53.Природно-правова (договірна) теорія походження держави.

Договірна теорія походження держави- система поглядів, згідно з якою д-ва виникає у результаті договору між людьми як наслідок усвідомлення ними своїх нагальних потреб та інтересів. Згідно з поглядами грец. філософа Епікура (341—270 до н. е.) д-ва і право з'являються тоді, коли люди уклали між собою угоду з метою забезпечити заг. користь — взаємну безпеку. У 17—18 ст. розроблялися різні варіанти теорії суспільного договору. їх автори Г. Гроцій (1583-1645), Т. Гоббс (1588-1679), Дж. Мільтон (1608-1674), Дж. Лілберн (1614-1657), О. Сідней (1622-1683), Дж. Локк (1632-1704), Б. Спіноза (1632-1677), С. Пуфендорф (1632-1694), X. Томазій (1655-1728), X. Вольф (1679-1754), Ж. Ж. Руссо (1712-1778), О. М. Радищев (1749—1802) та ін. розглядали д-ву як форму сусп. життя, що засновується людьми добровільно, на основі взаємної згоди. Причини укладення договору пояснювалися по-різному. Т. Гоббс такою причиною вважав усвідомлення людьми необхідності забезпечити мир у сусп-ві, гарантувати людині життя, безпеку, спрямувати її дії на досягнення заг. блага. Хоча, на думку Т. Гоббса, людина є істотою розумною, але вона дуже егоїстична, нею керують властолюбство, жадоба багатства і бажання шкодити одна одній. У природ, стані це тягне за собою ненависть, ворожнечу, помсту і, як наслідок, «війну всіх проти всіх». Цей ненорм. стан долається за допомогою спільної влади, яка дбає про громад, порядок. Індивіди добровільно передають усі свої права і свободи д-ві, влада якої «настільки велика, наскільки це можна собі уявити». Так укладається сусп. договір, люди визнають політ, владу і підкоряються їй, виникають особливі узи єдності людей, відносини панування і підкорення, тобто політичний стан як такий. Отже, у Т. Гоббса договір є не просто істор. передумовою д-ви як особливого політ, стану сусп-ва, а й її необхідною і пост, логічною складовою. Поняття договору має концептуальне значення у поясненні природи д-ви і політ, життя у цілому.

Причиною укладення сусп. договору Ж. Ж. Руссо вважав прагнення людей захистити себе від зовн. обставин, таких як стихійні лиха, а також наявність приватної власності, яка породжує нерівність і роз'єднує. У результаті укладення договору колект. сувереном стає народ. Кожний, об'єднавшись з усіма, перетворюється на неподільну частину цілого. При цьому кожний, підкорюючи себе всім, не підкорює себе нікому особисто, тобто залишається таким же вільним, як і раніше. Д. т. п. д. і тепер має своїх прихильників.

55.Поняття та види юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, це закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать.

Юриди́чна відповіда́льність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність — сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність — специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: 1)державно-правовий примус; 2)негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; 3)обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку.

Принципи юридичної відповідальності: 1)відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; 2)законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; 3)гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності — вияв її соціальної необхідності та ефективності.

Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції.

57.Основні причини правопорушень в суспільстві.

Правопору́шення — протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деякого спроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи i тягне за собою юридичну відповідальність

Причини правопорушень — це комплекс явищ об'єктивного і суб'єктивного характеру, здатних детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.

В. Котюк вважає, що всі причини і умови злочинності можна класифікувати за різними критеріями:

1) за рівнем дії (субординації):

а) причини злочинності в цілому;

б) причини певних видів правопорушень (категорій, груп);

в) причини окремих злочинів;

2) за змістом причини злочинності поділяються на діючі у соціально-економічній, ідеологічній, політичній, соціально-психологічній, культурно-виховній, організаційно-управлінській сферах;

3) соціальна суть криміногенних причин і умов визначається залежно від взаємозв'язків з основними закономірностями розвитку суспільства;

4) за значимістю розрізняють: повні і специфічні причини злочинності (частина повної причини);

5) залежно від природи причини і умови злочинності поділяють на об'єктивні, об'єктивно — суб'єктивні і суб'єктивні.

П. Рабінович виділяє дещо інші критерії класифікації причин злочинності:

1. за значенням у процесі детермінації:

а) основні — соціальні явища, яким належить вирішальна роль у даному процесі (напр.:

суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним

приписам тощо);

б) неосновні — це фонові явища, які здійснюють свій вплив на фоні головних чинників, вони

сприяють чи полегшують скоєння правопорушення (напр.: недосконалість обліку та охорони

матеріальних цінностей; недостатній контроль за дотриманням техніки безпеки тощо);

2. за онтологічним статусом щодо свідомості конкретної особи:

а) об'єктивні — явища, що не залежать від свідомості особи (напр.: недоліки в роботі

державних органів);

б) суб'єктивні — явища, які належать до складу індивідуальної свідомості конкретного суб'єкта

та безпосередньо визначаються нею (напр.: психологічна установка особи на протиправну

поведінку).

59.Право в системі соціальних норм суспільства:

Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є наслідком свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми - загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми - правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми - правила поведінки, що установлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей.

Звичаї чи традиції - правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Такі правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

- виникають разом із виникненням держави;

- встановлюються чи санкціонуються державою;

- виражають волю керівної частини суспільства;

- утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права);

- існують у суспільстві як одна система норм;

- формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків;

- правила поведінки формально визначені за змістом;

- мають певні форми зовнішнього виразу;

- мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:

- існують у будь-якому суспільстві;

- встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;

- виражають волю різноманітних частин населення;

- можуть існувати й безсистемне, не будучи внутрішньо узгодженими;

- існують здебільшого у вигляді декількох відносно самостійних систем нормативного регулювання;

- виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо;

- зазвичай позбавлені формальної визначеності;

- можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих, формах;

- не завжди мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Отож, право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини.