2. Періодизація економічної думки. Критерії періодизаціїю

З часу виникнення історії господарства як науки були різні спроби її періодизації. Кожна періодизація – це спроба класифікувати факти, яка враховує лише певну їх частину. Отже, сфера застосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена.

Формаційний (марксистський) підхід – виділяє п’ять суспільно-економічних формацій, у залежності від пануючої форми власності на основні засоби виробництва (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний). Його можна застосувати до економічної еволюції народів Західної Європи, на матеріалах якої вона й була сформульована, тоді як при аналізі господарського розвитку країн Африки, Австралії вона „не працює”.

Російський історик економіст Л.І.Мечніков в основу періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення.

Ф Ліст запропонував п’ятистадійну модель розвитку людського суспільства: нації проходять етап дикості, пастушачого побуту, землеробський, землеробсько-мануфактурний етап і комерційний.

Гільдебрант запропонував тристадійну модель розвитку людського суспільства:

1) „природне” (натуральне) господарство до сер. XІІІ ст.;

2) „грошове” або міське господарство до к. XVIІІ ст.;

3) кредитне або народне господарство поч. XІХ ст. В основі такої періодизації лежить історія грошей.

Інші дослідники господарства брали за основу торгівлю і обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон – клімат, англієць А.Тойнбі – культуру, релігію (цивілізацію).

Інституціонально-технологічний підхід. Широку популярність у ХХ ст. отримав запропонований американською інституціональною школою так званий „технологічний” підхід, відповідно до якого історія ділиться на три великі епохи:

1) доіндустріальна – із Х тис. до н.е. до сер. XVIІІ ст. Особливості: низький рівень економічного розвитку, широке застосування фізичної праці. Переважає „первинна” сфера економічної діяльності (сільське господарство). Церква і армія – форми соціальної організації аграрного суспільства.

2) індустріальна з останньої третини XVІІІ ст. по останню чверть ХХ ст. Особливості: середній рівень економічного розвитку, широке застосування кооперації і спеціалізації фізичної праці з машинами. Переважає „вторинна” сфера (промисловість), де центральне місце відводиться корпорації.

3) постіндустріальна характеризується високим рівнем економічного розвитку, широким застосуванням електронники, робототехніки, біотехнологій, а основною сферою діяльності стає „третинний” сектор – сфера побутових, соціальних, фінансових послуг і обробка інформації. Найбільш видатні представники теорії постіндустріального суспільства – Д. Белл, Г. Кан, З. Бжезінський (США), Ж.Ж. Сервен Шренбер і А. Турен (Франція). В основу поділу суспільства на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільство покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці.

Історико-хронологічний підхід є найбільш доцільним так як дає можливість висвітлити основні події економічної історії та проаналізувати закономірності економічного розвитку людства. Включає періоди:

Давній – ХХХІІІ – VІІІ ст. до н.е. Відбувся поділ праці та сформувались основні соціальні інститути: сім’я, община, власність, право, держава.

Античний – VІІІ ст. до н.е. – У ст. н.е. З’явились ремесла, торгівля, приватна власність.

Середньовічний – VІ – сер. XV ст. Сформувались основні європейські нації, з’явились самостійні міста.

Відродження – сер. XV – сер. XVIІ ст. Епоха великих географічних відкриттів і первісного нагромадження капіталу.

Просвітництва – сер. XVIІ – к. XVIІІ ст. Відбувся територіальний поділ світу.

Вільної конкуренції – к. XVIІІ – к. XІХ ст. Промислова революція

Монополістичної конкуренції – к. XІХ – сер. ХХ ст. Концентрація капіталів і боротьба за економічний поділ світу призвели до серії криз і війн.

Соціального (ринкового) господарства – з сер. ХХ ст. Найбільш розвинені країни досягли стабільності, сформувався новий середній прошарок, сформувалось суспільство споживачів.

Для періодизації економічної історії господарства України обрано схему, яка найповніше відповідає розвитку науки і техніки, а саме:

– господарство первісної доби стародавніх цивілізацій (з найдавніших часів – до 1У ст. н. е.);

– господарство доби Середньовіччя;

– господарство індустріальної та постіндустріальної епох (XVI ст. – до наших часів).

Сучасний період історико-економічних досліджень характери­зується широким звертанням до так званого цивілізаційного під­ходу, основу якого поклав відомий американський історик А. Дж. Тойнбі. Він стверджує, що існує історія окремих своєрід­них та замкнутих цивілізацій (спочатку їх було 21, потім 13). Ко­жна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Він вважав, що соціальні процеси, які відбуваються в окремих цивілізаціях — аналогічні, тобто дають можливість пе­редбачити головні події сучасного світу. Рушійною силою розви­тку цивілізацій є «творча меншість», носій «життєвого пориву», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Та­ким чином, вибір варіанта періодизації, якому надати перевагу, повинен залежати від конкретно поставленого завдання та відпо­відати специфіці країни або регіону, що вивчається.

З позицій цивілізаційного підходу історія постає як своєрідна органічна цілісність, котра, своєю чергою, утво­рюється безліччю великих та малих історичних індивідів: циві­лізацій, формацій, історичних культур, етносів, спільнот, осіб. До теорій цивілізацій, або цивілізаційного підходу, належать системи таких мислителів, як М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін, С. Хантінгтон та інші. Періодизація господарського розвитку суспільств Європейсь­кої цивілізації обумовлена особливостями предмета і методу історико-економічної науки і передбачає виділення загальних стадій у розвитку господарств людства, особливостей господарського життя в межах регіональних цивілізацій та його специфіки в суспільствах, що входять до цих цивілізацій. Тобто тільки в єдності трьох історичних вимірів розвитку господарств суспільств: 1) за стадіями; 2) за цивілізаційними лініями; 3) за суспільною дискретністю — можна представити наукову періо­дизацію господарського розвитку.

У розвитку людського суспільства також виокремлюють такі стадії:

1) доцивілізаційну;

2) формування, і розвитку регіональних (локальних) цивілізацій;

3) входження людства в епоху світової (глобальної) цивілізації.

У ХХ ст. у суспільних науках формується теорія цивілізацій і 2 основні їх напрямки - матеріалістичний та культурно-історичний. При матеріалістичному акцентується увага на вивченні економічного та матеріального виробництва, способу господарювання і породжених ними відносин. Згідно цього підходу цивілізація розглядається як певний ступінь розвитку культури і тим самим протиставляється дикості. Культурно-історичний підхід - провідне значення відводиться духовному фактору. Данилевський - засновник відзначає, що «прогрес людства полягають не в тому, щоб усім йти в одному напрямку, а в тому, щоб все поле, яке складає поприще історичної діяльності виходити в різних напрямах. Що за багатовікову історію. Людської культури тільки деякі періоди змогли створити великі цивілізації». Підходи: єгипетський, китайський, ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний, індійський, іран­ський, єврейський, грецький, римський, новосемітичний або аравійський, германо-романський, або європейсь­кий, слов'янський, мексиканський, перуанський. Кожний з яких об'єднується подібністю мови, усвідомленням спільності своєї долі і які проходять кілька фаз — від несвідо­мого періоду через державотворення і розквіт цивілізації до за­непаду. Цивілізація – це типи людських спільнот, які викликають певні асоціації в області релігії, архітектури, живопису, звичаїв. Тойнбі стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнених цивілізацій. Кожна з них проходить в своєму розвитку такі стадії: 1) виникнення; 2) зростання; 3) надлом; 4) розпад; 5) гине і дає місце іншій цивілізації. Рушійна сила розвитку цивілізацій – творча меншість, яка є носієм життєвого пориву і тягне за собою «інертну більшість». Своєрідність викликів та відповідей визначає специфіку кожної цивілізації.