5. 5.Виховання, школа і зародження педагогічної думки в рабовласницькому суспільстві.

В результаті дальшого історичного розвитку первіснообщинний лад змінився новою суспільно-економічною формацією – рабовласницьким ладом. У рабовласницьких державах Стародавнього Сходу, в Греції і Римі починають вже складатися перші системи виховання, сімейного і суспільного, зароджуватися перші педагогічні теорії.

ШКОЛА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

Як вже зазначалось, спеціальні установи (школи) для підготовки дітей пануючих груп населення виникли вже в період розкладу первісного суспільства та формування рабовласницького ладу.

На Сході за багато тисячоліть до нашого літочислення виросли великі держави і великі міста. У Стародавньому Китаї школи існували за ряд тисячоліть до нашої ери. У цих школах діти пануючих груп населення вчились читати і писати складним ієрогліфічним способом.

В старовину вже існували школи підвищеного типу, де вивчали філософію і мораль (релігійного характеру), твори видатних письменників і поетів. Там давались деякі відомості з астрономії. Висока культура Стародавнього Китаю мала вплив на сусідні народи (в першу чергу китайський спосіб ієрогліфічного письма).

В давні часи зародилась і зміцніла школа і в Індії. тисячоліттями там зберігала своє існування так звана “общинна школа”, яку створювали общини простих людей. Поряд з нею велике значення мали школи в містах при великих храмах і т. д.

В ЄГИПТІ:

Розвивались школи і в Малій Азії та Африці (Єгипті). У ряді держав, що на цей час склалися, існувало землеробство, зв’язане з штучним зрошенням, з використанням таких природних явищ, як періодичні розливи рік. Люди вели спостереження за природними явищами, вчилися передбачати поводі, нагромаджували досвід у споруджуванні гребель і різного роду будівель.

Виникли початки наук: астрономії, геометрії, арифметики, медицини. Почали створюватися для будівництва найпростіші машини (коловороти, “підкати” та ін.). Усі ці відомості зосереджувалися в руках пануючих груп населення, часто придираючись в містичні та таємничі форми. Це давало велику можливість для широкої експлуатації мас. Крім замкнутих жрецьких або придворних шкіл, виникли також школи писарів, школи службовців та ін. Поступово змінювався в деяких країнах і спосіб письма. Так, наприклад, в Єгипті в жрецьких школах навчали складного ієрогліфічного письма, де знак – малюнок відповідав поняттю, а в школах для писарів було використане спрощене (ієратичне) письмо, яке поступово витіснило з ужитку ієрогліфи.

Навчання письма, лічби було дуже важкою справою. Проте, поступово виникають деякі прийоми, що полегшують навчання, наприклад, лічба на різнокольорових камінцях, спрощені спроби розрахунку.

В окремих найдавніших рукописах (Китаю, Індії, Єгипту) ми знаходимо деякі думки про цілі виховання, про вимоги до вчителя, про моральне обличчя вихованця.

Дисципліна, особливо в школах писарів, була суровою, широко застосовувались тілесні покарання. “Вухо хлопчика на спині його”, - зазначається в одному з давніх Єгипетських рукописів.

Більшість же дітей простих людей і рабів не навчались у школах. Основні знання і навички, зв’язані з працею та норми поведінки, давали їм батьки і ті, хто оточував їх.

ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ.

Стародавня Греція – країна, що складалась з ряду не великих рабовласницьких держав (полісів). Найбільш впливовими з них були Лаконія з головним містом Спартою та Аттіка з головним містом Афінами.

В кожній з цих держав склались окремі системи виховання: спартанська і афінська.

Різниця в цих двох системах зумовлена різним характером економічного і політичного розвитку.

Хоч обидві ці держави були рабовласницькими і вся система виховання обслужувала дітей рабовласників. А раби в усій Греції розглядались як “говоряще знаряддя”. Вони були позбавлені усіх людських прав.

Виховання в цих країнах поступово перетворювалось на знаряддя гноблення трудящих експлуататорськими класами і набувало класового характеру.

Спартанське виховання – система виховання в Спарті (Старод. Греції) в VIII – Ivст. До н. е. Спартанська держава розташувалась в Лаконії, в наслідок підкорення дорійцями місцевого населення. Це і визначало їх соціальну структуру: малочислений привілейований – 9 тис. сімей рабовласників (спартанців) тримали в покорі 250 тис. рабів, жили за рахунок експлуатації більшості безправного землеробського населення (періеків та ілотів). У Спарті були сприятливі умови для ведення землеробства.

Важка експлуатація приводила до частих повстань ілотів, безперервні чвари Спарти і Афін примусили Спарту до утворення особливої системи виховання. І так, порівнюючи невелика частина рабовласників Спарти тримала в покорі велику кількість рабів, експлуатувала й інші верстви населення. Щоб тримати в покорі велику кількість рабів і примушувати працювати й інші верстви населення потрібне було сильне військо.

Тому головною метою спартанського виховання було виховання рабовласника, підготувати воїна, який би повністю підтримував спартанську державу.

Освіта в Спарті була привілеєм спартіатів – рабовласників. Вільні періеки одержували лише трудові навички необхідні для заняття ремеслом, торгівлею. Ілоти – пригноблювали землеробне населення, яке вважалось власністю держави і були безправні – не одержували ніякого навчання.

Контроль держави над вихованням спартіатів-рабовласників розпочинався з перших днів в житті дитини. Народжене немовля оглядали члени державної комісії, яка називалася герусією.

Якщо дитина виявлялась кволою, її однімали від матері і знищували, кидаючи немовля у провалля з гори Тайгет.

До 7 років хлопчики виховувались в сім’ї. З семи років їх віддавали на виховання в державні школи інтернатного типу (агели). Від 7 до 18 років діти жили в агелах і харчувались разом, привчались гратися і проводити час один з одним. Проте виховання було суворим. Все виховання переслідувало одну мету: виробити у дітей безвідмовну покору, витривалість, уміння перемагати, тобто, виростити вмілого воїна.

Хлопчики одного віку об’єднувались у загони – агели або іли з військовим розпорядком життя.

Керувати усією справою виховання призначали відому владі людину – педонома (пайс – дитя, номос – управляю). Він призначався старійшинами з числа знатних аристократів. Педоном вів спостереження за моральною поведінкою і військово-фізичними вправами вихованців, карав їх за порушення правил поведінки тощо.

З кожним роком суворість режиму зростала. В юнаків виховували безвідмовну покору старшим. Спали вихованці на твердому ліжкові, одягали легкий одяг. Особливу увагу звертали на фізичне виховання підлітків: їх загартовували силами природи, привчали зносити холод, голод і спрагу, витримувати біль. Багато уваги приділялось військово-гімнастичним вправам. Юних спартатів учили бігати, стрибати, метати диск і спис, боротись, користуватись прийомами рукопашного бою, співати войовничих пісень. Організовувались і спеціальні ігри, що мали войовничий характер. Фізичне виховання підсилювалось музикою, співами танцями та релігійними обрядами.

Музика і співи підбадьорювали, тому дітей вчили гімнів і військових пісень. Для розвитку спритності хлопчикам дозволялась крадіжка з приватних городів або в час громадських трапез. Проте ті, хто попадався з краденим жорстоко карався.

“Що ж до читання та письма, - писав грецький історик Плутарх, - то діти вчились тільки найбільш потрібного, а щодо іншого їх виховання, то мета його була одна: беззастережний послух, витривалість і наука перемагати”.

Особливим завданням було виховання в молоді презирства, жорстокості до рабів. Для цього організовувались нічні облави, набіги на поселення рабів – криптії, під час яких вбивали рабів.

Моральне виховання і політичне виховання давалось під час спеціальних бесід державних керівників з молоддю, в якій вони розповідали про стійкість і мужність предків у боротьбі з ворогами, про героїв. Дітей привчали до чіткості і лаконічності відповідей.

Юнаків у 18-20 років переводили в особливу групу – ефебів, які відбували військову службу. Молоді юнаки 20-30 років одержували право заводитись сім’ями, одружуватись, проте громадянське повноліття здійснювалось в 30 років.

Велику увагу приділяли також у Спарті вихованню дівчаток. Дівчатка повинні були для зміцнення тіла бігати, боротися, метати спис, диск, щоб їх майбутні діти народжувалися міцні тілом. Діючі статути забороняли дівчатам сидіти дома і вести розпещений спосіб життя. Пояснюється це ще й тим, що під час походів і воєн чоловіків, жінки повинні вміти придушити непокірних рабів. В цих умовах охорона лягала на плечі жінок-спартіаток.

Афінське виховання – це система виховання, яка утворилась в Афінах у 7-5ст. до н.е. Поряд із спартанським вихованням вона була однією з найбільш відомих виховних систем Стародавньої Греції.

Афінське виховання мало інший характер виховання.

Економічне життя в Афінах не було таким замкнутим, як у Спарті. В Афінах були більш сприятливі умови для розвитку мореплавства, торгівлі, а також землеробства. На базі розвинутого ремесла, торгівлі, мореплавства в Афінах утвердивсь найбільш прогресивний для того часу державний лад – античної рабовласницької аристократії. Це обумовило розквіт Афінської культури і відповідальний характер афінського виховання.

Мета Афінського виховання – виховати гармонійно розвинену людину, рабовласника.

Воно було різностороннім, включало розумове і естетичне (так зване мусічне – духовне виховання). Мусічне виховання здійснювалось в процесі навчання читання, письму, рахунку, співах, музики, при вивченні ораторського мистецтва, політики, філософії.

Фізичне виховання було направлене на підтримання здоров’я і розвитку сили, сприятливості і краси людського тіла. Це досягалось шляхом вправ, бігу, боротьби, стрибків, метання диску і списа (п’ятибор’я). Моральне виховання ставило завдання і мету – формування дисциплінованості, мужності, почуття власної гідності, скромності, гарних манер.

В Афінах було висунуто ідеал виховання людини в дусі калакагатії (тобто прекрасного у фізичному і моральному розумінні). Для реалізації калакагатії вимагалось поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Але цей ідеал стосувався тільки соціальної верхівки рабовласників.

Фізична праця вважалася обов’язком рабів.

Афінське виховання на відміну від спартанського не було повністю державним, тут були школи і приватного типу і державні…

І так до 7 років дітей виховували в сім’ї. Вчили дітей гарним нормам поведінки розповідали казки і міфи про героїв. Велику увагу приділяли іграм.

Дівчатка одержували лише сімейне виховання, що відповідало становищу жінки в рабовласницькому суспільстві. Їх вчили домоводству, шиттю, рукоділлю, грати на музичних інструментах, гарних манер, читати і писати. Взагалі життя жінки було замкнене в частині будинку, так званій генікеї.

Спершу хлопчики 7 – до 13-14 років навчались в школах граматиста і кіфариста (або одночасно, або послідовно – спочатку у школі граматиста, а потім кіфариста). Ці школи були приватними і платними і тому значна частина дітей вільнонароджених, але бідних громадян (так званого демосу) не могла здобути освіту. Заняття в школах вели вчителі – дидаскали (“дидаско” – я вчу, пізніше – дидактика – теорія навчання). До школи хлопчика водив один з рабів, який називався пайдагог (від слів “пайс” дитина, і “агогейн” – вести, раб – дітоводій). В школі граматиста навчали читати, письму, рахунку. Для навчання письму використовували навощені таблички, на яких паличкою (стилем) писали букви. Лічити вчили за допомогою пальців, камінців і лічильної дошки (нагадує рахіфвницю). У школі кіфариста хлопчикові давали елементарне виховання: він вчився музики, співів, декламації (читали уривки з “Ілліади” і “Одісеї”). Будь-яких елементарних вимог до програми навчання не було. Кожен учитель вів свої заняття до уставлених традицій.

З 13-14 – до 16 років хлопчики навчались у палестрі, де під керівництвом педотриба (гр. пейс – дитина, трибус – вправлятися), керівник з фізвиховання в гімнастичних щколах, протягом двох-трьох років діти займалися гімнастикою, системою фізичних вправ (п’ятибор’я), що включала в себе: біг стрибки, боротьбу, метання списа та диска, учились плаванню. Одночасно з молоддю вели бесіди на політичні теми та моральні теми. Фізичним вихованням та бесідами в палестрі керували, не одержуючи за це платні, найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безплатним і на цьому для значної частини молоді закінчувалось.

Найбільш заможна частина молоді з 16 до 18 років вступала до гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватись для участі в управлінні державою і продовжувати займатись гімнастикою.

З 18-20 років юнаки переходили до ефебії, де навчались до 20 років і готувались до військової служби і продовжували свою політичну підготовку. Вони вчились будувати укріплення, орудувати військовими машинами, відбували службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь в міських святах та театральних виставах.

Афінське виховання носило рабовласницький характер, було класовим. Розшарування в середині рабовласницького суспільства в афінській державі позначилось в галузі виховання в тому, що послідовна підготовка стала доступна лише дітям рабовласників. Діти основної маси населення (демосу) не могли вчитися в школах. Батьки навчали своїх дітей ремесла, деякі навчались грамоти у батьків. Це було закріплене законом, за яким малоімущі батьки зобов’язані були навчати дітей того чи іншого ремесла, інакше діти звільнялись в майбутньому від матеріальних турбот про старих батьків. На вільнонароджених, що займалися фізичною працею, рабовласницька знать дивилась з презирством.

ВИХОВАННЯ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ.

Система виховання в Стародавньому Римі склалася у VI-Іст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (рабовласники, вільне привілейоване населення – патриції і вершники, бідне населення – плебеї). Соціальне класове розшарування населення Стародавнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання: для дітей бідного населення тут існувало: І. елементарні школи, які були платні (читання, письмо, лічба). Для дітей привілейованого населення ІІ. граматичні школи в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії і літератури.

У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні століття республіканського Риму існували ІІІ. школи риторів, в яких діти знатних готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, природознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платне, але аристократія не шкодувала коштів для того, що підготувати своїх дітей – майбутніх державних чиновників.

У середині I століття до н.е. приватні граматичні і риторські школи були перетворені в державні, вони стояли на варті інтересів рабовласників і зміцнювали імператорську владу.

Проголошення в римській імперії християнства (IVст. н.е.) державною релігією мало своїм наслідком різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого церковного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючого покоління. Внаслідок розкладу рабовласницького суспільства і посилення влади християнської церкви у IV-Vст.н.е. освіта і школа почали занепадати, поступаючись перед рівнем їх розвитку в античному світі.

І так, розклад рабовласницького ладу, що почався з ІІІст н.е., привів до занепаду педагогічної думки в останні століття існування Стародавнього Риму, занепаду її також сприяло поширення влади церкви, яка особливо зміцнила своє становище у феодальному ладі.