Делакруа. Човен Данте. 1822, Лувр, Париж.

«Човен Данте» (1822; 2х2,5 м) був написаний за 2 з половиною місяці, викликав вогонь критики, але схвально був сприйнятий Жеріко і Гро. Потім Мане і Сезанн будуть копіювати цей ранній твір художника.

Картина сповнена тривожного і трагічного настрою. Тінь Вергілія супроводжує Данте по колу пекла. Грішники чіпляються за човен. Їхні фігури в бризках води на тлі пекельної заграви вогнів класично вірні за рисунком і пластикою. Але в них така внутрішня напруга, така надзвичайна міць, похмурість і болісна приреченість, які були неможливими для уявлень художника «школи».

Делакруа. Різанина на Хіосі. 1823–1824. Лувр, Париж.

Твір Делакруа сповнений справжнього драматизму, що вражає. Композиція склалась у художника одразу: групи чоловік і жінок різного віку, що вмирають, але ще сповнені життям, від ідеально-прекрасної молодої пари в центрі до фігури напівбожевільної старої, що виражає граничну нервову напругу, і вмираючої поряд молодої матері з дитям біля грудей – справа. На задньому плані – турок, що топче і рубить людей, прив’язана до крупу його коня молода гречанка. І все це розгортається на тлі хоч і похмурого, але безтурботного пейзажу. Природа байдужа до різанини, насилля, божевілля людства. І людина, в свою чергу, незначна перед цією природою.

Делакруа. Греція на руїнах Міссолунги. 1826.

Делакруа. Смерть Сарданапала. 1827. Лувр, Париж.

Ассирія, та її царство трималось тридцять поколінь — від Семіраміди до Сарданапала. Ассирійське царство розпочалось жінкою, сильною, як чоловік. А закінчилось воно чоловіком, слабким, як жінка. Нащадки Семіраміди, царі, за тридцять поколінь зовсім зніжились і розледащились. Останнього ассирійського царя звали Сарданапал. Одного разу його випадково побачив намісник гірської Мідії Арбак. Цар сидів серед дружин, безбородий, набілений, нарум’янений, і під звуки пісень розчісував фарбовану пурпуром вовну. Суворий Арбак був невимовно вражений. Мідія повстала, і мідяни взяли Ніневію в облогу. Сарданапал не вмів боротися і не хотів здаватися. Він зібрав навколо себе все своє багатства і всіх своїх дружин і дітей, перекрив виходи і підпалив палац. Полум’я горіло п'ятнадцять днів. Народ бачив дим з-за стін і думав, що це цар приносить жертви богам. Коли мідяни увійшли в місто, на місце палацу була гора попелу. Її випросив собі вавілонський намісник і виплавив з неї сто тисяч талантів золота й срібла.

Делакруа нерідко черпав мотиви в творах Вільяма Шекспіра, Йоганна Вольфганга Гёте, Джорджа Байрона, Вальтера Скотта, звертався до подій Великої французької революції, до інших епізодів національної історії.

Делакруа. Човен Дон Жуана. 1840. Лувр, Париж.

Органічний синтез героїчної дійсності і символіки, прекрасної романтичної мрії про свободу досягнутий художником в картині “Свобода, що веде народ”, 1830, Лувр, Париж), яка зображує реальних учасників революції 1830 року поруч з алегоричною фігурою Свободи.

Делакруа. Свобода, що веде народ. 1830. Лувр, Париж.

Певний етап творчості Делакруа пов’язаний з липневими подіями 1830 р. Він втілює революцію 1830 р. в алегоричному образі «Свободи на барикадах» («Свобода, що веде народ», «Марсельєза», «28 липня 1830 р.»). Жіноча фігура у фригійському ковпаку і з триколором крізь пороховий дим по трупах тих, хто впав, веде за собою повсталий натовп. Права критика докоряла художнику за зайвий демократизм образів, називаючи саму «Свободу» «босою дівкою, що втекла з тюрми», а ліва – за компроміс, що втілився у поєднанні таких реальних образів – гамена (що нагадує Гавроша), студента з рушницею (в якому Делакруа зобразив себе), робітника та інших – з алегоричною фігурою свободи. Проте взяті з життя образи виступають як символи основних сил революції.

Після поїздки до Північної Африки Делакруа за численними начерками і зарисовками з натури виконав ряд картин, відмічених не тільки романтичною барвистістю та інтересом до східної екзотики, але й відтворенням своєрідності національного побуту, звичаїв і характерів (“Алжирські жінки", 1833–1834, Лувр; “Арабські комедіанти”, 1848, Музей витончених мистецтв, Тур; “Левове полювання у Марокко”, 1854, Ермітаж, Санкт-Петербург).