41.Створення та розвиток першого болгарського царства.

У 879р. на ці землі з Приазов'я на землі Балканського півострова переселилися племена булгар на чолі з ханом Аспарухом. Він домовився зі слов'янами про виділення земель для поселень булгар. Спільна боротьба проти аварів і візантійців об'єднала два народи в єдину булгаро-слов'янську державу. За наступників хана Аспаруха територія Болгарська держава значно збільшилася. Наступником Аспаруха став його син Тервел (700-721), талановитий воєначальник і дипломат. Його політика також була направлена на розширення території і зміцнення особистої влади. Підтримавши детронізованого у Візантії імператора Юстиніана ІІ, Тервел отримав від нього стратегічно важливу область Загоре в північно-східній частині Фракії та звання кесаря. 807 року військо Крума напало на візантійців у долині річки Струми, а 809 року здобули місто-фортецю Сердіка (сучасна Софія). 811 року візантійський імператор Никифор I пішов походом на Болгарію і на підході до Пліски розбив болгарське військо. 20 липня він здобув болгарську столицю, яку розграбував і зруйнував. Тим часом хан Крум зібрав всі резерви і 26 атакував візантійців на Вербішському перевалі, розбив візантійців, полонив імператора і стратив. За хана Крума (802-815) під владою болгар була територія сучасних Болгарії, Румунії та частини Угорщини. «Болгарами» тоді називали все слов'яно-булгарське населення країни. Вплив Візантії та переселення на її територію з Великої Моравії учнів Кирила і Мефодія спричинили у 864 р. прийняття болгарами від візантійців християнства. Римські традиції та сусідство з Візантією сприяли швидкому розвитку Болгарії, особливо після того, як у 864 році князь Борис приймає від візантійців християнство. Ця подія сприяла розквіту культури, особливо древньоболгарської літератури, адже вся християнська література перекладалася на слов’янську мову і записувалася кирилицею.

Найбільшої могутності Перше Болгарське царство досягло у часи сина Бориса царя Симеона Великого (893—927 рр.), в правління якого вона перетворилась на одне з найбільших на Балканах та всій Східній Європі. Як Симеон так і його нащадки, спали і бачили себе володарями візантійського трону, тому і не давали Візантії спокою своїми нападами. Візантія спробувала, як кажуть китайці, «вигнати диявола за допомогою сатани» — розгромити Болгарію силами князя русів Святослава. Святославу вдається захопити Болгарію і теж саме він хоче учинити з Константинополем. Але не так сталося, як гадалося... Святослав загинув від рук печенігів, найнятих Візантією.

У 1014 році візантійський імператор Василь ІІ розгромив болгарську армію та дуже жорстоко розправився з полоненими, за що і отримав прізвисько Болгаробойця.

Болгарія надовго потрапляє під владу Візантії, на цьому період Першого Болгарського царства завершується.

42.«Велика хартія вільностей» та виникнення станової монархії в англії.

Основними віхами цієї боротьби були: конфлікт 1215 р., що закінчився прийняттям Великої хартії вільностей, і громадянська війна 1258—1267 рр., які призвели до виникнення станово-представницької монархії в Англії. Посилення централізаторських настроїв корони суперечило становій відокремленості англійського суспільства, особливо соціальній позиції феодальних магнатів, що хоча і не володіли в Англії такою могутністю, як в континентальних країнах, проте з успіхом могли протистояти королівській владі. За часів Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.) боротьба баронів набула національного характеру й отримала підтримку інших активних політичних сил країни — дворянства й міської верхівки. Безперспективна війна Іоанна у Франції, конфлікт із могутнім папою римським, що закінчився перемогою останнього, численні побори, стягнуті всупереч феодальним звичаям, призвели до невдоволення баронів. Вони разом із лицарями й лондонською верхівкою змусили Іоанна Безземельного 15 липня 1215 р. підписати Велику хартію вольностей. Центральне місце в Хартії займають статті, що виражали інтереси баронів, хоча деякі її положення захищали інтереси інших учасників руху: представників духовенства, лицарства, селянства, городян. Іоанн Безземельний, поступившись перед збройною силою своїх підданих, згодом відмовився від Хартії. Боротьба феодальних станів проти короля продовжувалася. Особливої напруги вона досягла в 50—60-і рр. XIII ст. Політика Генріха III викликала опозицію, підтриману всіма станами. Приводом до відкритого виступу послужило скликання Великої ради в 1258 р., на якій король зажадав величезної суми грошей для покриття боргу папської курії (мова йшла про збір у скарбницю 1/3 прибутків від рухомої й нерухомої власності. — Л. Б., С. Б.). 11 червня 1258 р. озброєні барони з’їхалися до Оксфорду, де і пред’явили королю петицію з 29 пунктів. Ці бурхливі збори отримали назву «скаженого парламенту». Поданий проект перебудови державного управління було прийнято парламентом і названо «Оксфордськими провізіями». Цей акт передавав всю владу до рук 15 баронів, що цілком контролювали короля, призначали й усували від влади всіх вищих посадових осіб. Тричі на рік мав скликатися парламент, в якому, окрім ради 15-ти, повинні були засідати 12 баронів, виборних від общини. Під общиною розумілися ті ж барони.

Союзникам були зроблені незначні поступки: обіцянка провести по всій країні розслідування про зловживання королівських чиновників, виборність шерифів, заборона суддям займатися хабарництвом, поверхово було сказано про поліпшення положення Лондона й інших міст. Це викликало невдоволення лицарів, городян та інших прошарків населення. На противагу Оксфордським провізіям вони, зібравшись у Вестмінстері, проголосили Вестмінстерські провізії. Цей документ встановлював гарантії прав дрібних васалів по відношенню до їх сеньйорів і вносив деякі поліпшення в діяльність місцевих органів і в судочинство. Це була перша самостійна загальнополітична програма лицарства й фригольдерських прошарків²⁶, яка відрізнялась від програми баронів.

Режим баронської олігархії призвів до феодальної анархії у країні. Між королем і баронами почалася громадянська війна (1258—1267 рр.). Симон де Монфор, що очолював військо баронів, одержав верх над королем і, бажаючи заручитися підтримкою лицарів і городян, скликав у 1265 р. збори, які вважаються першим парламентом Англії, оскільки він відносно повно представляв всю країну. У ньому засідало по два лицарі від кожного графства і два представники від кожного міста. Тим часом, почалися хвилювання серед селянства, що призвело до розколу серед прихильників Симона де Монфора: частина з них перейшла на бік короля. Почалися нові військові дії, під час яких Симон де Монфор загинув. Незважаючи на військові успіхи, король змушений був піти на компроміс із баронами, лицарями й городянами. Результатом цього компромісу було затвердження парламенту.

У 1295 р. король Едуард I скликав парламент, що отримав назву «зразкового». Крім прелатів і баронів, запрошених особисто, були обрані по два лицаря від кожного графства і по два городянина від кожного міста, що отримали на те право. У цьому парламенті було представлено й духовенство.

З середини XIV ст. парламент став складатися з двох палат:

· верхня — палата лордів, де засідали прелати і барони;

· нижня — палата громад (общин), де засідали лицарі і представники міст.

Міцний союз лицарства й міської верхівки в парламенті забезпечив йому великий політичний вплив у порівнянні зі станово-представницькими зборами інших країн. З XV ст. палата лордів комплектувалася переважно зі спадкових перів. Палата громад — із представників дворянства й міської верхівки (обиралися по два лицарі від кожного графства і по два представники від міста). Духовенство як окремий стан не було представлено в англійському парламенті. Прелати ввійшли в палату лордів. Інше духовенство не отримало в парламенті свого представництва, тому що брало участь в особливих зборах духовенства — конвокаціях. Серед функцій парламенту першою й найважливішою була фінансова. Вона стала джерелом політичного впливу й могутності парламенту. У 1297 р. статутом «про ненакладення податей» було встановлено, що обкладання прямими податками не може мати місця без згоди парламенту. У XIV ст. стягування непрямих податків було поставлено в залежність від згоди парламенту. У XV ст. установився порядок, за яким справи, пов’язані з оподаткуванням, спочатку мали розглядатися в нижній палаті. Поступово функції парламенту розширювалися. В XIV—XV ст. оформилася законодавча ініціатива парламенту. Від імені нижньої палати королю подавалася петиція, у якій ставилося питання про видання законів у бажаному для парламенту змісті. Пізніше клопотання парламенту стали висловлюватися у формі готових законопроектів. Надалі встановлювався порядок, за яким постанови, прийняті обома палатами й королем (статути), не могли бути змінені або скасовані без згоди обох палат. Статути набували сили вищих актів державної влади (законів).

Парламентом робилися спроби підпорядкувати своєму контролю державне управління. Здійснювалося це за допомогою «імпічменту», сутність якого зводилася до того, що перед палатою лордів, як вищим судом країни, палата громад порушувала звинувачення проти тих або інших радників короля в зловживанні ними своїми обов’язками. Палата громад виконувала функції великого (обвинувального) журі присяжних засідателів. Парламент втручався й у зовнішню політику, вимагаючи врахування його позиції при вирішенні питань про війну й мир. Таким чином, із станово-представницьких установ західноєвропейських країн найбільших успіхів у своєму розвитку досяг англійський парламент, який став зразком для створення представницьких органів влади в майбутньому.

43.Соціально-економічний та політичний розвиток Північної Італії у часи пізнього середньовіччя.

У середні віки Італія не була єдиною державою. Тут нараховувалась значна кількість міст — політичних центрів та багато феодальних володінь — герцогств, графств, маркізатів та єпископств. Починаючи з IX ст. міста вступають у боротьбу з сеньйорами, відбираючи в них політичні права.

З кінця XI ст. утворюються самоврядні міські комуни. Вони керувалися виборними радами, які відали питаннями війни та миру, оподаткуванням, торгівлею, ремеслами. Перехід економічних та політичних важелів у руки міста-держави призводить до його посилення.Розміри середньовічних міст були незначними. Як правило, в них проживало 1-5 тис. жителів. Навіть у XIV—XV ст. великими вважалися міста з 20-30 тис. жителів. Лише 7 міст мали населення від 80 до 100 тис. З них три знаходилися в Італії (Мілан, Венеція, Флоренція). Багато міст Північної та Середньої Італії — Венеція, Генуя, Сієна, Флоренція Лукка, Равенна, Болонья в ХІ-ХІІ ст. стали містами-державами. Наприклад, Мілан спочатку належав графу, потім архієпископу. Протягом усього XI ст. жителі цього міста вели боротьбу з сеньйорами. Наприкінці XI ст. місто набуло статусу комуни. На чолі його стала рада консулів з привілейованих громадян — представників купецько-феодальних верств.На території Італії (300 тис. км2) в XI ст., нараховувалося 278 міст, які були єпископськими центрами (тобто більш-менш значними). У ХІ-ХІІ ст. у цих містах посилюється реміснича та торговельна діяльність. У Мілані та Флоренції виробляють тонкі сукна, в Луцці — шовкові тканини, Кремоні — лляні, Генуї та Венеції будують кораблі. Мілан стає центром виробництва зброї. Розвиток ремесла призводить до посилення товарного обміну.Колегія консулів у містах була виконавчим органом, а законодавча-влада знаходилась у руках обраної обмеженою кількістю громадян міста Креденці — ради довірених осіб. Іноді скликалися і парламенто-збори всіх, хто мав виборчі права. Усі доходи комуни йшли на користь міста, що значно збільшувало його господарські можливості.

У містах Північної та Середньої Італії склалися у XIII-XIV ст. три основні форми політичного управління:1) республіканська (наприклад, Флоренція), якою управляла сеньйорія з 9 осіб на чолі з гонфалоньєром («прапороносцем справедливості»). Головну роль в управлінні містом відігравали представники «жирного народу» (заможні). «Худий народ» був відсторонений від управління;

2) патриціанська (Венеція, Генуя) — тут заправляли олігархи — найбагатші купці. На чолі стояв дож, влада якого обмежувалася «Радою запрошених»;3) монархічна (Мілан). Тут утвердилася як правляча фамілія Вісконті, яка отримала у 1395 р. герцогський титул.Проте у XV ст. ситуація змінюється. У багатьох містах республіканська форма переходить у монархічну. Такий політичний лад дістав назву синьйорії або тиранії. Це було спричинено розширенням регіональних економічних зв'язків, ускладненням політичної структури, коли місто, маючи значну територію, вже не могло засобами комунального управління забезпечувати його нормальне функціонування. Встановленню сеньйорії сприяло також прагнення «жирних» відгородитися від народних повстань, послаблення середніх верств і безперервна політична боротьба між окремими багатими сім'ями.До середини XV ст. сеньйорія утверджується у Флоренції, Мілані, Болоньї та інших містах. У Флоренції, наприклад, до влади приходить сім'я Медичі. Час правління Лоренцо Блиску чого Медичі (1469—1492 pp.) став «золотим віком» Флоренції.

Папська область

її столицею був Рим. На чолі області стояли папи, що мали світську та духовну владу і своїх васалів. На історію цієї держави вплинула європейська політика пап, які намагалися встановити своє верховенство над монархами Європи. У ХІ-ХІІ ст. папам удалося розширити територію своєї області. У економічному аспекті Папська область відставала від Північної Італії. Сам Рим був гніздом феодалів — тут нараховувалось 200 феодальних замків.У XII ст. римська церква запровадила справжню теократичну монархію з могутньою загальноєвропейською фінансовою базою, судовою системою, розгалуженою бюрократією та витонченою дипломатією.Зеніту своєї могутності папство досягло за Інокентія III (1198-1216 pp.), за правління якого три государі — німецький, французький та англійський були відлучені від церкви, а на їх країни накладено інтердикт. Це значно ускладнило становище всередині цих держав. Інокентій III добився від монархів Західної Європи визнання верховенства папської влади, зміцнив Папську державу. За нього було здійснено реформу канонічного права, а всі папські послання і постанови зібрано в єдиний корпус «Декреталій». Було зроблено кроки для перетворення папської курії в найвищу судову та апеляційну інстанції усього християнського світу. Зростання політичного впливу папства виявилося в організації Хрестових походів. У 1245 р, перший Ліонський собор остаточно встановив порядок обрання пап колегією кардиналів, які знаходилися в цей час у повній ізоляції, «під ключем» («конклав» на італійській) — звідси назва цієї колегії.Своєрідним вододілом в історії папства став понтифікат Боні-фація VIII (1294-1303 pp.). У 1300 р. він уперше організував «ювілей церкви» На його святкування до Риму приїхали десятки тисяч паломників, що дозволило зібрати величезні кошти. Папа інспірував торгівлю індульгенціями в небачених масштабах. Проте нова сила підіймалася назустріч претензіям пап — це централізовані держави, що почали формуватися. Боніфацій зазнав поразки в боротьбі з французьким королем Філіпом IV Красивим. Почався «авіньйонський полон пап», про що вже йшлося више.Яскравим виразом глибокої кризи, у якій опинилося папство, стала «велика схизма» (1370-1417 pp.) — найтриваліший розкол в історії католицької церкви. Одночасно з'явилося два, а потім три папи, які не гребували ніякими засобами в боротьбі за престол Святого Петра. У цю боротьбу була втягнута фактично вся Західна Європа.Лише наприкінці XV ст. папам удалося відновити владу над своєю територією. Папою у 1492 у>. став Олександр VI Борджіа, який разом зі своїм сином Цезарем Борджіа — таким же безпринципним і нечесним, як і його батько, за допомогою зброї та отрути збільшили свій вплив у Середній Італії.У цей час папство фактично відмовилося від теократичних претензій у загальноєвропейському масштабі. Папська держава стала одним з феодальних італійських князівств типу тиранії, глава якого найбільше зайнятий зміцненням своєї держави та власним збагаченням, існування Папської області було однією з перешкод на шляху до об'єднання Італії.

44.Столітня війна між Францією та Англією та її наслідки.

Конфлікт між Англією й Францією сягав другої половини XI ст., часів Вільгельма. Герцог Нормандії, ставши англійським королем, залишався васалом французького короля, а отже, залежав, хоча й формально, від нього. Ь завоюванням Фландрії Філіпом IV Красивим конфлікт не вичерпався. Фландрія прагнула вийти з-під влади французького короля, бо її економічний розвиток залежав від постачання англійської вовни. Землі між Піренейськими горами й долиною річки Луари, які мають історичну назву Гасконь, залишалися під владою англійців. Суперечності між Англією та Францією загострилися також довкола Шотландії, яка вела боротьбу за незалежність і розраховувала на підтримку Франції. Приводом до початку Столітньої війни стали претензії на французький престол англійського короля, онука Філіпа IV Красивого. 24 червня 1340 р. 200 англійських кораблів під командуванням Роберта Морлі й Річарда Фіцалана атакували 70 французьких у гавані міста Слейсе. Майже весь французький флот було знищено, а командувач флоту загинув.

Зазнали поразок французи й на суходолі. У битві біля Кресі у 1346 р. загін з 9000 вояків під командуванням англійського короля Едуарда III розгромив тридцятитисячне військо Філіпа VI. Французи, які звикли до легких перемог і пишалися своєю закутою в броню рицарською кіннотою, не змогли протистояти вправним англійським лучникам. Вони втратили у цій битві 11 принців, 1500 рицарів й 10 000 солдат.

Найбільшої поразки на першому етапі війни французькі війська зазнали у битві при Пуатьє. 19 вересня 1356 р. 6000 англійців на чолі з принцом Едуардом Чорним зійшлися у двобої з 20 500 французів під командуванням короля Іоанна II Доброго. Французька кавалерія пішла в атаку, просуваючись вузьким коридором між загорожами й виноградниками, але стріли англійських лучників змусили її зупинитися. Завершила справу важка кіннота Французи втратили 4 500 солдатів, а сам король потрапив у полон до англійців. Битвою біля Пуатьє завершився перший етап Столітньої війни. Більш ніж на 10 років у Європі запанував мир. Війна спалахнула з новою силою за правління Карла V (1364-1380). Спираючись на підтримку населення, французький король зміг поновити армію та вигнати англійців з південно-західних земель.

Проте обидві сторони, змушені були укласти перемир’я, яке тривало майже 20 років. Воно було порушене, коли в 1415 р. на півночі Франції зненацька висадився англійський десант. Французи зазнали нищівної поразки біля Азенкура. Саме існування Французького королівства було під загрозою. Англійський король Генріх V підкорив понад половину французьких земель і домігся укладення угоди в місті Труа, за якою корона Франції мала перейти до його рук.

Проте французький народ піднявся на боротьбу й вигнав завойовників зі своєї країни. Визначну роль у перемозі французів відіграла селянська дівчина Жанна Д’Арк (близько 1412-1431). Вона очолила французькі загони, які йшли на допомогу обложеному англійцями місту Орлеан - останній твердині французів. 18 червня 1429 р. між французами під командуванням Жанни Д’Арк та англійцями відбулася битва, яка закінчилася поразкою англійського війська. Ця поразка поклала край англійському пануванню на півночі Франції.

17 червня 1453 р., біля міста Кастильйона відбулася остання битва Столітньої війни. Англійці під командуванням Джона Толбота знову були розбиті, а сам граф загинув. І хоча англійці ще 15 років утримували французький порт Кале, Столітня війна завершилася.

45.Виникнення та розвиток абсолютної монархії в країнах Західної Європи.

Усі європейські держави пройшли через новий етап розвитку – етап абсолютної монархи. В одних державах це відбулося раніше, в інших – дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 р.), у Франції – Людовіка XVI (помер у 1715 р.). У країнах Західної Європи абсолютні монархії склалися в XV- XVI ст., вони прийшли на зміну станово-представницьким монархіям. Абсолютна монархія постала як арбітр між старим пануючим класом феодалів та буржуазією і як захисниця обох класів від революційного руху народних мас, які піддавалися і феодальній, і капіталістичній експлуатації.

У більшості країн Західної Європи в XVI—XVII ст. було закріплено систему необмеженої влади монарха — абсолютизм. Королі, спираючись на підтримку міст та дрібного дворянства, зламали опір великих феодалів. Зміцненню влади монарха сприяла й Реформація. Не тільки в протестантських країнах, де королі були повністю незалежні від влади католицького Рима, але й у католицьких державах монархи звільнялися від влади папи римського, перебираючи на себе право призначати єпископів. Значний вплив на укріплення влади правителя мали зміни у військовій справі. Поширення вогнепальної зброї зробило рицарські армії небоєздатними. На зміну загонам важкоозброєної кінноти прийшли великі піхотні полки мушкетерів та пікінерів. Солдати нових підрозділів були здебільшого найманцями, тому вимагали плати грошима та забезпечення їжею. Впоратися із забезпеченням потреб піхотної армії могли тільки сильні королі, які контролювали більшість доходів своєї держави. Таким чином, у XVI ст. західноєвропейські правителі отримали можливість значно посилити свою владу. Укріплення влади короля відповідало, як не дивно, інтересам частини великих феодалів, які поступово втрачали доходи із селянських повинностей. Барони, графи та герцоги охоче йшли на королівську службу та отримували платню. Із часом бажаючих стало настільки багато, що королі змушені були вигадувати нові посади для задоволення потреб знаті. Жителі міст також могли отримати зиск від укріплення влади короля. У Західній Європі існувала практика продажу державних посад. Будь-яка людина, яка мала достатньо грошей, могла отримати посаду королівського чиновника й навіть передати її у спадок. Найбагатші городяни охоче користувалися такою можливістю увійти до системи влади. Інтересам ремісників відповідали намагання королів обмежити ввезення товарів із-за кордону. За рахунок цього ремісники мали можливість продати більше товарів власного виробництва. Тому незважаючи на постійне зростання податків, більшість населення країни була згодна миритися з укріпленням королівської влади. Навіть якщо в країні зберігалися станово-представницькі органи влади, вони майже не намагалися протистояти абсолютній владі монарха. Сильна королівська влада дійсно могла забезпечити не тільки економічне, але й політичне процвітання держави. Найбільш поширеним засобом досягнення добробуту країни в ті часи була військова перемога. Тому свою абсолютну владу монархи використовували задля укріплення війська та флоту. На зміну незначним зіткненням невеликих феодальних армій приходять великі загальноєвропейські конфлікти, у яких беруть участь численні армії більшості країн. Дуже швидко королі, отримавши величезну владу, почали вважати себе дійсними господарями всього населення країни. На їхню думку, всі піддані мали виконувати волю свого короля. Найбільш яскраво це висловив один із німецьких володарів: «Мені повинні служити життям і тілом, своїм будинком і багатством, гідністю і совістю, все має бути віддане мені, за винятком святого спасіння — воно належить Богу, але все інше — моє». Проте в Англії встановлення абсолютної влади зіткнулося зі значним спротивом парламенту. Абсолютистська політика Стюартів призвела до революції та створення парламентської монархії. На відміну від континентальних країн, Англія не мала необхідності утримувати досить велику армію. Тому англійці могли не боятися вторгнення сусідів, які намагалися б скористатися слабкістю королівської влади й армії.