5. Репродуктивний метод та прийоми його реалізації. Методичні вимоги до слова вчителя на уроці зарубіжної літератури.

Репродуктивний метод застосовується під час повторення вивченого на уроці, виконання домашнього завдання. Діяльність викладача при цьому — аналізувати відповідь студента, виправляти його помилки; діяльність студентів — відтворювати те, що було зроблено в класі. Репродуктивний метод використовується для формування в учнів уміння застосовувати знання.

Викладач дає завдання, а учні їх виконують: розв'язують задачі — за зразком, шляхом застосування теоретичних знань, за допомогою вже відомого способу. Будь-які вправи можуть бути індуктивними, дедуктивними або такими, які виконуються за аналогією. Але в усіх випадках маються на увазі дії, які вже неодноразово виконувались.

Система репродуктивних методів сприяє збагаченню учнів знаннями і вміннями, формуванню в них навичок здійснення основних розумових операцій. Для розвитку творчих здібностей учнів потрібні репродуктивні знання.Сутність його в отриманні знань у готовому вигляді в слові, лекції вчителя, підручнику, посібнику, науково-популярних книгах, статтях. Це не догматичний метод. Елемент творчості тут значний: все залежить від якості подачі. Думка учня теж розвивається при застосуванні репродуктивного методу:

- вчитель читає проблемну лекцію, а учень слідкує за логікою викладу, складає тезисний план;

- вчитель дає різні точки зору на проблеми і пропонує шляхи до вирішення.

Використовуючи цей метод, вчитель може не тільки давати ті чи інші знання, але й конкретно показати, як можна оволодіти певними вміннями. Наприклад, провести аналіз невеликого твору, при тому звернути увагу на метод аналізу, прийоми, а потім доручити виконати аналогічну роботу самостійно на іншому матеріалі.

Значення репродуктивного методу – не тільки в повідомленні нових знань, але і в розкритті перспектив розвитку мистецтва і науки.

Прийоми:

- розповідь вчителя про життя і творчість письменника;

- лекція;

- оглядова лекція (із складанням плана-конспекта);

- завдання за підручником, навчальним посібником

Види діяльності:

- запис планів, конспектування лекцій;

- складання тез прочитаних статей;

- підготовка усних відповідей за матеріалами лекції;

- складання хронометричних таблиць.

Цей метод забезпечує свідомість і міцність знань.

Зарубіжна література «спеціалітет»

1.Античний героїчний епос (Гомер, Вергілій): історична та міфологічна основа, образи богів та героїв, риси епічного стилю (твір за вибором студента).

Антична література (від лат. antiquus — стародавній) — це література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до Р.Х. і початку 1 тисячоліття після Р.Х. Історично грецька література передувала римській.

Загальні відомості

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Іудея. Антична й іудейська культура стали підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.

Паралельно античній розвивались інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.

Естетика античної літератури

Міфологічність

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння.

Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв’язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

Публічність

Античній літературі притаманні публічні форми побутування. Її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва "література" щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з’являється такий "книжний" жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Музичність

Антична література була тісно пов’язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв’язок з магією і релігійним культом. Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів. Постановки трагедій і комедій в афінських театрах оформляли як розкішні "оперні" вистави. Ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз’єднаних фрагментів. Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (спів).

Віршованість

Певним зв’язком з магією можна пояснити надзвичайну поширеність віршової форми, яка буквально панувала у всій античній літературі. Епос виробив традиційний неквапливий розмір гекзаметр, великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами. Навіть полководці й законодавці у Греції могли звертатися до народу з промовами у віршовій формі. Рими античність не знала. Наприкінці античності виникає "роман" як зразок прозового жанру.

Традиційність

Традиційність античної літератури була наслідком загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Найбільш новаторською епохою античної літератури, коли склались усі основні античні жанри, був час соціально-економічного піднесення 6-5 століття до Р.Х. У інші століття зміни не відчувались, або сприймались як виродження і занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за общинно-родовою (звідси гомерівський епос, створений як розгорнена ідеалізація "героїчних" часі), а доба великих держав — за добою полісною (звідси — ідеалізація героїв раннього Риму у Тіта Лівія, ідеалізація "борців з свободу" Демосфена і Цицерона у добу Імперії).

Система літератури здавалась незмінною, і поети наступних поколінь намагались йти шляхом попередніх. У кожного жанру був основоположник, що дав його досконалий зразок: Гомер — для епосу, Архілох — для ямбу, Піндар або Анакреонт — для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл та Еврипід — для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків.

Жанровість

З традиційності випливає і строга система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою і літературознавством. жанри були чіткими і стійкими. Античне літературне мислення було жанровим: коли поет брався писати вірш, який би індивідуальний за змістом той не був, автор з самого початку знав до якого жанру твір буде належати і до якого давнього зразка прагнути.

Жанри поділялись на більш давні і більш нові (епос і трагедія — ідилія і сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму історичному розвитку, то виділялись його давні, середні та нові форми (так поділялась на три етапи аттична комедія). Жанри розрізнялись на більш високі і більш низькі: вищими вважались героїчний епос і трагедія. Шлях Вергілія від ідилії ("Буколіки") через дидактичний епос ("Георгіки") до героїчного епосу ("Енеїда") явно усвідомлювався поетом та його сучасниками як шлях від "нижчих" жанрів до "вищих". Кожен жанр мав свою традиційну тематику і топіку, зазвичай дуже нешироку.

Особливості стилю

Система стилів у античній літературі повністю підпорядковувалась системі жанрів. Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до розмовного, високим — високий стиль, що формувався штучно. Засоби формування високого стилю були розроблені риторикою: серед них розрізнялись відбір слів, поєднання слів та стилістичні фігури (метафори, метонімії тощо). Наприклад, вчення про відбір слів рекомендувало уникати слів, які не вживались у попередніх зразках високих жанрів. Вчення про поєднання слів рекомендувало переставляти слова і членувати фрази для досягнення ритмічного благозвучності.

Світоглядні особливості

Антична література зберігала тісний зв’язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська література демонструють тісний зв’язок з релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій смисл. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба у християнській церкві успадкувала деякі особливості давньогрецької театральної вистави та релігійних містерій — цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їхня символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного очищення (катарсису за Арістотелем) людини.

«Енеїда» Вергілія. «Энеида» представляет цепь повествований, полных драматического движения, строго концентрированных, патетически напряженных; звенья этой цепи соединены искусными переходами и общей целеустремленностью, создающей единство поэмы.

Её движущая сила — воля судьбы, которая ведет Энея к основанию нового царства в латинской земле, а потомков Энея к власти над миром. «Энеида» полна оракулами, вещими снами, чудесами и знамениями, руководящими каждым действием Энея и предвозвещающими грядущее величие римского народа и подвиги его деятелей вплоть до самого Августа.

Массовых сцен Вергилий избегает, выделяя обычно несколько фигур, душевные переживания которых и создают драматическое движение

В изображении богов и героев Вергилий тщательно избегает грубого и комического, которое так часто имеет место у Гомера, и стремится к «благородным» аффектам

Главный герой Вергилия, «благочестивый» Эней, с его своеобразной пассивностью в добровольном подчинении судьбе, воплощает идеал стоицизма, ставшего почти официальной идеологией. И сам поэт выступает как проповедник стоических идей: картина подземного царства в 6 песне, с мучениями грешников и блаженством праведных, нарисована в соответствии с представлениями стоиков. «Энеида» была закончена лишь вчерне. Но и в этом «черновом» виде «Энеида» отличается высоким совершенством стиха, углубляя реформу, начатую в «Буколиках»."Энеида" — незаконченный патриотический эпос В., состоит из 12 книг, написанных между 29-19 гг. После смерти В. "Энеида" была издана его друзьями Варием и Плотием без всяких изменений, но с некоторыми сокращениями. По всей вероятности, "Энеида" была рассчитана, подобно "Илиаде", на 24 песни; 12-ая заканчивается лишь победой над Турном, между тем как поэт хотел рассказать самое поселение героя в Лациуме и его смерть.

. Кроме того, на "Энеиде" лежит отпечаток искусственности; в противоположность Гомеровскому эпосу, вышедшему из народа, "Энеида" создана в уме поэта, без связей с народной жизнью и верованиями; греческие элементы перепутаны с италийскими, мифические сказания — с историей, и читатель постоянно чувствует, что мифический мир служит лишь поэтическим выражением национальной идеи. Зато Вергилий употребил всю силу своего стиха на отделку психологических и чисто поэтических эпизодов, которые и составляют бессмертную славу эпопеи