2. Середньовічне місто, розвиток ремесла.

В Італії та Франції феодалізм складався на грунті синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, де колонат взаємодіяв з первісним способом виробництва і проходив значно швидше. В Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся на основі розпаду родоплемінного ладу, оминувши рабовласництво. Цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

В аграрних відносинах Франкського королівства (V – Х) ст.) співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб. Протягом VI –VII ст. спадковий наділ перетворювався на алод – приватну власність невеликої сім'ї або її членів. У VIII –IX ст. війни з арабами, германськими та слов'янськи­ми племенами обумовили виникнення бенефіцій – воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (умовна, спадкова форма землеволодіння). Поступово руйнуються порядки громади. Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство.

В Англії в V –XI ст. домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка. Проте поступово алодизація землі, збагачення родоплемінної та службової знаті робили неминучим формування великого землеволодіння і перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення мали королівські дарування (з VII ст.) земель з вільним населенням – боклендів (земля, придбана за грамотою).

Процес феодалізації у Німеччині відбувається пізніше, ніж в Англії і Франції (VII – XІ ст.), вона не була єдиним національним комплексом. Особливістю аграрної еволюції було більше значення "внутрішньої" феодалізації громади-марки.

Зрілі феодальні відносини (XI –XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI –XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що склалася у трьох видах – королівська, світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власність верховна (сеньйоральна) і підпорядкована (васальна).

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю – земельну ренту. Селянські наділи були спадковими та включали будинок з присадибною ділянкою, орні наділи, які розташовувалися посмужно. Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у забезпеченні селян землею зросла.

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася територіально, втягуючи у свою сферу колонізовані землі. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих нових селянських наділів, що надавалися на 1 – 9 років за великий вступний внесок і фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У соціально-правовому відношенні селяни продовжували поділятися на тих, що перебували у особисто-спадковій залежності, та вільних від неї (сервів). Останні становили більшість населення. Найбільше сервів було в провінціях Центральної Франції (25 – 50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Вони контролювали поголовний чинш (обов'язок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові реквізиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали екстраординарний податок – талю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути – спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет – монопольне право феодалів на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь церкви і державні податки.

У європейських країнах у XI– XIII ст. з розвитком товарно-грошових відносин доменіально-панщина система стала обмеженою, переважала натуральна та натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25 – 30% селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпечували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність селянських господарств, розширилися їхні права. Звичайним явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роздробленості, сеньйори практично не могли повертати селян-утікачів. Лише в Англії, па відміну від інших європейських країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повільним розпадом доменіально-панщинного господарства.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право".

Протягом XI –XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій. Проте всі вони були феодально залежними через представників королівської (князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували державні примуси значно менші, ніж селяни сеньйорій.

Отже, в XІ – XІІІ ст. в усіх регіонах Європи господарська структура сеньйорії мала спільні ознаки:

1. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти.

2. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою порівняно з державною юрисдикцією.

3. У XI –XIII ст. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння.

4. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. 3 розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.

У XIV –XV ст. у різних регіонах відбувся аграрний переворот, що змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише під час чуми 1347–1350 рр. загинуло 40% населення Франції, третина в Англії, четверта частина в Німеччині. На 40 – 60% зменшилася чисельність жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину. Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився. Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

У XIV –XV ст. відбувається процес сеньйоральної перебудови –– зменшилося економічне значення доменіально-сеньйоріального господарства і зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові можливості селян. Селяни стали особисто вільними. Склалися нові форми землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найом. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі. Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні податки.

В XV ст. аграрний розвиток визначала коротка „сеньйоральна реакція”. Відновлювалось доменіально-панщине господарство і особисто-спадкова залежність селян, зросли сеньйоріальні примуси селян, відбувається рекомутація ренти. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли селянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам в організації господарства. Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини.

Шляхи перебудови господарства XІV – ХV ст. були різними в кожній країні. У Франції головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива – умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) – давали змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, давали максимум господарських і правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 – 9 років. Оренда забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської земельної власності.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів:

- перша половина XIV ст. – комутація панщини охопила дрібні та середні сеньйорії;

- наприкінці XIV – на початку XV ст. короткий період "сеньйоріальної реакції", що виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити вілланів до землі, внаслідок нестачі робочих рук та їх дорожнечі після чуми

- XV ст. комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Віллани перетворилися на копільгольдерів – землекористувачів на "строк життя" за спеціальними документами з виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю, як у Франції, англійські селяни не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду переважно комерційного типу.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Північній Італії було перетворення на землевласників багатої торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярного і спадкового селянського землекористування переважними його формами стали половинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш. Міська сеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті примуси, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV ст. поширилася комерційна оренда, що ґрунтувалася на найманій праці.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відносинам, що й стало передумовою розкладу феодалізму.

• Агрокультура і сільськогосподарська техніка.

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V – XVI ст. Найвищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в Англії – чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізації розширилися посівні площі. В якості знарядь праці використовували мотику, рало, граблі, борони, коси, серпи. Зерно молотили за допомогою цепів або молотильної дошки. Для різних робіт використовували лопати, ножі, сокири.

Серед сільськогосподарських культур перше місце належало зерновим. Вирощували також технічні та бобові культури. Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди правильно здійснювалися сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярових – раз на три роки. Селянські наділи практично не удобрювалися. Не вистачала кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.

• Середньовічне місто. Розвиток ремесла.

В епоху феодалізму економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль. Ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII – XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII –XIII ст., у Німеччині – XIV – XV ст. Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації – відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург). Відокремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток західноєвропейської торгівлі.

У період розквіту феодалізму населення міст дедалі більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), котрий володіє міською землею та регламентує життя населення. Загострення суперечностей між міщанами і феодалами вирішувалися наприкінці XI –XIII ст. в ході так званих комунальних революцій (від відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв і вольностей у сеньйорів за гроші).

Внаслідок комунальних революцій міста добилися:

1) незалежності та самоврядування;

2) особистого звільнення мешканців міст від кріпосної залежності, що сприяло більш ефективному розвитку ремесла і торгівлі;

3) боротьба міщан з феодалами зумовила виникнення цехів, головною функцією яких було виробництво та захист ремісників від сваволі феодалів.

Середньовічний цех особливого поширення набув у XІІІ – XІV ст. організовувався лише за професійними ознаками. Кожний цех мав свій статут. Члени цеху були робітниками і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба було пройти стаж учнівства (3 – 7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції ( виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри). Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII –XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Так, уже в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) перетворилися на важливі пункти європейської міжнародної торгівлі.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єднуватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

У XIV–XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва - мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Мануфактура – слово латинського походження, означає ручна праця, де у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландах.