Книга по МПЗ
.pdfПравила вищезазначених договорів є обов'язковими для виконання і тими державами, які не є їх учасниками, як звичаєві норми. Підтвердження цього є практика Міжнародного воєнного Трибуналу в Нюрнберзі.
До джерел міжнародного гуманітарного права, які можна назвати побічними або допоміжними, слід віднести відповідні внутрідержавні закони.
Як джерело міжнародного гуманітарного права певне значеннямають судові рішення (наприклад, принципи міжнародного права,закріплені у вироку Нюрнбергського трибуналу), а також, на наш погляд, рішення відповідних міжнародних організацій (наприклад МКЧХ).
Гуманітарне право переслідує дві основні мети. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення воєнних дій (право Гааги). По-друге, захистити осіб, які не беруть участі у бойових діях (право Женеви).
Що стосується першої мети, то відповідно до вимог міжнародного гуманітарного права забороняється застосовувати засоби і методи ведення війни, які: 1) не дозволяють проводити відмінність між комбатантами і некомбатанта-ми; 2) призводять до зайвих пошкоджень або надмірних страждань, не виправданих безпосередньою військовою вигодою; 3) є причиною обширного, тривалого і серйозного збитку навколишньому середовищу.
Уперше принцип обмеження воюючих сторін у виборі засобів озброєної боротьби був сформульований в Санкт-Петербурзькій декларації «Про заборону вживання вибухових і запалювальних куль», в якому цей принцип був проголошений так: «Єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога». Даний принцип підтвердився в Додатковому протоколі І, згідно з яким «у разі збройного конфлікту право сторін, які знаходяться в конфлікті, вибирати методи ведення війни не е необмеженими.., забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення воєнних дій, які заподіюють зайві пошкодження або надмірні страждання».
До заборонених засобів ведення війни відносяться: отрути, отруєна зброя; задушливі, отруйні та інші подібні гази; бактеріологічна і токсична зброя; кулі, що легко сплющуються і розвертають-
201
ся в людському тілі; зброя, яка при нанесенні рани збільшує страждання людей або робить їх смерть неминучою; зброя, основна дія якої в нанесенні уражень осколками, які неможливо виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; мінипастки і інші пристрої, схожі на дитячі іграшки або предмети медичної допомоги; запалювальна зброя проти цивільного населення, населених пунктів і цивільних об'єктів; протипіхотні міни, ряд морських мін, зброя, яка мала на меті завдати шкоди природному середовищу. Міжнародне гуманітарне право забороняє застосовувати в збройному конфлікті зброю масового ураження (біологічну, хімічну), а також засліплюючу лазерну зброю. Бактеріологічна зброя відповідно до Конвенції 1972 року вилучена з арсеналів держав. Конвенція 1993 року про ліквідацію хімічної зброї передбачає знищення хімічної зброї.
Що стосується ядерної зброї, то на запит Генеральної Асамблеї ООН: «Чи дозволено з точки зору міжнародного права при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрожувати її застосуванням?» Міжнародний Суд зробив такий висновок: поперше, Суд не виявив жодної міжнародної визнаної норми, яка прямо забороняла б при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або за грозу застосування її в ході збройного конфлікту; подруге, Суд констатував, що будь-який випадок застосування ядерної зброї підпадає під дію норм і вимог міжнародного гуманітарного права .
В той же час, чи дозволяють останні досягнення науки і техніки створити який-небудь міцний порядок, що приймається в сфері міжнародних відносин? Якщо раніше війна мала характер воєнного зіткнення збройних сил, що протистоять один одному, то події новітньої історії дають ясно зрозуміти, що тепер війна означає тотальну мобілізацію всіх життєвих сил нації проти ворожої держави, мобілізацію, в якій бере участь весь народ. До того ж характер воєнних дій радикально змінився під впливом новітніх відкриттів і технічних розробок, що ставить людство перед питанням життя і смерті і перед необхідністю приймати рішення, у тому числі етичного характеру.
Велике значення в міжнародному гуманітарному праві надається захисту цивільних об'єктів. Об'єктами нападу можуть бути
202
тільки воєнні об'єкти, які згідно зі статтею 57 Додаткового протоколу І «внаслідок свого характеру, розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при посяганні дає явну воєнну перевагу». Гаазька конвенція 1907 р. забороняє «атакувати або бомбардувати яким би то не було способом» незахищені міста, селища, житла. Згідно з Додатковим протоколом І «цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресій». Статтею 56 Додаткового протоколу І передбачається, що установки і споруди, які містять небезпечні сили (дамби, плотини, греблі, атомні електростанції) не повинні зазнавати нападу навіть в тих випадках, коли вони є воєнними об'єктами, «якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші великі втрати цивільного населення». Виключення щодо цього нападу передбачаються пунктом 2 цієї статті.
Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль в духовному житті людей. Згідно зі статтею 1 Гаазької конвенції 1954 року «Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту» захисту підлягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, «що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу». У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу І забороняється: здійснювати будь-які ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використовувати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії у відношенні до таких об'єктів.
До заборонених методів ведення війни відносяться: віддання наказу «не залишати нікого в живих»; незаконне використання розпізнавальної емблеми Червоного Хреста чи Червоного Півмісяця; зрадницьке вбивство або поранення цивільного населення або осіб, які належать силам противника; вбивати або калічити ворога, який склав зброю і здався; віроломне користування парламентерським прапором, військовими знаками і форменним одягом ворога; примушувати громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях
203
проти їх власної країни; захоплювати заложників, здійснювати терор тощо. У той же час не забороняється використання військових хитрощів з метою ввести противника в оману, примусити його діяти необачно, наприклад, за допомогою маскування, імітування операцій і дезінформації.
Що стосується захисту осіб, які не беруть участі у воєнних діях (право Женеви), то мова йде про захист жертв збройних конфліктів, які знаходяться під «захистом» вищезазначених Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І. Практично всі положення Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І в тій або іншій мірі торкаються двох основних понять «комбатант» і «особа, над якою протегують». Тільки Додатковий протокол II не передбачає особливого статусу осіб, які беруть участь в бойових діях, і не визначає жорстко категорій осіб, над якими протегують. Додатковий протокол II дає лише відмінність між особами, які беруть участь в бойових діях і особами, які не беруть участь в бойових діях.
У статті 43 Додаткового протоколу І передбачено, що особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право безпосередньо брати участь у воєнних діях. Важливість статусу комбатанта полягає в тому, що тільки такий статус дає право на безпосередню участь у воєнних діях, тобто право, виводити з ладу або вбивати комбатантів зі складу збройних сил противника та не нести за це особистої відповідальності (хоча при цьому право вибору методів не є необмеженим). У той же час особа, яка є комбатантом, може правомірно стати об'єктом нападу, тобто правомірно може бути виведена з ладу або знищена.
Женевські конвенції і Додатковий протокол І розрізняють декілька категорій осіб, над якими протегують:
– поранені, хворі і особи, що потерпіли корабельну аварію, як зі складу збройних сил, так і цивільні особи;
–військовополонені;
–цивільні особи на території противника;
–цивільні особи на окупованих територіях
–інтерновані цивільні особи.
204
Під спеціальним захистом Конвенцій знаходяться: біженці і апатриди (стаття 73 ДП І); жінки (стаття 76 ДП І); діти (статті 77— 78 ДП І); журналісти (стаття 79 ДП І).
Правовий режим військовополонених визначений III Женевською конвенцією 1949 року «Про поводження з військовополоненими». Режим військового полону повинен забезпечувати як збереження життя військовополоненого, так і захист його прав. Згідно зі статтею 44 Додаткового протоколу І військовополоненими вважаються комбатанти, що потрапили під владу ворога.
Міжнародне гуманітарне право вимагає гуманного відношення до військовополонених; жоден з них не може бути підданий фізичному каліченню, науковому або медичному експерименту; забороняється дискримінація по причинах раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження; умови їх розміщення в таборах повинні відповідати умовам, якими користується армія противника, розташована в тій же місцевості. Ці правила можуть розповсюджуватися і на учасників неміжнародних збройних конфліктів, тобто осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом.
Військовополонений зберігає свій статус на протязі всього періоду полону і не може позбавитися цього статусу, в тому числі з власного бажання.
Після закінчення воєнних дій і полону всі військовополонені підлягають негайній репатріації. Невиправдана затримка в репатріації є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права (ст. 85 Додаткового протоко-лу І).
Якщо особа однієї сторони попадає в полон до іншої сторони в той час, коли вона займається шпигунством, то вона не має права на статус військовополоненого (ст. 46 Додаткового протоколу 1).
Згідно зі статтею 47 Додаткового протоколу І найманці не мають права не тільки на статус військовополонених, але і на статус комбатантів.
Такій категорії осіб, над якими протегують, яким є цивільне населення, присвячена IV Женевська конвенція, правила якої доповнені Додатковим протоколом І.
Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є:
205
–у мирний час або відразу ж після початку збройного конфлікту сторони можуть створити санітарні зони і зони безпеки для захисту там цивільного населення;
–під час воєнних дій повинна проводитись відмінність між особами, які активно беруть участь у них (комбатантами), і цивільним населенням;
–забороняється використовувати цивільне населення для прикриття воєнних дій і для захисту тих або інших військових об'є- ктів або районів від нападу противника;
–забороняються колективні покарання, взяття заложників, залякування або терор;
–основні права людини діють і під час збройних конфліктів. Згідно з правилами IV Женевської конвенції окупована тери-
торія продовжує залишатися територією тієї держави, якій вона належала до окупації.
Міжнародне гуманітарне право проводить відмінність між збройними конфліктами міжнародного характеру і збройними конфліктами не міжнародного характеру. У разі міжнародного збройного конфлікту застосовуються чотири Женевські конвенції і Додатковий протокол І. У випадку збройного конфлікту не міжнародного характеру, який досягає певної міри інтенсивності, застосовується додатковий протокол II. У разі не міжнародного конфлікту, який не досягає певної міри інтенсивності, застосовується стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій. Міжнародне гуманітарне право не застосовується у разі внутрішнього безладдя (окремі акти безладдя).
Відповідно до статті 1, яка є загальною для всіх Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І, держави, які є учасниками цих Конвенцій, у тому числі і Україна, зобов'язані не тільки дотримуватися правил вказаних договорів, але і примушувати всі інші держави їх виконувати при будь-яких обставинах. Це правило може служити вагомим аргументом на користь визнання імперативності норм і принципів міжнародного гуманітарного права.
206
2.Захист цивільних осіб від наслідків воєнних дій
Прийняття IV Конвенції про захист цивільного населення під час війни стало великим досягненням міжнародної спільноти. Ця Конвенція проголошувала, що особи, які потрапили до рук противника, знаходяться під захистом міжнародного права. Додатковий протокол 1 зробив цей захист більш повним.
Якщо ми звернемося до історії війн, то побачимо, що найбільш вразливою категорією, яка страждає від тягаря війни, є цивільне населення. Тому міжнародне товариство і приділило велику увагу відпрацюванню правил захисту цивільного населення.
Цивільні особи - це ті особи, що не входять до складу збройних сил. Виходячи з цього, цивільні особи не мають права брати участь у воєнних діях. Порушення цієї заборони тягне за собою втрату захисту та застосування проти них сили.
IV Конвенція забороняє використовувати цивільне населення для прикриття від нападу певних районів та споруд, які мають військове значення.
Спочатку ми розглянемо загальні положення, які стосуються "всього населення країн, що знаходяться у конфлікті". По-перше, це створення "санітарних, безпечних зон та місцевостей" та "демілітаризованих зон". Для захисту цивільного населення або особливо уразливих осіб (поранених, хворих, інвалідів, осіб похилого віку, дітей, жінок та інше) за згодою обох сторін можуть створюватися безпечні зони, або під час конфлікту чи ще в мирний час демілітаризовані зони. Такі зони забороняється піддавати військовому нападу, але, з іншого боку, їх не можна захищати від противника, що наближається. Єдине призначення цих зон - забезпечення виживання населення, що знаходиться там.
По-друге, це захист біженців та осіб без громадянства, які знаходяться на території сторони, що бере участь у конфлікті. Ці особи користуються захистом.
По-третє, це положення, які стосуються жінок та дітей. Зокрема, заборонено призов до збройних сил дітей, що не досягли п'ятнадцятирічного віку, крім того, вони не повинні брати безпосередню участь у воєнних діях. Смертний вирок стосовно молодих людей, що не досягли вісімнадцятирічного віку під час вчинення злочину, не виконується.
207
Крім цих загальних положень, є ще специфічні правила, які стосуються типових ситуацій. Розглянемо їх.
Іноземці на території сторони, які знаходяться у конфлікті. В момент початку війни між двома країнами громадяни однієї з них можуть з будь-яких причин знаходитися на території іншої. Внаслідок цього вони потрапляють під владу держави противника, залишаючись без дипломатичного або консульського захисту. До прийняття IV Конвенції вони залишалися без будь-якого захисту. Зараз вони стали особами, яким надається покровительство. Згідно статті 35, стверджується право іноземців покинути територію противника, якщо це не буде суперечити інтересам держави, яка їх утримує. Це правило розповсюджується і на інших іноземців. Особам, що добровільно чи примусово залишилися під владою противника, влада повинна гарантувати мінімальний захист, передбачений угодами про права людини.1
Особи, які проживають на окупованій території. Гаазьке положення про закони та звичаї війни на суші 1907 року містить класичне визначення військової окупації. Це визначення стало частиною звичаєвого права і звучить так: "Територія вважається окупованою, коли вона фактично перебуває під владою збройних сил супротивника. Окупація поширюється тільки на ті території, де така влада встановлена і може здійснюватися".
Однак, держава, яка окупує, може залучати жителів окупованої території до робіт, які необхідні для потреб окупаційних військ, служб комунального господарства та забезпечення продовольством, одягом, транспортом, а також охорони здоров’я населення окупованої території. Особи, які залучаються до роботи, повинні по можливості, бути залишені на своїх робочих місцях.
Населення окупованої території користується захистом і, згідно статті 47 IV Конвенції, права цього населення повністю захищаються міжнародним правом.
Завданням законодавства про воєнну окупацію є збереження на окупованій території попереднього становища. Воєнна окупація розглядається як тимчасовий стан і у зв'язку з цим національне за-
1 Ханс-Петер Гассер Международное гуманитарное право. М., МККК. – 1996, С. 58.
208
конодавство продовжує діяти, а окупаційна держава не може його скасувати. Місцева влада, включаючи суди, повинна мати можливість продовжувати свою діяльність. Окупаційній державі забороняється висилати індивідуально або колективно, осіб, що проживають на окупованій території, на не окуповану частину країни або депортувати їх на територію держави-окупанта. Примусова праця у тому вигляді, як вона застосовувалася під час другої світової війни, забороняється. Забороняється переселення на окуповану територію свого населення, (що повинно сприяти запобіганню анексії або колонізації), знищення особистого та нерухомого майна, якщо це не є абсолютно необхідним з воєнної точки зору під час бойової операції. Держава, окуповуючи іншу державу, може реквізувати медичні установи, транспорт, матеріали та продовольство. Реквізиція майна проводиться лише у випадках, якщо потреби цивільного населення теж задоволені.
Вона має бути, по можливості, оплачена, якщо такої можливості немає, видається відповідна розписка, за якою здійснюється оплата в найкоротший термін.
Окупаційній державі заборонено примушувати осіб, що проживають на окупованій території, до служби у своїх збройних силах для підтримання громадського порядку на окупованій території, але вона може використовувати місцеві поліцейські сили.
Крім того, що міжнародне право забороняє окупаційній державі багато що робити, воно й накладає на неї деякі обов’язки по відношенню до населення, що потрапило під її владу. Вона зобов'язана:
–постачати на окуповану територію продукти харчування та медичні матеріали, якщо ресурсів окупованої території не вистачає;
–створити умови для нормального функціонування системи охорони здоров'я;
–з допомогою місцевої влади продовжити роботу шкіл;
–забезпечувати підтримання законності та порядку на окупованій території.
Для забезпечення підтримання законності і порядку на окупованій території можуть використовуватися місцеві правоохоронні органи. При цьому треба знати, що поліція окупованої держави не може бути використана для участі в воєнних діях та залучення населення до робіт пов’язаних з військовими цілями.
209
Наприкінці можна сказати, що для місцевого населення умови життя при окупації можуть бути дуже суворими. Це обумовлено самою природою окупації і право не в змозі зробити більше, ніж це дозволять зробити люди. Однак воно обмежує до того безмежну владу окупаційної держави, дії якої підпадають під міжнародний контроль.
Допомога цивільному населенню. Війна - це завжди лихо: гинуть люди, руйнуються міста та села, не функціонують лікарні, не працює транспорт. Руйнівна сила війни безмежна. Наслідком її завжди є нестача товарів та злидні. Більш за все від цього страждає цивільне населення, яке потребує допомоги.
Регулюючи організацію допомоги, міжнародне гуманітарне право сприяє полегшенню тяжкого становища цивільного населення. Існує два шляхи здійснення дуже ефективної підтримки жертв війни: безпосередні операції із здійснення допомоги цивільному населенню та допомога через служби цивільної оборони.
Під час війни конфліктуючі сторони зобов'язані дозволити здійснити операції допомоги для цивільного населення, навіть якщо це населення противника. Це означає, що кожна сторона у конфлікті, а також будь-яка третя держава, що не бере участі у конфлікті, зобов'язані вільно пропускати допомогу для цивільного населення. Держава, що дозволяє пропуск вантажу, має право перевірити його вміст та пересвідчитися, що воно потрапить за призначенням. Вона може заборонити його провіз, якщо має підстави вважати, що вантаж потрапить не за призначенням або буде використаний для військових цілей.
В основу операції із здійснення допомоги під час війни закладено дві основні ідеї. Це, по-перше, вимога, щоб усі операції завжди та без будь-яких виключень відповідали нейтралітету, безсторонності та відсутності дискримінації, а також фактичним потребам. Міжнародний Комітет Червоного Хреста, якому доручено проведення операцій допомоги під час війни, зобов’язаний чітко дотримуватися цих принципів, які входять до семи основоположних принципів Руху Червоного Хреста.
По-друге, пропозиція про допомогу та надання такої не повинна розглядатися як втручання у внутрішні справи держави або як недружній акт.
210