Региональная экономика монография

„ Нижні поверхи” виробляють сировину, паливо, напівфабрикати, комплектують їх відправляють на „ верхні поверхи” для подальшої обробки і переробки, аж до випуску кінцевої продукції. (В умовах ринковій економіці кожній країні у світовому господарстві постійно доводиться вести боротьбу за „ володіння верхніми поверхами”). Усередині країн ця боротьба згладжується завдяки цілеспрямованій державній регіональній політиці та стратегічному плануванню.

Вдале місцеположення, структурно-функціональна організація та взаємозв’язок на базі виробничих і технологічних відносин можуть відігравати значну позитивну роль в підвищені ефективності суспільного виробництва. На це вказували праці засновників відомої теорії штандартів та розробки радянських вчених в сфері економічного районування. Посилення боротьба на сучасних світових ринках, прагнення підвищити конкурентоспроможність товарів та послуг примушують вчених та практиків знов звертатися до положень теорії штандартів і створення нових форм територіальної організації виробництва.

Як і національні господарства більшості країн світу, господарство України має кілька підрозділів, що іменуються у світовій практиці секторами економіки. Виділяють первинний, вторинний, третинний і четвертинний сектори.

Первинний сектор економіки складається з видів діяльності, що займаються збором і видобутком матеріалів, які даються природою. Сюди відноситься розробка і видобуток корисних копалин, сільське, лісове, водне господарство, заготівля дикоростучих трав і плодів, полювання, рибальство, аквакультура.

Вторинний сектор економіки включає види діяльності, що перетворюють матеріали, отримані в первинному виробництві у готову продукцію. Сюди зазвичай включаються вся переробна промисловість, промислове і цивільне будівництво, електроенергетика.

Третинний сектор економіки складається з видів діяльності, що надають виробничі, розподільчі й особисті послуги.

Четвертинний сектор економіки включає управління, освіту, науку, охорону здоров'я, культуру.

Названі сектори економіки віддзеркалюють її функціональну структуру, що у практиці стратегічного планування і управління підрозділяється на сфери виробництва, тобто окремі види діяльності, що

81

уявляють собою групи виробництв, об'єднаних спільністю технологічних процесів або кінцевої продукції.

Великими підрозділами (сферами виробництва ) народного господарства є: промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, будівництво, лісове і водне господарство, а також невиробнича сфера - житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров'я, освіта і наука, торгівля, система управління і правопорядку, фінансово-банківська система.

Виробнича структура господарства відображає процес суспільного поділу праці, вказує на функціональні відміни між окремими видами економічної діяльності.

Види діяльності, які відносяться до виробничої сфери, наступні:

–створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво);

–доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт та зв’язок матеріального виробництва);

–пов’язані із продовженням процесу виробництва в сфері обертання (торгівля, матеріально-технічне забезпечення, заготовки, громадське харчування).

Невиробнича сфера – це сукупність видів економічної діяльності, які надають послуги нематеріального характеру суспільству та населенню. До них належать:

–послуги житлово-комунального господарства, побутове обслуговування населення, транспорт, зв’язок по обслуговуванню населення;

–соціальне обслуговування – освіта, охорона здоров’я, культура та мистецтво, наука та наукове обслуговування;

–види діяльності, що включають кредитування, фінанси й страхування.

Показники, які характеризують структуру видів економічної діяльності: кількісні – визначаються питомою вагою видів діяльності в загальному обсязі випущеної продукції, загальною чисельністю робітників, вартістю основних засобів; – структурні зрушення – зрушення в питомій вазі видів діяльності і темпів їх розвитку; – виробничі зв’язки (зовнішні та внутрішні) – використовуються показники частки продукції виду

82

діяльності, яка направляється для подальшої переробки до інших видів діяльності і частка внутрішнього споживання продукції.

Промисловість, форми її громадської територіальної організації [7].

Промисловість – це найважливіший вид діяльності, який складається із підприємств, що здійснюють видобування і заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва та предметів споживання

(табл. 3.1, 3.2).

Таблиця 3.1

Промисловість в економіці [11,с. 109]

(відсотків)

83

Продовження табл. 3.2

Розподіл обсягу реалізованої продукції промисловості за видами діяльності наведено на рис. 3.1.

(відсотків до загального обсягу)

Рис. 3.1 – Розподіл обсягу реалізованої продукції промисловості за видами діяльності у 2007 р. [ 11,с. 110]

84

також палива з надр землі, води та лісу. До її складу входять:

–підприємства по видобуванню палива;

–підприємства по видобуванню і збагаченню залізних, марганцевих руд, руд кольорових металів, нерудних корисних копалин та лісозаготівля; б) обробну – сукупність видів діяльності промисловості, підприємства якої обробляють і переробляють сировину й матеріали. Існує 18 укрупнених видів діяльності: електроенергетика, паливна промисловість, чорта і кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, машинобудівна і металообробна, лісна, деревообробна і целюлознопаперова; промисловість будівельних матеріалів; скляна і фарфорофаянсова; легка, харчова; мікробіологічна, поліграфічна; мукомельно-

круп’яна і комбікормова.

Особливості розміщення промисловості значною мірою визначаються громадською організацією виробництва, яка виступає в таких формах, як концентрація, спеціалізація, кооперування й

комбінування [6].

Концентрація означає, з одного боку, збільшення розмірів підприємств, з іншого боку, підвищення частки великих підприємств за видами діяльності і загалом промисловості. Усього існує чотири види концентрації:

–агрегатна – збільшення одиничної потужності агрегатів на підприємстві;

–технологічна – збільшення розмірів технологічно однорідних виробництв на підприємстві;

–заводська – укрупнення самого підприємства;

– організаційно-господарська – централізація управління через об’єднання підприємств.

85

Спеціалізація – одна з форм суспільного розподілу праці як між різними видами діяльності, так і усередині діяльності або підприємства на різних стадіях виробничого процесу. Розрізняють три види спеціалізації:

–предметну (виробництво готових видів продукції);

–подетальну (випуск деталей або частин готових продуктів);

–технологічну або стадійну (виробництво напівфабрикатів), відособлення окремих стадій (технологічних процесів).

Кооперування – взаємодія видів діяльності – виробничі зв’язки між підприємствами, які спільно беруть участь у виготовлені певного виду продукту. Існують наступні види кооперування:

–внутрішнє – поставка здійснюється між підприємствами певного виду діяльності;

–зовнішнє;

–внутрішньорайонне і міжрайонне;

–міжнародне – з’явилося завдяки транснаціональним корпораціям. Комбінування – поєднання виробництв або технологічних процесів,

при яких з одного виду сировини (або енергії) одночасно отримують декілька видів продукції. Види комбінування: - на основі послідовної обробки сировини; - на основі комплексного використання сировини; - на основі використання відходів.

Форми територіальної організації промисловості – промислові зони, райони, конгломерації, промислові вузли, центри та пункти.

Промисловий район – це інтегральний економічний район з переважним значенням промислового виробництва, як головного (найголовнішого) виду діяльності виробничої спеціалізації. Виробничий економічний район утворюється шляхом поєднання підприємств та виробничими зв’язками між ними однієї або декількох видів промисловості.

Промислово-міське скупчення – це виробничо-територіальне об’єднання, яке історично склалося, планомірне формування промислових

86

підприємств, поєднаних між собою тісними виробничими та виробничотехнічними зв’язками, загальною системою допоміжних виробництв, єдиною виробничою інфраструктурою, має спільне транспортногеографічне положення в межах одного або декількох, близько розташованих населених пунктів.

Промисловий центр відрізняється від промислового вузла як кількісно (за розмірами території, обсягом виробництва та ін.), так і якісно. Він представляє собою групу підприємств, розташованих в межах одного міста або робочого селища. Основною ознакою виступає єдність транспортно-географічного положення. Об’єднання виробництв завдяки внутрішнім зв’язкам, зумовленим єдністю місця розташування, перетворюється у виробничо-технологічний промисловий центр, а з часом може переростати у вузол. Міське поселення, яке має лише одне підприємство, носить назву промислового пункту.

До головних проблем розвитку господарського комплексу України відносяться:

–підвищення темпів зростання ВВП, як джерела підвищення добробуту населення;

–соціальна спрямованість – покращення соціально-економічних та виробничих умов праці, підвищення реальних доходів населення, покращення медичного обслуговування;

–структурна політика у сфері матеріального виробництва полягає у створені високорозвиненого народного господарського комплексу;

–у фінансовій сфері – підсилення контролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників;

–у грошовій політиці – забезпечити пріоритет національної валюти, збільшити золотовалютні резерви національного банку;

–науково-технічна політики – забезпечити технологічне оновлення виробничого потенціалу, сприяти випуску наукомісткої продукції.

87

3.2. Виробничі господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення

Паливно-енергетичний комплекс. Паливно-енергетичний комплекс

(ПЕК) України складається з підприємств, які спеціалізуються на видобуванні, збагаченні, переробці та споживанні твердого, рідкого і газоподібного палива, виробництві, передачі й використанні електроенергії й тепла. Наведені підприємства згруповано у підвиди, а підвиди, у свою чергу, об’єднані в види діяльності. До складу підприємств паливноенергетичного комплексу входять вугільні шахти, нафтові і газові свердловини, електростанції тощо.

ПЕК України розвивається в умовах різкого зниження видобування палива на території України – на кінець тисячоліття власні ресурси будуть складати менше 30-40 відсотків від потреби. Отже, поставка нафти і природного газу з інших країн буде постійно зростати.

Постійно удосконалюється структура паливно-енергетичного балансу. Паливно-енергетичний баланс – це співвідношення кількості добутого палива і виробленої електроенергії та кількості використаного в господарстві палива і енергії (табл. 3.3).

Таблиця 3.3

Використання паливно-енергетичних ресурсів на виробничо-експлуатаційні потреби [11.С. 99]

1 Використання паливно-енергетичних ресурсів на виробничо-експлуатаційні та комунально-побутові потреби

Напружений паливно-енергетичний баланс потребує якісних змін в споживанні енергії та палива вже найближчими роками. Ці зміни пов’язані із необхідністю пом’якшити напруженість між наявністю

88

паливно-енергетичних ресурсів та потребою в них. Вони залежать від вирішення наступних завдань:

–зменшення витрат палива і енергії на виготовлення одиниці продукції, тобто зниження енергоємності продукції;

–підвищення якості споживаного палива;

–підвищення питомої ваги споживання перетворених видів енергії (геотермальної, сонячної, вітрової та ін.);

–зменшення витрат палива на виробництво одиниці тепла та електроенергії і т. д.

Якщо в паливному балансі СНД частка нафти та газу на кінець 1995 р. складала 67%, то в Україні – тільки небагато більше 37%. Особливістю структури видобування палива в Україні являється значне підвищення частки кам’яного вугілля. Це наслідок не тільки енергетичних особливостей України, але і спеціалізації її промисловості, яка споживає ¾ усіх видів палива. Основними споживачами в Україні являються чорна металургія (30,4%), теплові електростанції (18%), а також

житлово-комунальне господарство (10,2%) й транспорт (8%) (табл. 3.4). Таблиця 3.4

Структура споживання енергетичних матеріалів та продуктів перероблення нафти[11,С. 99]

(відсотків)

1З урахуванням обсягів продажу населенню через автозаправні станції.

2У 1990–2004 рр. – мазут топковий.

89

Важлива частина паливно-енергетичного комплексу – це паливна промисловість. До її складу входять вугільна, нафтова, газова, торф'яна та сланцева промисловість. Головними видами діяльності є вугільна, нафтова та газова промисловість. Районне (місцеве) значення – у сланцевій та торф'яній

(табл. 3.5).

Вугілля використовується як паливо та як сировинна для хімічної промисловості. Найбільш продуктивний і дешевий спосіб видобування вугілля – відкритий (в кар’єрах та гідравлічний. Найбільш дорогий – підземний (в шахтах).

Вугільна промисловість залишається провідною серед паливних видів діяльності України. На її підприємствах видобувають кам’яне та буре вугілля, здійснюють його збагачення та брикетування. Вугільна промисловість має тісний зв’язок із електроенергетикою, коксохімією, металургією.

Таблиця 3.5

Виробництво окремих видів продукції добувної промисловості [11,С. 120]

1 Облік запроваджено з 1996 р. (включає продукти збагачення та рядове вугілля, відвантажене споживачам без збагачення).

90