Розділ 5

Тим часом великий цар, розгромивши ворогів і виславши в Єги­пет свою людину з наказом навести там твердий порядок, по­спішив на Арад до дружини. Коли, перебуваючи між Хіосом¹²³ і Тіром, він надумав принести жертву Гераклу, щоб віддячити за перемогу, надійшла звістка: "Арад пограбований і безлюдний, все, що було на ньому, вивезли єгипетські кораблі". Гострий білі, вразив царя. Він вирішив, що цариця безповоротно пропала.Сумувало і наближене до царя панство, оплакуючи нібито мертву Статіру, а насправді власне горе. Хто оплакував дружину, хто сестру, хто дочку. На превелике лихо, невідомо було навіть, куди попливли вороги від Араду.

Та наступного дня на обрії з'явилися, пливучи до берега, єги­петські кораблі. Ніхто не міг збагнути, що це означає. А тут ще на щоглі чільного корабля замайорів царський прапор, який зви­чайно піднімають, коли на кораблі перебуває володар. Це спри­чинило нечувану тривогу, бо всі були переконані, що наближа­ється ворожий флот. Негайно дали знати про це Артаксерксу: чи не новий, мовляв, єгипетський цар об'явився? Артаксеркс схо­пився з трону, помчав до моря і дав знак до бою. Не було в нього трієр, тільки все величезне сухопутне військо стояло вишику-ване до битви. Вже дехто напинав лука, дехто прицілявся, щоб кинути списа, коли Деметрій, помітивши, що робиться на березі, доповів цариці. Статіра вийшла з намета й показалася народові. В одну мить воїни, опустивши зброю, віддали їй шану. Цар не витримав і, перш ніж корабель пришвартувався, вскочив на нього, схопив дружину в обійми, заплакав з радості і так промовив:

— Хто з богів повернув тебе мені, найдорожча моя? Не йму віри одному і другому: що я був утратив тебе і що ти повернулася. Як сталося, що я залишив тебе на суші, а назад одержую з моря?

Статіра відповіла:

— Це тобі подарунок від Каллірої.

Коли цар почув це ім'я, у нього неначе відкрилася стара рана. Поглянувши на євнуха Артаксата, він коротко кинув:

— Веди мене до Каллірої! Я хочу висловити їй подяку.

— Про все дізнаєшся від мене, — сказала Статіра.

Відтак цар і цариця з гавані подались у палац. Там Статіра наказала всім вийти і в присутності одного Артаксата розповіла чоловікові про події на Кіпрі і під кінець розмови передала йому листа від Херея. Коли цар читав листа, в серці його вирували тисячі почуттів, бо він і гнівався за полон найдорожчих йому осіб, і шкодував, що дав Хереєві підставу перейти на бік повстан­ців, І сумував, що не доведеться йому більше побачити Каллірої. Але особливо гостро пекла його заздрість.

"Щасливчик цей Херей, він щасливіший за мене", — раз у раз казав Артаксеркс подумки.

Коли вони досхочу наговорилися, Статіра порадила:

— Утіш, царю, Діонісія. Про це тебе просить Калліроя. Повер­нувшись до євнуха, Артаксеркс сказав:

— Хай увійде Діонісій.

Він з'явився сповнений надій. Річ у тім, що Діонісій нічого не знав про дальшу долю Херея, гадав, ніби разом з іншими жінками

повернулась і Калліроя, і цар викликає його, щоб повернути йому дружину в нагороду за відвагу, виявлену в боях. Коли Діонісій увійшов, цар розповів йому про все, що сталося. Діонісій виявив стриманість і дивовижне самовладання. Бо яка людина не за­тремтіла б, якби грім вдарив до її ніг? А Діонісій, хоч і почув звістку жахливішу для нього від удару грому (бо дізнався, що Херей повіз Каллірою в Сіракузи), проте зберіг правдиву гід­ність. Він визнав за тактовніше не впадати в розпач, коли цар саме радіє з порятунку цариці.

— Якби я міг, — сказав Артаксеркс, — я віддав би тобі Ка­ллірою, бо ти показав справжню відданість і вірність мені. Оскільки ж це неможливо, то призначаю тебе намісником усієї Іонії і вно­шу тебе в списки осіб, що мають виняткові заслуги перед пер­ським троном.

Діонісій вклонився і, висловивши подяку, вийшов, щоб напла­катися досхочу на самоті. Коли він виходив, Статіра непомітно віддала йому листа від Каллірої.

Повернувшись додому, Діонісій замкнувся і, впізнавши руку Каллірої, спершу поцілував листа, потім розпечатав його і притис до грудей, немовби то була сама Калліроя. Довго тримав його на грудях, бо рясні сльози не давали йому змоги взятися за читання. Виплакавшись, він насилу почав читати і насамперед поцілував ім'я Каллірої. Прочитавши слова "Діонісію, своєму благодійни­ку", з сумом зауважив: "Вона вже не називає мене більше чоло­віком! А що такого особливого зробив я для неї?" Його пораду­вало те місце в листі, де, як йому здалося, вона натякала, ніби покинула його проти своєї волі.

До такої міри легковірним буває почуття любові і легко пере­конує закоханого, що його кохання взаємне.

Попестивши синочка і погойдавши його трохи, він подумав: "Від'їдеш колись і ти, синку, до матері. Так, зрештою, вона сама веліла. А я... я буду жити одинцем, як винуватець усього того, що зі мною сталося. До загибелі призвели мене безпідставні рев­нощі, а також ти, Вавілоне!"

Після цих роздумів Діонісій почав сквапно збиратись у доро­гу, щоб повернутися до Іонії. Він покладав великі надії на те, що довга подорож, управління Іонією і дух кімнат, в яких жила Ка­лліроя в Мілеті, принесуть його серцю жадану втіху.