Тема 6. Музика та мистецтво кіно та телебачення.

План.

1. Музика як вид мистецтва.

2. Мистецтво кіно та телебачення.

Роль музики в житті суспільства надзвичайно велика. Як всяке мистецтво, вона може з великою силою виражати те, чим живуть люди: горе, радість, заповітні сподівання, мрії про щастя. Музика – це мистецтво динамічне, виразне, слухове (за сприйняттям).

Заслуговує на увагу проблема специфічності “матеріалу” музики, або мови музики. Коли мовою малярства є фарби, літератури – слово, хореографії – жест, то в музиці – це організований особливим чином звук. Звук – надзвичайно нестійкий матеріал, його неможливо зупинити, особливо якщо мати справу з “живою” музикою, а не з механічним записом. До звука неможливо повернутись, як, наприклад, до слова. Тут немає зорового сприймання. Звук лишається лише в пам’яті. Він характеризується певною висотою, гучністю, тривалістю, тембром.

Музика проходить складний шлях від її творця (композитора) до слухача, оскільки вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною, її ще необхідно виконати.

Отже, специфічність музики полягає в тому, що їй притаманні два різновиди творчості: “первинний” – композиторський та “вторинний” – виконавчий.

Музика була невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців. Самовизначення музики, розвиток її як самостійного мистецтва відбувалися поступово.

За доби Середньовіччя музика як професійне мистецтво знаходилося під владою церкви.

У добу Відродження розвинулося мистецтво виконання, сформувалися сучасні принципи нотопису, склалася система професійної музичної освіти.

У ХVІІІ ст. з’явилися такі титанічні постаті як Моцарт, Бетховен, Бах та ін. Кожен із цих митців справив величезний вплив на розвиток усієї світової музичної культури. До кінця ХVІІІ ст. музика тлумачилася як наука, знання.

У ХІХ ст. починається осмислення музики як мистецтва, що має певний зміст та сенс. ХVІІІ-ХІХ ст. – період високого розквіту музичної культури України (М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель). У цей період відбувається інтенсивний процес збирання та обробки української народної музики, посилюється інтерес до української народної пісні, проблеми використання пісенної спадщини. С.Гулак-Артемовський створює першу національну українську оперу “Запорожець за Дунаєм”, М.В.Лисенко – опери “Тарас Бульба” та “Наталка Полтавка”.

ХІХ ст. висунуло численний загін високоталановитих композиторів на Заході: Ф.Шуберта в Австрії, Ф.Шопена в Польщі, Р.Шумана, Й.Брамса та Р.Вагнера у Німеччині, Дж.Россіні та Дж.Верді в Італії.

У ХХ ст. в музичній свідомості відбулася своєрідна революція, утвердилися нові принципи музичного мислення (відбулася емансипація дисонансу – засоби, котрі відрізнялися підвищеною експресивністю, гостротою та різкістю звучання (Прокоф’єв, Шостакович).

Стосовно основних жанрів щодо вокальної музики, то слід зазначити, що пісня – основний та найстародавніший її різновид. Професійна пісня відома вже з античності. Народна пісенна творчість – це своєрідний усний літопис про далеке історичне минуле і одночасно гучний голос сьогодення. За сучасної доби пісня знайшла багато можливостей для розвитку.

Хор – це вокальний твір, що виконується гуртом співаків, а також назва самого цього гурту. Суто вокальний хор, без супроводу називається “хор а капела”.

Гімн (від гр. “славити”, “хвалити”) є величавим урочистим співом, переважно хоровим (давньогрецькі гімни на честь богів).

Романс – невеликий вокальний твір для одного голосу з супроводом, котрий відрізняється від пісні складнішою формою та більшою роллю супроводу.

Арія – це розвинута, закінчена вокальна п’єса для голосу – соло з оркестровим супроводом. У первісному значенні термін “арія” означав пісню (являє собою частину оперної дії).

Опера – музично-драматичний твір, призначений для театру, в якому актори не промовляють, а співають весь текст. Головну роль тут відіграє музика, а всі ніші елементи опери (жести, міміка, декорації, освітлення) мають хоча й важливий, але все ж підпорядкований характер.

Ораторія (від лат. “красномовний”) і кантата (від італ. “співати”) – музично-драматичні твори концертного типу.

Кантата – це п’єса для одного голосу або хору з оркестром.

Ораторія – великий музично-драматичний твір для хору, співаків-солістів та симфонічного оркестру.

Реквієм (від лат. “спокій”) є вокальним або вокально-інструментальним твором, присвяченим пам’яті померлого.

До жанрів інструментальної музики належать: сюїта, соната, симфонія та концерт.

Сюїта – це декілька танцювальних п’єс, не призначених безпосередньо до танцю, різноманітних за змістом та побудовою.

Соната (від лат. “звучати”) – музичний твір для одного або кількох інструментів, що складається з кількох частин, переважно з трьох-чотирьох.

Симфонія (від гр. “співзвуччя”) – твір для симфонічного оркестру, що складається з чотирьох-п’яти частин, розташованих за принципом контрасту і об’єднаних однією ідеєю.

Концерт – віртуозне виконання твору для солюючого інструменту (фортепіано, скрипки, флейти) з оркестровим супроводом.

Проблема зображення дійсності рухомою, динамічною хвилювала людину ще з давніх часів. У наскальних зображеннях первісної людини є послідовність певних дій ( у серіях рисунків), що відображали початок, кінцеву мету та етапи її досягнення. Згодом художники постійно прагнуть передати динаміку розгортання подій. Передусім така тенденція стає помітною в епоху Ренесансу. Зокрема, серії картин “Мадонна із квіткою”, “Мадонна в гроті”, “Мадонна в зелені”, “Сікстинська Мадонна” Леонардо да Вінчі та Рафаеля. Зрозуміло, що визначні мистецькі твори існували лише в одному або декількох екземплярах, отже доступ до них був обмежений. Тому й виникла необхідність передачі культурної інформації усім верствам населення. Отже, ідея рухомого зображення виникла не на безплідному грунті, а була підготовлена усім попереднім розвитком культури. Геніальна думка про передачу динаміки зображення через послідовну серію картинок або предметів існувала ще задовго до її технічного втілення. Першим кроком до реалізації цієї думки стало винайдення способу зображення на спеціальній плівці, папері. (Фотографія в сучасному її розумінні виникла у ХVІІ ст. з відкриттям чутливих до світла матеріалів. Досконало вивчивши принцип роботи кінескопу Едісона (апарата для спостереження швидко змінюваних фотографій, що створював ефект руху об’єктів, 1891 р.) брати Луї та Огюст Люм’єри запропонували “кінематограф”. 28 грудня 1895 р. в підвалі “Гран кафе” на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Зрозуміло, що спочатку кінематограф хвилював публіку не своїми художніми досягненнями, а технічними можливостями. В історії розвитку кіномистецтва чільне місце належить Жоржу Мельєсу, котрий одним із перших у Франції побудував кіностудію (1896) і став родоначальником ігрових фільмів. За своє 77-річне життя Ж.Мельєс створив близько 4 000 фільмів. Перші кроки кінематографа в Україні пов’язані з іменами механіка-конструктора І.А.Тимченка та фізика М.А.Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів. Через рік після винайдення братами Люм’єр кінематографа фотограф-художник А.К.Федецький знімав і демонстрував (1896-1902) хронікальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав). У цей період створюються хронікально-документальні стрічки, екранізовуються театральні вистави (“Наталка-Полтавка”, “Богдан Хмельницький” та ін.). У них беруть участь такі відомі актори українського театру, як М.Садовський, М.Заньковецька, І.Мар’яненко. Отже, вже в середині ХХ ст., кіно стає наймасовішим серед мистецтв.

Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.

Існує п’ять видів кіномистецтва: художнє або ігрове кіно, що засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійсних подій; мультиплікаційне (анімаційне) кіно – вид кіномистецтва, що відображує дійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об’ємних предметів; наукове кіно, що об’єднує в собі науково-популярне, науково-дослідне та техніко-пропагандистське кіно; відеокліп – різновидність відеофільму, який характеризують швидкий монтаж, насиченість електронними спецефектами, лаконічність.

Ігрове кіно поділяється за жанрами (пригодницьке, мелодрама, трагедія, комедія, психологічна повість, вестерн, музичний фільм, трилер тощо).

Телебачення (від гр.. “бачення вдаль”, “далеко”) – наука про передачу зображення на відстань. У Росії досліди, пов’язані з передачею зображення розпочались у перші роки Радянської влади. Вже з 1 жовтня 1931 р. розпочалися регулярні телепередачі нерухомих зображень. Через рік було проведено показ рухомого об’єкта (телекіно), а в 1934 р. з’явився і звуковий супровід. Перші телепередачі мали пропагандистський характер (святкування1-го Травня, 15-річчя Жовтня, пуск Дніпрогесу тощо). У 1938 р. розпочалися експериментальні передачі електронного телебачення, а через 2 роки в продаж почали надходити перші серійні телевізори. Однак Велика Вітчизняна війна перервала процес створення нових і більш досконалих систем телебачення. Перша післявоєнна телепередача відбулася лише у 1945 р. З кінця шостого десятиріччя ХХ ст. телебачення практично набуває рис окремого виду мистецтва. З розвитком кіно і телебачення все більше людей залучаються до спілкування, обміну інформацією, ознайомленням з багатою культурною спадщиною інших народів. Кіно і телебачення все більше й більше набуває рис потужного засобу інформації.

Перспективи розвитку мистецтва кіно і телебачення проявляються вже сьогодні, прокладається шлях до кіновідеокомп’ютерної галактики, що скоріше приведе до формування нової культури). Питання для самоконтролю:

• Чому музиці притаманні два різновиди творчості?

• Що є «мовою»музики?

• Які види музики ви запам'ятали?

• Які функції виконує мистецтво кіно і телебачення в суспільному житті?

• Які жанри кіно вам відомі?

• Чи зможе телебачення замінити всі інші види мистецтва?

Література:

1. Бичко А.К. та ін.Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. - К.,: Либідь, 1992

2. Дарваш Г. Книга о музыке.М, 1983

3. Дилецький М. Граматика музыкальная. К., 1970

4. Ромм М.И.Беседы о кино. М., 1964

5. Жанры кино. М., 1979

6. Українська культура: історія та сучасність: Навч.пос/ За ред.Черепанової С.О. - Львів: Світ, 1994