Тезаурус до теми № 5

Предметом політичної діяльності є проблеми:

• життєдіяльності людей;

• володіння державною (політичною) владою та участь у її здійсненні;

• визначення перспектив і напрямків суспільного руху;

• управління соціально-економічними та суспільно-політичними процесами.

Функції політичної діяльності:

1. Функція політичного забезпечення державної цілісності та основ державності.

2. Функція розвитку демократизму як умови життєдіяльності цивілізованого суспільства.

3. Функція формування політичної культури людей.

4. Функція, що сприяє економічному розвитку та упорядкуванню.

5. Функція гуманізації усіх сфер суспільства.

6. Ідеологічна функція.

Ризикологія в політичній психології

Політичні процеси пов’язані з ситуаціями невизначеності, які вимагають ефективного прийняття рішень. Ефективність залежить від готовності особистості політика до рішень в умовах невизначеності. Ця готовність зумовлена такими якостями, що визначаються в межах когнітивних стилей «дивергентність – конвергентність» «рефлексивність – імпульсивність». Дивергентні та рефлексивні виявляються більш ефективними.

Крім готовності до ризику виділяється така якість, як схильність до ризику. Це індивідуальна якість, яка відрізняє поведінку людей в однотипних проблемних ситуаціях. Відповідно імпульсивні є більш схильними до ризику.

Ситуації, які вимагають вибору варіанта рішення, можуть мати авторитарний(1) чи демократичний(2) сценарій. У першому випадку вибір є не вільним, а вимушеним (чи під тиском зовнішніх факторів, чи внутрішніх, особистісних факторів). Наприклад, це може бути тиск обставин, тиск іншої особи, незадоволена власна потреба, домінуючий особистісний принцип тощо. Це робить вибір прогнозованим через несвободу людини прийняти іншу альтернативу.

У другому випадку стосовно прийняття рішення як особистісно та інтелектуально опосередкованого акту вибору можна казати лише відносно таких ситуацій, коли людина має можливість примірювати позиції особистого Я до вибору альтернатив і розглядати їх у діапазоні суб’єктивної припустимості – неприпустимості.

Ризик в політичній діяльності:

• ризик як міра очікуваного неблагополуччя у разі невдачі в діяльності, що визначається сполученням вірогідності невдачі та ступеня несприятливих наслідків у цьому випадку;

• ризик як дія, яка в тому чи іншому відношенні загрожує суб’єкту втратою;

• ризик як ситуація вибору між двома важливими варіантами дії: менш привабливим, але більш надійним і більш привабливим, але менш надійним (результат якого проблематичний і пов’язаний з можливими несприятливими наслідками).

Політична діяльність вимагає від людини наступних комплексних здібностей (організаційні здібності за Л.І. Уманським ):

1. Психологічна вибірковість. Виявляється у таких індикаторах:

1. повторювані факти швидкого відображення психологічних особливостей та станів інших людей;

2. співпереживання людиною того, що переживають інші;

3. висока чутливість в описанні та демонструванні психологічних об’єктів;

4. швидка можливість адекватно характеризувати психологічні особливості людей;

5. вибірковість комунікабельності;

6. вибіркова пам’ять і спостережливість, які виявляються у розв’язанні управлінських завдань;

7. схильність до психологічного аналізу, поясненню поведінки та вчинків інших людей та своїх власних;

8. переконаність у силах, здібностях та можливостях колективу людей;

9. здатність уявити себе в ситуації іншого.

   2. Практично-психологічний розум:

      1. розподіл обов’язків колективної діяльності з урахуванням індивідуальних особливостей людей;

      2. швидка орієнтація в ситуаціях, що вимагають практичного застосування знань людей;

      3. винахідливість у застосуванні психологічного стану, настрою людей до певних умов;

      4. здатність знайти шляхи та способи зацікавити людей справою, знайти моральні та матеріальні стимули цієї зацікавленості;

      5. врахування взаємин, особистих симпатій та антипатій, психологічних відмінностей людей при групуванні їх для виконання спільної діяльності;

      6. висока міра схильності до навчання при формуванні організаційних знань, навичок, умінь у галузі застосування психологічних особливостей людей до вимог діяльності;

      7. тенденція розв’язувати практичні проблеми крізь призму наявних людських можливостей, своєрідне мисленнєве «виважування» відповідності між завданням практики та кількістю й якістю можливих виконавців.

   3. Психологічний такт:

      1. почуття міри та граней у взаєминах;

      2. мовна адаптація (до різних людей), мовна винахідливість;

      3. індивідуалізація спілкування;

      4. почуття ситуації;

      5. врахування зовнішніх обставин;

      6. чуйність, уважність, співчуття;

      7. простота, природність у стосунках;

      8. справедливість і об’єктивність.

   4. Суспільна енергійність:

      1. емоційно-мовленнєвий вплив (висота тону, гнучкість, тембр, наголос, пауза);

      2. вольове спонукання у мовленні, міміці, пантомімі; володіння такими мовленнєвими формами, як прохання, розпорядження, наказ, вимога, заклик, переконання, навіювання, порада, побажання;

      3. здатність впливати своїм ставленням до людей, справ, подій, здатність передавати це ставлення (заразити);

      4. логічна переконливість словом та ділом;

      5. практично-діяльна форма впливу (прикладом, включенням, початком);

      6. впевненість, оптимізм;

      7. здатність правильно та швидко обрати момент вирішального впливу, наполегливість.

   5. Вимогливість:

      1. сміливість пред’явлення вимог;

      2. постійність пред’явлення вимог;

      3. гнучкість пред’явлення вимог;

      4. невимушений характер вимог;

      5. категоричність, необговорюваність;

      6. різноманітність форм виразу;

      7. індивідуалізація вимог.

   6. Критичність:

      1. критична спостережливість;

      2. самостійність критичності;

      3. легкість критичного аналізу;

      4. логічність і аргументованість критичних зауважень;

      5. прямота та сміливість критики (без скарг);

      6. глибина та істотність критичності;

      7. постійність;

      8. доброзичливість критичності.

   7. Схильність до організаторської діяльності:

      1. спонтанне, самостійне включення в організаторську діяльність (коли досліджувані перебирають на себе організаторські функції без будь-яких спонукань);

      2. перебирання на себе ролі організатора та відповідальності у важких та несприятливих умовах;

      3. потреба у здійсненні організаторської діяльності, усталене, безкорисливе прагнення до неї, постійна готовність до її виконання;

      4. природність включення в цю діяльність;

      5. невтомність в організаторській роботі;

      6. емоційно-позитивне самопочуття при її виконанні;

      7. явище астенічності, нудьги, незадоволеності без організаторської діяльності;

      8. здатність побачити необхідність в організаторській діяльності за обставин, які наочно її не вимагають.

Дихотомія, «авторитарність-демократичність» в структурі політичної свідомості та діяльностіі

Проблематика авторитарності у наукових дослідженнях розглядається переважно в контексті стилю керівництва чи взаємодії взагалі. Онтогенетичний аспект у неявній формі присутній в концепціях соціалізації особистості, в яких авторитарність виділяється як ключовий момент соціалізації, котрим треба послуговуватися, або долати його. Коротко проаналізуємо кілька провідних концепцій.

Психоаналіз, виходячи з уявлення про структуру особистості, у своїх по­глядах на соціалізацію декларує поступовий розвиток внутрішнього конфлікту за етапами формування Super-Ego, як умістилища соціальних норм, котрі суперечать змісту ID, яке містить природні потяги. Авторитарне надсвідоме гальмує самореалізацію несвідомого, яке, зі свого боку, демонструє авторитарне підкорення та реалізується лише в завуальованій формі через систему механізмів психологічного захисту, які переважно ілюзорно послаблюють внутрішній конфлікт.

Ідеї класичного психоаналізу були розвинуті та переструктуровані в роботах неофрейдистів. Перш за все, йдеться про А. Адлера, який авторитарність називав прагненням до домінування та відносив його до неконс­труктивних шляхів розв’язання комплексу неповноцінності (складова несвідомого). Запобігання його можливе за допомогою психоаналітика чи вихователя через формування реакції компенсації чи надкомпенсації.

Е. Фромм також відноситься до таких авторів, які давали нове висвітлен­ня психоаналітичних ідей із безпосереднім застосуванням терміна авторитарності. Зокрема, вчений вводить до понятійно-термінологічного апарату психології поняття «авторитарний характер» в контексті його вчення про соціальний характер. У роботі “Вивчення сім’ї і влади» він висловлює ідею про вплив традиційної патріархальної сім’ї на розвиток авторитарного характеру. Останній визначався як слабкий, схильний до підкорення владі та мазохізму. Далі ним виділені три типи характеру – авторитарний, революційний, проміжний.

Свої ідеї щодо більш детального аналізу авторитарного характеру Е. Фромм висловив у роботі «Втеча від свободи», вказуючи на те, що це практи­чно повна відмова від незалежності своєї особистості, ототожнення свого «Я» з чимось зовнішнім, яке виникає від неусвідомленого почуття ізоляції і безсилля. Він водночас тлумачить авторитарний характер як садомазохістський (садизм – бажання контролювати інших, а мазохізм – бажання підкорятися силі) і стверджує, що прагнення особистості підкорятися владі виражає тенденцію до втечі від свободи у тому сенсі, що ригідне слідування традиційним нормам звільняє людину, переповнену почуттям неповноцінності і безпорадності, від свободи приймати самостійні рішення і брати на себе відповідальність. Він також виділяє два інших способи втечі від свободи – руйнівність і конформізм.

У цей час, незалежно від Е. Фромма, В. Райх також робить внесок у теорію авторитарної особистості, вважаючи, що пригнічення сексуальності призводить до втрати людиною власного «Я», до ірраціональності та містичності, а відтак до авторитарності. Так, фашизм, на думку вченого, є наслідком існування патріархальної сім’ї, оскільки витиснення потягів у несвідоме робить дитину істотою, не здатною до опору та готовою виконати наказ «фюрера», «гуру» чи будь-якого іншого вождя .

Авторитарне керівництво процесом соціалізації особистості декларується в технократичних педагогічних концепціях, які базуються на засадах біхеві­оризму. Їх зміст визначається питаннями регуляції зовнішньої поведінки через формування соціально прийнятих реакцій на засадах ретельно розробленої пе­дагогічної техніки, яка сутнісно базується на відношеннях домінування – під­корення між учителем і учнем. Посилення маніпулятивного аспекту в автори­тарному керівництві соціальним навчанням особистості повною мірою було здійснено А. Бандурою та Д. Роттером. Авторитарна особистість обирає такі комунікативні стратегії, як домінування, тиск і маніпуляція.

Одним з винятків стала гуманістична концепція соціалізації особистості А. Маслоу і трансактний аналіз Е. Берна. Зокрема, А. Маслоу розглядав авторитарні тенденції у розвитку особистості як прояв її внутрішньої не­захищеності у контексті потреби у владі. Він вважав, що у людини з авторитарним характером яскраво виражені такі психологічні особливості, як скептичне та цинічне ставлення до людства, тенденція до стереотипізації людей на дві категорії – слабких і сильних, кращих і гірших. Головне, що цей учений тлумачив авторитарні тенденції особистості як відгалуження на одному з етапів розвитку, які долаються через самоактуалізацію.

Окремі дослідники вважають, що роботи А. Маслоу здійснили вплив на розвиток теорії авторитарної особистості Т. Адорно. Виділення в трансактному аналізі, за Е. Берном, таких видів спрямованості у спілкуванні як «батько – ди­тина» і «дорослий – дорослий» відповідно символізує авторитарні та демокра­тичні взаємовідносини. При цьому перше діадне спрямування має долатися у процесі психотерапії, друге – формуватися у даному процесі, зважаючи на те, що перше виникає і переважає в дитинстві, друге – утверджується з віком.

У роботах Т. Адорно авторитаризм набув масштабів чинника, що заслуго­вує на окреме дослідження. Саме цим ученим були обґрунтовані параметри, які разом утворили основний зміст так званої «F-шкали». Ось перелік цих параметрів з короткими дефініціями.

1. Конвенціоналізм: непорушна прихильність до конвенціональних цінностей середнього класу; потреба слідувати встановленим нормам і глибока стурбованість, що хтось може їх спростувати.

2. Авторитарна підкора: некритичне підкорення ідеалізованим авторитетам власної групи; некритичне настановлення до офіційної влади, ідентифі­кація з владою.

3. Авторитарна агресія: тенденція вишукувати людей, котрі не поважають конвенціональні цінності, щоб осуджувати, відштовхувати, карати їх; агресивність щодо менших.

4. Антиінтрацепція: неприйняття всього суб’єктивного, наповненого фанта­зією і чуттєвістю.

5. Забобонність і стереотипізм: віра в долю, схильність до мислення у шаб­лонних категоріях; віра в те, що зовнішні сили контролюють життя лю­дини; містична схильність.

6. Культ сили: мислення у таких категоріях, як домінування – підкорення, слабкий – сильний, вождь – наступники; ідентифікація себе з образами, які втілюють силу; вип’ячування конвенціональних атрибутів власного Я; демонстрація сили; підтримка жорстких методів влади.

7. Деструктивність і цинізм: загальна ворожість і зневага до всього людяного.

8. Проективність: проекція неусвідомлених, інстинктивних імпульсів у зов­нішній світ; схильність вірити у небезпечні процеси у світі.

9. Сексуальність: надмірна зацікавленість у сексуальних подіях. Мораліза­торство.

Названі параметри так доповнюють один одного, що здатні утворювати єдиний синдром як відносно стійку структуру в індивіді, котрий робить його чутливим та сприйнятливим до антидемократичної пропаганди. Тому можна стверджувати, що за допомогою «F-шкали» Т. Адорно була здійснена спроба виміряти потенційно антидемократичний характер. Це не означає, що шкала охоплює всі риси цієї структури характеру, вона фіксує лише фрагмент способів вираження ознак такої структури. «F-шкала» має значний евристичний та дослідницький потенціал, хоча й визначає лише систему авторитарних настановлень.

Чисельні недоліки та психоаналітичний ухил концепції Т. Адорно спричинили низку критичних зауважень з боку інших дослідників. Критикувалися її психометричні характеристики та прогностичні можливості. Зміст самого поняття авторитарної особистості також було піддано сумніву. Представник когнітивного напрямку М. Рокич стверджував, що «F-шкала» не відрізнить послідовника фашизму від будь-якої іншої догми, тоді як головна риса авторитарної особистості – догматична прихильність системі цінностей. Для цього була створена «D-шкала». Аналіз когнітивних чинників, за недостатню увагу до яких критикували Т. Адорно, був покладений в основу нової теорії авторитарної особистості. Б. Альтемейєр охарактеризував авторитарну особистість з позиції теорії соціального научіння (А. Бандура). Відповідно до цієї теорії наші настановлення і ціннісні орієнтації формуються під впливом соціального оточення та батьків. У процесі дорослішання людина починає дотримуватися тих цінностей, які за поясненням батьків та вихователів є вірними. При цьому основним фактором у навчанні є наслідування. У процесі інтеріоризації настановлень та цінностей особистість одержує можливість висловлювати позитивні судження щодо самооцінки.

Б. Альтемейєр переробив «F-шкалу» та через факторний аналіз скоротив характеристики авторитарної особистості до трьох: а) авторитарне підкорення (високий ступінь підкорення владі та авторитетам); б) авторитарна агресія (аг­ресивність до тих, несхвалення яких заохочується владою); в) конвенціоналізм (стійке ригідне дотримування традиційних соціальних цінностей). Б. Альте­мейєр називає досліджувану характеристику авторитаризмом правого ґатунку не у політичному сенсі, а в соціально-психологічному, маючи на увазі бе­зумовне підкорення владі та авторитетам.

Одна з останніх теорій авторитарної особистості належить південноафриканському психологу Дж. Даккітту, який стверджує, що треба дати визначення авторитаризму в термінах групової поведінки, а не індивідуальної риси. Проаналізувавши складові авторитарності за Б. Альтемейєром, Дж. Даккітт довів, що вони описують ступінь ідентифікації індивіда з групою та відображають групову згуртованість.

Отже, авторитарне спрямування проходить становлення у процесі онтогенезу особистості залежно від природної схильності будувати стосунки у відношеннях «домінування-підкорення» і переважно – від соціальних факторів (ситуації виховання в сім’ї та педагогічному закладі). Саме ситуація виховання може зумовити й інший шлях розвитку особистості у напрямку становлення демократичної спрямованості.