Лекція 9. Економічні погляди економічних шкіл.

1. Школа фізіократів

2. Розвиток класичної політичної економії

3. Вчення соціалістів-утопістів Питання 1. Школа фізіократів

З середини ХVІІІ ст. Франція стрімко рухалася на зустріч Великій буржуазній революції. У тісному зв'язку з буржуазною просветительскою філософією (Вольтер , Дідро, Руссо) і як реакція на меркантилізм виникає економічна школа фізіократів. Школа ця проіснувала всього 20 років, проте ідеї її поширилися майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком .

Засновник і голова школи – Франсуа. Кене (1694 – 1774), він не тільки заклав обнови фізіократизму, а ще сформулював його економічну політичну програму. Видатні представники школи – А.Р.Тюрго і В.М.Мірабо .

Фізіократи – походить від грецьких слів physis (природа) і kratos (влада) Центром економічних суперечностей визнали сільське господарство, (безземельне селянство, грошовий та натуральний оброк, низькі ціни на хліб та ін.). Фізіократи зайнялись рішенням аграрного питання .

Піддавали критиці меркантилізм , фізіократи вважали, що увага уряду має бути зосереджена не на розвитку торгівлі і нагромадженні грошей, а на створення достатку "продукції землеробства" , в чому й полягає справжнє багатство нації.

Центральне місце у вченні фізіократів посідає вчення про так званий чистий продукт, яким фізіократи вважали надлишок над витратами виробництва. Однак цей чистий продукт, н їхню думку, виникає тільки в землеробстві (промисловість та інші сфери народного господарства чистого продукту не дають, вони тільки переробляють те, що дає сільське господарство ). Звідси єдиною продуктивною галуззю є землеробство.

Фізіократи уявляли суспільство як природне, "фізичне" явище, розвиток якого відбувається відповідно до законів "природного порядку", встановлених, на їхню думку, богом.

Сучасне їм суспільство фізіократи поділяли на три класи:

1)"продуктивний клас", представники якого створюють чистий продукт (доход) – працівники землеробства;

2)"земельні власники" – одержувачі земельної ренти (феодали, король, церкв );

3)"безплідний клас" – решта професій, які не належать до землеробства.

Історичною заслугою фізіократів є аналіз капіталу. Проаналізувавши речовий склад капіталу, вони вперше розділили капітал на основний і оборотний. Основний називали "початковими авансами" (витрати на сільськогосподарські машини, будівлі, робочу худобу). Оборотний капітал у них називається "річними авансами" (витрати на насіння тощо ). „Річні аванси" входять у витрати виробництва повністю, а "початкові" - частинами (1/10 частиною). Заслугою було й те , що цей поділ застосований тільки до продуктивного капіталу. На їх думку капітал у промисловості є "безплідним" (не дає "чистого продукту").

З функцій грошей фізіократи визначали тільки функцію засобу обігу, а функцію нагромадження вважали шкідливою для суспільства. Кількість грошей в обігу ставили в залежність від відтворення. Маса грошей в обороті може збільшуватись лише пропорційно росту виробництва.

Франсуа Кене (1694 – 1774) першим спробував поставити і розв’язати проблему відтворення і реалізації сукупного продукту в своїй роботі „Економічна таблиця” (1758 р.). Це була, по суті, перша в історії спроба створити економічну макромодель, де відобразив процес річного відтворення опосередкованого обігом, враховуючи поділ суспільства на класи. Кене показав різницю вартісної і натуральної форми сукупного суспільного продукту.

Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обґрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки.

Існує велике землеволодіння, де землею володіють власники, які отримують ренту, а господарство ведуть фермери, які орендують землю і володіють капіталом.

Капітал фермерів складається з двох частин: 1) первісні аванси в сумі 10 млрд. ліврів, які служать протягом 10 років; 2) щорічні аванси у сумі 2 млрд. ліврів (витрати на сировину, заробітну плату). Вартість річного продукту фермерів, крім перенесеної капітальної вартості (3 млрд. ліврів), включає вартість чистого продукту у сумі 2 млрд. ліврів.

За натуральною формою сільськогосподарський продукт включає: 1) насіння і продовольство, які необхідні для відшкодування оборотного капіталу; 2) продовольство для обміну; 3) сировина для промисловості. До вартості сукупного суспільного продукту входить продукт вироблений „некорисним” класом (промислові вироби) – 2 млрд. ліврів. Таким чином вартість сукупного суспільного продукту становить 7 млрд. ліврів.

Весь річний обіг сукупного продукту, за Кене, складається з 5 актів.

	хлібороби	земельні власники	промисловці
	5 млрд. ліврів	2 млрд. рента	на 2 млрд. вироблено промислових товарів
1.	Землевласники купують на 1 млрд. ліврів сільськогосподарської продукції. 1/5 продукції вибуває з обігу; + 1 млрд.	– 1млрд. ліврів
2.		– 1млрд. ліврів	Землевласники купують на 1 млрд. ліврів промислової продукції. 1/2 продукції вибуває з обігу. + 1 млрд. ліврів.
3.	Промисловці купують у фермерів продукти харчування на 1 млрд. ліврів. 2/5 продукції вибуває з обігу		– 1млрд. ліврів
4.	– 1млрд. ліврів		Фермери купують у промисловців товари на відновлення основного капіталу на 1 млрд. ліврів.
5.	На 1 млрд. ліврів промисловці купують сировину у фермерів. 3/5 продукції вибуває з обігу		– 1млрд. ліврів

Далі в натуральному виразі фермери використовують 2/5 виробленої продукції на оборотний капітал. В грошовій формі – залишкова грошова сума (2 млрд.) до початку нового виробничого циклу знову оплачується землевласникам за оренду землі.

Значення економічної теорії Кене :

• вперше в політекономії ввів та використав поняття "відтворення", як постійне повторювання виробництва і збуту;

• математичні розрахунки, використані в цій роботі, дозволили показати, як створений у землеробстві валовий і чистий продукт Франції обертається в натуральній і грошовій формі, і як річний продукт розподіляється між класами через обіг;

• вперше виказав думку про те, що процес відтворення і реалізації може проходити безперебійно тільки у тому випадку , коли зберігаються певні пропорції розвитку народного господарства .

Недоліки:

• ненауковий поділ суспільства на класи;

• не показаний розподіл сільськогосподарської продукції усередині класу хліборобів;

• торгівля зводиться до бартерного обміну;

• розглядається просте, а не розширене відтворення. Відсутня проблема нагромадження.

Анн Роберт Жак Тюрго. З 1774 р. одержав пост генерального контролера фінансів і проводив антифеодальні реформи, пов'язані із програмою оздоровлення фінансів. Він скасував обмеження на торгівлю хлібом, ліквідував цехові гільдії, замінив натуральні повинності поземельним грошовим податком і поширив його на привілейовані класи. Політика Тюрго наткнулася на опозицію збоку дворянства, які змусили його піти у відставку в 1776 р., після чого всі реформи було скасовано .

Як і інші фізіократи вважав, що праця землероба – єдина праця, яка дає більше того, що становить оплату праці, тому вона – єдине джерело всякого багатства. В теорії заробітної плати погоджується з Петті, Кене – „обмежена необхідним мінімумом для його (працівника) існування , тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя”. Чистий продукт для нього – не просто дар природи, а результат особливої продуктивності праці робітника у землеробстві, отримує мий земельними власниками.

Дав аналіз генезису найманої праці, яка з'явилася у результаті відчуження робітника від засобів виробництва.

На відмінку від Кене Тюрбо виділяє такі класи в суспільстві: виробники – люди зайняті у сільському господарстві; некорисні (люди зайняті у промисловості та інших галузях матеріального виробництва та послуг; власники землі. Перші два класи називає працюючими, які, в свою чергу, складаються з підприємців, що дають аванси та простих робітників. Виділяв прибуток як самостійний вид доходу, отриманий підприємцем-промисловцем, хоча й трактував його як частину ренти.

Але у вченні про вартість і гроші не зміг підійти до розуміння трудової теорії вартості і сутності грошей ( гроші – це звичайні товари ) .

Висновок: фізіократи виражали, по суті, інтереси буржуазії і тієї частини дворянства, яка розуміла неминучість буржуазної перебудови суспільства і готова була піти на поступки буржуазному прогресу з тим, щоб забезпечити собі в нових умовах економічне і політичне панування. Проте консервативне дворянство і в цьому вбачало посягання на свої одвічні права на землю.

Питання 2. Розвиток класичної політичної економії

Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії

Економічна наука як система знань виникла з появою капіталістичного способу виробництва і формуванням ринку, насамперед в Англії і Франції. У результаті грабіжницького процесу експропріації селянство втрачало землі і поповнювало армію найманої праці. У промисловості у різних галузях поширювалось мануфактурне виробництво. Важливою галуззю застосування капіталу стала зовнішня торгівля . Англія займалась грабіжництвом колоній, збагачуючи буржуазію.

Капітал підкорив собі економіку, перебудував усі суспільні відносини. У торговельній політиці панував меркантилізм . З розвитком мануфактур виникли нові джерела прибутку. У ХVІ ст. стало зрозумілим, що теорія і практика не відповідають один одному. Підкорення торговельного капіталу промисловому вимагало заміни теорії меркантилізму, яка ідеалізувала сферу обігу. Так розпочинається критика меркантилізму, і виникає класична політична економія, перед якою були поставлені питання :

• звідки береться багатство у буржуазному суспільстві;

• формулювання відносин капіталістичного виробництва у вигляді категорій і законів;

• довести, що ці закони більш зручні для виробництва багатства, ніж закони феодального суспільства.

На відміну від меркантилістів, які займались узагальненням поверхових явищ, які відбуваються у сфері обігу, класична політична економія вивчала внутрішні економічні зв'язки. Теоретичні дослідження переносяться від обігу до виробництва. Джерело суспільного багатства вбачають не в обміні, а у виробництві – праці, яка водночас і є мірилом вартості (трудова теорія вартості).

За загальноприйнятою оцінкою класична політекономія зародилась в к. ХVІІ (Англія) – початку ХVІІІ ст., а вичерпала свої можливості в останній третині ХІХ ст. Умовно класичну школу можна розділити на чотири періоди:

1. З кінця ХVІІ до другої половини ХVІІІ ст. Це етап істотного розширення сфери ринкових відносин, аргументованого спростування ідей меркантилізму. Головні представники цього періоду – У. Петті та П. Буагільбер, школа фізіократів.

2. Остання третина ХVІІІ ст. панує вчення про „природний порядок”, стихійну дію об’єктивних економічних законів – А. Сміт, Д. Рікардо

3. Перша половина ХІХ ст. глибока переробка та переосмислення основних ідей і концепції А. Сміта. Представники – Д. Мілль, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Н. Сеніор.

4. Завершальний етап класичної політекономії – друга половина ХІХ ст. – К. Маркс, Ф. Енгельс узагальнили кращі досягнення школи. В цей час з’являються більш прогресивні напрямки економічної думки – „маржиналізм” (к. ХІХ ст.) та „інституціоналізм” (початок ХХ ст.)

Головні ознаки:

1. Використання концепції економічного лібералізму, котра базується на принципах невтручання держави в економічні процеси, необмеженої свободи конкуренції підприємців.

2. Переважає аналіз проблем сфери виробництва у відриві від сфери обігу, що стало причиною недооцінки закономірного зв’язку між даними сферами.

3. Виробка і застосування прогресивних методологічних прийомів дослідження включаючи причинно-наслідковий (каузальний), дедуктивний, індуктивний, логічну абстракцію.

4. На відміну від меркантилісті намагались виявити механізм формування вартості товарів та коливання цін на ринку не в зв’язку з „істотною природою” грошей та їх кількістю в країні, а в зв’язку з витратами виробництва (кількістю затраченої праці). Але витратний принцип визначення рівня цін не враховував потреб споживачів в тому чи іншому благі. Серед функцій грошей виділяють головну – засіб обігу.

5. Категорія „вартість” визначалась єдиною вихідною категорією економічного аналізу. Таке спрощення аналізу і систематизації привело до пошуку лише внутрішніх причин господарського добробуту без врахування психологічних, моральних, правових та інших факторів соціального середовища.

6. Досліджують проблему економічного зростання і підвищення добробуту населення, намагаються обґрунтувати динамізм і рівноважний стан економіки країни. Але при цьому не використовують математичний аналіз, методи математичного моделювання.

7. Гроші, котрі традиційно вважалися штучним винаходом людей, в період класичної економії визнані товаром.

Виникнення класичної політичної економії в Англії та у Франції

Як учасник завоювання Ірландії Англією Петті залишив своїм нащадкам близько 50 тис. акрів землі, а економічній науці – цілий ряд економічних трактатів (60 – 80-і рр. ХVІІ ст. "Трактат про податки і збори" 1662 р., "Політична арифметика" 1676 р., "Дещо про гроші" 1682 р. Якщо у ранніх працях Петті легко знайти меркантилізм, то в останніх його не має.

У процесі досліджень економічних відносин використовував новий метод-прагнув проникнути у глибину явищ , намагався перейти від опису явищ до аналізу їх суті, показати причинну залежність економічних явищ. Таким чином поклав початок розробці методу наукової абстракції в економічній теорії.

Основою господарства вважав матеріальне виробництво (у ньому створюється багатство), а сфера обігу забезпечує його розподіл .

Вперше чітко формує принципи трудової теорії вартості. Джерелом вартості є праця. Цьому присвячене його вчення про "природну ціну".

"Природна ціна" – вартість тієї кількості благородного металу, яка обмінюється на вироблений товар. Помилка Петті: вважав що вартість створюється не всякою працею, а тільки тією, яка витрачається на виробництво золота і срібла (прирівнює вартість товарів і вартість благородного металу). Петті ще не відрізняв мінової вартості і вартості від ціни.

Заробітну плату зводив до мінімуму засобів існування. І хоча ця теза сама по собі невірна, однак заслуга Петті полягає у тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, хоче визначити об'єктивно її величину.

Прибуток підприємців і землевласників характеризує поняттям „рента”, яка є надлишком над витратами виробництва . Дав перше розуміння диференційної ренти, вважаючи, що вона виникає у сільському господарстві у зв'язку з різною родючістю ділянок землі і різним місце розташуванням відносно ринків збуту.

Поставив, але не розв'язав проблему грошового обігу. Був прихильником кількісної теорії грошей, дійшов до висновку, що зайва кількість грошей в обігу є шкідливою.

У галузі економічної політики залишався у полоні меркантильних ідей. Він надавав великого значення розвитку зовнішньої політики й активного торгового балансу для залучення багатств в Англію.

П'єр Лепезан де Буагільбер (1646 – 1714) – родоначальник політичної економії у Франції.

Головні роботи – "Роздрібна торгівля у Франції", "Подробиці про Францію в період царювання Людовика 14" та ін.

Намагається розібратися у причинах низького рівня життя у провінціях Франції на рубежі ХVІІ – ХVІІІ ст. Бачив тяжке становище села й оголосив себе "адвокатом сільського господарства" (саме з цих позицій підходив до розгляду економічних питань). Засуджує меркантилізм, висловлювався за високі ціни на хліб, які б відповідали інтересам селян і земельних власників і покривали витрати виробництва.

Створив свою „систему” – серія реформ буржуазно-демократичного характеру.

1. Пропонує провести податкову реформу – зміну регресивної форми оподаткування на пропорційну або прогресивну.

2. Пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень, що розширить внутрішній ринок, що сприятиме поділу праці, посиленню обігу товарів і грошей.

3. Рекомендував дозволити необмежений вивіз хліба за кордон і заборонити ввезення його із-за кордону.

Економічні закономірності шукав не в сфері обігу, а в сфері матеріального виробництва, основою якого вважав сільське господарство. Не розумів прогресивної ролі капіталізму, не зрозумів природу товарного виробництва .

Особлива заслуга теорії Буагільбера – є родоначальником трудової теорії вартості у Франції. Зробив спробу дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. Вважав, що за допомогою вільної конкуренції встановлюються правильні пропорції у розподілі праці між різними галузями господарства. Розрізняв "істину вартість", в основі якої лежить кількість затраченої праці, і ринкову ціну, яка відхиляється від цієї вартості внаслідок грошей, що опосередковують обмін товарів. Отже, гроші є причиною того, що товари обмінюються. Тому пропонував замінити метал паперовими грошима, сподіваючись таким чином повернутися до справедливого обміну. Протиставлення товару і грошей розвинув майже через 100 років французький економіст-соціолог П.Ж.Прудон.

Економічне вчення А. Сміта

У боротьбі з феодалізмом, спираючись на економічні інтереси молодої промислової буржуазії, англійська класична політекономія в особі А.Сміта і Д. Рікардо досягла свого апогею і мала величезний вплив на весь подальший розвиток політекономії. Класична школа оголосила феодальний лад таким, що гальмує розвиток суспільства, і вимагала такого устрою, який відповідав би природі людини .

Адам Сміт (1723 – 1790) – типовий ідеолог англійської буржуазії мануфактурного періоду. Він найбільш чітко сформулював основні принципи буржуазних відносин. Головна праця ''Дослідження про природу і причини багатства народів" .(1776 р.)

Сміт стверджував, що економічні явища регулюються стихійно і об'єктивними законами. Існує так званий "природний порядок". Закликав до ''природної свободи” в економіці, усілякої монополії і втручання держави в економіку.

Критикує меркантилізм. Вимагає звільнення від усіх напівфеодальних обмежень у промисловості, сільському господарстві і зовнішній торгівлі.

Досягнення: чистий доход створюється не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості (іншому виді матеріального виробництва ).

Метод Сміта має двоїстий характер. З одного боку, це метод внутрішній, або езотеричний, а з другого – метод зовнішній, або екзотеричний. Застосовуючи внутрішній метод , Сміт намагається проникнути в суть економічних явищі категорій (метод абстракції – виділення закономірних, корінних процесів в економіці і звільнення від випадкових елементів). При "зовнішньому" методі Сміт описує відносини такими, яким вони видаються ззовні. (Наприклад, за першим методом вартість товару – результат затраченої праці; за другим – сума доходів: прибутку , ренти і зарплати ). Користування цими двома методами неминуче породило внутрішню суперечність самого вчення А.Сміта.

Своє дослідження Сміт розпочинає з учення про поділ праці і його вплив на її продуктивність . Він вказує , що поділ праці сприяє винахідливості окремих працівників, зберігає час для переходу від однієї операції до іншої, дає можливість застосувати машини. Одночасно поділ праці погіршив умови праці. Однак, Сміт розглядає поділ праці абстрактно , незалежно від її суспільно-історичної форми, тому він не бачив різниці між поділом праці в суспільстві і на мануфактурі.

Теорія грошей. Гроші – товар, який виділився серед інших товарів (в цьому теоретична заслуга Сміта). Але Сміт розглядає гроші тільки як „знаряддя обміну і торгівлі" (у меркантилістів гроші ототожнювались з багатством). Не бачив різницю між металевими і паперовими грошима і між паперовими і кредитними грошима.

Теорія вартості. Чітко розрізняв споживну вартість і мінову. Вартість визначається працею затраченою на виробництво товару (тільки в умовах простого товарного виробництва). За умов існування найманої праці, коли безпосередній робітник не одержує створеної ним вартості, вартість визначається сумою доходів: заробітною платою, прибутком і рентою. Так виникла знаменита догма Сміта, а саме: вартість складається із доходів. При такому визначенні вартості випадає праця уречевлена, тобто затрати засобів виробництва на утворення вартості товару .

Вартість, за Смітом, є тим центром , навколо якого коливаються ринкові ціни залежно від попиту і пропозиції. Таким центром при простому товарному виробництві є вартість, визначена затратами праці, а при капіталізмі – доходами.

Розглядаючи категорію розподілу (зарплату, прибуток і ренту), Сміт показав антагонізм між найманими робітниками, капіталістами і земельними власниками. Трактування прибутку і ренти як доходів, що створюються внаслідок відрахування з продукту праці безпосереднього виробництва – велика наукова заслуга Сміта.

Однак у Сміта є і ненаукові визначення: прибуток – плата за послугу капіталу; рента – плата за право користування землею або результат монопольної ціни на сільськогосподарську продукцію, або результат природної родючості землі.

Заробітну плату Сміт розглядав як плату за працю. Водночас зводив заробітну плату (як Петті і Буагільбер) до мінімуму засобів існування, необхідних для життя робітника і його сім'ї. Фізичний мінімум – нижча міра вартості робочої сили. Але вважав, що підвищення зарплати приведе до збільшення народонаселення і зростання пропозиції праці і, навпаки, зменшення зарплати нижче за мінімум скоротить народонаселення .

До визначення капіталу Сміт, як і вся попередня класична політична економія, підходив натуралістично. Капітал – це або запаси, або нагромадження попередньої праці, які приводять у рух сьогоднішню живу працю. Вирішального значення у виробництві надавав не капіталу, а праці. Поділяв капітал на основний і оборотний.

Важливе місце в економічних поглядах А.Сміта посідає його вчення про продуктивну і непродуктивну працю. Продуктивна – це всяка праця, зайнята у сфері матеріального виробництва, яка створює матеріальне благо і дає прибуток.

Історична роль А.Сміта: визначив межі політекономії і звів у систему нагромаджену до того часу суму економічних знань.

Економічне вчення Д. Рікардо

Основна праця – "Начала політичної економії й оподаткування" 1817р.

Предмет політичної економії є вивчення економічних відносин між людьми, головне завдання – дослідження законів, які лежать в основі розподілу національного доходу між основними класами у формі зарплати, прибутку і ренти. Незважаючи на це, Рікардо ніколи не відділяв законів розподілу від законів виробництва.

Користується в дослідженні насамперед методом наукової абстракції.

Теорія вартості. Вартість товару прямо пропорційна кількості затраченої праці і обернено пропорційна продуктивній силі праці. Таке чітке формулювання закону вартості було великою історичною заслугою. Відкинувши догму Сміта щодо вартісноутворюючої основи, Рікардо фактично визнав її, твердячи, що вартість не складається з доходів , а тільки розпадається на доходи. Теорія вартості Рікардо , незважаючи на всі слабкі сторони , є вершиною , якої досягла класична економічна наука першої половини ХІХ ст.

За Рікардо, суспільне необхідна праця, якою визначається величина вартості товару – це праця не за середніх умов виробництва, а за найгірший. Стосовно аналізу промислового виробництва це теза помилкова. Однак для сільського господарства це формулювання правильне, воно має велике значення при розгляді диференціальної ренти.

У своєму підході до визначення капіталу Рікардо, як і Сміт, керувався натуралістичним принципом. Капітал – це засоби виробництва, які приводять у рух живу працю. Як і Сміт, Рікардо поділяв капітал на основний і оборотний. Великою теоретичною заслугою Рікардо було те, що він при цьому поділі виходив з часу обігу, тобто часу відтворення капіталу.

Заробітну плату Рікардо, як і його попередники, зводив до мінімуму засобів існування. Якщо заробітна плата довгий час буде нижчою від цього рівня, то це призведе до скорочення приросту населення, а отже, і пропозиції праці, і навпаки.

Теорія грошей. Система монометалізму (система золотого стандарту) , який визначає закріплення за золотом монопольної ролі грошей, встановилася в Англії наприкінці ХVІІІ ст. Тому теоретичні позиції Рікардо з теорії грошей ґрунтувалися на положеннях, характерних для форми золотомонетного стандарту, відповідно до якого зумовленій законом кількості золота, що викарбувана на монеті для обігу, відповідав вільний і гарантований розмін паперових грошей. Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей , пов’язуючи зміну їх вартості як товарів з їх (грошей) кількістю в обігу.

Пов'язання теорії земельної. ренти з теорією трудової вартості – значна заслуга Рікардо. Рента виникає в сільському господарстві тому, що сили природи на кращих і середніх землях підвищують продуктивність праці. Внаслідок цього виникає надлишок вартості над середнім прибутком, оскільки вартість товарів сільського господарства визначається затратами на гірших ділянках.. Таким чином, Рікардо, по суті, правильно сформулював теорію диференційної ренти. Не вбачаючи різниці між вартістю і ціною виробництва, Рікардо змушений був заперечувати абсолютну земельну ренту.

Значна заслуга Рікардо – формулювання принципу порівняльних переваг у зовнішній торгівлі. В роботі „Засади” на прикладі доказав, чому Англії вигідно завозити вино з Португалії, а вивозити сукно. На виробництво вина необхідно було б задіяти працю 120 робітників (у Португалії 80 чоловік), а на виробництво сукна – 100 чоловік. Узагальнюючи цей приклад, Рікардо формулює такий принцип: „При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі, які дають найбільші вигоди..., цей принцип приводить до найбільш ефективного поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальний добробут і зв’язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину”.

Місце і значення Рікардо в історії політекономії важко переоцінити. Його погляди завершують класичну політекономію. Всі категорії економічної науки він намагався виводити з трудової теорії вартості . Він мав величезний вплив на наступне покоління економістів .

Економічна теорія у Франції

У Франції родоначальником нового напряму політекономії був Жан Батист Сей Сам Сей називав себе коментатором і популяризатором теорії А.Сміта, але сам відмовився від теорії трудової вартості. Величину вартості він визначав витратами виробництва.

Сей виражав інтереси французької буржуазії, виступав за вільну конкуренцію, торгівлю і був проти втручання держави в економічне життя суспільства.

Головна робота – "Трактат політичної економії" (1803 р.). Сей поділяв політекономію на три самостійні частини: виробництво, розподіл і споживання. В його трактові економічні закони мають вічний характер. Виробництво – тільки процес взаємодії людини з природою, виробничих відносин у цій взаємодії немає.

Теорія „трьох факторів виробництва” – у створенні вартості беруть участь три фактори: праця, капітал і земля. Праця створює заробітну плату, капітал – прибуток, земля – ренту. В сумі ці доходи і складають вартість. Таким чином, доходи виступають як винагорода, жодних суперечностей в суспільстві немає. Наприклад, прибуток розпадається на позичковий процент і підприємницький доход, де підприємницький доход є винагородою за раціональне поєднання власником всіх факторів виробництва. Пізніше цю думку продовжив Маршалл і вся західна політекономія.

Ідеалізуючи систему вільної конкуренції, Сей заперечував неминучість загальних криз надвиробництва, припускаючи надвиробництво тільки окремих товарів як наслідок диспропорцій.

Сей ототожнював товарний обмін (Т-Т) з товарним обігом (Т-Т-Т). Не бачив, що продаж і купівля розділені у часі і просторі, у результаті чого виникає можливість криз. Допускав можливість надвиробництва в окремих галузях, пояснюючи його недовиробництвом в інших галузях. Тому, щоб вийти з кризи (труднощів збуту), рекомендує всілякий розвиток виробництва у галузях другого роду. Звідси він виводить зацікавленість кожного виробника у добробуті всіх інших.

"Закон ринків”: ціни товарів мають абсолютну гнучкість і миттєву реакцію на зміни у кон’юнктурі ринку. Вони самі можуть виправити диспропорції – це закон ринку (отже, криз не повинно бути).

Отже, при досягненні і дотриманні суспільством усіх принципів економічного лібералізму виробництво (пропозиція) буде забезпечувати адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг обов’язково породжую доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються.

У наш час це дискусія між так званими неокласиками і кейнсіанцями.

Політична економія в Англії

Т.Мальтус

Головні роботи –"Досвід про закон народонаселення" (1798 р.), "Принципи політекономії" (1820 р.).

Заперечував трудову теорію вартості і зводив її до витрат виробництва. Вартість товару складається із витрат підприємця в процесі виробництва на засоби виробництва (фактор „капітал”), на заробітну плату (фактор „праця”), на ренту (фактор „земля”). Теорія витрат виробництва Мальтуса повністю базується на теорії трьох факторів виробництва Сея.

Прибуток трактував як номінальну надбавку до вартості товару, яку капіталіст одержує, продаючи товар. Таким чином, прибуток – не продукт праці і додаткової вартості, а результат продажу товару за ціною, вищою за його вартість.

„Залізний закон заробітної плати” Мальтуса поділяв Д. Рікардо. Процес зростання кількості населення призведе економіку до такого стану, за якого робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Мальту зробив висновок, що коли заробітна плата перевищує мінімум засобів існування, то чисельність населення зростає, і навпаки. Лише при заробітній платі, що забезпечує фізично необхідний мінімум, матиме місце стабільна рівновага населення.

Теорія реалізації. Попередники Мальтуса зосереджували увагу на проблемі нагромадження, що забезпечувало інвестування подальшого розвитку виробництва. Мальтус висунув несподіване на той час положення про недостатність попиту і повної реалізації виробленого суспільного продукту без участі як „виробничих”, так і „невиробничих” класів (армія, релігійні, чиновники, земельна аристократія, челядь). Саме „треті особи” сприяють виникненню і реалізації суспільного продукту.

"Закон народонаселення" Населення зростає за геометричною прогресією, а виробництво – за арифметичною. У цьому постійному прагненні людей до розмноження, яке перевищує засоби існування, і є, за Мальтусом, закон народонаселення.

Це є причиною злиднів і безробіття у суспільстві. Для розв'язання цієї суперечності Мальтус пропонує робітникам вести аскетичний спосіб життя, не мати сім'ї, дітей. За Мальтусом, головна і постійна причина злиднів не залежить від нерівномірного розподілу майна, вона зумовлена "природними законами", скупістю природи і надзвичайно швидким розмноженням людського роду. Отож, люди повинні звинувачувати самих себе у власних стражданнях.

Для математичного обгрунтування своєї теорії Мальтус скористався статистичними даними Північної Америки XVII ст., де населення зростало не стільки за рахунок природного росту, скільки внаслідок еміграційного притоку.

„Закон народонаселення” Мальтуса не витримує критики. Як свідчить світова практика на деякій стадії розвитку суспільства відбувається збільшення кількості засобів існування і підвищення життєвого рівня населення з одночасним зниженням народжуваності і темпів росту населення. У сучасних багатих країнах світу природній приріст населення в кілька разів нижчий, ніж у бідних країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Життя доводить, що фізіологічна плодючість людини як біологічного виду зовсім не визначає реальні темпи приросту населення.

За Дж.Міллем, у створенні вартості бере участь не тільки праця, а й капітал. Для підтвердження цієї тези він наводить приклад із старим вином, вартість якого зростає без усякої доданої праці, уже тільки один плин часу додає до вина вартості.

Прибуток – це винагорода капіталісту за організацію виробництва, тому істотної різниці між зарплатою і прибутком бути не може. На відміну від Рікардо, капіталіст, за Міллем, це трудівник і безпосередній учасник виробництва, а тому прибуток є законною винагородою за його працю. Тільки земельні власники є паразитичним класом.

Мілль визнає суперечності між прибутком і рентою, тому вимагає високого оподаткування земельних власників.

Теорія капіталу – як і Рікардо, використовує натуралістичний підхід до визначення капіталу – нагромаджений запас „продуктів минулої праці”.

Теорія ренти. Автор „Основ...” приймає положення Рікардо про рентоутворюючі фактори, вбачаючи в ренті „компенсацію”, яка платиться за користування землею. Але слід враховувати, що залежно від форми використання земельного наділу він може або ж забезпечувати, або ж, навпаки, потребує витрат, які виключають цей дохід.

Теорія грошей. Міль є прихильником кількісної теорії грошей, відповідно до якої збільшення або зменшення кількості грошей впливає на зміну відносних цін товарів. За його словами, за інших рівних умов вартість самих грошей змінюється оберенено пропорційно кількості грошей.

Мілль був творцем так званої теорії фонду заробітної плати, згідно з якою розмір заробітної плати робітника визначається і залежить від фонду, що є у капіталіста для оплати праці. Відповідно до цієї теорії заробітна плата кожного робітника залежить від величини фонду, а сам фонд є сумою індивідуальних заробітних плат (тавтологія). Із цієї теорії випливала "безглуздість" економічної боротьби робітничого класу за підвищення заробітної плати , так як вона може ніби-то підвищитись тільки за умови скорочення самої кількості робітників.

У різних варіантах подібні інтерпретації заробітної плати можна знайти і в сучасних течіях економічної думки.

Нассау Вільям Сеніор (1790 – 1864) заперечував теорію трудової вартості і зводив її до ціни, що залежить від попиту і пропозиції. Доповнює субстанцію вартості корисністю. Першим чинником вартості вважає корисність (попит), другим – рівень доступності блага (пропозиція, яка і визначається витратами виробництва). Критикує визначення вартості Смітом і Рікардо, які обмежують фактори вартості лише затратами праці.

Витрати виробництва, під впливом яких формується вартість – прибуток, процент, заробітна плата. Для пояснення природи доходів формулює теорію „утримання”. Праця – це жертва робітника, який витрачає свій час і спокій. Капітал – жертва капіталіста, котрий відмовляється від споживання й перетворення частини свого особистого доходу на капітал. Прибуток, за Сеніором, поділяється на дві частини: перша (процент на позичковий капітал) – винагорода за утримання від споживання, друга (підприємницький доход) – винагорода за працю капіталіста по організації підприємства.

Отже, Сеніор один із перших зрозумів, що багатство суспільства зростає не лише тоді, коли використовується більше живої праці, а й тоді, коли застосовуються більші обсяги капіталу.

Сеніору належить теорія "останньої години", згідно якої прибуток створюється за останню годину робочого часу. Звідси випливало, що не можна скорочувати робочий день. Ця теорія була створена Сеніором на противагу вимозі манчестерських робітників скоротити 10-годинний робочий день.

Економічні погляди С. Сісмонді

Промисловий переворот кінця ХVІІІ першої половини XIX ст. мав далекосяжні соціально-економічні і політичні наслідки не тільки для робітничого класу, а й для дрібного товаровиробника. Якщо промисловий переворот призвів до погіршення економічного і духовного стану робітників (утворення промислової резервної армії праці, перетворення робітника на простий додаток до машини, заміна праці чоловіків жіночою і дитячою працею), то для дрібного товаровиробника промисловий переворот означав втрату ним конкурентної здатності, пряме розорення його. У Франції цей процес відбувався особливо болюче. В цих умовах і сформувалося економічне вчення проміжних класів – дрібнобуржуазна політекономія.

Ідеологи цього напряму бачили суперечності існуючого способу виробництва, породженні промисловим переворотом і закликали повернутися назад до дрібного товарного виробництва. Вони визнавали прогрес техніки, але тільки такий, який доступний дрібному товарному виробнику і може бути використаний ним.

Родоначальником дрібнобуржуазної критики був французько-швейцарський економіст, історик Сімон-де-Сісмонді (1773 – 1842). Основна праця "Нові начала політекономії" (1819р.). Заперечує визначення предмета й методу політекономії класиками. Предметом політекономії, за Сісмонді, має бути „матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави”. Критикуючи абстрактний метод класиків, Сісмонді ставить у центр своїх досліджень становище людини і наголошує на необхідності вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе.

Розуміє історичний процес як заміну одних суспільних відносин іншими.

Різко критикує капіталізм та вільну конкуренцію – корінь усіляких бід. Вимагає державного втручання в економіку, а не економічної свободи.

Якщо Сміт і Рікардо на перший план висували виробництво, то Сісмонді – споживання.

Є прихильником трудової теорії вартості, використовує її для того, щоб відрізнити трудові доходи від нетрудових, а тому земельну ренту і прибуток оголосив результатом пограбування трудящих.

Центральною місце економічного вчення Сісмонді займає теорія відтворення і криз. Якщо англійські класики політекономії вважали економічний процес серією етапів, рівноваг, а перехід від одного стану до іншого через автоматичне "пристосування", то Сісмонді, навпаки, фіксує увагу на цих переходах, тобто економічних кризах. Метою капіталістичного виробництва Сісмонді вважає споживання, а суперечність між споживанням і виробництвом розглядає як основну суперечність капіталізму, що виявляється в труднощах збуту товарів, у кризах.

Головна причина кризи – невідповідність виробництва і споживання, при цьому на перше місце висуває недостатнє споживання народних мас, робітників. Споживання зменшується, тому що: 1) доходи робітників скорочуються: робітники витісняються машинами. При існуванні безробіття робітників наймають за меншу заробітну плату; 2) капіталісти частину свого доходу не споживають, а нагромаджують (ігнорує виробниче нагромадження). Звідси, частина суспільного продукту не може бути реалізована на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки у зв’язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

Отже, кризи в Сісмонді – результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможливлюють його розвиток (цю ідею взяли на озброєння російські народники). Висновок: Сісмонді виступає за „припинення розвитку капіталізму” і встановлення „загального добробуту” через відновлення дрібного виробника.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії „третіх осіб” – дрібні виробники. Пропонує ввести соціальне забезпечення за рахунок підприємців, встановити мінімальну заробітну плату, бажано робітникам приймати участь у розподілі прибутку підприємства.

Місце Сісмонді в історії економічної науки – сприяв розвитку трьох напрямів: соціалістичному (критика капіталізму); історичному (визначення предмета та методу політекономії); економічної ортодоксії (критика економічного лібералізму). класична школа у Франції ним завершується.

Питання 3. Вчення соціалістів-утопістів

Учення соціалістів-утопістів формувались на базі класичних економічних ідей. Представники цього напряму (як і класики) визнавали залежність між економічним розвитком та іншими сторонами життя суспільства, уважаючи, що основою економічних відносин є форма власності на засоби виробництва. З удосконаленням форми власності, як вони стверджували, удосконалюватиметься виробництво, розподіл і суспільство в цілому. Але були і відмінності з класиками, зокрема щодо предмета політичної економії і методів дослідження.

Класична школа, використовуючи абстрактний метод, досліджувала економічні закони, котрі діють на всьому глобальному економічному просторі, стверджуючи, що вільна дія цих законів забезпечується приватною власністю на засоби виробництва і сприяє економічному прогресу.

Соціалісти-утопісти погоджувались з цими висновками. Справді, приватна власність є основою конкуренції, а прагнення до збільшення власності сприяє активізації її власників. Але вони зосереджувалися на тих проблемах суспільства з приватною власністю, виникнення яких провокується вільною дією економічних законів, а саме: суспільній нерівності, нагромадженні багатства меншістю суспільства і зубожінням більшості, соціальних заворушеннях, економічній неспроможності масового споживача – все це стримує економічний прогрес суспільства.

Тому економічні дослідження соціалістів-утопістів є спробою дати загальну соціальну картину розвитку капіталістичного суспільства та окреслити способи свідомої побудови нового суспільства.

Історичні умови виникнення утопічного соціалізму в Західній Європі на початку ХІХ ст., зокрема існування класичного вчення, справили великий вплив на пошуки способів побудови справедливого суспільства. Західноєвропейському утопічному соціалізму притаманні нові риси: матеріалізм – розуміння того, що економічні підвалини суспільного розвитку мають вирішальне значення для трансформування суспільства; реформізм, тобто відмова від насильницьких методів запровадження реформ. Але, як і їхнім попередникам, представникам цього напрямку притаманний ідеалізм – віра в те, що суспільство можна трансформувати цілком свідомо (іноді революційним шляхом, іноді – переконанням), та комунітаризм (декларування пріоритетності суспільних інтересів над індивідуальними).

Особливості англійського утопічного соціалізму – ідея побудови справедливого суспільства не обмежувалась певним рівнем його соціалізації. Вона передбачала дальше перетворення суспільства на комуністичне. Але шлях до комунізму мав пролягати через соціалізм , заснований на асоціації – об’єднання сформоване на базі виробництва.

Роберт Оуен (1771 – 1858) основним ворогом суспільства вважав приватну власність, яка, на його думку, зашкоджує самим власникам. На заміну приватній власності і особистій зацікавленості повинні прийти суспільна власність, спільна праця, рівність у правах та обов'язках. Гроші, як знаряддя експлуатації, повинні бути відмінені і замінені квитанціями, які б показували кількість праці робітника, витраченої на виготовлення товару. За отриманою квитанцією робітник може підібрати собі рівний за кількістю праці потрібний йому товар.

Розуміння асоціації Оуеном дещо відрізняється від Фур'є. Асоціації Оуена – це первинні ланки суспільної системи, і відносини між асоціаціями – акціонерні, а всередині їх – суспільні. Асоціація за власністю – це акціонерне товариство, але розподіл у ньому здійснюється не за факторами, а за соціалістичним принципом – за працею та із суспільних фондів споживання, а згодом, з формуванням комуністичного суспільства – за потребами ( у Фур'є – всередині асоціації відносини акціонерні, а між асоціаціями товарні).

У перспективі асоціації Оуена мали б перетворитися на єдину суспільну асоціацію, об’єднатися на базі усуспільнення власності. У Фур'є в перспективі асоціації як виробничі ланки зберігатимуться, але відносини між ними стануть акціонерними (загальносуспільна корпоратизація).

Роль держави у трансформуванні суспільства – формування „сприятливого соціального середовища” для розвитку комуністичних відносин.

Заслуговує уваги і практична діяльність вчення Оуена. У 1800 р. він став співвласником і менеджером невеликого підприємства у Шотландії. Через 2 роки підприємство стало приносити сталий прибуток, робітники "примушувались" до чистоти, порядку, дисципліни. Водночас створювались дитячі садки, школи, культурний центр з бібліотекою, служби соціального забезпечення тощо.

У чисто комерційному плані підприємство процвітало. Оуен зміг навіть сплатити робітникам повну заробітну плату за період вимушеного простою у період кризи. Підвищилась трудова і соціальна активність трудівників. Зникли крадіжки, пияцтво, злодійство. Реальний дохід був вищий, ніж на інших підприємствах. Робочий день був 10,5 годин замість 16.

Однак весь цей успіх, обмежений одним селищем, залежав від особи керівника. Коли після конфлікту з іншими співвласниками Оуен був вимушений поїхати, все повернулося. У цьому експеримент Оуена закінчився невдачею.

Оуен розкритикував закон народонаселення Мальтуса, довівши, що розвиток продуктивних сил значно випереджає зріст населення, а причиною убогості є не недостача продуктів харчування, а неправильний їх розподіл.

У чисто науковому плані погляди Сен-Сімона, Фур'є й Оуена знаходились на обочині економічної науки. Вони мали елементи глибокої критики існуючого в той час суспільного ладу і деякі цікаві здогадки про напрям майбутнього суспільного розвитку, але в цілому не мали серйозних теоретичних обґрунтувань. Виправити цей недолік взявся Карл Маркс, якому, за його власною думкою, вдалося перетворити утопічний соціалізм його попередників в "науковий" соціалізм.

Утопічний соціалізм Сен-Сісмонда

Клод Анрі Сен-Сімона (1760-1825) намагався зрозуміти суть світової історії. Вважав, що у своєму історичному розвитку людство проходить три етапи (формації) – рабовласницький, феодальний, промисловий. Перехід від етапу до етапу здійснюється взаємодією зростання знань й удосконалення господарства, створюючи історичний прогрес. Рабство прогресивніше в порівнянні з первісним ладом, феодалізм – в порівнянні з рабством. Найбільш прогресивний – промисловий лад, перехід до якого, однак, ще не повністю завершений. Кожна формація, у свою чергу, проходить дві стадії: органічну (рівноважну) і критичну (рівновага порушена). В органічній стадії у влади знаходиться клас, який має найбільше господарське значення на даний період часу. У критичній стадії на владу претендує інший клас, економічна сила якого зростає. У результаті політичної боротьби між ними виникає нова суспільна формація.

Доки (тобто на початку XIX ст.) у влади у промисловій формації знаходяться не промисловці, а непродуктивна (торгівельна) буржуазія. Тимчасово панує приватна власність, анархія і індивідуалізм. Однак майбутнє цієї формації належить крупному індустріальному виробництву і промисловому класу (союзу підприємців, робітників і вчених). Крупна промисловість буде керуватися з єдиного центру за єдиним планом, розробленим вченими. Конкуренцію замінить асоціація. Усі будуть зобов'язані працювати, а праця кожного буде оцінюватися за принципом – від кожного за здібностями, кожному за його працю.

Центральне місце у вченні Сен-Сімона займає проблема трансформації власності. Центральне поняття його теорії – „колективізм”, а саме кооперування. Перехідна економічна модель суспільства – це асоціація кооперативів із соціалістичним принципом розподілу. Згодом ця асоціація (завдяки всезагальній націоналізації власності) має перетворитись на єдиний кооператив, і тоді в суспільстві діятиме закон розподілу за потребами.

Однак для створення такого справедливого суспільства недостатньо змінити одні тільки матеріальні умови життя, необхідно ще й духовне перевиховання людей.

Держава – основний суб’єкт реформацій, але після повного трансформування суспільства держава відімре, як інституція, а управління здійснюватиметься колективно вповноваженими індустріалами.

Найвідомішими послідовниками Сен-Сімона були О. Тьєрі, брати Родрігеси, Анфантен і Базар, які намагалися на практиці втілити в життя його ідеї.

Історична концепція Ш. Фур’є (1772 – 1837), так само, як і в Сен-Сімона, передбачає безперервні зміни економічного устрою суспільства, залежно від розвитку форм промисловості. Спираючись на історичний метод дослідження, робить висновок, що люди можуть свідомо комбінувати запропоновані історією суспільні форми, будуючи таке суспільство, яке їм потрібно, досягаючи стану „соціальної гармонії” (ідеалізм).

На відміну від Сен-Сімона, Фур'є заперечує ідею політичної боротьби, революції, бо вона грабує багатих, але тільки для того, щоб збагатити інтриганів. Як і весь соціалістичний напрямок, заперечує ринок.

Приватна власність, на його думку, породжує анархію, конкуренцію, створює нерівномірний розподіл багатства і розтринькання ресурсів. Торгівля через конкуренцію веде до монополії і тим самим до "торгівельного феодалізму". Експлуатацію робітників він бачить насамперед в їх обмані як покупців. Суспільство поділяється на багатих і бідних, що призводить до економічних криз.

Вихід з цієї складної ситуації Фур'є бачив у переході до суспільної власності. Формулює постулат про акціонерні товариства – фаланги (перехідна економічна модель). Власність усуспільнюється не у масштабах всього суспільства, а тільки у масштабах трудових товариств – фаланг, в яких разом живуть, працюють і відпочивають трудові колективи чисельністю в 1-2 тисячі чоловік. Отриманий прибуток частково зараховується на трудові акції кожного, частково надходить в суспільний фонд споживання.

У фалангах робітники зможуть змінювати вид роботи кілька разів на день, працювати стане легше. На заміну конкуренції, за якою перемога одного є поразкою усіх інших, прийде змагання, у якому переможцями будуть усі. Поступово зникне протилежність між фізичною і розумовою працею.

На думку Фур'є, потрібні для організації фаланг гроші повинні дати капіталісти, які теж стануть членами фаланги, акціонерами. А весь вироблений продукт буде ділитися у відношенні 5:4:3 між працею, акціонерним капіталом і знаннями. Роль держави у Фур'є незначна, тому його часто називають попередником анархізму.

Між концепціями усуспільнення Сен-Сімона і Фур'є існує відмінність: у Сен-Сімона вияв колективізму – кооператив, общини, у Фур'є – добровільне об’єднання індивідуалів, корпорація. Задовго до того, як почалися процеси корпоратизації виробництва Фур'є передбачає її наслідки і ті можливості, які вона забезпечує.

Як і інші утопісти, Фур'є завдання реформування суспільства покладає на державу – інституцію спроможну відстоювати загальносуспільні інтереси.

Найвідомішими послідовниками Ш. Фур'є були Консідеран і Годен, які намагалися на практиці втілити в життя його ідеї.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2 ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА УКРАЇНИ З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. ДО СЬОГОДЕННЯ