1. Загальні поняття української діалектології. Генетична класифікація українських явищ.

ДІАЛЕКТОЛОГІЯ (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір і λόγος — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає діал. мову, її просторову варіативність і тер. диференціацію, історію формування мовно-тер. утворень і окр. мовних явищ, співвідношення і взаємодію з ін. формами існування мови етносу — літературною, просторіччям, соціальними діалектами. Д. поділяється на синхронну (описову) та історичну. Метою синхронної Д., або діалектографії, є опис говірок на одному хронол. зрізі їх функціонування; окреслення географії окр. одиниць діал. мови чи їх парадигм, визначення глибини структур. диференціації говірок; вияв закономірностей об’єднання говірок у мовно-тер. утворення вищого порядку — говори (діалекти), наріччя; встановлення діал. основи літ. мови, опис характеру взаємодії діал. мови з ін. формами існування мови етносу. Синхронна Д. становить сукупність даних і їх наук. інтерпретацію про фонол., фонет., акцентуац. й граматичну структури та словниковий, фразеол. склад окр. говірок та їх об’єднань, межі поширення окр. явищ і тер. членування діал. мови. Осн. джерелом інформації синхронної Д. є відповіді на діал. програми, питальники, діал. тексти, а також ті недіал. тексти (фольклорні, художні), які мають виразні говіркові риси; діал. матеріал оформляється у вигляді описів структури, лінгвістичних атласів, діалектних словників, зберігається у вигляді текстів.

Метою істор. Д., або власне діалектології, є встановлення генезису, істор. змін фонет., акцентуаційних, грамат., лекс., фразеол. явищ діал. мови, говорів і наріч як одиниць діал. членування; вияв відносної хронології діал. явищ, архаїчних та інновац. елементів; здійснення діал. атрибутації писем. пам’яток як цілісних текстів чи їх окр. елементів, з’ясування їх відношення до певного діалекту. Джерелами істор. Д. є синхронна описова діалектологія та лінгв. атласи різних типів, писемні пам’ятки, дані ономастикону, свідчення спорід. мов та історії традиц. матеріальної і духовної культури етносу. Матеріал подається у вигляді описів, атласів. Синхронна та історична Д. взаємопов’язані, елементи істор. Д. часто наявні у синхронних описах. В укр. Д. більшого розвитку набула синхронна Д. Крім синхронної та історичної Д. виділяють соціальну Д. — як частину соціолінгвістики, що вивчає соціально-класову, професійну, вікову диференціацію мови. Предмет соціальної Д. — арго, жаргони, сленги.

Укр. Д. вивчає говірки суцільного поширення діал. мови та острівні, які функціонують серед масивів молд., рум., угор., словац., серб., хорв., польс., білорус., рос. діал. мов та, обмежено, серед мов народів Серед. Азії.

Початки укр. Д. відносять до 2-ї пол. 18 ст.; вони пов’язані з усвідомленням тер. здиференційованості мови: це були спроби окреслити межі поширення поодиноких, переважно фонетичних, явищ (Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание, 1778, опубл. 1851). У 19 ст. інтерес до Д. зріс у зв’язку із заг. піднесенням етнології, нац.культур. рухами у різних слов’янських народів. Свідчення про діал. явища у цей час ще мають несистем. характер, наводяться без необхід. локалізації. Гол. проблемами Д. були встановлення діал. членування, пояснення генези діал. явищ. З’ясування діал. членування зазнавало еволюції від орієнтовного окреслення наріч і діалектів (М. Максимович, Я. Головацький, О. Потебня) до складання діал. карти (К. Михальчук, 1871; опубл. 1878); змінювалися обсяг і характер матеріалу — від принагідної фіксації до системат. запису за питальниками, від обстеження невеликих мовних територій до охоплення укр. діал. мови як цілості (К. Михальчук). На підставі зіставних фонет. і морфол. даних К. Михальчук виділив три наріччя — поліське, українське, червоноруське (русинське чи русняцьке), окреслив їхні зовн. межі і внутр. диференціацію на менші мовно-тер. утворення. Пізніше проблема діал. членування укр. мови мала різне розв’язання залежно від вихідних принципів діал. класифікації і використовуваного матеріалу (О. Соболевський, Моск. діалектол. комісія, В. Ганцов, І. Зілинський, Ф. Жилко); на сучас. етапі розвитку укр. Д. більш поширеним є погляд про поділ на такі наріччя — північне наріччя, південно-східне наріччя і південно-західне наріччя. Цей поділ є розвитком запропонованої К. Михальчуком його первісної тричленної класифікації. Проблемі діал. членування, окресленню меж поширення діалектів і їх розмежуванню присвячено спец. лінгвогеогр. праці та карти в монографічних описах діалектів.

Увага до діал. членування стимулювала нові обстеження говірок; тому з кін. 19 — поч. 20 ст. розпочалося інтенсивне укладання спец. програм, за якими здійснювалося збирання діал. матеріалу (найдетальнішою була «Програма для збирання діалектичних одмін української мови» К. Михальчука, Є. Тимченка, 1909; її варіант — «Программа для собирания особенностей малорусских говоров» К. Михальчука, А. Кримського, 1910; короткі програми О. Синявського, 1924, 1927; Є. Тимченка, 1925; Діалектологічної комісії УАН, 1926; пізніше — «Програма для збирання матеріалів до Діалектологічного атласу української мови» Б. Ларіна, 1948, 1949; «Програма для збирання матеріалів до Лексичного атласу української мови» Й. Дзендзелівського, 1984, 1987; створювалися питальники для підготовки регіон. описів, атласів, словників). Оцінка фонет., а також морфол. рівнів структури говірок як найбільш інформативних для розв’язання проблем діал. членування відбилася на більшості полірівневих питальників — вони здебільшого спрямовують на запис фонетики і словозміни.

Характер подання матеріалів в описах — переважно диференційний відносно структури літ. мови, добір явищ спрямований на використання Д. в глотогенетичних дослідженнях. Систем. описом охоплено лише фонол. рівень окр. говірок (праці О. Лешки, Л. Калнинь, Л. Масленникової, А. Залеського); на морфол. рівні опис зводиться насамперед до встановлення локал. типів парадигм відмінювання. Результатом досліджень у галузі описової Д. стало з’ясування просторової диференціації укр. мови, вияв репертуару функціонально чи генетично співвідносних одиниць (Гриценко П. Ю. Ареальне варіювання лексики. К., 1990). Створено узагальнюючі праці про укр. діалекти (Жилко Ф. Т. Говори української мови. К., 1958; Його ж. Нариси з діалектології української мови. К., 1955, 1966; Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980; Лесів М. Українські говірки у Польщі. Варшава, 1997). У галузі істор. Д. вивчено історію багатьох явищ закарп. говору , генезис гуцульского, покутського діалектів, походження середньонаддніпр. діалекту .