися проблемами індивіда;

— у діалогізмі спілкування, який не можливий без бажання і уміння слухати і чути дитину, без ведення діалогу на основі рівностей позицій, взаємоповаги і довір'я, коли засобами спілкуван­ня педагога з вихованцями є не настанови, заборона, погрози, а врахування точки зору співбесідника, розумні вимоги.

Звідти виходить тактика співробітництва, взаємодії в сумісній діяльності і спілкуванні.

Гуманізм вихователя передбачає також терпимість, його педа­гогічний такт.

Все це повинно стверджувати неповторність кожної дитини. Саме стверджувати, а не декларувати.

А.С. Макаренко теоретично обґрунтував і в своїй практичній діяльності реалізував принцип оптимістичної гіпотези у відношен­ні до дитини. В.О. Сухомлинський неодноразово висловлював думку про те, що кожна дитина талановита, і завдання вихователя в тому, щоб знайти «ізюминку» в кожній дитині.

Ш.О. Амонашвілі пише, звертаючись до вчителів: «Вірте в дити­ну. Вірити треба навіть тоді, коли опускаються руки, коли зробив все, а нічого не виходить. Пам'ятайте, що доля дитини залежить тільки від Вас. Якщо в дитину ніхто не вірить, вона стає зовсім без­порадною, їй ні на кого обіпертися, і ми обов'язково втратимо її».

Щоб вірити, треба виявляти саме позитивні риси характеру, діяльності, спілкування школя­рів. Вирішенню цього завдання сприяє організація різноманітної діяльності дитини, де б вона мо­гла виявити своє «я».

Але вихователь повинен знати, як пред'яв­ляти вимоги. Вимоги повинні бути посильними, доступними для розуміння дітей, відповідати можливостям індивіда, бо при непо­сильному завданні вся робота приречена на невдачу. Важливо, щоб дитина усвідомлювала необхідність виконання тих чи інших вимог. Самі вимоги повинні мати позитивний характер, коли переважає не частка «не» (не кричи), а стимулювання до позитивних дій: будь уважним, слухай товаришів, бережи свою пам'ять тощо.

Суттєвою умовою виконання вимог є не лише їх формулюван­ня, визначення того, що треба, а й розкриття способів виконання вимог, тобто відповідь на запитання: «Як?».

Умовою прийняття дітьми вимог є педагогічний такт вихователя, коли вчитель повинен стати на місце учня і розмовляти з ним так, як хотів би, щоб спілкувались з ним. При аналізі результатів виконання вимог не порівнювати одну дитину з іншою. Можна говорити про успіхи чи невдачі тільки конкретної дитини.

Реалізація принципу веде до сформованості у школяра гуманності як вершини його моральності, яка знаходить своє виявлення:

— у свідомому засвоєнні універсальних цінностей загальнолюдської та національної культури;

— в осмисленні єдності людського роду і себе як його неповторної частки, зв'язку з іншими людьми, суспільством, природою, культурою;

-- у виявленні любові до людей, всього живого, милосерді, оброті, здатності до співчуття, умінні проявляти доброзичливість до всіх людей, незалежно від їх раси, національності, віроспові­дання, положення у суспільстві, допомагати близьким і далеким;

— у прагненні до згоди, добросусідства, свободи, рівності, брат­ства;

— у готовності вихованців до самозахисту своїх інтересів;

— у прагненні до оволодіння способами самовиховання, само­вдосконалення з метою оволодіння художніми, науковими, есте­тичними, моральними цінностями, шляхом ознайомлення, охо­рони, відродження, відтворення в різних видах діяльності та ін.

Принцип виховання в діяльності і спілкуванні

Діяльність людини — основа життя суспільства в цілому і роз­витку кожної особистості, бо в ній містяться об'єктивно-суб'єк­тивні процеси і можливості її формування, здійснюється взаємо­дія суб'єктів діяльності — їх спілкування.

Діяльність і спілкування особистості являють собою єдине ціле, тому що в основному взаємодія з предметами є одночасно і взає­модією з людьми.

Важливим у цьому процесі є те, що в спілкуванні конкретний індивід виступає і які суб'єкт, і як об'єкт взаємодії: не лише оточу­ючі люди впливають на особистість, а й вона сама впливає на інших, на характер міжособистісних стосунків.

Залежність виховання від характеру діяльності та спілкування вихованців — одна із закономірностей процесу виховання.

Принцип виховання в діяльності і спілкуванні вимагає такої їх організації, щоб вони стали засобом формування особистості, формою виявлення її ставлення, оціночного ставлення до оточу­ючої дійсності, ареною самореалізації можливостей, потреб, інте­ресів людини. С.Л. (Рубінштейн писав: «Ставлення до оточуючого світу — це, перш за все, ставлення індивіда до того, що складає умови його життя. Але найперша умова життя людини — це інша людина. Ставлення до іншої людини складає основну тканину люд­ського життя, її серцевину».

Але не будь-яка організація діяльності і спілкування сприяє цьому однаковою мірою. Умовами ефективної організації діяль­ності та спілкування є:

1. Забезпечення активності особистості в діяльності і спілку­ванні, яке передбачає обмін інформацією з проблем етики, естетики, праці, спорту, досвіду, обмін уміннями, результатами діяль­ності, взаємодію у цьому процесі, тобто діяльність повинна бути значущою для дитини, мати для неї особистісний сенс.

2. Залучення дітей до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, громадської, спортивної, естетичної — для реалізації мети всебічного розвитку особистості школяра, його самореалізації. У процесі цієї діяльності людина спілкується з ба­гатьма групами: членами сім'ї, класним колективом, учителями, з іншими людьми в часи відпочинку, занять спортом та ін., кожна з яких впливає в тій чи іншій мірі на її розвиток.

При цьому вільний перехід від одного виду діяльності до ін­шого є тим важелем, за допомогою якого здійснюється формуван­ня прагнення і мотивів особистості. Саме зміна соціальної позиції й різних видів діяльності допомагає у розв'язанні таких питань виховання, як подолання морального егоцентризму, формування у вихованців здатності співчувати іншим людям¹.

3. Створення умов для того, щоб школяр відчував задоволення в процесі виконання конкретної роботи. Лише така діяльність стає справжнім фактором розвитку.

4. Педагогічне керівництво розвитком дитини у процесі діяль­ності і спілкування на основі співставлення «зони актуального до­сягнення» з «зоною найближчого розвитку» (Л.С. Виготський), що дозволяє об'єктивно враховувати новоутворення, зміни, які відбу­ваються у суб'єкта.

5. Забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між ви­хователем і вихованцями — відношення поваги, взаємодопомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розумне поєднання педаго­гічного керівництва з розвитком ініціативи, активності, самостій­ності школярів.

Майстерність педагога полягає в тому, щоб діти не бачили впливу педагога. Всі конкретні справи дітей повинні сприйматися ними як їх власна ідея, яку вони будуть реалізовувати.

У своїх наукових працях і практичній діяльності СТ. Шацький, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський розкрили значення діяль­ності і спілкування для виховання особистості, визначили конк­ретні шляхи її організації.

Принцип цілісного підходу до виховання

Цей принцип розглядається як теоретична основа організації виховної діяльності. Він передбачає:

1. Необхідність обліку всієї сукупності економічних, соціаль­них, моральних та інших умов, які мають вплив на формування людини як особистості. З урахуванням цих факторів конкретизу­ється мета організації виховної діяльності з колективом школярів або з окремою дитиною.

2. Формування різноманіття якостей особистості школяра, ос­нов інтелектуальної, моральної, естетичної, економічної, політич­ної, правової, екологічної, фізичної, комунікативної культури, культури праці, сімейних відносин як цілісного процесу. Все це потребує відбору змісту виховної діяльності.

3. Оптимальний вибір методів і засобів досягнення мети, їх ди­ференціація в залежності від соціально-економічних, вікових особливостей, рівня культури вихованців. А.С. Макаренко писав: «Ніякого засобу взагалі, хоч би який ми взяли, не можна визначи­ти ні добрим, ні поганим, якщо ми розглядаємо його окремо від інших засобів, від цілої системи, від цілого комплексу впливів».

4. Визначення умов, які забезпечують успіх реалізації мети. Одні­єю з важливих загальних умов є систематичність і послідовність в ор­ганізації виховання, тобто процес виховання потребує обгрунтова­ної системи, що враховує попередній досвід вихованців і розробляє перспективи взаємодії вихователів і вихованців, передбачає усклад­нення завдань виховання і безперервність виховного процесу.

Цілісність виховного процесу вимагає:

— диференціації форм і засобів масового та індивідуального впливу в залежності від психологічних, вікових особливостей, ос­вітнього і культурного рівня вихованців;

— координації зусиль учасників процесу;

— творчого підходу до організації процесу виховання;

— врахування конкретної виховної ситуації та закономірнос­тей, принципів, особливостей виховання;

— варіативність методів, форм, засобів виховання та ін.

5. Облік результатів виховної діяльності і корегування за необ­хідності мети, завдань, змісту, методів, умов досягнення мети.

Це одна з найскладніших проблем, яку досліджували А.С. Мака­ренко, В.О. Сухомлинський, Б.М. Бітінас, О.С. Богданова, Т.М. Куриленко, І.С. Мар'єнко, Н.І. Монахов та ін.

Вивчення результативності виховної діяльності пов'язане із визна­ченням сформованості у школяра в залежності від його вікових мож­ливостей важливих рис особистості, які є показниками вихованості.

На основі праць М.В. Єфременко, МЛ. Монахова можна назвати такі головні якості особистості школяра: громадянськість, допитливість, ретельність, сумлінність, працелюбність, повага до старших, гуманність, доброта, чуйність, чесність, ввічливість, ощад­ливість, дисциплінованість, гідність, самостійність, активність, відповідальність, єдність слова і діла, правдивість, скромність, са­мокритичність, ініціативність, сила волі, любов до прекрасного, прагнення до фізичної досконалості та ін.