1.3 Періодизація другої світової війни

1-й етап (1 вересня 1939 р. — 21 червня 1941 р.). Після нападу Німеччини на Польщу основними подіями цього періоду були «дивна війна» між британськими та французькими військами, з одного боку, і гітлерівцями — з іншого; окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Люксембургу, Бельгії, Нідерландів, Югославії, Греції (Грецію також окупувала й італійська армія); капітуляція Франції 22 червня 1940 р. Під контролем Німеччини опинилася значна частина Європи. СРСР з вересня 1939 до червня 1941 р., як і нацистська Німеччина, вів загарбницьку війну проти народів Східної Європи. 17 вересня 1939 р. радянські війська встановили контроль над територіями Західної України та Західної Білорусії; згодом були анексовані країни Прибалтики. У листопаді 1939 р. СРСР здійснив агресію проти Фінляндії.

2-й етап (22 червня 1941 р. — 18 листопада 1942 р.). Його основні події — напад нацистської Німеччини на СРСР, відступ Червоної армії та перша її перемога під Москвою. 8 грудня 1941 р. США оголосили війну Японії. З грудня 1941 р. до червня 1942 р. Японія окупувала Сингапур, Таїланд, Індонезію, Бірму, Філіппіни. 1 січня 1942 р. 26 держав, що перебували у стані війни з Німеччиною, Італією і Японією, підписали Декларацію Об’єднаних Націй.

3-й етап (19 листопада 1942 р. — грудень 1943 р.) ознаменувався докорінним переломом у ході Другої світової війни. Червона армія здобула найважливіші перемоги під Сталінградом і Курськом. Англо-американські війська звільнили Єгипет, Кіренаїку, Тріполітанію, Туніс. У липні 1943 р. союзники країн антигітлерівської коаліції висадилися на Сицилії.

4-й етап (січень 1944 р. — травень 1945 р.). У цей період війська Червоної армії звільнили від нацистів західні території СРСР, вигнали гітлерівські війська з Польщі, Румунії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини. 6 червня 1944 р. на півночі Франції англо-американські війська відкрили Другий фронт. 8 травня 1945 р. Німеччина підписала Акт про капітуляцію.

5-й етап (травень — вересень 1945 р.) — бойові дії на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії. Ядерне бомбардування США японських міст Хіросіма і Нагасакі. 2 вересня 1945 р. — капітуляція Японії.

81.Крах колоніальної системи в Африці: шляхи звільнення країн.

Деколонізація — процес надання незалежності та повного сувере­нітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Цей процес відбувався як мирним шляхом, так і з засто­суванням зброї. Причини деколонізації.

Ослаблення метрополій після Другої світової війни. Зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів). Розгортання масового національно-визвольного руху. Негативне ставлення до колоніалізму суспільної думки у країнах-метрополіях і світової громадськості. «Холодна війна», негативне ставлення до колоніалізму провідних країн світу США та СРСР.

Процес деколонізації можна розділити на декілька етапів.

На першому етапі (1943—1956 рр.) процес деколонізації охопив і в основному Азію та Північну Африку. Європейські країни відмовилися від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. У 1947 р. Англія надала незалежність Індії, попередньо розділивши її на дві держави — Індію та Пакистан, острову Цейлон (Шрі Ланка) та Бірмі. 17 серпня 1945 р. проголосила незалежність Індонезія, 2 вересня 1945 р. — В'єтнам. Свою незалежність вони здобули в тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі та Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалеж­ність Тунісу та Марокко. На першому етапі колонізатори намагалися зберегти під своєю« владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті країни, які утримати в колоніальній залежності стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція відмовилися від своїх!; колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 1950-х—1960-ті рр.) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали «роком Африки». Цього року від колоніальної залежнос­ті звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Тоґо. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. — Уґанда, у 1963 — Кенія, у 1964- Занзибар, Замбія, Ма­лаві, у 1965 — Ґамбія. Таким чином, до середини 1960-х рр. більшість країн Тропічної Африки звільнилися від колоніального гніту.

Під час третього етапу (1970-ті рр.) впала остання, найстаріша коло­ніальна імперія — португальська. Після тривалої збройної боротьби першою у 1973 р. здобула незалежність Ґвінея-Бісау. Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті «революції гвоздик» у квітні 1974 р. незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі. На цьому деколонізація не завершилася. Під час четвертого етапу (1980—1990-ті рр.) здобули незалежність останні уламки колоніаль­них імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала не­залежність Намібії, у 1997р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над Макао. Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли В минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держа­ви не стали економічно незалежними. їхньою головною проблемою стала економічна відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратися. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичним явищем.

82.Міжнародні конференції в період Другої Світової війни (Тегеранська, Кримська, Потсдамська. )

Проведена дипломатами робота дала змогу організувати на вищому рівні зустріч лідерів країн «великої трійки» (Й. Сталін, Ф. Рузвельт, В. Черчилль). Вона увійшла в історію під назвою Тегеранська конференція (28 листопада — 1 грудня 1943 р.), оскільки відбувалася в столиці Ірану Тегерані. Під час зустрічі обговорювалися питання про подальше ведення війни й післявоєнне облаштування світу. Стосовно деяких питань між керівниками союзних держав виникли суперечності: В. Черчилль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Й. Сталін — у Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини. Незважаючи на це, за результатами обговорення СРСР домігся необхідних для нього рішень із ключових питань: обіцянки союзників про висадку у Франції; перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру й визнання майбутнього східного кордону по «лінії Керзона»; визнання радянських претензій на Кенігсберг; визнання анексії держав Балтії. Й. Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому Німеччини. Щодо проблеми післявоєнного облаштування світу згоди не було досягнуто, й обговорення вирішили відкласти. Розв’язанню цього питання були присвячені дві конференції лідерів США, Англії і СРСР, що відбулися в 1945 р.,— Ялтинська і Потсдамська. Прийняті на них рішення було покладено в основу Ялтинської системи післявоєнного облаштування світу, яка змінила Версальсько-Вашингтонську.

4—11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралася в Ялті. Під час роботи конференції було досягнуто домовленостей із багатьох питань. Серед них — погодження принципів беззастережної капітуляції Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат нацистського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.

У прийнятій конференцією «Декларації про визволену Європу» передбачалися проведення узгодженої політики у визволених європейських країнах, повне викорінення в них наслідків фашизму (нацизму), підтримка демократичних установ, допомога визволеним народам.

Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Для прийняття Статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско. Було вирішено питання і про участь СРСР у війні з Японією. Ф. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому він не заперечував проти пропозиції Й. Сталіна зафіксувати у спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було узгоджено й інші проблеми Далекого Сходу.

Відбувалися й гострі дискусії. Не було досягнуто домовленості щодо зон окупації Німеччини, репарацій. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — вилученням обладнання підприємств, суден, рухомого складу залізниць, постачанням товарів протягом десяти років. Й. Сталіна підтримав Ф. Рузвельт, який підкреслював необхідність задовольнити вимоги СРСР. В. Черчилль, наголошуючи на складності компенсації величезних втрат СРСР, фактично гальмував вирішення питання. У результаті домовилися створити репараційну комісію.

Найбільш складними виявилися дискусії з приводу польських проблем. Якщо питання про кордон Польщі із СРСР було вирішено (він має проходити по «лінії Керзона» із деякими відхиленнями на користь Польщі), то щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща має отримати істотне прирощення на півночі й на заході». Питання, із яким польським урядом мати справу, остаточно вирішити не вдалося. Зрештою його було відкладено, а в «Декларації про Польщу» йшлося, що «діючий нині в Польщі Тимчасовий уряд має бути... реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі й поляків із-за кордону»

Решту нерозв’язаних питань було розглянуто на Потсдамській конференції (17 липня — 2 серпня 1945 р.). У складі її учасників відбулися зміни: інтереси США представляв Г. Трумен, який став президентом після смерті Ф. Рузвельта; В. Черчилля з 28 липня змінив новообраний прем’єр-міністр К. Еттлі. У центрі уваги постало німецьке питання: демілітаризація та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини із сусідами тощо. Радянський Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією.

До порядку денного було винесено питання про мирні договори із союзниками Німеччини. Незважаючи на суперечності між учасниками конференції (США намагалися вплинути на хід конференції, повідомивши про успішні випробування атомної бомби), вона дала позитивний імпульс у розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного світу. На жаль, цей історичний шанс країни-переможниці не використали. Через рік розпочалася «холодна війна», яка охопила цілу історичну епоху.

83.Утворення і структура ООН.

пеціалізовані організації під егідою ООН. Зміни в розподілі сил після Другої світової війни вимагали створення міжнародної організації з метою підтримання і зміцнення миру та безпеки. Головні проблеми щодо створення всесвітньої організації безпеки було узгоджено на конференції представників СРСР, США й Великої Британії в Думбартон-Оксі 1944 р. На конференції було підготовлено проект статуту організації. Питання про порядок голосування в Раді Безпеки та про склад членів організації керівники держав узгодили під час зустрічі в Криму 1945 р. Тоді було вирішено, що засновницька конференція відбудеться у Сан-Франциско. 25 квітня 1945 р. до «Опера-Хауз» з’їхалися делегати й радники. Відкривав конференцію державний секретар США Е. Стеттініус. Радянську делегацію очолив В. Молотов, британську - Е. Ідей. У конференції взяли участь делегації Української РСР та Білоруської РСР Це стало можливим завдяки визнанню країнами антигітлерівської коаліції внеску обох народів у перемогу над Німеччиною та величезним жертвам, яких вони зазнали. На відкриття конференції приїхали делегації з Європи, Азії, Африки. 26 червня 1945 р. учасники конференції Об’єднаних Націй підписали Статут ООН; серед тих, які підписали його, була також Українська РСР.Загалом 50 держав підписали Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набув чинності. Цей день вважається днем створення ООН (Організації Об’єднаних Націй).

Головною метою створення цієї організації було проголошено підтримання миру і міжнародної безпеки, недопущення агресій, сприяння економічному і соціальному прогресу, дотримання прав людини і соціальних свобод.Першим генеральним секретарем ООН став Трюгве Гальвдан Лі, один із лідерів Норвезької робітничої партії, офіційно введений на посаду 2 лютого 1946 р. Статут ООН проголошував рівноправність усіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Згодом цей розділ було доповнено ухваленою в грудні 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини.Структурно Організація Об'єднаних Націй складається з п'яти основних органів (раніше шести — Зала Ради ООН призупинила свою діяльність у 1994 році): Генеральної Асамблеї ООН,Ради Безпеки ООН,Економічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР) ООН,Секретаріату ООНіМіжнародного Суду юстиції ООН.