15. Види і форми визнання.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

— de facto;— de jure;— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п.

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали.

16. Правовий режим повітряного простору.

Міжнародне повітряне право можна визначити як галузь міжнародного права, що регулює відносини між суб’єктами міжнародного права у зв’язку з використанням повітряного простору з метою міжнародних повітряних польотів. Предметом регулювання міжнародного повітряного права є насамперед правопорядок, взаємовигідне використання повітряного простору з метою міжнародних повітряних польотів. Багато міжнародно-правових норм, що визначають режим повітряного простору, як правило, мають кінцевим адресатом не тільки самі держави, але й численних інших власників авіаційної техніки. Це накладає на держави обов’язок забезпечити однакове дотримання норм повітряного права своїми фізичними та юридичними особами.

Міжнародно-правове регулювання користування повітряним простором міститься в декількох міжнародних договорах. 7 грудня 1944 р. в Чикаго були підписані Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, Угода про міжнародне транзитне повітряне сполучення й Угода про міжнародний повітряний транспорт. Крім Чиказької конвенції, що є основним кодифікованим актом у цій галузі, правовий режим повітряного простору регулюється й іншими міжнародними договорами. У 1929 р. у Варшаві було підписано Конвенцію для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень. Її було доповнено Гаазьким протоколом 1955 р. про вимоги до оформлення перевізної документації. У 1971 і 1975 роках у ці документи були внесені значні зміни Гватемальським протоколом і Монреальськими протоколами. Гвадалахарська конвенція 1961 р. поширила положення Варшавської конвенції на випадки, коли юридичний і фактичний перевізники не збігаються.