Буддизм

Ця релігія виникла у VІ столітті до нашої ери у Стародавній Індії. Основна маса буддисті в зосереджена в країнах Азії (Центральна, Південна, Південно-Східна).

Ранній буддизм багато взяв із брахманізму, а саме сприйняв вчення про переселення душ, про перевтілення і зробив його основою свого віровчення.

. він запропонував ідею релігійної рівності і можливість звільнення від земних страждань.

Засновником буддизму вважається індійський принц невеликого князівства, що знаходиться у підніжжя Гімалаїв на кордоні сучасної Індії і Непалу. Його мати Майя померла через кілька днів після народження сина, якого назвали Сідхартха. Батько дуже любив дружину і усі свої почуття переніс на сина, оточив його багатством, красою і безтурботністю життя. Хлопчик був здібний до наук, допитливий і, хоча його відмежовували від людських страждань, він прагнув пізнати істину життя.

На тридцятому році Сідхартха Гаутама залишає дім і йде подорожувати, взявши з собою лише три одежі (верхню, нижню і рясу жовтого кольору) чашу для пиття, бритву, голку, пояс і сито (щоб не проковтнути з водою якусь комаху). Він шукав мудрості у школі санкхьї, де отримав знання з філософії брахманізму, жив серед йогів, а потім усамітнився у джунглях. Через шість років, пізнавши власну мудрість, Сідхартха поніс своє вчення людям, поступово завойовуючи усе більше прихильників.

Його вчення включає чотири основні тези. Перша істина проголошує: “Все у світі наповнене злом і стражданням”, яка вказує, що усі дороги життя ведуть до страждань. Все тече, змінюється знаходиться у безцільному стрімкому русі. Куди б ми не глянули, скрізь незадоволеність, погоня за власною тінню, розрухою. Нове творення теж несеться на зустріч загибелі.

Друга істина – “причина страждань відкрита”. Страждання виникають від бажання буття, насолоди, влади. В людині ще до народження розвивається Трішна – прагнення до насолоди, до життя і схильність до чуттєвого, - саме воно формує волю до життя.

Третя істина : “Припинити страждання можливо”. Треба викорінить земні чуттєві бажання і поєднатися з Тишею і Спокоєм, покритись бронею байдужості і нічого не чекати від суєтного світу.

Єдина гідна мета для людини – це звільнення від всього, навіть від самого себе. Цю мету Сідхартха запропонував у четвертій істині – про шлях звільнення. Він включає в себе:

1. правильні погляди, основані на “благородних істинах”;

2. правильну рішучість, а саме готовність до подвигу заради істини;

3. правильну мову, доброзичливу, щиру і правдиву;

4. правильну поведінку, а це означає не причиняти зла;

5. правильний спосіб життя: мирний, чесний, чистий;

6. правильні зусилля: самовиховання і опанування собою;

7. правильна увага – це активна пильність свідомості;

8. правильне зосередження: вірні методи спостереження і медитації.¹³

Оволодівати цими принципами необхідно поступово. Вища ступінь, яку повинна досягти людина – це повне володіння своїм тілом і своїми почуттями. Входження в нірвану – повне відмежування від світу і пізнання вищих істин мудрості під силу лише найдостойнішим.

Сідхартха Гаутама був визнаний як істинний учитель. Його почали називати Будда, що означає “озорений істиною”, “освітлений знаннями”.

За вченням Будди, якщо людина не може досягти нірвани, то її чекає нове народження і нові життєві страждання. Таке вчення основується на своєрідному розумінні душі. Тіло і душа складаються із різних комбінацій драхми (матеріальних і психічних). Стара конструкція драхми гине і створюється нова і самопізнання дозволяє вплинути на очищення людини від земних бажань.

Філософія буддизму пропагує високі моральні принципи людяності, але подавляє активну творчу діяльність земного життя людини.

У вченні Будди багато уваги приділено роздумам над люяською мораллю: “… ніколи в цілому світі ненависть не припиняється ненавистю, а відсутністю ненависті припиняється вона”, “Гарно сказане слово людини, якого вона не дотримується, таке ж безплідне, як і прекрасна квітка з приємним забарвленням, але позбавлена пахощів”. (Сідхартха Гаутама)

Індуїзм

В сучасній Індії найбільше розповсюджена релігія індуїзм, який виник у VІ – ІV ст. до нашої ери як реформований брахманізм. Ця релігія не однорідна, має різну догматику, обрядовість, не має єдиних керівних органів.

Спільним в індуїзмі є визнання давніх літературних пам’ятників “Вед” (“веда” - знання), а також наслідування ученню про сансаре – неприпинення життя душі, постійні її страждання і перевтілення після смерті в різні живі істоти у відповідності з кармою і в залежності від дотримання кастового роз порядку життя, від виконання призначеного обов’язку – драхми.

Індуїзм пропагує положення про ахімсе – не заподіяння зла – і про аватаре – можливість періодичних втілень головного бога в інше божество, людину чи тварину . Головними богами є Брахма, Шіва і Вішну, вони відповідно втілюють творчу, руйнівну і охоронну силу. Брахма – творець Всесвіту, але його культ не досить розповсюджений. Більше індуси поклоняються Шиві, він вважається втіленням грізних і руйнівних сил природи, є носієм її вічного народження і смерті. Він сам і його дружина Калі (богиня життя і смерті) зображаються як багатоликі і багаторукі людські фігури чорного кольору, обвиті зміями і гірляндами черепів.

Вішну вважається втіленням вічно живої благотворної природи. Він миролюбний, але схильний до витівок. При виняткових обставинах – втрата добро порядочності людьми чи виникнення загрози релігії і Богам – Вішну втілюється в якийсь тілесний образ і спасає ситуацію. Таких перетворень (аватар) багато, але частіше згадується десять: перші чотири - це тварини (риба, черепаха, кабан, лев), п’яте – карлик-велетень, шосте – воїн, сьоме – Раши, син царя Айодх’ї, восьме – Крішна – , дев’яте - в якості Будди, а десяте – це майбутнє народження у вигляді месії. Вчення про аватари свідчить про єдність індуїзму з буддизмом, вченням Крішни.

Жреці індуїзму не тільки відправляють культ, а й слідкують за віруючими, щоб вони дотримувались морально-побутових і ритуальних настанов.

Кожному із головних богів присвячуються храми, куди під час релігійних свят стікаються віруючі із жертвоприношенням для богів.

Релігійні вчення давнього Китаю відрізняються великою своєрідністю. Китайці фактично не мали своєї міфології (її місце зайняли історичні легенди про мудрих правителів). Жреців як намісників персоніфікованих богів, храмів на їх честь не було. Вищими божествами були померлі предки, духи природи. Релігійні ідеї мають високий ступінь абстракції. Вони вважали, що є Вищий Початок і Господь, як верхня все загальність холодна і сувора, яку не можна любить і не можна з нею з’єднатись..

Велике Небо карає недостойних і винагороджує добродійних, є вищим розумом, справедливістю і доброчинністю. Імператор – “син Неба” і править піднебесною допоки не втратив доброчинність.