П.Віньйон. Церква Мадлен.

Церква Мадлен (пов­на назва церква Святої Марії Магдалини) — одна з найбільш відомих паризьких пам’яток архітектури. Її збудовано по типу греко-римського храму при Наполеоні Бонапарті в ознаменування його перемог. Загальна довжина 108, ширина 43 і висота 30 метрів. Будівлю оточують 52 монументальні коринфські колони висотою 20 м, які несуть прикраше­ний скульптурним декором фриз, до портику фасаду ведуть сходи, сповнений величі гігант­ський фронтон зі сценою Страшного Суду, де біля ніг Христа зображена уклякла св. Марія-Магдалина. Так само масштабний інтер’єр з величезним нефом і півкруглою вівтарною частиною. Він освітлюється крізь склепіння церкви.

Інтер'єр церкви Мадлен.

Вівтар церкви Мадлен.

Стає улюбленим мотив тріумфальної арки. Архітектор Франсуа Шальгрен (1739— 1811) звів як пам’ятник воєнної слави імператора величну тріумфальну арку(1806—1836) на площі Зірки (Етуаль, тепер пл. генерала де Голля). Поставлена на узвишші пологого пагорба, що розпочинався біля Єлисейських полів, вона завершує грандіозну панораму міста.

Ж.-.Ф. Шаль грен. Тріумфальна арка на площі Етуаль в Парижі. 1806-1836.

Арка, вирішена в крупних формах з врахуванням огляду її з великої відстані, несе печать урочистості, парадності. Гладінь стін підкреслена ускладненими тематичними скульптурними композиціями.

Шарль Персьє (1764—1838) і Франсуа Фонтен (1762—1853) – найбільш відомі архітектори ампіру в дещо зменшених пропорціях відтворюють античну арку Септимія Севера в тріумфальній арці, встановленій перед комплексом Лувру (раніше — на площі Каруззель, 1806—1807) у Парижі.

Тріумфальну арку було зведено в 1806-1808 роках на честь перемог Наполеона. В центрі наверху арки були встановлені чотири бронзових коня, котрих Наполеон наказав зняти з венеціанського собору Сан-Марко (квадрига коней була повернута Італії після розгрому військ Наполеона при Ватерлоо в 1815 р.). В наш час тріумфальну арку увінчує бронзова квадрига зі статуєю Мира. Персьє і Фонтен перебудовували і декорували інтер’єри Лувра, Мальмезона, Фонтенбло та ряд інших палаців у відповідності з вимогами стилю ампір. Вони прикрашали стіни пілястрами й колонами, стелі — кесонами, вводили багато позолоти, віддаючи перевагу виділяти золото на темно-синьому або червоному фонах, поєднувати його з білим мармуром.

Стиль ампір був строго витриманий і в прикладному мистецтві, у ваговитих меблях з підкреслено геометричними лініями і формами, у виробах художньої промисловості, масивних, добре оброблених.

Ш. Персьє, П. Шарль Фонтен. Спальня Марії-Луїзи у Компьєнському палаці неподалік Парижа.

Ампір в дизайні інтер’єру

Ампір в дизайні інтер’єру

Деталь меблів. Канделябри в стилі ампір. Підставка. Камінь, мармур.

Меблі в стилі ампір.

Характерна ще одна особливість ампіру. Притаманна йому регламентованість майже повністю виключила виникнення регіональних течій і шкіл. Саме тому ампіром правильно називати тільки мистецтво Франції початку 19 ст., але в своїй суті, ампір не національний, а космополітичний. У Німеччині й Австрії своєрідною художньою опозицією наполеонівському нашестю став стиль Бідермайєр, хоча в ньому до певної міри і використовувались ампірні форми. В Англії стиль ампір також не отримав широкого розповсюдження. "Англійським ампіром" іноді умовно називають "стиль Георга IV" (1820-1830), що настав після "англійського стилю регентства", або "рідженсі". Часом другого "Британського ампіру" вважається вікторіанська епоха 1830-1890-х рр.

І лише одна країна-переможниця – Росія прийняла "стиль Імперії". Таким чином, в Європі склались два різновиди Ампіру: французький і російський. "Російський ампір" був більш м’яким, більш вільним і більш пластичним ніж французький. Він ділиться на дві гілки: столичну й провінційну.

Творцем стилю петербурзького ампіру вважається "російський італієць" Карл Россі, що пом’якшив своїм російсько-італійським смаком надмірну жорсткість наполеонівського стилю. Провінційний "московський ампір" і стиль підмосковних дворянських маєтків відрізнявся ще більшою своєрідністю, тому більш правильно його називати не ампіром, а московським класицизмом. Останню фазу розвитку петербурзького класицизму 1830-1840-х рр., в період царювання Миколи І, іноді ще називають "миколаївським ампіром".

Стиль ампір проіснував приблизно до 1830 р. В решті решт, ненависть до всього, що пов'язано з Наполеоном, припинила його панування. Але й нині цінителі класицизму й розкоші обирають саме ампір.

СКУЛЬПТУРА

Європейська скульптура на початку 19 ст. пережила короткий період розквіту (Антоніо Канова, Бертель Торвальдсен), але вже у 20-х рр. він змінився занепадом. Панівним і найбі­льш плодотворним стилем залишався неокласицизм. Інтерес до мистецтва Стародавніх Греції й Риму був повсюдним, володіння уславлени­ми античними шедеврами стало важливим питанням міжнародної політики того часу. Так, у 1797 р. Наполеон Бонапарт за умовами мирного дого­вору з переможеною Австрією вивіз з Італії (після війни 1701 —1714 рр. значна частина Італії була завойована Австрією) чимало пам’яток давнини, і вони залишались у Парижі до 1815 р. У1816 р. англійський посол в Гре­ції лорд Томас Брюс Елджін перевіз більшу частину скульптурного вбрання Парфенону — знаменитого давньогрецького храму в Афінах — до Лондону. В той же час молоді художники прагнули з європейських столиць в країни Середземномор’я в пошуках вражень і відкриттів. Рим став осередком художнього життя Європи; приваблювала мандрівників і Греція, що у 1829—1830 рр. звільнилась з-під влади Османської імперії (сул­танської Туреччини).

Романтизм привніс у скульптуру інтерес до особистості; про його вплив свідчать численні пам’ятники великим людям минулого, зведені в різних європейських містах у 20—30-і рр. 19 ст.

В цілому ж скульптура з її узагальненою художньою мовою не мог­ла вмістити всю багатоманітність вражень від життя, котре змінювалось буквально на очах. Головним мистецтвом 19 ст. став живопис, а скульптурі належало ще довго йти шляхом мілкого й сумного нату­ралізму, до тих пір, поки в 80-і рр.. французький майстер Огюст Роден не повер­нув її високе призначення.

Антонио Канова

(1757–1822)

Італійський скульптор, майстер європейського класицизму. Канова переосмислив мистецтво античності і став одним з найбільш яскравих майстрів класицизму й основоположником європейського академізму 19 ст.  Розпочинав як майстер рококо, проте після вивчення античного мистецтва у Римі та Неаполі, з 1781 назавжди оселився у Римі. Перша робота Канови, виконана в стилі наслідування античності, що потім отримав назву класицизму, – «Тезей і Мінотавр» (1781–1783) , Лондон,).