Основні поняття

Педагогіка – наука про виховання. Розкриває сутність, цілі, завдання і закономірності виховання, його роль у житті суспільства та розвитку особистості.

Виховання – у широкому соціальному розумінні – засіб передачі старшими поколіннями і активним засвоєнням наступними соціального досвіду людства, необхідна умова прогресу суспільства.

Виховання – у широкому педагогічному розумінні – процес цілеспрямованого формування особистості в умовах спеціально організованої виховної системи, що забезпечує взаємодію вихователів і вихованців.

Виховання – у специфічному педагогічному розумінні – спеціальна виховна діяльність, що має на меті формування певних якостей, властивостей і відношень людини.

Об'єкт педагогіки – виховання як свідомий і цілеспрямований процес.

Предмет педагогіки – протиріччя, закономірності, відношення, технології організації та здійснення виховного процесу, що визначають розвиток особистості.

Педагогічне явище – явище, яке відбувається в процесі взаємодії педагогів і вихованців і відображає вирішення певних педагогічних цілей.

Педагогічний факт – відомості про педагогічну діяльність, які засвідчують певні зміни у розвитку, вихованні й навчанні людини.

Основні поняття педагогіки:

• освіта;

• розвиток;

• виховання;

• навчання;

• педагогічний процес.

Освіта – процес і результат оволодіння системою знань, умінь і навичок і формування на їх основі світогляду та якостей особистості.

Розвиток – процес становлення особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх соціальних та природних факторів. Розрізняють психічний, фізичний та загальний розвиток.

Виховання – процес цілеспрямованого впливу з метою створення сприятливих умов для розвитку особистості.

Навчання – спеціально організований процес взаємодії педагога і дитини, спрямований на засвоєння змісту освіти та досвіду навчально–пізнавальної діяльності.

Педагогічний процес – динамічна система, яка об'єднує процеси виховання, навчання, розвитку і саморозвитку особистості вихованця.

Самовиховання – усвідомлена, цілеспрямована діяльність людини, спрямована на саморозвиток, самоосвіту, удосконалення позитивних і подолання негативних особистісних якостей.

Самоосвіта – активна, цілеспрямована пізнавальна діяльність людини, пов'язана з пошуком і засвоєнням знань у галузі, що її цікавить.

Головні функції виховання в сучасних умовах:

• прилучення вихователів і дітей до цінностей духовної культури свого народу та всього людства і на цій основі – виховання духовності й моральності;

• соціальний захист прав і гідності дитини, охорона підростаючого покоління, забезпечення умов для повноцінного розвитку фізичних, розумових і творчих здібностей;

• надання допомоги дитині у життєвому самовизначенні.

Загальна мета виховання – формування цілісної, гуманної особистості, орієнтованої на відтворення цінностей національної і загальнолюдської культури у творчій життєдіяльності.

Педагогізація суспільства – посилення впливу педагогіки на соціальну дійсність, взаємини людей, засоби масової інформації.

Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання, навчання й освіти, розробляє загальні основи організації і здійснення педагогічного процесу. Складається з чотирьох розділів:

• основи педагогіки – вивчає філософські засади педагогіки, системи освіти;

• дидактика – теорія навчання як засобу освіти і виховання;

• теорія виховання – виявляє сутність процесу виховання, його закономірності, тенденції та розробляє цілі, зміст, принципи, методи і форми організації виховного процесу;

• школознавство (теорія управління навчально–виховним процесом) – система управління школою і діяльність органів освіти.

Вікова педагогіка вивчає закономірності, методи, засоби і прийоми навчання й виховання на різних стадіях розвитку людини. Поділяється на такі напрями:

• дошкільна педагогіка – наука, що вивчає закономірності виховання й навчання дітей дошкільного віку;

• педагогіка школи – наука, що вивчає зміст, форми і методи навчання й виховання школярів

Професійна педагогіка – наука, що досліджує і розробляє закономірності, зміст, форми і методи професійної освіти. Виокремлюють такі напрями.

• педагогіка професійно–технічної освіти – галузь педагогіки, що вивчає підготовку кваліфікованих фахівців середньої ланки;

• педагогіка вищої школи має предметом закономірності навчально-виховного процесу в умовах вищого навчального закладу.

Соціальна педагогіка – наука про соціалізацію особистості в процесі взаємодії з різними соціальними інститутами і соціальним середовищем в цілому. Науково–теоретичну структуру соціальної педагогіки утворюють:

• агогіка – галузь педагогіки, що вивчає проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків;

• герогіка – досліджує соціально–педагогічні проблеми людей похилого віку;

• андрагогіка – вивчає проблеми освіти й виховання людини протягом усього її життя;

• віктимологія – розробляє проблеми категорії людей, які стали жертвами несприятливих соціальних умов та насильства.

Родинна педагогіка має предметом закономірності процесу формування особистості у сім'ї та особливості її виховуючого впливу.

Етнопедагогіка – наука про специфіку і закономірності народного виховання, його досвід, накопичений у національній культурі, традиціях, звичаях, фольклорі.

Спеціальна (корекційна) педагогіка – вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та освіти дітей з різними фізичними і психічними вадами. Поділяється на такі напрями:

• сурдопедагогіка – виховання і навчання глухих дітей;

• тифлопедагогіка – виховання і навчання сліпих дітей;

• логопедія – виховання і навчання дітей з розладами мовлення;

• олігофренопедагогіка – виховання і навчання розумово відсталих дітей.

Історія педагогіки вивчає процес історичного розвитку освіти і педагогічної думки у їх єдності та взаємодії з сучасними проблемами освіти.

Порівняльна (компаративістська) педагогіка досліджує виховні й освітні системи у різних країнах, закономірності їх функціонування, розвитку та взаємодії.

Форми взаємозв'язку педагогіки з іншими науками:

1. використання провідних теоретичних положень та узагальнюючих висновків інших наук, наприклад, філософії, ідеї якої виконують методологічну роль у вивченні педагогічних явищ;

2. творче запозичення методів досліджень інших наук, зокрема, психології, яка допомагає побудувати систему експерименту, спостереження за поведінкою і діяльністю дітей;

3. використання конкретних результатів досліджень психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук;

4. участь у комплексних дослідженнях людини.

Дошкільна педагогіка – це наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до школи.

Завдання дошкільної педагогіки:

• обґрунтування парадигм педагогічної теорії і практики, серед яких чільне місце посідає гуманістична, що спрямована на особистісний розвиток кожної дитини;

• виявлення закономірностей навчання і виховання дитини дошкільного віку;

• дослідження особливостей розвитку дитини в процесі навчання і виховання.

Джерела дошкільної педагогіки як науки:

• етнопедагогіка;

• ідеї видатних педагогів минулого;

• експериментальні дослідження проблем розвитку і виховання;

• передовий педагогічний досвід;

• дані суміжних наук.

Етнопедагогіка – наука про досвід народу у вихованні підростаючих поколінь.

Компоненти української етнопедагогіки (за М. Г. Стельмаховичем):

• народна фамілістика – знання і досвід будівництва міцної та здорової сім'ї;

• народне дитинознавство – народні погляди на дітей, виховні чинники формування особистості у дошкільному віці;

• народна дидактика – здобутки народу в розумовому вихованні, формуванні основ світогляду підростаючого покоління;

• народна педагогічна деонтологія відображає етичну сферу обов'язкового у думках і вчинках кожної людини;

• виховна практика – використання народної мудрості у засобах етнізації дитини, формування національної самосвідомості.

Актуальні проблеми дошкільної педагогіки:

• розробка основ науково–методичного забезпечення педагогічного процесу в дитячому садку в нових умовах;

• вивчення шляхів здійснення особистісноорієнтованого підходу у вихованні;

• вивчення особливостей розвитку духовності дитини як домінуючого начала в структурі особистості;

• визначення наукових засад роботи з обдарованими дітьми;

• дослідження педагогічних умов повноцінного фізичного і психічного розвитку дитини в дошкільні роки.

Основні шляхи реформування дошкільної освіти:

1. комплексне вивчення проблем родинного і суспільного виховання в сучасних соціальних умовах;

2. встановлення вікових нормативів фізичного, психічного та духовного розвитку дітей;

3. створення організаційно-методичної служби сім'ї, оптимальних науково-методичних умов діяльності дошкільних закладів різних типів;

4. оновлення змісту, форм і методів виховання та розвитку дітей.

Педагогічне дослідження – це процес наукового визначення актуальної педагогічної проблеми, її вивчення та аналіз результатів.

Зміст педагогічного дослідження – творчий цілеспрямований пошук шляхів удосконалення виховання і навчання дітей дошкільного віку.

Методологія педагогічного дослідження – визначальні положення про мету, структуру, функції і методи науково–педагогічного дослідження. Вимагає об'єктивного розгляду педагогічних явищ у їхньому розвитку та взаємозв'язку.

Логіка педагогічного дослідження – зміст і послідовність пошукових кроків, які повинні забезпечити вирішення поставлених завдань.

Головні критерії ефективності науково–педагогічного дослідження:

• одержання нового наукового результату;

• збагачення теоретичного знання, яке може сприяти процесу виховання і навчання дітей.

Рівні педагогічного дослідження:

• Теоретико–методологічний – спрямований на аналіз існуючих педагогічних теорій і створення нових.

• Теоретичний і методичний рівні забезпечують вирішення теоретичних і методичних проблем навчання і виховання дітей.

• Історико–педагогічне дослідження має на меті вивчення конкретних проблем історії педагогіки, його ефективність обумовлена не лише новизною виявлених дослідником даних, а й їх прогностичним значенням для розвитку науки і практики.

Концепція – система вихідних теоретичних положень, яка слугує базою для дослідницького пошуку.

Моніторинг – система контролю, відстежування за процесом і результатами дослідження. Включає збір, обробку та аналіз інформації для корекції, прийняття рішень, що покращують освітній і дослідницький процеси.

Принципи методологічні (лат. pricipium – основа, першопочаток) – основні положення, на яких базується дослідницьке і практичне перетворення педагогічних систем. Принципи повинні бути обґрунтованими, носити узагальнюючий характер і бути обов'язковими для виконання.

Дослідницький підхід – вихідний принцип, вихідна позиція. У сучасних педагогічних дослідженнях реалізують:

• системний підхід – орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, виявлення його зв'язків і відношень;

• комплексний підхід – розгляд групи явищ у сукупності;

• цілісний підхід – забезпечує цілісність об'єкта;

• особистісний підхід – передбачає ставлення до вихованця як до особистості, як до самосвідомого суб'єкта власного розвитку і суб'єкта виховної взаємодії;

• діяльнісний підхід – полягає у визнанні єдності психіки та діяльності, єдності будови внутрішньої та зовнішньої діяльності, діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин;

• історичний підхід – орієнтує на вивчення конкретно–історичної генези і розвитку об'єкта дослідження.

Методи педагогічного дослідження – це сукупність прийомів та операцій, спрямованих на вивчення педагогічних явищ і вирішення науково-педагогічних проблем.

Педагогічне спостереження – систематичному і цілеспрямованому сприйнятті досліджуваного об'єкта з метою збору інформації, фіксації дій і проявів поведінки об'єкта.

Види спостережень:

• безпосереднє – спостереження, яке проводить дослідник;

• опосередковане – доповнюється даними спостережень інших осіб, які працюють за програмою дослідника;

• безперервне–спостереження, в якому педагогічне явище відображається у завершеному вигляді, у розвитку від початку до кінця;

• дискретне (перервне) – спостереження, в якому предметом дослідження є досить тривалий процес і дослідник звертається до спостереження неодноразово.

Педагогічний експеримент (лат. experimentum – проба, дослід) –дослідницький метод комплексного характеру, суть якого полягає в тому, що досліджуване явище ставиться у певні умови, спеціально організовані ситуації.

Різновиди експерименту:

• природний – експеримент, який здійснюється в рамках реального педагогічного процесу;

• лабораторний – експеримент, для якого створюються спеціальні умови виявлення і формування бажаних явищ;

• короткочасний;

• тривалий;

• констатуючий (виявляючий);

• формуючий (перетворює досліджуване явище);

• контрольний.

Метод запитань – базується на цілеспрямованому отриманні інформації шляхом усного або письмового опитування і реалізується у формах бесіди, інтерв'ю та анкетування.

Бесіда – метод отримання інформації за допомогою словесного спілкування.

Інтерв'ю (англ. interview – зустріч, бесіда) – метод збирання первинної інформації в педагогічних дослідженнях. Передбачає в процесі усного опитування виявити досвід, оцінку і точку зору респондента.

Анкетне опитування – метод педагогічного дослідження, який за допомогою анкет виявляє точки зору і тенденції, що мають місце в групі респондентів. Анкета – впорядкований за змістом та формою набір завдань, підготовлених у вигляді опитувального листа.

Види запитань:

• прямі – вимагають простої відповіді;

• опосередковані – коли потрібна згода опитуваного на постановку певного запитання;

• відкриті – коли не обмежується спосіб відповіді на запитання у вільній анкеті, яка застосовується для орієнтування у думках людей;

• закриті – обмежують наперед визначеним числом варіантів відповідей, один із яких повинен вибрати респондент.

Метод рейтингу – оцінка тих чи інших сторін педагогічних явищ компетентними особами.

Метод незалежних характеристик, або педагогічного консиліуму – одержання інформації про дитину з різних джерел (від двох вихова­телів, помічників вихователя, завідувача дитячого садка, матері, батька, бабусі та ін.).

Вивчення продуктів діяльності дитини (малюнків, поробок, аплікацій, ліплення, записів творчих розповідей тощо) – метод, який використовується у вивченні індивідуальних особливостей дітей, їх інтересів і нахилів, ставлення до продуктивних видів діяльності.

Соціометричні методи – використовуються для аналізу взаємин у колективі на основі опитування чи спостереження за поведінкою дітей.

Тестування (лат. test – випробовування) – метод діагностики, який використовує стандартизовані запитання і завдання, що мають визначену шкалу значень.

Математичні методи – застосовуються у педагогічному дослідженні для кількісного аналізу одержаного матеріалу та обробки даних експерименту.

Метод моделювання (франц. modele – зразок) – імітування реально існуючої педагогічної системи шляхом створення спеціальних моделей, схем, знакових або реальних аналогів, у яких відтворено принципи організації і роботи цієї системи.

Впровадження результатів наукових досліджень у практику – цілеспрямований процес, який забезпечує організацію діяльності на основі закономірностей, висновків і рекомендацій.

Структура процесу впровадження наукового дослідження у практику:

• мета (цілеспрямоване перетворення існуючої практики у бажану);

• засоби впровадження (різноманітні види діяльності: наукові і методичні семінари, лекції, показ авторських методів і форм роботи тощо);

• результати впровадження (визначаються успіхами розвитку дитини завдяки змінам, внесеним у навчально–виховний процес).

Етапи впровадження ідеї в практику:

1. початковий – наявність спільних методичних основ виховання та навчання і пропозицій;

2. головний – створення на основі раніше отриманих висновків матеріалів, що визначають діяльність педагога: програм, посібників та ін.;

3. завершальний – розробка документів, що відображають загальні основи виховання та навчання й окремі методичні положення і разом з тим враховують нормативні вимоги до діяльності педагога.

Педагогічні інновації – процеси створення, освоєння, використання та поширення нового у галузі навчання й виховання.

Нове у педагогіці – не лише ідеї, підходи, методи, технології, які у таких поєднаннях ще не висувались або ще не використовувались, а й той комплекс елементів чи окремі елементи педагогічного процесу, які несуть у собі прогресивне начало, що дозволяє у змінних умовах і ситуаціях достатньо ефективно вирішувати завдання виховання та освіти (В. Загвязинський).

Педагог-новатор – автор нових педагогічних систем; розробник і реалізатор педагогічних новацій та нововведень.

Рівні новизни у педагогіці:

• абсолютна (принципово невідома новація, відсутність аналогів і прототипів);

• відносна (часткова, умовна, місцева);

• псевдоновизна (прагнення зробити не стільки краще, скільки інакше);

• винахідницькі дрібниці.

Передовий педагогічний досвід – досвід, який спирається на педагогічні новації та інновації і дозволяє одержувати результати, що відповідають сучасним вимогам і є оптимальними для конкретних умов.

Головні критерії передового педагогічного досвіду:

• актуальність (визначається відповідністю досвіду до найважливіших проблем, що існують у навчанні і вихованні на даному етапі);

• новизна (має досить широкий діапазон – від наукового відкриття до раціоналізації окремих сторін педагогічної діяльності);

• результативність (підвищення рівня розвитку дітей у процесі застосування означеного досвіду, а також оптимальне використання вихователем і дітьми сил та часу для досягнення результату);

• стабільність (можливість перевірки досвіду в діяльності інших педагогів);

• перспективність (можливість творчого наслідування досвіду іншими педагогами).

Види передового педагогічного досвіду:

• новаторський – передовий педагогічний досвід найвищого рівня, що породжується новою педагогічною ідеєю. Може бути дослідницьким (використовує експериментальний пошук і одержує оригінальні дані на рівні відкриття) та раціоналізаторським (характеризується удосконаленням практики навчання і виховання на основі використання творчих ідей);

• зразковий (репродуктивний) – педагогічний досвід, який забезпечує більш ефективне і якісне вирішення завдань навчання і виховання, спираючись на вже існуючі положення. Залежно від того, хто є автором чи носієм досвіду (окремий педагог, група вихователів, методичне об'єднання працівників дошкільних закладів району, міста, області та ін.), його класифікують як колективний, груповий або індивідуальний.

Інтерпретація (лат. interpretatio – тлумачення) в науці – розкриття смислу, роз'яснення. Завданнями педагогічної інтерпретації є виявлення об'єктивного значення одержаних результатів для теорії та практики навчання й виховання, ступеня їх новизни і прогнозованої ефективності у використанні.

Структура і логіка науково–педагогічного дослідження

Загальне ознайомлення з проблемою дослідження, обґрунтування її актуальності, визначення об’єкта і предмета, конкретної теми дослідження. Формулювання загальної і проміжної цілей дослідження відповідно цілям завдань		1-й ЕТАП
2-й ЕТАП	Вибір методології – вихідної концепції, визначальних теоретичних положень, дослідницького підходу.
Формулювання гіпотези дослідження – наукового припущення, істинність якого потрібно довести. Вибір методів дослідження на основі специфіки змісту проблеми та завдань, поставлених дослідником.		3-й ЕТАП
4-й ЕТАП	Організація та проведення констатуючого експерименту з метою визначення вихідного стану педагогічного явища, що досліджується.
Організація та проведення формуючого експерименту, який спрямований на активне перетворення досліджуваного явища.		5-й ЕТАП
6-й ЕТАП	Проведення контрольного експерименту, який фіксує показники із досліджуваного об’єкта після застосування формуючих впливів.
Теоретичний аналіз, інтерпретація та оформлення результатів дослідження. Визначення висновків і педагогічних рекомендацій та широке впровадження їх у практику.		7-й ЕТАП

Класифікація методів педагогічного дослідження

За метою дослідження	За джерелами одержання інформації	За способами обробки та аналізу даних дослідження
Теоретичні методи: порівняльно-історичний аналіз; методи моделювання; методи причинно-наслідкового аналізу. Практичні методи: вивчення реального педагогічного процесу в природних умовах за допомогою спостереження; бесіда; анкетування; аналіз документів; вивчення педагогічного процесу у змінених умовах під час проведення експерименту.	Методи вивчення теоретичних джерел; Методи аналізу реального педагогічного процесу.	Методи якісного аналізу; Методи кількісної обробки матеріалу

Функції педагогіки
Аналітична	Прогностична	Проективно-конструктивна
Теоретичне вивчення, опис і пояснення суті, протиріч, закономірностей, причинно-наслідкових зв’язків процесу виховання. Аналіз, узагальнення, інтерпретація і оцінка педагогічного досвіду.	Забезпечення науково обґрунтованого цілепокладання і планування та розвитку системи виховання. Забезпечення ефективного управління освітньою політикою.	Розробка нових педагогічних технологій, педагогічних систем, основ інноваційної педагогічної діяльності. Впровадження результатів педагогічних досліджень у практику. Науково-методичне забезпечення управління освітніми структурами.

Взаємозв’язок педагогіки з іншими науками
Філософія Етика Естетика Філософська антропологія Психологічні науки Дитяча психотерапія Соціологія Демографія Культурологія Історія Етнографія	Математика Фізика Географія Історія Мистецтво Література Екологія Біологія Фізіологія Генетика Педіатрія та гігієна Економіка та ін.

Основні поняття

Розвиток – постійний процес кількісних та якісних змін природних і соціальних сторін особистості, трансформація будови і функцій організму, поява нових якостей у свідомості, удосконалення різних видів діяльності.

Закономірності процесу розвитку:

1. поступальний характер, (пройдені щаблі ніби повторюють відомі риси, властивості нижчих, але на більш високій базі);

2. неповоротність (не копіювання, а рух на новому рівні, коли реалізуються результати попереднього розвитку);

3. єдність протилежностей – внутрішня рушійна сила процесу розвитку.

Основні напрями розвитку людини:

• анатомо–фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м'язо­вої систем);

• психічний (формування свідомості, самосвідомості, провідних рис особистості, когнітивних, почуттєвих і вольових процесів тощо);

• соціальний (набуття соціального досвіду, в тому числі духовного, опанування соціальними функціями тощо).

Тенденції розвитку особистості в онтогенезі (за Л. І. Божович):

1. єдиний цілісний процес неперервного підростання;

2. неповторність окремих вікових періодів, що роблять свій специфічний внесок у загальний процес формування особистості.

Формування – процес становлення особистості людини в результаті впливу спадковості, середовища, цілеспрямованого виховання і власної активності особистості.

Соціалізація – засвоєння людиною цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих в даний час конкретному суспільству, соціальній спільноті, групі, та відтворення нею соціальних зв'язків і соціального досвіду.

Відмінні (від виховання) особливості процесу соціалізації:

1. відносна стихійність цього процесу, яка характеризується не передбаченим впливом середовища;

2. механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбувається в результаті діяльності й спілкування особистості, взаємодії її з мікро- та макросередовищем;

3. зростання самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілкування, якому віддається перевага.

Виховання – процес цілеспрямованого формування особистості в умовах спеціально організованої виховної системи.

Функції виховання у формуванні особистості:

• організаційна – організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

• ціннісно-орієнтаційна – визначення життєвих цінностей, настанов, змісту для розвитку та саморозвитку особистості вихованця;

• профілактична – профілактика негативних впливів на розвиток і формування особистості;

• превентивна (попереджувальна) – ізолювання особистості від несприятливих умов її розвитку.

Людина – жива істота, яка володіє мисленням і мовленням, здатністю створювати знаряддя та користуватися ними у процесі діяльності; являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого.

Індивід – людина як цілісний неповторний представник роду з психофізіологічними властивостями, що виступають як передумови розвитку особистості та індивідуальності.

Особистість – це людина як суб'єкт відносин і свідомої діяльності, здатний до самопізнання і саморозвитку; стійка система соціально-значущих якостей, відношень, мотивів, що характеризує людину як члена суспільства.

Індивідуальність – спільне і особливе, що відрізняє одну людину від іншої, робить її неповторною; своєрідність психіки та особистості індивіда.

Фактор (лат. factor – такий, що робить, виробляє) – рушійна сила, причина, істотна обставина у будь-якому процесі, явищі.

Спадковість – відтворення у нащадків біологічної схожості з батьками (анатомо-фізіологічної структури людського організму: кольору шкіри, очей, волосся; особливостей нервової системи; типів обміну речовин тощо).

Середовище навколишнє – природні, соціально-економічні, духовні та матеріально-побутові умови життєдіяльності людського співтовариства і кожної людини. Розглядається у двох аспектах:

1. макросередовище, тобто матеріальний добробут, соціальний лад, культурний рівень суспільства, в якому живе людина;

2. мікросередовище – оточення, що безпосередньо впливає на дитину: сім'я, навчальний заклад, люди, з якими вона спілкується.

Діяльність – форма буття і спосіб існування людини, її активність, спрямована на доцільну зміну та перетворення навколишнього світу.

Провідна діяльність – така діяльність, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії; діяльність, усередині якої розвиваються психічні процеси, що готують дитину до переходу на нові, вищі ступені розвитку (О. М. Леонтьєв).

Основні ознаки провідної діяльності:

• це така діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності;

• це діяльність, в якій формуються і перебудовуються часткові психічні процеси;

• це діяльність, від якої безпосередньо залежать основні психологічні зміни в особистості дитини, що спостерігаються на даний момент її розвитку.

Соціальна ситуація розвитку – особливе поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов; особливе ставлення дитини, що розвивається, до соціальної дійсності.

Спілкування – форма активності особистості, яка породжується потребами у спільній життєдіяльності та обміні інформацією; проявляється у встановленні і розвитку контактів між людьми, у формуванні міжособистісних відносин.

Самовиховання – усвідомлена, цілеспрямована діяльність людини, спрямована на саморозвиток, самоосвіту, удосконалення позитивних і усунення негативних особистісних якостей.

Протиріччя у розвитку дитини дошкільного віку:

1. протиріччя між новими потребами, запитами дитини і рівнем розвитку її можливостей;

2. протиріччя між вимогами, що висуваються суспільним середовищем, та тими, що приймаються самою дитиною;

3. протиріччя між новими завданнями та звичними способами мислення і поведінки, що склалися раніше.

Виховання – головний чинник у формуванні особистості дитини, завдяки якому реалізується соціальна програма її розвитку та розвиваються природні задатки і здібності.

Впродовж дошкільного дитинства розвиваються такі види діяльності:

• емоційне та емоційно-предметне спілкування з дорослими, яке збагачує дитину новими враженнями, формує перші уявлення про найближче оточення;

• предметна діяльність, у якій відбувається розвиток усіх пізнавальних процесів, формуються цілі та мотиви поведінки, засвоюються початкові знання про предмети та дії з ними;

• гра, де швидкими темпами розвивається соціальна, пізнавальна активність дошкільника, засвоюються різні способи дій, знання про властивості й ознаки предметів, зв'язки між предметами і явищами, набуваються соціальні навички міжособистісних стосунків, розвивається творча уява;

• продуктивні види діяльності – малювання, ліплення, конструювання, які дають багатий матеріал для розвитку конструктивного мислення, уяви, художніх здібностей, уміння ставити мету і досягати її, обирати засоби здійснення задуму;

• праця як чинник розвитку наполегливості, суспільної спрямованості особистості, почуття власної гідності та обов'язку, уміння аналізувати корисність своєї роботи;

• навчальна діяльність, в якій збагачуються розумові та практичні уміння.

Педагогічна взаємодія – взаємна активність, співробітництво дитини і дорослого у виховному процесі.

Сензитивні періоди розвитку – періоди онтогенетичного розвитку, коли дитина буває особливо чутливою до певних виховних дій; періоди оптимальних термінів розвитку певних властивостей психіки і психічних процесів.

Критерії розвитку:

• анатомічні показники – розвиток кісткової, м'язової, серцево-судинної та статевої систем;

• фізіологічні – показники діяльності органів дихання, кровообігу, залоз внутрішньої секреції, нервової системи;

• психологічні – особливості сприйняття, пам'яті, уяви, мислення, мовлення, темпераменту, характеру;

• фізичні – зріст, вага, обсяг грудної клітки, стан м'язів;

• педагогічні – визначають можливості розумового, морального, трудового, естетичного, фізичного виховання дитини.

Педагогічна вікова періодизація:

• ранній вік (від народження до 2–х років);

• молодший дошкільний вік (від 2–х до 4–х років);

• середній дошкільний вік (від 4–х до 5–ти років);

• старший дошкільний вік (від 5–ти до 6–ти років).

Вікові особливості – комплекс фізичних, пізнавальних, інтелектуальних, мотиваційних, емоційних властивостей, характерних для більшості людей одного віку.

Вікові кризи – періоди різких, стрибкоподібних змін, пов'язаних з відмиранням, зникненням старих і появою нових психологічних рис, які змінюють дитину (Л. С. Виготський); нормативні процеси особистісного розвитку. У дитячому віці виділяють: а) кризу першого року життя; б) кризу трьох років («Я сам!»); в) кризу шести-семи років; г) підліткову кризу. Для кризових періодів у дитинстві характерними є: процеси переходу до нового типу взаємин дітей з дорослими, в яких враховуються більші можливості дитини; зміна соціальної ситуації розвитку; зміна діяльності; перебудова всієї структури свідомості дитини.

Стабільний період – характеризується тим, що розвиток відбувається поступово, шляхом накопичення малопомітних змін, які відповідно до закону переходу кількісних змін у якісні виявляються стрибкоподібне у вигляді новоутворень у організмі та психіці людини.

Критичні періоди – відрізняються значними змінами у фізичному і психічному розвитку людини.

Зона актуального розвитку наявні можливості дитини, її сьогоднішній день і сходинка у день завтрашній (Л. С. Виготський).

Зона найближчого розвитку – процеси, які дитина здатна здійснювати лише в умовах співробітництва з дорослими; це різниця між тим, що дитина може зробити сама і що – за допомогою дорослих.

Акселерація – прискорений розвиток, що охоплює анатомічні, фізіологічні, психологічні його сторони: збільшення росту і маси тіла, розширення об'єму знань і загальної інформованості дитини, розвиток логічного мислення тощо.

Теорії штучної акселерації – спроби обґрунтувати теорії значного прискорення процесів розвитку завдяки ранньому спеціальному навчанню дітей читання, формування логіко-математичних операцій тощо.

Ампліфікація – максимальне використання можливостей кожного віку для повноцінного психічного розвитку дитини. Поняття введене О. В. Запорожцем. Воно є інтегративним і поєднує у собі: а) поняття психічного розвитку у повному обсязі; б) сензитивні періоди і відповідні «зони найближчого розвитку» (Л. С. Виготський), які окреслюють реальні можливості дитини; в) саму категорію розвитку.

Обдаровані і талановиті діти – діти з високим творчим потенціалом, високим рівнем розвитку здібностей.

Типи обдарованості:

• загальна (розумова);

• спеціальна (художня, музична, математична тощо).

Обдарованість – якісно своєрідне поєднання здібностей, від якого залежить можливість досягнення більшого чи меншого успіху у тій чи іншій діяльності.

Складові обдарованості:

• домінуюча роль пізнавальної мотивації;

• дослідницька творча активність, що виражається у виявленні нового у постановці і вирішенні проблем;

• здатність досягнення оригінальних рішень;

• здатність прогнозувати і передбачати;

• здібності до створення ідеальних еталонів, що забезпечують високі естетичні, моральні, інтелектуальні оцінки.

Умови реалізації обдарованості дитини:

1. відповідна допомога дорослих;

2. багате культурне середовище;

3. послідовна індивідуальна програма виховання і навчання.

Головні умови стимулювання творчості дитини (за Н. Роджерс):

1. психологічна безпека;

2. безоцінне прийняття особистості дитини;

3. атмосфера відкритості, дозволеності;

4. надання права на свободу і самостійність.

Реабілітаційна педагогіка – галузь педагогіки, яка охоплює відновлення втрачених або послаблених властивостей і функцій організму, окремих сторін особистості дитини з метою максимально повного розвитку індивідуальних можливостей і активної перетворювальної адаптації до навколишнього світу.

Спільні риси дітей з особливими потребами:

• порушення системи психічної діяльності;

• своєрідність в оволодінні мовою;

• відхилення у прийомі, переробці та використанні інформації з навколишнього середовища

Основні принципи соціалізації (за А. Й. Капською)

Принцип системності	Передбачає вплив на особистість як мікро-, так і макросередовища, які тісно взаємодіють і взаємодетермінують одне одного.
Принцип діяльності	Обумовлює активну взаємодію особистості з іншими людьми, в яку індивід вступає в ході діяльності і спілкування.
Принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального середовища	Означає взаємообумовленість процесу входження особистості в систему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в системі сімейних, товариських, навчальних та ін. зв’язків.
Принцип особистої активності і вибірковості	Розглядає людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самостійно вибирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне “Я”, виходячи з власного бачення ідеалів і переконань.