Розділ з

Цар, який покликав до себе євнуха Артаксата, найвірнішого із усіх прибічників, спочатку соромився признатися навіть йому, що в нього діється на душі. Артаксат, помітивши хвилювання царя і його бажання щось сказати, мовив:

— Володарю, навіщо ти приховуєш щось від свого раба, який бажає тобі добра і вміс мовчати? Чи не сталась якась біда? Чи не змова часом якась...

— Змова і то велика,— відказав цар,— але виходить вона не від людей, а від бога. Хто такий Ерот, раніше знав я з міфів і поем, знав, що панує він над усіма богами і навіть сам Зевс йому під­владний, однак я не вірив, що хтось зможе стати сильнішим за ме­не. Так ось навістив мене цей бог, оселився в моїй душі всесильний і неосяжний Ерот і, страшно признатись, справді мене полонив.

При цих словах очі царя наповнилися сльозами, так що він не спроможний був далі говорити. Як тільки цар замовк, Артаксат вмить зрозумів, хто завдав рани цареві. Він уже здогадувався про дещо, бо знав, що диму без вогню не буває. Але тепер у нього не було ніяких сумнівів,— було ясно, що цар закохався ні в кого іншого, як у Каллірою. На такий здогад наводила її присутність у палаці. Однак Артаксат удавав, що не розуміє, про що йдеться, і запитав царя:

— Яка то краса могла заволодіти тобою, мій царю, тобою, яко­му служить усе прекрасне на світі: золото, срібло, шати, коні, міста й народи. Є тисячі вродливих жінок, але найпрекрасніша із усіх, що живуть під сонцем, це Статіра, якою насолоджуєшся один тільки ти. Щоправда, любов проходить, коли нею наситиш­ся. А може, полонила тебе якась богиня, що спустилася з неба, або друга Фетіда, яка вийшла з морських глибин? Адже я впев­нений, що самі боги прагнуть твого товариства.

На це цар відповів:

— Можливо, і слушним є твоє припущення, що цією жін­кою є якась богиня, бо краса її божественна. Дарма вона прихо­вує своє божественне походження, вдаючи, що є грекинею із Сіракуз. І це ще один доказ її неправдивості. Не бажаючи, щоб її викрили, вона назвала місцем свого народження не одне з тих міст, що підвладні нам, а вигадала байку, начебто походить з міс­та, далеко за Іонійським морем. З'явилась вона переді мною під приводом суду, а насправді для того, щоб полонити мене. З дива не можу вийти, як то ти посмів назвати найвродливішою з усіх жінок Статіру, маючи перед своїми очима Каллірою. Треба по­міркувати, як мені звільнитися від мук. Розглянься на всі боки, чи не знайдуться для мене якісь ліки.

— Є такі ліки, мій царю, — відповів Артаксат, — винайдені вони як греками, так і варварами. Немає інших ліків на кохання, крім самого предмета кохання. Це, власне, має на увазі й мудре прислів'я: "Хто рану заподіяв, той сам її і вилікує".

Слова Артаксата присоромили царя:

— Прикуси-но язика! Навіть мови не може бути про те, щоб я спокушав чужу дружину. Ніколи я не зневажу законів, які сам установив, не зневажу справедливості, якої дотримуюсь у всіх своїх діях. Ніхто не дорікне мені за розбещеність. На цьому мене не спіймаєш!

Налякавшись, чи не сказав випадково чогось необачного, Ар­таксат перевів мову на інше.

— Царю, — мовив він, — ти розмірковуєш дуже піднесено. Не тобі застосовувати до себе лікування від любові, яке практикує загал людей. Треба шукати сильніших, царських засобів бороть­би з самим собою. Адже тебе, володарю, стане на те, щоб подо­лати і бога. Поринь у всілякі розваги. Ось ти захоплюєшся ло­вами. Я знаю, що ти можеш проводити на полюванні цілі дні без їжі і питва. А полювати куди краще, аніж, сидячи в палаці, бути поблизу вогню, що вже обпік тебе.