Рецепція визвольної війни українського народу в країнах Західної Європи.

Закономірним є те, що в середині ХVII ст. найбільш прихильне ставлення Визвольна війна українського народу знаходила в Англії, охопленій буржуазною революцією, яка відбувалася під релігійними антикатолицькими гаслами. Свого прямого ворога Англійська революція вбачала в європейській контрреформації, і тому боротьба українського народу проти шляхетської Польщі й католицької експансії сприймалася в революційній Англії як боротьба проти соціального ворога, "латинників" і "папістів". На це вказує висвітлення подій в Україні в тогочасній англійській пресі, зокрема в газеті "Модеріт", де активно співробітничали Джон Лільберн, Уолвін, Овертон та інші відомі левеллери, і ця газета фактично виступала органом їхньої партії. Про це ж свідчить і відоме послання до Хмельницького, яке в 1649 р. надійшло з Англії і було зафіксоване краківським міщанином М.Голинським в його рукописній книзі, де зібрані різні відомості й документи про перший етап "козацької війни".

На жаль, зберігся тільки початок цього дуже цікавого документа: "Титул від англійців, даний Хмельницькому: Богдан Хмельницький, божою милостю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідувач язичників, антихриста й їудеїв..." Автором цього послання до Хмельницького був Кромвель.

Як про встановлений факт можна сказати про те, що лорд-протектор Кромвель уважно стежив за Визвольною війною на Україні, вбачаючи в ній ділянку всеєвропейського антикатолицького фронту. В 1656 р. він направив до Бранденбурга генерала Джефсона, на якого було покладене, поряд з іншими, завдання за допомогою цієї сусідньої з Польщею протестантської держави налагодити зв’язок з Хмельницьким. У цей час Кромвель виношував плани створення "великої антиримської, антигабсбурзької і антиконтрреформаційної коаліції", до якої на сході континенту мали ввійти Україна, Московська держава і Швеція. Але на шляху до здійснення цього грандіозного плану постали численні перешкоди і насамперед гострі шведсько-російські суперечності, які в серпні 1656 р. вилилися у війну між Швецією і Росією, рятівну для Речі Посполитої.

В науковій літературі висловлювалася думка, що до справи налагодження зв’язків між Кромвелем і Хмельницьким був причетний великий чеський філософ, педагог і письменник Я.А.Каменський, який жив у той час в Трансільванії і мав значний авторитет та вплив серед її правлячих кіл. Каменський уважно, із співчуттєвим інтересом стежив за Визвольною війною українського народу і надавав їй важливого значення у справі подолання феодально-католицької реакції в Східній та Центральній Європі. Беручи до уваги зв’язки Каменського з політичними діячами Англії, його ненависть до європейської системи контрреформації, а також позитивне ставлення як до Англійської революції, так і до Визвольної війни в Україні, можна вважати цілком імовірним, що він співчував організації антикатолицької коаліції і сприяв встановленню союзу Кромвеля і Хмельницького.

Слід вказати й на таке цікаве явище, як поширеність порівнянь Кромвеля і Хмельницького в тогочасній Європі. Так, П.Шевальє заявляв у передмові до своєї "Історії війни козаків проти Польщі", що в ній читачі знайдуть "образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими приводить в рух величезний механізм та наводить жах на королівство, якого всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії". Як "двох найбільших бунтівників" характеризував Кромвеля й Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре в своїй "Історичній музі", яка являла собою своєрідну бурлену газету з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції і всій Європі з 1650 по 1664 р. Оскільки для Лоре, як він сам про це каже, головним джерелом інформації було "те, що говорять при дворі і в місті", можна зробити висновок, що наведене зближення було тоді популярне у французькій столиці. Аналогічні порівняння подій в Україні з подіями в Англії, а Кромвеля з Хмельницьким були досить поширені також у тогочасній італійській історіографії, а найповніше вираження знайшли в "Історії громадянських війн останнього часу" М.Бізаччіоні, перший том якої відведено Англійській революції, а в другому томі центральне місце посіла Визвольна війна в Україні.

Ці паралелі не були надумані, їх історичну виправданість визнали дослідники пізнішого часу. Так, польський історик Л.Кубаля писав: "Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося само собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе ледве не виключну увагу Заходу й Сходу Європи". І далі Кубаля зазначає, що Хмельницький діяв у набагато скрутнішій обстановці, що перед ним стояли набагато складніші завдання, ніж перед Кромвелем: "Обшир його держави мав з усіх сторін відкриті кордони. На відміну від Кромвеля, він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції і засобів старої та потужної держави; військо, фінанси, громадське господарство, адміністрація, стосунки з сусідніми державами, — все це було необхідно створити, все це лежало на його плечах. Він мусив підбирати й навчати людей, вникати в найдрібніші деталі". Все це дає підстави, підсумовував Кубаля, вважати Хмельницького не тільки великим полководцем, а й одним з найвизначніших державних діячів у європейській історії.

Природно, що особливо значним був резонанс Визвольної війни 1648-1664 рр. в Німеччині, сусідній з Річчю Посполитою. Вісті й чутки про "велику козацьку війну" буквально затоплювали країну: їх приносили найманці, які тисячами служили в польському війську, комерсанти й агенти різних держав, а також єзуїти, місіонери, євреї-лихварі, які були виметені з України бурею народного гніву і які у великій кількості осідали в Німеччині. Слід додати, що німецькі найманці служили тоді і в українській армії; відомо, наприклад, що в складі війська Тимоша Хмельницького, яке в 1653 р. ходило в Молдавію на допомогу господарю Лупулу, служив німецький загін в триста чоловік. Є відомості, що в той час німець О.Ахіллес, а також, здається, й Бендікс, були полковниками в козацькому війську.

На основі розповідей всіх цих людей складалися реляції і повідомлення німецьких часописів, а також брошури, памфлети й "летючі листки" німецькою й латинською мовами, що розходилися по всій країні та за її межами.

Необхідно сказати про політико-дипломатичний аспект резонансу "великої козацької війни" в Німеччині. Тут на особливу увагу заслуговують дії бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма І, якого офіційна німецька історіографія вважає фундатором Пруської держави. Це питання тим цікавіше, що саме "велика козацька війна", поряд з Вестфальським миром 1648 р., яким завершилася Тридцятилітня війна, належить до тих об’єктивних факторів європейської історії, що найбільше посприяли початковій фазі піднесення Прусії. Не буде перебільшенням сказати, що бурхливий розквіт Прусії в другій половині XVII ст. в якійсь мірі був одним з опосередкованих міжнародних наслідків Визвольної війни українського народу, спричинених нею радикальних змін у східній частині континенту.

До 1648 р. держава Фрідріха Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічно, а й політично: західна її частина, Бранденбург, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Прусія, входила як васальне герцогство до Речі Посполитої. Об’єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворення її у "велику державу" Європи. У великій мірі завдяки їй Фрідріх Вільгельм І зміг анулювати залежність Прусії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом в єдине королівство.

Фрідріх Вільгельм І уважно стежив за розгортанням Визвольної війни українського народу, яка підривала міць Речі Посполитої і сприяла реалізації його планів. Він мав численних експертів з "польських питань", які докладно інформували його про перебіг подій в Україні. Характерно, що вони враховували можливість краху шляхетської республіки під ударами козаків і застерігали курфюрста від виконання васальних обов’язків перед польським королем, бо це могло б накликати ускладнення, небезпечні для його держави. Цікаво зазначити, що навіть ці пруські радники "жалюгідний стан Польської Корони" вважали також наслідком надто жорстокого поводження шляхти з простим людом, зокрема на Русі. "Очевидно, було б краще для Польської Корони, — писали вони курфюрсту 21 червня 1648 р., — якби шляхта не поводилася зі своїми підлеглими так суворо і майже не по-християнськи, як це було до цього часу; тоді так часто вона не терпіла б від їхніх повстань і тепер могла б їм більше довіряти".

Польський король Ян Казимир не раз звертався до курфюрста по допомогу, але нічого, крім щедрих обіцянок, від нього не отримував. Фрідріх Вільгельм дослухався до порад своїх експертів — користатися якомога більше з того тяжкого стану, в якому Річ Посполита, "держава багата й сильна", опинилася внаслідок "великої козацької війни", і самому в цю війну ні в якому разі не встрявати.

Широким і тривалим був також відгомін Визвольної війни українського народу в Італії. Інтерес до подій в Україні спостерігався тоді по всій Італії, але найуважніше за їх перебігом стежили папський Рим і Венецька республіка. Проте їхні інтереси були різними і, відповідно, різний був підхід до Визвольної війни в Україні.

За традицією, започаткованою наприкінці ХVI ст., Венеція вбачала в запорозькому козацтві важливу антитурецьку силу, якій відводилося значне місце в її воєнно-політичних планах. Цьому погляду на козаків Венеція лишилася вірною й під час Визвольної війни, яка збіглася з її Крітською війною проти турків, що розпочалася 1645 р. В 1645-1647 рр. венеціанці активно підтримували плани Владислава ІV щодо турецької кампанії, в якій роль першої ударної сили відводилася запорозьким козакам. Як писав М.Кордуба, "повстання Хмельницького відібрало надію на польську поміч, але, з другого боку, виявило також велику могутність козаків, і давні плани, при допомозі козаків викликати диверсію на Чорному морі, ожили заново". Після Зборовської угоди 1649 р. у Венеції вирішили, що нібито створюються передумови для антитурецького союзу з козаками, і влітку 1650 р. було відряджено до Хмельницького посольство Альберто Віміни, яке, власне, було дипломатичною розвідкою.

Слід зазначити, що республіка св. Марка, прагнучи до союзу з козаками, враховувала й великий резонанс всенародного повстання в Україні серед південних слов’ян, який проявлявся передусім у посиленні їхньої визвольної боротьби проти турецького поневолення. Віміна заявляв у своїй реляції венецькому сенату, що навіть сама звістка про козацький похід на турків може викликати повстання серед поневолених ними балканських народів і спонукати до виступу придунайські князівства. Безсумнівно, Хмельницький був обізнаний з цими настроями південних слов’ян і, очевидно, не без їхнього впливу у нього почали формуватися плани активної балканської політики, до реалізації якої він частково приступив уже в 1654-1657 рр.

Однак ці плани й сподівання Венеції на антитурецький союз з козаками були марними, оскільки в тодішній ситуації війна з Туреччиною була б для України самовбивчою.

І, нарешті, слід коротко сказати про рецепцію Визвольної війни у Франції. Ця країна першою у ХVII ст. порвала з конфесійними принципами в своїй зовнішній політиці і провадила її, виходячи лише з державних інтересів. В середині ХVII ст. остаточно визначається її політичний курс, спрямований на досягнення гегемонії в Європі, і в цій "великій європейській політиці" важливе місце відводилося Польщі як "природному союзнику" Франції. В 40-х рр. ХVII ст. посилюються франко-польскі зв’язки, які були закріплені в 1646 р. шлюбом принцеси Марії Луїзи Гонзага з Владиславом ІV; цей шлюб у політичних колах Франції розглядався як великий успіх у боротьбі з Габсбургами.

Регент Мазаріні підтримував постійний зв’язок з польським коронним канцлером Оссолінським і отримував від нього докладну інформацію про хід "козацької війни". Більше того, французький уряд заявляв польському про згоду допомогти в придушенні "козацького бунту", але далі декларацій справа не пішла, — цьому завадила Фронда в самій Франції, а також складна політична обстановка в Європі. Зокрема, французький уряд мусив зважати на позицію свого давнього північного союзника — Швеції, яка бажала послаблення Польщі й енергійно реагувала на спроби інших європейських держав допомогти їй.

Свого часу І.Крип’якевич писав у відомій монографії про Б.Хмельницького: "Чи Франція вживала заходів до того, щоб зв’язатися з Богданом Хмельницьким, покищо немає даних". Нині можемо сказати, що такі заходи мали місце в 1656-1657 рр. при шведському дворі, де французький посол Юге де Терлон встановив дружні стосунки з Юрієм Немиричем, послом Хмельницького. Людовік XIV, який знав про високі військові якості запорозьких козаків (очевидно, він читав "Опис України" Боплана, бо в його бібліотеці зберігся екземпляр цієї книги), доручив своєму послові вербувати чотиритисячний козацький корпус; з проханням допомогти йому в цій справі Терлон звернувся до Немирича. У своїх "Мемуарах для звіту королеві" він писав: "Коли Ваша Величність доручили мені в одній з депеш постаратися набрати чотири тисячі козаків, я звернувся до мсьє Немирича, який був моїм другом, допомогти мені виконати це завдання, на що він люб’язно відгукнувся". Звичайно, про цей намір французького короля Немирич інформував Хмельницького, і набір козаків був дозволений, зокрема, дали згоду "послужити Франції... кілька козацьких офіцерів". Однак через деякий час Людовік ХІV розпорядився відкласти набір, а невдовзі Немирич відбув в Україну.

Ще зазначимо мимохідь, що Терлон, характеризуючи "козацького посла" як свого друга, наголошував на тому, що він був людиною блискучої європейської освіти й культури.

Слід згадати й про те, що в архівах і рукописних фондах бібліотек Франції зберігається ще немало матеріалів про Визвольну війну українського народу, які лишаються неопублікованими. Це, зокрема, реляції графа де Брежі, французького посла у Варшаві в 1644-1649 рр. (з них, правда, деякі відомості наводив І.Крип’якевич в своїй книзі "Богдан Хмельницький); це листи королеви Марії Луїзи до мадам Шуазі з розповідями про "козацьку війну"; брошура про битву під Зборовом і Зборовську угоду, рукопис про битву під Берестечком та інші.

§ 3 Україна в останні роки гетьманування Б.Хмельницького

Політичні орієнтації Б.Хмельницького.

Встановлення тісного воєнно-політичного союзу України з Російською державою зумовило перегрупування сил воюючих сторін. Кримське ханство перейшло на бік Польщі й з союзника перетворилося на небезпечного ворога Війська Запорізького. У лютому 1654 р. польські війська почали воєнні дії на Поділлі, де коронний гетьман Станіслав Потоцький намагався розгромити козацькі загони, очолювані Іваном Богуном.

Однак головний удар союзники мали завдати в Литві й Білорусії. На допомогу російським військам до Гомеля вирушив 20-тисячний козацький корпус, очолюваний наказним гетьманом Іваном Золотаренком, під Смоленськ — 12 тис. козаків полковника Василя Золотаренка. У червні 1654 р. російські війська, очолювані царем Олексієм Михайловичем, обклали Смоленськ, який було здобуто після тримісячної облоги.

Широкі наступальні операції розгорнулися на території Литви і Білорусії. Впали Гомель, Полоцьк, Мстислав, Орша, Борисів, Мінськ та інші білоруські міста. Восени 1654 р. вся Білорусія, що поділялася в той час на Полоцьке, Вітебське та Мстиславське воєводства, опинилася в руках російсько-козацьких військ. Південна Білорусія, де особливо активно діяли козаки Золотаренка, лишилася під управлінням козацької адміністрації.

Навесні війну з Польщею розпочала Швеція. Протягом липня війська шведського короля Карла-Густава X захопили Познань і більшість великопольських земель; восени оволоділи Варшавою і Краковом, Ян-Казимир втік до Сілезії. Розпорошена польська армія була змушена вести війну на три фронти, що прискорювало її воєнну поразку.

Восени 1655 р. Хмельницький спільно з допоміжним російським корпусом боярина Бутурліна вибив поляків з Поділля і розпочав воєнні дії у Галичині. Усі українські землі були визволені з-під влади польської шляхти. Польща залишилась фактично безборонною перед силами трьох супротивників, що докорінно змінило міжнародну обстановку на Сході Європи. Хмельницький прагнув максимально використати цю ситуацію для зміцнення політичного становища України, яка опинилася в центрі складних дипломатичних комбінацій. Козацький гетьман увійшов у тісні стосунки із Швецією — традиційним ворогом Речі Посполитої, сподіваючись на її підтримку у справі приєднання до Війська Запорізького західноукраїнських земель. Перед можливим розбором Речі Посполитої до тісної спілки з Україною прагнув семиградський князь Юрій ІІ Ракочі, курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, великий гетьман литовський Януш Радзивілл.

Складними в цей період були стосунки Хмельницького з російським урядом. Обидві сторони по-різному трактували роль і значення Переяславського акта. Москва розглядала його насамперед як засіб збирання під свою владу всіх земель, що входили колись до складу Давньоруської держави. Хмельницький прагнув використати мілітарну допомогу Російської держави для остаточного розгрому Польщі та утвердження державної незалежності України. Ось чому на першому етапі стосунків козацький гетьман, зосередивши фактично всю повноту державної влади в своїх руках, мало зважав на детальне юридичне оформлення відносин між обома державами.

Тактика однодумців Хмельницького у Білорусії, спрямована на поширення тут безпосередньої влади гетьмана, викликала незадоволення російського уряду. Зокрема, його непокоїли контакти Хмельницького з Радзивіллами — активними прихильниками шведів.

Стосунки між Чигирином і Москвою ще більше загострились 1656 р. коли Росія вступила у війну з Швецією і розпочала переговори з Польщею. Польській дипломатії вдалося ввести в оману російських політиків обіцянками польської корони царю Олексію Михайловичу після смерті Яна-Казимира. На польсько-російські переговори з цього приводу у Вільно (серпень-жовтень 1656 р.) козацькі посли не були допущені, що викликало незадоволення гетьмана і козацько-старшинських кіл. Польська шляхта посилювала недовір’я Хмельницького до російського уряду, поширюючи чутки, ніби цар повертає козаків під владу Польщі. Зрештою Росія уклала перемир’я з Польщею і розпочала війну із Швецією, намагаючись здобути території у Лівонії. На початку вересня 1656 р. російське військо, очолюване царем, розпочало облогу Риги. Однак взяти місто не вдалося, і царська армія відступила до Полоцька.

У жовтні 1656 р. за наказом Хмельницького у Чигирині був скликаний сейм козацької старшини, на якому "всі полковники, осавули й сотники складали собі взаємно, поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, вмісті стояти будуть".

Ігнорування керівними колами Росії українських інтересів штовхали Хмельницького до більш тісного союзу із Швецією та іншими ворожими до Польщі державами. Після інтенсивної діяльності козацької дипломатії склалася нова коаліція держав, до якої увійшли Швеція, Бранденбург, Україна, Семиградське і Молдавське князівства, а також Литва. Цей союз був зв’язаний цілим рядом окремих умов і договорів. 7 вересня 1656 р. був підписаний "трактат вічної приязні" між Хмельницьким і Юрієм ІІ Ракочі. Сторони зобов’язувалися розпочати воєнні дії з Польщею. Хмельницький мав одержати всю Червону Русь.

Союзні угоди були підписані Швецією з Семиграддям та курфюрстом бранденбурзьким. На підставі усіх цих трактатів Швеція одержувала Помор’я, Західну Прусію, Курляндію, Ліфляндію, Семигалію, воєводства Плоцьке і Мазовецьке, частину Литви і частину Білорусії до воєводств Полоцького та Вітебського. Решту Литви як окреме князівство мав дістати князь Богуслав Радзивілл. Курфюрст бранденбурзький одержував великопольські землі — воєводства Познанське, Каліське, Ленчицьке і т.д. Юрій ІІ Ракочі — Краків та Малопольщу. 10 квітня 1657 р. до Чигирина виїхав шведський дипломат Густав Лілієнкрона з повноваженнями від Карла-Густава на згоду Швеції про перехід усіх земель західноукраїнських і Південної Білорусії до складу козацької держави. Усі зазначені акти означали повний розділ Польщі, "будто Коруна Польська й не бувала", як писав в донесенні царю російський посол в Україні боярин Бутурлін.

Одночасно розпочалися відповідні воєнні дії. На допомогу Юрію ІІ Ракочі, який вів кампанію у Польщі, був відряджений І5-тисячний козацький корпус під командуванням київського полковника Антона Ждановича. Йому мав сприяти генеральний суддя Іван Креховецький — галицький шляхтич, який повинен був представляти українські інтереси при дворі Ракочі, а також залучити шляхту Галичини до активної співпраці з козацькою державою. Корпус Ждановича успішно пройшов через усю Галичину до Перемишля, де об’єднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли вглиб Польщі і через Сандомир, Замостя, Люблін, Берестя дійшли до Варшави, яку разом із шведами і зайняли.

Похід Ждановича мав надзвичайно важливе значення для молодої Української держави. Хмельницький активно використав ослаблення Польщі для посилення своїх позицій на Поділлі, Волині, куди надсилались військові залоги. "Ми хочемо мати під своєю владою всю Україну стародавню, або Русь, де віра православна була і де ще мова наша задержалась: аж по Віслу, — заявив на початку 1657 р. Іван Виговський шведському послу Веллінгу. — Бо нас би висміяли, коли б ми тепер не відібрали земель, які ми за давних часів втратили".

Однак влітку ситуація змінилася. Шведи, які необачно втягнулися в облогу національної святині поляків — монастиря в Ченстохові, викликали несподіваний для себе загальнонаціональний опір усього населення. У війну проти Швеції вступила Данія, і Карл X, вивівши свої війська з Польщі, залишив Ракочі й козацький корпус без необхідної підтримки. На допомогу полякам прибув кримський хан. Ситуація ускладнювалась тим, що Ракочі часто діяв нерозсудливо, без відповідної координації дій з Ждановичем, нерідко чинячи різні утиски козакам. Незадоволення останніх стало благодатним грунтом для дискредитації самої ідеї антипольсьюго союзу з угорцями, що й використав царський уряд, агітуючи проти походу Ждановича. Зрештою козаки відмовилися від участі у подальших воєнних акціях і самовільно вирушили додому. Звістка про ці події надзвичайно вразила Хмельницького і, без сумніву, прискорила його смерть, що сталась 6 серпня 1657 р. у Чигирині.