Жеріко. Піч для випалення вапна. 1822.

Крім цього після повернення він писав портрети божевільних, за якими він спостерігав в лікарні свого друга-психіатра.

Жеріко. Портрет божевільного. Гентський музей витончених мистецтв, Бельгія.

Незвична композиція портрета. Відхилена вліво, фігура божевільного втрачає стійкість, недбалий одяг здається важким і ніби існує окремо від змарнілого тіла. Волосся, що стирчить, рідка, погано підстрижена борідка підсилюють враження загального хвилювання і нервовості образу. Очі, що сидять у глибоких западинах, розсіяно дивляться вперед, відбиваючи водночас процес внутрішнього бродіння пристрасті, що його захопила. Губи міцно стулені, здається, що він замкнувся у мовчанні, обдумуючи справи, які можуть бути страшними. Його здичавілий вигляд не викликає ані страху, ані жалощів, скоріше, художник прагне пробудити в нас своєрідний, якщо можна так сказати, науковий інтерес до цього явного відхилення від психічних норм. Портрет було виконано в числі десяти інших на замовлення лікаря Жорже, друга Жеріко, що працював у паризькому шпиталі для душевнохворих Сальпетрієр і який написав трактат «Про безумство», що вийшов друком у 1820 році.

Жеріко. Портрети божевільних.

Романтикам взагалі був притаманний інтерес до людей із загостреною психікою, прагнення зобразити трагедію зломленої душі. В трагічно-гострій характеристиці Жеріко, який працював з натури і його персонажі є ніби типами людських доль, відчувається глибоке співчуття самого митця. Портрети божевільних Жеріко пише перед самою смертю, останні одинадцять місяців він був прикутий до ліжка.

В грудні 1823 року Делакруа записує у щоденнику: «Сьогодні був у Жеріко… Він вмирає…».

26 січня 1824 року на 33 році життя Жеріко помер. «До числа найбільших нещасть, які тільки могло понести мистецтво в нашу епоху, потрібно віднести смерть дивовижного Жеріко», — гірко зазначає Делакруа.

Передчасна кончина завадила Жеріко написати вже задуману картину «Відступ французів з Росії в 1812».

Відступ з Росії. Б.. 1818.

Безсумнівно, Жеріко є провісником романтизму. Його місце в мистецтві – ніби на перетині класицизму і романтизму.

Художник, якому випало стати справжнім вождем романтизму, був Ежен Делакруа.

ЕЖЕН ДЕЛАКРУА

(1798-1863).

Делакруа. Автопортрет. 1842.

Делакруа Ежен – французький живописець і графік. У 1816–1822 навчався в Парижі в майстерні класициста П’єра Нарсиса Герена, де зблизився з Теодором Жеріко; вивчав у Луврі живопис старих майстрів (особливо Пітера Пауля Рубенса), захоплювався сучасним англійським живописом, в першу чергу роботами пейзажиста Джона Констебла. Ежен Делакруа відвідав Велику Британію (1825), Алжир (1831–1832), Марокко, Іспанію, Бельгію. Вже у ранній період творчості відчуття причетності до великих, таких, що змінюють обличчя світу, історичних подій породило громадянський пафос і драматичний запал творів Делакруа, зробило його в подальшому найбільш яскравим виразником і главою романтизму у французькому образотворчому мистецтві. Сповнена емоційного напруження і похмурого трагізму картина Делакруа “Данте і Вергілій” (“Човен Данте”, 1822, Лувр, Париж), духом активного протесту проти жорстокості і насилля, глибокого співчуття до бід грецького народу пронизана “Різанина на Хіосі” (1823–1824, Лувр, Париж). Художник віддавав перевагу сюжетам, сповненим драматизму і внутрішньої напруженості (“Смерть Сарданапала”, 1827, Лувр, Париж).