3. Доходи від підприємницької діяльності і власності: прибуток, відсоток і економічна рента

Ще однією формою доходів в ринковій економіці є прибуток підприємця. Підприємницькі здібності застосовуються не з альтруїзму. Бізнес – це тяжка і ризикована робота. Здійснюючи її, підприємець розраховує одержати прибуток – різницю між грошовою виручкою від реалізації товару та витратами на його виробництво і продаж.

Прибуток відіграє важливу роль в економічному і соціальному житті суспільства.

В умовах ринкових відносин прибуток є стратегічною метою і рушійним мотивом діяльності будь-якого підприємця, будь-якої фірми. За визначенням Адама Сміта, прибуток – це та “невидима рука”, яка спрямовує виробництво в корисне для суспільства русло.

Сучасні економісти виділяють декілька важливих функцій прибутку:

1. сигнальна і стимулююча функція. В світі бізнесу прибуток грає роль сигналу, який вказує, де можна досягти найбільшого приросту вартості. Окрім цього прибуток створює стимули для інвестицій в найвигіднішій сфері підприємницької діяльності;

2. Функція “висвітлення” помилок. Підприємництво супроводжується не лише прибутковістю, але приносить інколи і збитки, від яких не застраховані навіть найбільш процвітаючі фірми. Збитки “висвітлюють” припущені помилки. Важливо запобігти перетворення помилок у звичку. Якщо фірма постійно несе збитки, то це може пояснюватись кількома причинами: поганим керівництвом; невдалим вибором варіанту розміщення капіталу; падінням попиту на вироблений продукт. Усунення таких помилок потребує удосконалення менеджменту і маркетингової діяльності підприємства;

3. відтворювальна функція свідчить, що прибуток служить найважливішим джерелом розвитку підприємства (фірми). Частина прибутку стає фондом розширення виробництва. Її капіталізація стає передумовою економічного зростання, технічного переозброєння підприємств і галузей;

4. функція участі у формуванні доходів держави. Прибуток є одним із важливих каналів формування фінансових ресурсів держави. Як об’єкт оподаткування, він становить значну частину доходів державного бюджету. Звісно при цьому важливо не порушити раціональні засади оподаткування і не послаблювати спонукальні мотиви діяльності підприємців або державних підприємств;

5. Соціальна функція прибутку полягає в тому, що участь працюючих в прибутках підприємства є одним з чинників росту їх матеріального здобутку. В умовах цивілізованого підприємництва прибуток є джерелом благодійної діяльності, спонсорства тощо.

Слід розрізняти балансовий та чистий прибуток від реалізації товарів і надання послуг.

Балансовим прибутком називають різницю між загальною сумою виручки підприємства і загальними витратами виробництва (собівартістю) за певний період (місяць, квартал, рік). З одержаного балансового прибутку вносять передбачені чинним законодавством податки та інші обов’язкові платежі до бюджету.

Частину прибутку, що залишається після зазначених платежів називають чистим прибутком. Його спрямовують на формування резервного (страхового) фонду; на формування фонду нагромадження задля фінансування витрат на розвиток виробництва і його матеріальної бази; фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт тощо. Як показує практика мінімальний рівень відрахувань до фонду нагромадження, як правило, становить не менш ніж 30 відсотків загального розміру чистого прибутку. Певна частина чистого прибутку підприємця спрямовується до фонду споживання.

Із чистого прибутку створюються фонди матеріального заохочення і соціального розвитку. Частина чистого прибутку акціонерних товариств спрямовується на виплату дивідендів власникам акцій. В приватних підприємствах із частини чистого прибутку утворюється підприємницький доход власника даного підприємства.

Характерною особливістю прибутку є його багатофакторність. На його динаміку впливають різноманітні фактори, як залежні від підприємства (фірми), так і незалежні від нього.

До залежних від підприємства факторів відносяться:

• обсяг виробництва, якість і асортимент продукції;

• рівень витрат на виробництво.

Незалежні від підприємства фактори:

• рівень цін на придбані економічні ресурси і реалізовану продукцію;

• умови оподаткування;

• умови одержання кредитів та ін.

Важливим джерелом зростання прибутку є економія на витратах (зниження собівартості). Вона, як правило, є наслідком впровадження нових, прогресивних видів техніки і технології, поліпшення організації і управління виробництвом, що потребує від підприємства (фірми) проведення відповідної технічної політики.

Необхідно мати на увазі, що абсолютний розмір одержаного прибутку ще нічого не свідчить про ефективність поточних витрат на виробництво продукції. Про це свідчить норма прибутку – показник, що характеризує процентне відношення одержаного за певний період прибутку до суми авансованих у виробництво коштів. Норма прибутку на окремому підприємстві зіставляється з середньою нормою прибутку в галузі і на цій основі аналізується ефективність управління підприємством Норма прибутку Р ^‘ = Р / К  100

Де Р ^’ – норма прибутку;

P – маса прибутку;

К – сума авансованих у виробництво коштів.

Підприємець завжди намагається використовувати всі фактори, що сприяють збільшенню норми прибутку. До них належать:

• зростання обсягу продаж;

• удосконалення структури витрат;

• збільшення швидкості обігу капіталу;

• економія засобів виробництва і підвищення ефективності їх використання;

• сприятливі коливання ринкових цін і проведення дієвої цінової стратегії та ін.

Більшість з перелічених факторів є результатом науково-технічного прогресу, прогресу в організації виробництва, вмілої маркетингової діяльності, ефективності менеджменту, вміння вести конкурентну боротьбу тощо.

Розвинене економічне життя неможливе без наявності позичкового капіталу, формою існування якого виступає кредит. За гроші взяті в борг, їх власнику треба платити. Такою платою за використання запозичених грошей є позичковий процент.

Відомо, що гроші самі по собі не є економічним ресурсом. Однак, в руках підприємця вони можуть служити для купівлі факторів виробництва, організації бізнесу та одержання прибутку. Ось чому, отримавши прибуток за допомогою позики, яку задіяли у бізнесі, підприємець закономірно повинен поділитися з тим, хто надав йому цю позику. Одержаний прибуток розподіляється на дві частини.

Одна його частина, у вигляді відсотка за позику, сплачується власнику позичкового капіталу, а інша – становить підприємницький доход, що залишається у розпорядженні підприємця.

Джерелами позичкового капіталу є:

• фонд амортизації до його залучення на потреби виробництва;

• фонд заробітної плати в проміжках між термінами її виплати;

• фонд нагромадження капіталу до досягнення розміру необхідного для реалізації визначних технічних проектів по розширенню виробництва;

• тимчасово вільні грошові заощадження населення та ін.

В сучасних умовах частка запозичених коштів у фінансуванні господарств має стійку тенденцію до зростання. Наприклад, японські фірми за рахунок кредиту фінансують до 4/5 всіх коштів на розширення виробництва.

Результативність застосування позичкового капіталу визначається ставкою або нормою позичкового процента.

Норма процента – це відсоткове відношення суми доходу від позики до суми запозичених грошей:

N = доход від позики / величина позики  100

На поверхні господарcької діяльності норма процента виступає як ціна, яку фірма повинна сплатити власнику грошових ресурсів за їх тимчасове використання.

Таке зовнішнє уявлення приховує істинне економічне відношення між власником позичкового капіталу і підприємцем, який діяльно використовує чужу власність. Створюється оманне уявлення про гроші як своєрідні товари, що здатні бути самостійним економічним ресурсом.

Норма або ставка процента залежить від багатьох факторів. Як правило, вона не перевищує середню норму прибутку, що склалася в економіці, бо інакше позичальник втрачає всякий сенс використовувати позичковий капітал. Реальний рівень норми процента залежить від впливу наступних факторів:

• співвідношення попиту і пропозиції на грошовому ринку;

• рівень інфляції, зростання якого збільшує ставку процента і зумовлює зниження величини попиту на позичковий капітал;

• інфляційні очікування, які передбачають оцінку не лише поточної ситуації на грошовому ринку, а й її перспективних змін;

• політика центрального банку, спрямована на стабілізацію рівнів процентних ставок комерційних банків.

Норма процента формується на ринку позичкового капіталу. Умови позики диференціюються залежно від розміру і термінів позики, забезпечення позики, стану позичальника, рівня інфляції, ризику тощо.

В сучасних умовах на ринку позичкових капіталів помітно підвищилась роль держави як кредитора, боржника і гаранта повернення кредитів. Сформувався механізм регулювання ринку позичкових капіталів. Державні органи регламентують структуру цього ринку, форми операцій, проводять дисконтну політику (регулювання відсоткових ставок), впливають на курс цінних паперів тощо.

Поширеною формою доходу від власності є економічна рента.

Рента – це особливий вид відносно сталого доходу на вкрай обмежені фактори виробництва, який не пов’язаний з підприємницькою діяльністю власника цього ресурсу.

Існують різновиди такого доходу, які утворюють різні види рент.

Рентний доход може одержувати власник грошей (рантьє), від надання їх у позику. Рентні платежі установлюються державою для тих господарюючих суб’єктів, які експлуатують значно багатші і вигідно розташовані родовища корисних копалин, землю та інші природні об’єкти, що є власністю держави.

Поширеним видом ренти є земельна рента, яка утворюється в результаті орендних відносин між власником землі та орендарем.

Інші види ренти пов’язані також з власністю на майно з фіксованою пропозицією його на ринку: плата за оренду житла, рента за будівництво об’єктів на привілейованих ділянках міської території тощо.

Всі ці сталі доходи мають спільну рису: будь-яка рента є економічною формою реалізації власності на ресурси з фіксованою пропозицією.

Враховуючи, що земля, як узагальнене поняття земельних угідь та корисних копалин, є одним з найважливіших економічних ресурсів, важливо проаналізувати механізм земельної ренти.

Вихідною умовою для утворення земельної ренти є оренда землі, різні ділянки якої значно відрізняються за своєю родючістю та розташуванням відносно ринків збуту. Фіксований характер пропозиції землі означає, що величина ренти визначається головним чином умовами попиту на неї.

Величина земельної ренти, таким чином, цілком залежить від попиту на землю та визначається такими факторами, як зміна цін на продукцію, що вирощується на цій землі (попит на землю, як і на всі інші ресурси, є похідним), та рівнем продуктивності землі, яка частково залежить від кількості та якості ресурсів, що використовуються спільно з землею. Попит буде вищим на родючі землі, значить і величина ренти буде більшою на землях середньої та вищої якості в порівнянні з гіршими землями.

Земельна рента за своїм змістом є формою економічної реалізації власності на землю.

Обмеженість землі, недостатня кількість відносно кращих за якістю та територіальним розташуванням земельних ділянок призводять до виникнення диференціальної земельної ренти.

Обробіток відносно гірших земель є суспільно необхідним явищем у сільському господарстві в наслідок обмеженості землі і наявності своєрідної монополії на землю як на об’єкт господарювання. Тому прибуток, який виникає на гірших за родючістю ділянках землі, є середньо нормальним прибутком. Щодо середніх і кращих ділянок землі, то на них крім нормального прибутку формується ще й надлишок наднормального прибутку що становить диференціальну ренту І, яка привласнюється землевласником.

Диференціальна рента формується і іншим шляхом. Обробляючи орендовану ділянку землі, фермер-підприємець може застосувати більшу кількість машин, добрив, вкладаючи у виробництво більший капітал. Продуктивніші затрати капіталу дають надлишок понад середньонормальний прибуток, який перетворюється в диференціальну ренту ІІ. Диференціальна рента ІІ виражає відмінності в ефективності послідовних вкладень в одну й ту саму земельну ділянку і відображає інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва. До завершення строку орендної угоди диференціальна рента ІІ привласнюється орендарем. Між ним і земельним власником завжди ведеться боротьба за терміни оренди. Короткостроковий орендний договір дає змогу земельному власнику завчасно підвищувати орендну платню і вилучати таким чином економічні наслідки інтенсивного господарювання на землі.

Крім диференційної ренти власник землі може отримувати ще й абсолютну ренту, яка зумовлена приватною власністю на землю і яку приносять всі земельні ділянки як середні і кращі, так і гірші.

В умовах ринкової економіки і приватної власності на землю будь-яка земельна ділянка є товаром, предметом купівлі-продажу. Отже земля повинна мати й ціну.

Від продажу землі її власник хотів би мати таку суму, яка, будучи покладена в банк, давала б йому доход не нижчий, ніж рента. В іншому випадку йому вигідніше віддавати землю в оренду й одержувати земельну ренту. Тобто ціна землі є нічим іншим, як капіталізованою земельною рентою. Вона розраховується за формулою:

Річна рента

Ціна землі = ------------------------------------- х 100

Ставка позичкового процента

Ціна землі таким чином прямо пропорційна ренті і обернено пропорційна ставці позичкового процента. Вона має тенденцію до зростання, про що свідчать два головні фактори ціни землі: зміна очікуваного орендного доходу і коливання ринкових норм процента.