116

Деркач ж. В. Основи соціальної філософії

УДК..................................

Рецензент………………………

………………………………….

Деркач Жанна Владиславівна Основи соціальної філософії: навчвльний посібник………………………………………………………………………………..

……………….

ISBN........................................

У посібнику розкриваються питання виникнення, розвитку і діяльності людини і соціуму; особливості та закономірності матеріального виробництва, духовної культури та усієї багатогранності форм суспільної свідомості.

Для студентів коледжів економічного і комерційного спрямування.

В сучасних умовах зростає соціальна активність громадян, особливо молоді, а це збільшує потребу в систематизованих знаннях про людину, її життєдіяльність, основні напрямки суспільної активності. Запропонована робота і присвячена комплексу питань, які розкривають філософське розуміння буття людини: її сутність, основні категорій існування людини, огляд проблеми в історії філософії.

Основні розділи присвячені життєдіяльності людини, яка проходить у єдності трьох парадигм: природи, суспільства і культури. Сама діяльність поділяється на матеріальну і духовну, кожна з них є складним і багатогранним процесом і створює не лише предметні цінності, а й формує духовний рівень існування людини, який включає різні форми суспільної свідомості, розвиток спільних форм існування, що проявляється у створенні етнонаціональних культур і глобалізації життя соціуму на нашій планеті.

В окремий розділ виділені питання релігії, як сфери філософського мислення і системи ідеологічних вчень, що сформовані з урахуванням особливостей геоетнічного простору їх розвитку, визначені основні напрямки і витоки релігійних вчень:

• це стародавні країни Близького Сходу, Північної Африки і півдня Європи, які стали носіями віри в єдиного Бога, смертне тіло і вічний дух людини;

• Стародавня Індія, яка дала вчення про людську єдність зі світом і кармічність її існування;

• Стародавній Китай, що проголосив єдність Неба і підвладної Землі, існування якої визначено шляхом Дао.

Мета роботи - сформувати цілісне уявлення про еволюцію і діяльність людини і соціуму, їх можливості; сприяти вихованню і громадян соціальної активності і впевненості в гуманістичних тенденціях майбутнього розвитку суспільства.

Розділ і Мета і цінність людської життєдіяльності

Протягом усієї багатовікової історії філософії проблеми людини, її буття, цінності і призначення існування знаходились у центрі уваги мислителів. Людська життєдіяльність завжди була тісно пов‘язана із природним простором.

Людина удосконалювалась фізично, покоряючи світ дикої природи, шукала способи пізнати світ і зрозуміти дивовижні процеси навколо, удосконалюючи свою здатність до мислення, розвиваючи мову, спілкуючись із собі подібними і прагнучи зберегти і передати іншим набутий досвід.

Що є людина? Це жива істота, у якої багато спільного з тваринним світом? Це боже творіння, бо здатне управляти собою, розуміти природу, її фауну і флору? Це непізнана і загадкова сутність, яка є кристаликом світового розуму, бо може управляти могутніми явищами природи?

Щоб усвідомити сутність людини неможливо зупинитися на одній групі конкретних ознак, не можна обмежити її вивчення якоюсь однією наукою. Тому найбільш повне уявлення про людину може дати філософія.

Історія філософської думки про людську життєдіяльність

Філософія стародавньої доби про людину

Аналізуючи спадщину мислителів світу можна виокремити кілька підходів до сутності людського буття. Так, у Стародавній Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії. Філософія Стародавнього Китаю прагне визначити місце людського буття у світі, висуваючи на перший план її моральні цінності, визначеність її земного шляху Небом.

Багатогранним є філософія людини у Стародавній Греції і Римі. Уже Анаксімандр висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Розглядаючи людську душу, атомісти вважають її сукупністю атомів і вона є смертною.

Людина була й у центрі філософії Сократа. Він розглядав як моральну істоту. Основним девізом “Пізнай самого себе” мислитель стверджував, що світ людина може пізнати тільки пізнавши свою душу і справи.

Цікавою щодо сенсу людського буття є філософія кіренаїків (основні представники Арістіп і Феодор із Кірени). Вони проповідували гедонізм (“гедоне” - насолода) – це етичне вчення, яке найвищу цінність життя вбачає в насолоді й щастя – це насолода, хоча стверджували, що насолода повинна бути розумною й не можна бути рабом насолоди.

Філософія афінського мислителя Платона характеризується протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа – безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню , землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло , душа створена богами. Душі утворюються із залишків тієї суміші, з якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної й нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям і завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. Платон стверджував: “Ми – це душа, безсмертна істота, що замкнена у в‘язницю яка приречена на загибель”.

Новим кроком вперед є етика Тита Лукреція Кара – староримського поета і філософа. Людина, за Лукрецієм, це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

Римські стоіки також приділяли увагу етичному вченню. Один із їх учнів Епіктет , що народився рабом і став філософом, значну увагу приділяв людській діяльності і розуму, як основі буття і щастя. Епіктет стверджував: “Душа наша схожа на посудину з водою, а думки, які нам приходять, схожі на світло, що падає на цю воду. Коли вода в посудині коливається, то здається, що коливається і світло, яке падає на цю воду, хоча це і не так насправді. Так само, коли душа хвилюється, то здається, неначе і самі наші думки розхитуються і плутаються. Але насправді хвилюється тільки душа, заспокоюється вона, - і думки наші зразу упорядковуються”.

У середні віки найбільшого розвитку набуває сприйняття людини як божого творіння, підпорядкованого в своїй діяльності і думках лише божим законам.

Людська сутність у філософії Нового часу і Відродження

В епоху Відродження формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція. Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола вважав, що Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

В добу Нового часу розуміння людського буття набуває нового звучання. Цьому сприяє й розвиток товарно-грошових відносин, природничих наук, що робило постать людини більш активною в соціальному просторі.

Рене Декарт вважав, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які і становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі свою систему знання: “Я мислю, отже існую”. Дослідженню пізнавальних здібностей людини надавав великого значення Джон Лок. Він доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Душа людини від природи є “чистою дошкою, на якій чуттєвий досвід малює свої візерунки”.

Голландський філософ Бенедикт Спіноза, вважав метою знання завоювання панування над природою й удосконаленням людини. Сутністю людини, джерелом усіх проявів її життя є прагнення до самозбереження. Воля людини завжди залежна від мотивів, але разом з тим вважав можливу свободу як поведінку, що основана на пізнанні необхідності: “Свобода-це усвідомлена необхідність”.

У філософії Спінози значне місце належить вченню про афекти. Первинним афектом є саме прагнення, подальшим його різновидом є афект задоволення (радості) й незадоволення (смутку). Афекти – це зміна життєвої активності людини, емоційно-образні стани душі й тіла, які посилюють або ослаблюють цю активність.

Спіноза виступав проти релігійних етичних теорій. Він заперечував поняття абсолютного добра або абсолютного обов‘язку, які начебто, незалежно, від власних потреб людини визначають напрямок її дії. Навпаки, людина повністю залежна від своїх потреб. Свобода є центральною проблемою етики Спінози. Він ввів поняття “вільної необхідності”, - коли необхідне людина сприймає як свою потребу. “В бажанні проявляється сутність людини”, – говорив Спіноза.

В українській філософії проблема людини і її життя завжди була в центрі уваги. Так великий гуманіст Г. С. Сковорода проблему сутності людини, її призначення і сенс буття тлумачить через визначення суперечності самої людини, ототожнюваної з Богом. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу, становить єдність двох істот – “дійсної”, “правдивої” та “тілесної”, “плотської” людини. “Тілесна”, “плотська” людина визначається зовнішньою природою і є “тінь, тьма і тління”, тоді як “дійсна” людина пов’язана із внутрішнім єством, яким є Бог. Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істиною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Дійсна людина сама божественна. Цим визначає мислитель і призначення людини. Воно полягає у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього. Та якщо людина тотожна Богу, то пізнання Бога є пізнання самого себе, а служити йому означає служити самому собі.

Етико-моральне вчення Сковороди основане на двох принципах, а саме:” нерівної рівності” та самопізнання. “Бог – зазначає Сковорода, розкриваючи названий стан речей ,- подібний до фонтана, який заповнює різний посуд за їх об’ємом. Над фонтаном надпис: ”нерівна усіх рівність”. Ллються із різних рурок різні потоки в різні посуди, що стоять навколо фонтана. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково повний”. Як “нерівна рівність” кожна людина є “мірою речей”, бо у величині людського єства відбивається безодня божественного буття.

Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. Інколи пізнання самого себе спрямовується не на зовнішню видимість, яка є лише “пустая пустота”, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання.

Споживання матеріальних благ, насолоду ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і справжнє щастя приносить людині праця за призванням, праця, що відображає природні нахили людини – “сродна праця”. Він був глибоко переконаний у тому, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити людину дійсно щасливою. ¹

Епоха буржуазних революцій і стрімкого розвитку капіталізму не лише поглиблювала різницю між людьми у матеріальному забезпеченні, можливостях долучитися до знань, а й сформувала і укорінила у свідомість людей поняття про свободу, рівність, право на розвиток кожної особистості.

У філософії все частіше у центрі уваги не лише питання можливостей і сутності людини, а проблеми сенсу людського існування, її місця у суспільстві, співвідношення індивідууму і соціуму.

Теорії людського буття новітньої епохи

Філософія новітньої епохи розглядає людину як складну соціальну сутність, живу істоту, наділену біологічними потребами, складною психічною системою, унікальністю і неповторністю.

Значне місце уже починаючи з ХІХ століття в теоріях про людину займають психологічні концепції. Своє ірраціональне вчення про світову волю запропонував Артур Шопенгауер. Він вважав, що сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини. Ця воля людини є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення не здатні змінити життя людини і суспільства. А.Шопенгауер приписував причину людського характеру і дії лише абсолютній волі: “Коли ми ближче знайомимося з неймовірною і безумовно очевидною різноманітністю людських характерів і бачимо, що одна людина добра і великодушна, а друга зла і навіть жорстока, одна справедлива, порядна і відверта, а друга брехлива… - тут проявляється істинна свобода волі у тому ступені, в якому вона річ в собі, але така вона безпричинна, не знає ніякого “чому”.²1

Ідеї Шопенгауера про волю, як основу життя, підхопив Фрідріх Ніцше. Та він більше розробляє онтологічні основи волі. Він підкреслює природну нерівність людей. Виділяє надлюдину, як сильну істоту, здатну піднятися над іншими і повести за собою, вона вільна і не зв‘язує себе ніякими морально-правовими нормами . “Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля”, - говорив Ніцше. Волю до життя він протиставляє прагненню до влади. Саме життя є прагнення до влади (сили): виживають найбільш пристосовані. Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. У людині поєднуються матерія, глина, бруд, божевілля, хаос, а з іншого боку – творчість, творення, твердість, споглядальне божество. Перші якості притаманні простим людям, другі – шляхетним аристократам. ³

Психічна сторона людського буття стала у центрі філософії З.Фрейда. Головним у його психоаналізі стало виявлення несвідомого, його тлумачення.

За З.Фрейдом психіка представлена трьома інстанціями: несвідоме, перед свідоме і свідомість. Несвідоме – це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені зі свідомості ідеї. Перед свідоме – це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам’ять, мислення та ін..). Свідомість він пов’язував в основному зі сприйманням зовнішнього світу. Головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Енергія сексуальних потягів може відхилятися від прямої мети і спрямовуватись до несексуальних (соціальних) цілей, що є сублімацією.

Своєрідним є уявлення Фрейда про суб’єктивну реальність людини, виділяючи у психіці три сфери: “Воно”, “Я” та “Над-я”

“Воно” – це все природне, генетично первинне, сукупність первинних потягів, що підкоряється простому задоволенню.

“Я” – це сфера свідомого, це посередник між несвідомим і світом. “Я” прагне зробити “Воно” прийнятним для світу й привести світ у відповідність до бажань “Воно”.

“Над-я” – є джерелом моральних і релігійних почуттів, результатом впливу інших людей. Це внутрішня особистісна совість, інстанція, що. уособлює в собі установки суспільства ⁴

Від філософії А.Шопенгауера, через ідеї надлюдини Ф.Ніцше і до психоаналізу З.Фрейда, ми спостерігаємо як розвивається і зміцнюється ідея про значне й навіть визначальне місце психічного, підсвідомого у сутності і житті людини.

Філософія екзистенціалізму повертає нас до сутності людського буття, до проблем індивіда в його стосунках із соціумом.

В екзистенціалізмі проявилися глибокі потрясіння, що охопили західну культуру в першій половині ХХ століття: Перша світова війна, прихід Гітлера до влади, гітлерівська окупація багатьох країн ,породили настрої песимізму й розпачу, туги й зневіри, безнадійності, й душевного спустошення.

Екзистенціалізм, або філософія існування (походить від латинського слова existintia - існування): “Немає Бога, крім людини, і людина собі пророк”. Основоположниками цієї течії є С.Керкегор, М.Хайдегер, К.Ясперс, Ж.-П.Сарт, А.Камю. Екзистенціалізм висуває на перше місце абсолютну унікальність людського буття, вивчає не людину взагалі, тобто людський рід, а конкретну окрему живу людину. Трагічність людського існування в тому, що воно завжди чимось поглиналося – родом, церквою, державою, технічною цивілізацією, а це зумовлювало знеособлення людини. Звідси – ідея скінченності й абсурдності людського буття, почуття розгубленості у цьому світі.

Одна із центральних проблем в екзистенціалізмі – проблема життя і смерті.

Сутність екзистенції є народження, смерть, любов, доля, розпач, каяття. Людина живе в полоні турботи, страху, рішучості, совісті, ненависті, туги, віри. Загроза смерті, скінченність буття змушує людину задуматись над сенсом життя, повернутися до самого себе і свого буття.

Серен Керкегор (1813-1855) - датський філософ, У своїх творах бореться проти

морального спустошення людей, втрати особистістю власного я. Справжня філософія, за Керкегором, може бути лише “екзистенціальною” (глибоко особистою). Розглядаючи людину як екзистенцію, мислитель аналізує особистість через моральні поняття: “страх”, “відчай”, “рішучість”. Вважає, що існує три способи існування особистості: естетичний, етичний, релігійний. В своєму творі “Або-або” Керкегор розглядає подвійність в протиставленні естетичних і етичних вимог сучасної людини в ході того, як її захоплюють вічні образи Бога і Диявола. Тому віруюча людина постійно страждає від вибору “або-або”. Критикує сучасне християнство, яке може лише заспокоювати і улещувати. Погляди Керкегора досить песимістичні, але він прагне проникнути у проблеми внутрішнього світу людини::

“… я домагався завжди вічного: за ідеали проти обману почуттів”,

“Ідеали повинні бути підтримані, щоб не сталось, інакше переможе посередність”

“Треба бути молодим, щоб надіятись, треба бути старим, щоб пам‘ятати, але мужнім треба бути для того, щоб бажати повторення”.

Німецький філософ-екзістенціаліст Карл Яс перс (1883 - 1969) створює свою концепцію рівнів людського: “Я” емпіричне – індивід, як частина природи; “я” предметної свідомості, “я” на ріні розуму або духу. Предметна свідомість – це свідомість взагалі, вона вічна, а розум – тимчасове буття. Ясперс вважав, що справжній сенс буття відкривається людині лише в період глибоких потрясінь (хвороба, смерть). Саме тоді людина звільняється від повсякденних турбот і від своїх ідеальних бажань. Перед людиною відкривається світ її глибоко інтимного існування, її справжнє переживання бога.

Ясперс прихильник ідеї єдності світової історії. Умовою загальнолюдської єдності і спілкування, розуміння одне одного (за Ясперсом – загальнолюдська комунікація) є загальне духовне джерело людства, спільність вищих духовних цінностей, що спасають людину в найскладніших ситуаціях. Філософія виконує

особливу функцію – пов‘язати всіх людей за допомогою філософської віри і служити протидією раціоналістичним утопіям (теоретично розроблена ідея), які руйнують моральні і культурні традиції і втягують людство у братовбивчі війни: “Ми смертні в своїх природних, фізичних проявах, але ми безсмертні, коли віддаємося свободі”.

Німецький філософ-екзістенціаліст Мартін Хайдегер (1889-1976) у своїй основній праці “Буття і час” звертається до кожного індивіду, до його інтелекту, змушуючи задуматись про своє власне буття. Описує людину як “кинуту” у світ і приковану до інших людей. Вона відноситься до оточуючого світу стурбовано, до самої себе – з тривогою. Людиною рухає страх, цей страх відгонить її від повсякденності. Людина – кінечна, затиснута між народженням і смертю, її буття – це буття для смерті.

Хайдегер відзначився глибокими знаннями історії філософії. Він вважав нігілізм (заперечення загальноприйнятих моральних цінностей) вираженням всезагальної кризи, і в першу чергу кризи сучасної культури. “Нігілізм, - говорить Хайдегер, - основний рух - такий глибокий процес, що його розвиток може мати своїм результатом тільки світову катастрофу”, “Часу не має. Є миттєвість, вона породжує час”.

Екзистенціалізм виявив слабкість і нестійкість людського існування – не тільки як індивідуального, але і як родового буття. Тому “кожна людина відповідає сама за те, якою вона є”.

Заслуга цієї філософії в тому, що вона звернула увагу на духовний розлад між індивідом та суспільством, на мізерність, незахищеність людини перед вищими інститутами влади. Життя, згідно А.Камю – “це безглузде перебування у світі байдужого мовчання”, у результаті чого людське існування рефлексує до розчинення в безликому “Воно”. “абсурдним є не тільки життя людини, а й уся історія людства”, - пише Камю⁵.

Заслуговує на увагу філософія Володимира Винниченка важливим питанням якої є проблема людського щастя. Ще на початку 30-х років Винниченко розпочинає обдумувати новий кодекс життя, свою “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він творив свою концептуальну філософсько-соціологічну працю “Конкордизм – система побудови щастя”. Конкордизм - (від фр. Concorde – погодження). Опрацювавши чималу кількість філософських творів, Винниченко задумав спершу написати “Книгу про щастя”. Наріжним каменем її методології мала бути, на думку письменника саме “ідея чесності з собою, гармонізація творення свого внутрішнього світу”. Його утопізм відбився у сподіваннях побудувати “рай земний”: мовляв, усі стануть щасливими й життя не буде трагічним. Хоча розумів, що універсального суспільного ладу, придатного для всіх країн і часів, немає, й, очевидно, не може бути. За задумом автора це мала бути перша програмова абетка оновленого суспільного життя. Ця його утопічна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійного суспільного ладу і нових людей не є догмою. Це лиш вказівки на шлях до виходу з “світової прокажельні”, шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття.

Уся духовна й матеріальна діяльність людства протягом тисячоліть була на думку митця, спрямована на здійснення універсальної ідеї щастя. Для досягнення щастя необхідно, як вважав митець, здолати війни, революції, законсервовані соціальні та морально-побутові традиції. Винниченко вважав, що оскільки все зло зумовлене сучасним станом суспільно-політичних і морально-етичних підвалин, то насамперед людині слід перебудувати себе,

оновитися духовно і морально, відмовитися від негативного надбання віків. Тільки оновлена людина спроможна перестати бути руйнівником власного життя і щастя.

Стан щастя інтерпретується Винниченком як відчуття гармонійної співвіднесеності особистості з навколишнім світом. Поняття “щастя”, “гармонія”, “рівновага” тлумачаться ним як внутрішня цілісність людини. ⁶

Доцільно згадати про розуміння людського буття марксистсько-ленінською філософією, яка мала значний вплив на формування світогляду громадян нашої держави. Теоретично визнаючи усі аспекти людської сутності, її індивідуальність і неповторність, унікальність діяльності, ця філософія все-таки давала перевагу соціальному, розглядаючи людину як “гвинтик” єдиного суспільного механізму, яка нездатна існувати без нього. Метою людського буття повинні бути суспільні цінності, певна ідея, яка складає сенс буття. Громадські інтереси є визначальними, задоволення власних потреб і бажань є вторинним. Основа буття і виховання - колектив, мета діяльності – його інтереси. Така філософія сформувала цілі покоління соціально байдужих людей, пасивних у своїй творчій діяльності, залежних від обставин і оточуючого середовища. Безмовно, радянська епоха дала суспільству значну кількість видатних і творчих особистостей та життєва пасивність стала ознакою загального радянського соціуму другої половини ХХ століття.

Отже, філософська думка сформувала такі основні напрямки розуміння людського буття:

• людина, як біологічна соціальна істота, життєдіяльність якої в першу чергу визначається психічним началом (Шопенгауер, Ніцше, Фрейд);

• людина, як конкретний розумний індивід, частина соціуму, що знаходиться у постійній боротьбі власного “Я” і потреб суспільства, якого роздирають протиріччя особистих бажань і відповідальності перед правилами і нормами суспільного життя;

людина, як, перш за все, соціальна істота, яка повинна підпорядкувати свої бажання, можливості і здібності суспільним цілям.