Розділ іі. Практичний спосіб людського буття в природному та соціальному культурному просторі

Впродовж усієї своєї еволюції суспільна діяльність була і є невід’ємною умовою існування людей,, яка збільшувалась, і ускладнювалась, розширювалась і пройшла свій історичний шлях від родового племені до багатофункціональних суспільних об’єднань – держав. Практичний спосіб людей багато функціональний: створення необхідних матеріальних цінностей, предметів духовної культури, розвиток суспільної свідомості і формування суспільних відносин, політичної структури суспільства. Отже, місцем діяльності людей є природа і суспільство; результатом цієї діяльності –розвиток матеріального виробництва і форм духовного життя людей

Особливості існування людського соціуму

Простір, у якому існує людська особистість поєднує три виміри: природний, суспільний і культурний. Кожний вимір по різному вливає на життєдіяльність людського соціуму, тому доцільно розглянути ці зв”язки.

Природа і людина

“Природа – приємний наставник, і навіть не стільки приємний, наскільки обережний і надійний”

М.Монтень

Невід’ємною частиною існування і діяльності людини є природа, як частина світової цілісності.

Поняття “природа” у науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розумінні природа – це частина світу, це природне середовище, в якому живе суспільство.

Природа первинна, нашій планеті кілька мільярдів років. Ми з‘явились зовсім недавно і є наймолодшими жителями планети. Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, джерелом ресурсів. Перебуваючи в тісному взаємозв‘язку, природа і суспільство утворюють систему “суспільство-природа”, яка функціонує відтоді, відколи з‘явилася людина з властивим їй практичним способом ставлення до природи. Людина пізнає природу, використовує її і перетворює.

Природна цілісність землі має свої компоненти, які є важливими для існування людського соціуму. Це літосфера, атмосфера, гідросфера і біосфера.

Літосфера (грецьке lithos – камінь, sphaira – куля) – верхня тверда оболонка земної кулі, до складу якої входять земна кора та верхня частина мантії. Вона сформувалась близько 5 млрд. років тому. Внаслідок впливу атмосфери та живих організмів на літосферу виник родючий поверхневий шар земної кори – ґрунт, який використовується людиною у практичній діяльності. Людина використовує і глибинні шари літосфери – надра, які необхідні для забезпечення виробництва сировиною і паливно-енергетичними ресурсами .

Атмосфера – (грецьке atmos – пар + sphaira – куля) – це газоподібна оболонка Землі, 75% якої зосереджено у десятикілометровому шарі нашої планети. Вона забезпечує життєдіяльність живих організмів і людини необхідними органічними елементами.

Гідросфера (грецьке hydros – вода + sphaira – куля) – це сукупність води на планеті: океани, моря, озера, річки, підземні води та льодові покриви, які складають майже 71% земної поверхні.

Біосфера (грецьке bios – життя + sphaira – куля) – це сфера існування живої речовини на нашій планеті. Термін “біосфера” вперше застосував австрійський геолог Є.Зюсс (1875). Детально розробив вчення про біосферу В.І. Вернадський, який розглядав її як особливу сферу Землі, що включає площину поширення живої природи. Товщина біосфери на полюсах Землі близько 10 км, на екваторі – 28 км, маса біосфери – близько 0,05% маси Землі.

Всі названі компоненти біосфери існують не ізольовано, а взаємопов‘язані і утворюють єдину цілісну систему. Знання історії формування біосфери, законів, які управляють життям природних компонентів, взаємовпливу живої речовини і неживої матерії, кругообігу речовин і енергії дають підставу розглядати природу як єдину систему, яка постійно розвивається. З появою людини в історії біосфери розпочинається новий період. Об‘єднавшись у групи, роди і племена, застосовуючи знаряддя праці і вогонь, люди стали активно впливати на біосферу і самі пристосовуватися до умов природного середовища. Коли біологічні механізми пристосування до нових природних умов виявились недостатніми, людина почала змінювати природу у відповідності зі своїми потребами.

Соціальність людського буття

“Без суспільства людина була б непомітною, відчуваючи потребу в стимулах до досконалості. Але більш важливо те, що без суспільства наша досконалість не мала б сенсу”

У.Годвін

Соціальне – це значить сумісне, спільне, сукупне, яке передбачає також зазначення видів сукупності з точки зору об’єктів спільної діяльності, типів взаємодії, результатів діяльності, відображення вказаної сукупності в свідомості людей. Виходячи з цього суспільство – системна єдність соціальних результатів діяльності людей. Люди відрізняються від інших природних істот зокрема тим, що мають свідомість. Це значить, що людські вчинки творяться свідомо. Про те це не означає, що всі фактичні результати, наслідки вчинків наперед свідомо визначені людьми. Соціальні результати – як правило, опосередковані, побічні “продукти” людської діяльності, тої, яка безпосередньо цілеспрямована на зовсім інше – на забезпечення життя, відтворення його умов. Прямуючи до задоволення своїх матеріальних потреб, люди менш за все замислюються про природу своєї суспільності, про її підтримку, про її типи і форми, про те, як вона складається, під впливом яких факторів змінюється.

Важливою ознакою людської спільності є її системна єдність. Система визначається рядом ознак:

1. Цілісність. Ця ознака вказує на те, що система протистоїть своєму оточенню (середовищу), і що властивості й функції елементів системи визначаються їх місцем у межах цілого.

2. Зв’язки. Цілісність забезпечується системо творчими зв’язками між суспільними групами, станами, класами.

3. Структура і організація. Цими поняттями виражається упорядкованість системи і її спрямованість, що забезпечується усталеністю зв’язків: форма державного управління, структура органів влади.

4. Управління – різноманітні за формою і жорсткістю способи зв’язку рівнів системи, які забезпечують нормальне функціонування й розвиток певної системи: демократичність чи тоталітарні методи, економічний чи ідеологічний тиск.

5. Ціль (цілеспрямований характер поведінки). Властива системам, які мають власний орган управління: розбудова національної чи соціальної держави, прагнення до створення соціалістичного суспільства.

6. Самоорганізація. Вона властива системам цілеспрямованого характеру поведінки: активне функціонування місцевого самоврядування, громадських об’єднань.

Отже системні об’єкти відзначаються цілісністю, організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них обов’язковими є зв’язки, що творять між собою. Системи мають самостійність відносно середовища, але обмінюються в ними речовиною і енергією, абсолютно замкнених систем немає. У суспільній системі – це обмін результатами матеріального виробництва, зразками духовної культури, ідеологією і результатами політичної діяльності.

Підхід до суспільства як специфічного системного утворення з названими загальними характеристиками став найбільш поширеним у соціальній філософії. Найпершими складовими елементами системи є людські індивіди. Та водночас люди самі є певним “соціальним результатом” і діють вони як функціональні одиниці цілого суспільства.

Непроста проблема початкового підходу до суспільства і його елементів суперечливо виявилась у теоретичній соціології в розбіжностях “Індивідуалістичної” і “колективістичної” методологічної установки. Перша, яку пов’язують з німецьким соціологом Максом Вебером (1864-1920) схильна пояснювати факти суспільного життя, спираючись на знання про індивідів, про їх свідомість, дії, рішення. Друга установка знайшла чіткий вияв у позиції класика сучасної західної соціології Еміля Дюрекгейма (1858-1917), який віддавав перевагу таким поняттям як “колективна свідомість”, “органічна солідарність”, що вказує на надіндивідуальний характер багатьох суспільних явищ і першість суспільного у діяльності індивідів.

Існує багато соціальних продуктів людської діяльності, тобто таких, які визначають, забезпечують сумісність життя людей або просто свідчать про своє неприродне походження. І у широкому розумінні слова “соціальною” якістю помічене все, що включено у вир сумісного життя людей. Цей загальний результат діяльності людей і сама її діяльність складає те, що можна назвати соціальною реальністю.

Важливо звернути увагу на поширену помилку, яка мала місце у соціальній філософії. Йдеться про тривале ототожнення, з одного боку, природи і суспільства, з другого – суспільства і держави. Що стосується першого, то були і досі є такі філософи, які уподібнювали суспільне життя людей природним процесам, не бачали ніякої специфіки соціального, виводили людські характеристики із способів взаємодії “суспільних” тварин. Це різні натуралістичні течії, такі як соціал-дарвінізм.

З іншого боку, серед мислителів довгий час панувало ототожнення суспільства і держави. Тільки завдяки працям економістів XVIII століття, що усвідомили окремішність “громадянського суспільства” як царини, де тчеться тканина “сумісності”, наукова думка визнала нарешті нетотожність понять “суспільство” і “держава”

Людина і культура

“Є у світі рухома паралельно силі смерті і насильства ще одна могутня сила, яка несе в собі впевненість, і її ім’я - культура”

А.Камю

Результатом соціальної діяльності людей в природному просторі є культура. Поняття “культура” (походить від латинського caltura – обробка, виховання освіти) завжди пов‘язувалось з “хорошими справами”: не тільки з тим, що зроблено, але як, і для чого. А справа є спосіб освоєння світу. Культура – це своєрідна призма, через яку висвічується для нас все сутнісне. Сама людина є феномен культури. Культура – це творчий принцип життя особи і суспільства в цілому; це не просто уміння, доведене до рівня мистецтва, а й морально санкціонована мета.

Сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів їх створення, уміння використовувати для прогресу людства, передавати від покоління до покоління і складають культуру. Вихідною формою і першоджерелом культури є людська праця, способи її здійснення і результати.

До матеріальної культури відносяться перш за все засоби виробництва і предмети праці, які задіяні у суспільному житті. Матеріальна культура – це показник рівня практичного панування людини над природою. До духовної культури відносяться наука, освіта, мистецтво, моральні норми, поведінка членів суспільства, рівень розвитку потреб та інтересів людей.

Створені людиною матеріальні та духовні цінності поділяються на культурні і антикультурні. Як культура вони постають лише в тій мірі, в якій сприяють розвитку сутнісних сил людини, творчого потенціалу особистості. Доцільно виділити три умови, за яких результати людської праці можна віднести до надбань культури. Перша із них стосується участі предмета (речі, ідеї або відношення) в розвитку сутнісних сил і здібностей людини. Друга умова стосується глибини освоєння людиною загальнокультурного змісту предмета. Незрозуміла, не освоєна річ (ідея, процес, відношення) – своєрідна “річ в собі” – не є предметом культури, не може бути використаною адекватно до її культурного призначення. Третя умова пов‘язана з включенням предмета в контекст загальнолюдської практики. Ті чи інші предмети, що через різноманітні чинники опинились поза межами практики, втрачають (нерідко назавжди) загальнокультурний зміст. Отже, антикультурою вважається такий результат людської праці, який є руйнівним, шкідливим для суспільства в цілому (створення ядерної зброї, технологій, шкідливих для навколишнього середовища тощо).

Проблема співвідношення природного і культурного полягає в тому, що між ними неможливо провести чіткої грані: культура складає сутнісну властивість людини, а людина включає в себе не тільки культурний, а й природний вимір. Питання співвідношення культурного і природного в людині історично вирішувалося по-різному.

Для первісного мислення природне і культурне не розділялось. Найважливішою ознакою цього періоду є синкретизм (від грецького suncrtis – поєднання) – нерозподільність форм культури, ознака її нерозвиненого стану. Усе життя первісної людини супроводжувалося виконанням великої кількості ритуальних процедур і обрядів, через які людина протистояла природі,. впливала на неї, щоб отримати хороший врожай чи провести вдале полювання. В обрядах відбивалось сприйняття людиною природи, її відношення до неї. Ритуальні дії ставали своєрідними символами, які свідчили про рівень розвитку людського існування, вони визначали поведінку індивіда в колективі. Особливе значення належало табу – забороні певних дій, певної поведінки щодо інших людей чи по відношенню до природи.

Поява міфів (від грецького – словосказання) сприяла розвитку духовної свідомості людини. У міфах людина переносить на оточуючий світ властивості, які вона бачить у собі, прагне не лише пояснити навколишню дійсність, а й передати уже якийсь досвід, повчання наступним поколінням, зберегти якусь інформацію і про природу, і про своє життя. Це дає можливість у міфах зберігати обряди, звичаї, особливості мовлення, самобутність тих груп людей, які стали їх творцями.

На міфологічному рівні культурна основа в людині продовжує залишатися вторинною у порівнянні з природною основою. Тому через міфи людина прагне досягти досконалості природного світу. Міфи створюють основу, середовище, з якого пізніше зможуть розвинутися різні форми культури.

В епоху Середньовіччя культура стала сприйматися не як засіб удосконалення біологічної сутності людини і природи, а як самоціль.

Тілесно природне ставилось нижче культурного. Цьому сприяли християнські доктрини, які часто фізичні потреби людини перетворювали у символ зла, починаючи з утвердження першородного гріха. На перше місце ставилась духовна культура людини, а не матеріальні потреби.

Зміна співвідношення між духовним і природним почалась в епоху Відродження, але тисячолітнє панування ідеї позаприродного духу сприяло появі нових крайнощів. Зароджується натуралізм (латинське natura – природа), який пояснює розвиток людини, суспільства виключно законами природи (кліматичними, біологічними, географічними чинниками), а в культурі вбачає джерело усіх соціальних і психологічних негараздів.

На противагу натуралізму розвивається ідея чистого культурного прогресу. Так для просвітителів уже характерно бачити усе зло людських пороків в природній сутності людини. Тому суспільство слід “окультурювати” і виховувати, навчати. Звичайно не можна заперечити цю тезу., але не достатньо обмежуватись нею і стверджувати, що лише духовність зробить світ кращим, що без культури людина природно егоїстична, необуздана, жорстока.

Просвітництво породило і протилежні ідеї. Так Ж.-Ж. Руссо сформував свою концепцію, яка базувалась на тому, що природна сутність людини уже є досконалою і її треба вивчати, а культурна надбудова лише сприяє руйнації природної гармонії, породжуючи соціальні конфлікти.

Проблема співвідношення культури і природи знаходиться в центрі осмислення і в новітню епоху. Так стрімкий розвиток науки, промисловості, зростання економічної боротьби, розпалення світових воєн ряд мислителів розцінюють як результат розвитку культури, появу нових духовних цінностей, людини економічної, яка прагне до збагачення і не зважає на природне знищення.

В сучасному світі утверджується думка, що природа і культура складають творчу цілісність. Разом з тим культура, як результат людської діяльності має людино-творчу силу.

Форми людської життєдіяльності

Усвідомивши параметри природного, культурного і сутність суспільства, де основним елементом є людина, доцільно зупинитися на основних напрямках діяльнісного життя соціуму, еволюції його розвитку, значенні цього життя для формування майбутнього людини і збереження природи.

Суспільне виробництво, як основа життєдіяльності людей

Основою існування людини завжди була праця, - яка визначається як цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб. Взаємодіючи з природою людина у ході своїх ціле направлених дій, використовувала природні дари, перетворювала їх : відтворювала і створювала власні вироби на основі пізнання природних явищ і творчості.

За своєю формою праця завжди є соціальним процесом. Разом з тим, вона має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м’язів, нервів. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживання. Саме ж споживання слугує відтворенням м’язів, нервів, кісток, мозку робітника, який у свою чергу є умовою відтворення нових робітників.

Праця – це безперервна умова існування людей, вічна природна необхідність, тому процес виробництва є безперервним і лише у процесі ціле направленої діяльності людина може розкрити свої діяльнісні можливості привласнювати предмети природи для задоволення своїх потреб.

При цьому саме задоволення потреб стає основою для наступної нової потреби, нових дій для створення зростаючих бажань людини.

Суспільне виробництво не лише дає необхідні предмети існування, а й формує систему відносин між людьми та соціальні умови існування носіїв життя.

У процесі виробництва діють не лише фізичні сили людей, а і їх розум, духовні здібності, тому у процесі ціле направленої діяльності людина розвиває свої здібності, реалізує їх у продуктах своєї творчої праці.

Суспільне виробництво формує спосіб виробництва – це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили включають людину із її трудовими навиками і здібностями, предмети праці і знаряддя праці. Предмети праці – це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи: ліс, нафта, вугілля, руди, глина і т.ін.. Предметами праці можуть бути і штучні матеріали, створені людиною, але які використовуються як сировина, базова основа нового продукту життєдіяльності людини. Знаряддя праці – це все те, що людина використовує у ході праці для перетворення предметів праці і природи. Це найпростіші інструменти і складні механізми: станки, електронно-обчислювальні машини, системи зв’язку і передачі інформації. Вони постійно удосконалюються так як є об’єктом творчої діяльності людини, сприяють полегшенню людської праці, прискорюють і покращують якість виробництва.

Для успішного здійснення процесу виробництва необхідні певні умови праці: приміщення, сховища, джерела енергії, дороги. Умови праці разом із знаряддями праці становлять засоби праці. Але засоби праці і предмети праці можуть бути включені в активний виробничий процес лише за допомогою людини, яка повинна мати відповідну кваліфікацію, досвід, навички до трудової діяльності, форми і методи організації виробництва.

Продуктивні сили – це лише одна сторона суспільного виробництва. В процесі виробництва люди вступають у виробничі відносини.

У виробничі відносини входять:

• виробничо-технічні відносини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві;

• відносини між виробниками різних підприємств і галузей;

• відносини у ході розподілу, обміну і споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин: планування і підкорення чи співробітництва і взаємодопомоги.

Між продуктивними силами і виробничим відносинами існує не лише тісний зв’язок, а можуть виникати протиріччя. Продуктивні сили вимагають лише певної форми виробничих відносин. Так, низький рівень розвитку знарядь праці первісно-родового устою сприяв формуванню колективних відносин. Накопичення капіталу і розвиток машинного виробництва створював умови для найманої праці. Отже, виробничі відносини не можуть встановлюватися довільно. Це об’єктивні відносини, які залежать від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Продуктивні сили постійно розвиваються, більш того їх розвиток постійно прискорюється, цьому сприяє науково-технічний прогрес. Вони починають вступати в конфлікт з виробничими відносинами, які мають відносно постійний характер. Руйнування старих відносин може відбутися як стихійно так і свідомо.

У першому випадку воно супроводжується кризовим станом економіки суспільства, матеріальними і духовними втратами людей, може привести до соціальних революцій і державних переворотів. Якщо у суспільстві є сили, що здатні усвідомлювати стан розвитку продуктивних сил, то виробничі відносини змінюються низкою економічних реформ, удосконаленням законодавчої системи суспільства.

Розвиток способу виробництва впливає на усі сфери життя людини, створює основу для її духовного розвитку, який у свою чергу впливає на зміни у матеріальному виробництві.