3. Проблема поколінь у романі д.Коупленда «Покоління Ікс».

Столикий соціокультурний контекст життя середнього класу Америки 1980-90-х рр., зображений у романі "Покоління Х", з усією повнотою і виразністю передав найяскравіші художні тенденції, накопичені американською літературою протягом більшої частини ХХ ст.

У романі "Покоління Х", як і в наступних творах Д.Коупленда, відчутна традиція нонконформістської американської літератури і літератури бітництва, з якою Д.Коупленда споріднює загострений інтерес до місця покоління у суспільстві, до його долі у переборенні назрілих суспільних конфліктів. Наявність паралелей у системі героїв та їх ставлення до сучасного їм суспільства дає підставу вважати роман Д.Коупленда своєрідним літературним римейком найвідомішого нонконформістського твору Дж.Селінджера "Над прірвою у житі" (1951).

Літературно-художня течія бітництва, що позначила аутсайдерство як соціальну позицію індивіда у суспільстві, є ще однією історико-культурною точкою перетину з творчістю Д.Коупленда. Вплив бітництва і нонконформізму очевидний передусім у створенні автором "поколіннєвих" творів, у художньому відтворенні соціально-демографічного зрізу суспільства. При цьому роман "Покоління Х" втілює певний результат всього того, що було розроблено у творчості письменників-бітників і нонконформістів. У своєму особливому баченні проблем молоді 80-90-х рр. ХХ ст. Д.Коупленд зіставляється у дослідженні з таким письменником контркультури "розбитого покоління", як Дж.Керуак. Канадець, як і Д.Коупленд, за походженням, він першим сформулював духовні орієнтири молоді "середини століття", а його книга "На дорозі" (1957) стала маніфестом прози бітників. Знаменним є звертання Селінджера, Керуака і Коупленда до мотиву й образу дороги, що стала однією з центральних метафор літератури ХХ ст. і символізує безкінечну і часто безглузду втечу від уявного добробуту суспільства і цивілізації. Роман Дж.Керуака "На дорозі" та "Покоління Х" Д.Коупленда поєднує тенденція до руйнування канонів літературної форми, до змішування жанрових характеристик. Новели-мініатюри у творі Дж.Керуака поєднані з автобіографічними фрагментами і ліричними замальовками. Композиція роману Д.Коупленда являє собою аналогічне поєднання різножанрових текстових пластів, у яких унікальним способом відображена конкретна історична і соціокультурна реальність.

Аналіз специфічної, "колажної" форми "Покоління Х" обумовив його зіставлення з творчістю ще одного яскравого прозаїка "втраченого покоління", Джона (Родриго) Дос Пасоса, чиї стилістичні новації (літературне конструювання, кінематографічний прийом монтажу художнього й нехудожнього матеріалу, симбіоз документалістики і попкультури) багато в чому схожі з естетичними принципами, постульованими у творчості Д.Коупленда.

4. Роман у. Еко «Ім’я Троянди». Риси постмодерністського роману (світ як текст; «перелицювання» сюжетів та образів; інтелектуальна гра з читачем та ін.).

80-ті роки XX ст. дослідники мистецтва називають «тріумфальним часом постмодернізму». Читацький успіх романів У. Еко «Ім'я троянди», К. Ранс-майра «Останній світ», П. Зюскінда «Запахи», М. Павича «Хазарський словник», М. Кундера «Невимовна легкість буття» та ін. не був випадковим і свідчив не тільки про непересічний інтерес до проблем, що в цих романах порушувались. Не менш важливу роль відіграло й те, що автори цих творів шукали і винайшли нові форми роману, які могли задовольнити і широку аудиторію, й інтелектуалів-знавців.

Умберто Еко (нар. 1932 р.) до середини 80-х років XX ст. був відомий тільки у суто наукових колах як прекрасний фахівець із семіотики (науки про знаки), естетики, теорії літератури, глибокий знавець середньовічної європейської історії. Роман «Ім'я троянди» (1980) став першою і надзвичайно вдалою спробою пера письменника.

Про своє розуміння постмодернізму У. Еко розповів і в коментарях до роману — «Зауваження на полях». Постмодернізм Еко протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостросюжетності, вважаючи це ознакою «несерйозної» літератури, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей та інші відкрито декларовані принципи руйнування норм класичної поетики. Орієнтири нової, постмодерної, поетики Еко шукає в спробах поєднати традиційне, що йде від класики, й антитрадиційне, що йде від поетики модернізму. Якщо модернізм був орієнтований на «елітарного» читача, то постмодернізм прагне «завоювати» його. Модернізм, за словами Еко, відкидає «вже вимовлене» (тобто літературну традицію), а постмодернізм вступає з цією традицією у складну гру, іронічно переосмислює її.

В основу роману «Ім'я троянди» фактично покладена історія розслідування низки злочинів, що сталися у листопаді 1327 р. в одному з італійських монастирів. Дія роману триває сім днів, уподовж яких у монастирі сталися шість загадкових вбивств. Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа й інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бес-кервільського, якого супроводжує його юний учень Адсон. Від імені Адсона й ведеться розповідь. Сюжет роману цілком може сприйматися як детективний, але сам автор ставиться до «кримінальної забарвленості» свого твору з певною іронією. Імена головних героїв неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективними героями А. К. Дойля — Шерлоком Холмсом, який, як відомо, викривав усі таємниці, зокрема і у повісті «Собака Баскервілей», та другом і «біографом» славетного нишпорки — доктором Ватсоном. Аби у читача не виникло ніяких сумнівів стосовно невипадковості цих імен, У. Еко демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (наприклад, сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману); у подальших подіях Вільгельм засвідчує обізнаність у різних науках, здатність до дедуктивного аналізу, чим викликає щирий подив і розгубленість Адсона. Проте У. Еко не доводить свою іронію до тієї межі, де вона переростає у пародію. Незважаючи на всі літературні асоціації, Вільгельм та Адсон — герої цілком самодостатні, які діють у від­повідності до своїх характерів у межах вигаданих автором обстапин. А створюючи ці обставини, автор скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи, ставить перед читачем серйозні проблеми філософського забарвлення. Еко наполягав, що його цікавить не власне «кримінальний сюжет», а «сюжотий тип» творів, які моделюють процес пізнання істини.

Один з ключових образів роману — образ бібліотеки-лабіринту, і що може сим­волізувати складнощі пізнання істини. Ще модерністи і нищили, що світ — це книга, створена Богом, у «книзі книг» — Біблії – закодовані закономірності нашого буття. Бібліотека, а ширше — книги, знання,— став у ромвні центром конфлікту двох світоглядних позицій, які уособлюють Хорхе і Вільгельм. Доглядач фондів бібліотеки Хорхе вважає, що істину людина отримала з першими біблійними текстами, що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба призводить до руйнування істини, Священного писання, дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. Хорхе видає монахам книги, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні. Бібліотека таким чином перетворюється не на книгосховище, а на «книгомогильник». Вільгельм же вважає, що основне призначення бібліотеки — орієнтувати читача на подальший, поглиблений пошук істини, бо процес пізнання — безкінечний. Створюючи образ бібліотеки, Еко залишається вірним постмодерністській традиції зображувати все із свідомою часткою іронії, залучати читача до гри, і ця гра й іронія виявляються на всіх рів­нях — від образів до сюжету. Наведемо лише два приклади: Хорхе, який вирішує, котра з книжок містить «нешкідливу істину», виявляється сліпим, а Вільгельм, який так прагнув відкрити «частку істини», приховану у бібліотеці, стає головним винуватцем пожежі, яка знищила всю бібліотеку.

Особливого іронічного значення набуває і назва роману. Це теж «постмодер-ністська гра» з читачем. У коментарях до роману У. Еко засвідчував, що прагнув знайти таку назву, яка б не нав'язувала читачеві «авторську волю» і як саме, в якому ракурсі читач повинен сприймати твір. Жанрова «невизначеність», «непевність» роману спричинила і його «непевну» назву, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими пов'язаний образ троянди, невичерпна, а тому непевна.