Функції культури.

Інформаційна функція культури - забезпечує процес культурної спадкоємності і різні форми історичного прогресу. Виявляється в закріпленні результатів соціокультурної діяльності, накопиченні, зберіганні і систематизації інформації.

Пізнавальна функція витікає з прагнення будь-якої культури створити свою картину світу. Існують як теоретичні, так і практичні форми пізнання, в результаті яких людина отримує нове знання про світ.

Комунікативна функція. Культура не лише нагромаджує і зберігає інформацію, вона здійснює передачу досвіду і знань. Культура формує умови і засоби людського спілкування. Вона об'єднує людей. Розвиває форми і способи комунікації .В ході історії зростає потужність засобів зв'язку: від первісних сигнальних барабанів до супутникового телебачення. На зміну писемності прийшли засоби масової комунікації (ЗМК), радіо і телебачення. У найближчій перспективі – розвиток комп'ютерних мереж, що охоплять весь світ і зроблять доступним миттєвим контакт з будь-яким джерелом інформації. Розвиток культури спілкування сприяє взаємному розумінню і співпереживанню.

Нормативна (регулятивна або захисна функція) - є наслідком необхідності підтримки певного збалансованого відношення між людьми і довкілля, як природного так і соціального. Також обумовлена необхідністю підтримувати рівновагу і порядок в соціумі, приводити у відповідність з суспільними потребами і інтересами дії різних соціальних груп і індивідів. Культура створює норми - юридичні, технічні, етичні, екологічні і ін. Встановлює табу. Дозволяє регулювати форми стосунків.

Інтегративна функція. Завдяки комунікації і наявності загальнолюдських цінностей культура об'єднує окремих людей, соціальні групи, народи і держави. У людей формується відчуття приналежності до культурної спільності, до якої вони належать. Збереження культурного спадку, національних традицій, історичній пам'яті створює зв'язок між поколіннями. Єдність культури – важлива умова розвитку держави. Велику об'єднуючу роль грають технології, науки і мистецтва. З ходом історії зростають контакти культур, зростає їх взаємодія і взаємопроникнення. Всесвітня павутина інтернету сплітає різні культури в одне ціле. Інтегративна функція культури направлена не на стирання культурних відмінностей, а на об'єднання людей як в рамках однієї культури, так і за її межами, на усвідомлення єдності всього людства.

Адаптаційна функція культури. Інформаційно-комунікативні можливості культури дозволяють їй забезпечувати пристосування людини до довкілля. Але на відміну від тварин людина одночасно пристосовує середовище під себе, змінює його відповідно до своїх потреб. Біологічна непристосованість людини обернулася здатністю освоювати будь-які природні умови, створювати різноманітність «захисних» культурних шарів (одяг, житло, зброя і тому подібне). У різних народів, що мешкають в різних умовах, в культурі історично закріплюються способи адаптації до природного середовища.

Соціалізуюча функція. включення індивідів в суспільне життя, засвоєння ними соціального досвіду, знань, цінностей, норм поведінки, відповідних даному суспільству, соціальній групі, соціальній ролі. Процес соціалізації дозволяє людині стати повноцінним членом суспільства. Цей процес корисний і для суспільства, він сприяє збереженню форм життя, що склалися в ньому. Культура визначає зміст, засоби і способи соціалізації. Соціалізація починається в дитинстві. Величезну роль тут грає сім'я, приклад батьків, однолітків, вчителів і ін. У подальшому житті важливу роль грають: школа, інші учбові заклади, засоби масової інформації, трудові колективи, неформальні групи. Чимале значення має і самовиховання особистості.

Дисфункції культури. Дисфункції культури – це її негативні дії на природу, суспільство і людину. Реальне функціонування культури дає не лише рішення тієї або іншої задачі, але і породжує безліч побічних ефектів, які не були передбачені творцями культури. Ці ефекти можуть мати згубні наслідки. Зростання і поширення об'єктивних знань часто обертається поширенням помилок і витісненням позанаукових пластів суспільної свідомості. У всякій культурі є не лише цінності і ідеали, але і антицінності і антиідеали. «Нормативна недостатність» може вести до зростання злочинності, падіння моральності суспільства.

Як було зазначено вище, появі слова «культура» в європейських мовах передувало латинське «cultura», яке походить від colere ( «населяти», «культивувати» ). Відповідно, «культура» - це обробіток землі, розведення тварин і рослин. Однак є і другий латиський термін cult («поклоніння», «освіченість», «виховання»).

Культивуванню, тобто обробці землі, було присвячено в Стародавньому Римі

трактат М.П.Катона «De agi», який дійшов до нашого часу.

Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. З’являється трактат відомого римського політика, оратора, філософа Марка Тулія Цицерона «Тускуланські бесіди» (45 р. до н.е.), в якому він пробує формувати теоретичні уявлення про культуру. Він не просто описує ряд явищ, але і пробує зрозуміти, суть культури, що відрізняє теорію від побутових уявлень, він називає філософію культурою душі. У нього вимальовується шлях до класичного розуміння культури, який остаточно складеться в класичній філософії XVIII-XIX ст..

Погляди Цицерона викликали різку критику з боку ідеологів раннього християнства. Латинські слова «cultura» і «cult» являються однорідними. Доречі, античний світ зробив акцент на першому значенні цього слова, а християнський - на другому. Таким чином, в епоху Середньовіччя головним в

формуванні людини стає релігійний культ. Що стосується світської культури, то у одних християнських богословів вона трактується як підготовка до релігійного просвітлення, у інших – як помилковий шлях, відволікаючий від істини в обличчі Бога.

Християнський мислитель Квінт Тертуліан ( біля 160 – після 220 н.е.) стверджував, що захоплення античною культурою калічить людську душу. Він є противником витонченої філософії і мистецтва, переконаний в тому, що тільки людина з простою, неосвіченою душею може попасти а Царство Боже, тільки християнський культ відкриває людині шлях до Бога. Тертуліан доводить, що людській душі властиві християнські істини про існування Творця, про Страшний Суд і Царство Боже. І якщо людина зіпсувала свою душу, навчаючись витонченої філософії і мистецтву, то необхідно довго поститися і молитися, щоб очистити душу. У Тертуліана культура – це «тяжка хвороба», від якої виліковуються молитвою та аскетизмом.

Інакше виглядає співвідношення культури і культа у Тіта Флавія Климента (150 – 216 н.е.), який створив власну педагогічну систему. Климент Олександрійський проголосив принцип, згідно з яким, філософія повинна бути служницею богослов’я, тобто, уся антична освіченість являється підготовкою до християнського віровчення.

Християнські богослови гостро ставлять проблему співвідношення знання і віри. Якщо у Тертуліана віра в Христа і людський розум не сумісні, то у Аврелія Августіна (354 – 430 ) відпрацьована більш збалансована точка зору на цю проблему. Він висунув думку, що віра і розум - це два різноманітних види діяльності одного роду мислення. Тому вони не виключають, а доповнюють один одного. Звідси висновок, що віра дає розуму істину, «вірую щоб розуміти». Це дало поштовх для розвитку експериментальних наук, нової ідеології, об’єктивної наукової картини світу.

Внесок мислителів епохи Відродження в розробку теоретичної культурології слід визнати достатньо скромним, особливо в порівнянні з їх досягненнями в інших галузях суспільної думки. Гуманісти Ренесансу виявили особливу увагу до проблем людини, питань її виробничої діяльності, вивчення законів природи і практично не звертались до теоретичного осмислення світу культури. Для них культура перестає бути результатом Божого творіння, вони пояснюють культуру як явище твориме і творяще. В їх очах культурна людина перестає бути рівнозначною зразковому християнину, сумлінно виконуючому всі обряди і розпорядження церкви. Культура людини розглядається як закономірний підсумок «обробки душі і тіла». Залишаючись християнами, ідеологи Відродження не проти кинути виклик Творцю. Так Альберті, відомий теоретик Відродження в галузі образотворчого мистецтва і архітектури, дозволяє собі заявити що Бог створив світ сутнього, але тільки мистецтво втілює належне. Для того щоб на підставі цього зробити висновок про переваги людини перед Творцем великих зусиль не потрібно.

З усього блискучого сузір’я імен прославивших цю епоху найбільш суттєвий внесок в розробку основ культурологічної теорії, зробили гуманіст, поет і мислитель Франческо Петрарка, а також суспільний політичний діяч Франції Мішель Монтень..

Петрарка висунув і обґрунтував тезис, згідно з яким творцем культури може бути вільна, розкріпачена особистість, яка не зазнає економічного і духовного тиску, яка має чутливу душу, різнобічно освічена і гармонійно розвинута. Петрарка один з перших почав використовувати принцип історизму в розумінні культури, показав, що культура Античності, Середньовіччя і його часу є ступінями розвитку одного і того ж феномену. Він пояснив те, що ренесансне світорозуміння і світовідчуття кардинально відрізняється від середньовічного або античного.

Велич культури Монтень побачив в простоті суспільних відносин, в первісній чистоті моралі, поваги до природи. Він закликає не вчити природу, а вчитися у неї. Хоча, в інших працях вважає, що культура є найвищим завоюванням людського генія.

Саме в цьому напрямку продовжили мислителі Просвітництва. Перш за все, культура для них це духовне вдосконалення людського роду, знаряддям якого є розум. За допомогою поняття «культура» просвітителі задавали головний орієнтир і спрямованість людського життя. Адже воно вказувало на розумну природу людини, в світлі якої ми повинні оцінювати минуле і сьогодення. Впершу чергу слід сказати про німецьких просвітителів Й.Гердера, С.Пуфендорфа.

В праці « Ідеї до історії філософії людства» Й.Гердер зафіксував цілісну програму наук про культуру і виклав їх детальну розробку. Гердеру належить важливий висновок про те, що між загальнолюдськими досягненнями культури і народною культурою не має і не може бути ніяких протиріч, що всі культури представляють собою єдність, яка веде до створення людської цивілізації.

Згідно з Гердером, історія людства бере свій початок з історії розвитку природи, являється її продовженням, поступово досягаючи більш високих ступенів. Останньою ланкою в цій еволюції є людина. Саме культура відрізняє її від тварини. Філософ виділяє основні, на його думку, елементи культури : мову, державу, сімейні стосунки, релігію, мистецтво, науку тощо. Культура трактується їм друге народження людини. Гердера цікавить історична еволюція людства, взаємозв’язок між епохами, проблеми єдності природи, суспільства і культури. Але основні надії він покладає на великі можливості Людини , розвиток у неї шляхетності, милосердя та гуманності.

С.Пуфендорф перший використав термін «культура» у сучасному значенні. З його допомогою він характеризує певну спрямованість сукупної діяльності людей. Культура – це «покращення природи», яке в свою чергу приводить до «покращення життя». Таким чином, культура визначається як певна протилежність природі («натурі»), саме культура відрізняє цивілізовану людину від дикуна.

Теоретичні уявлення про культуру, які визрівали в надрах європейської філософії разом з гуманітарними знаннями в цілому, отримали найбільший вираз в класичній німецькій філософії, яка є грандіозним періодом духовно-інтелектуального розвитку Європи. Він пов’язаний з такими великими іменами як І.Кант, Г.В. Гегель. Філософії вони довіряли найвищу духовну місію – бути критичною совістю культури, увібрати в себе живі соки культури, цивілізації, гуманізму.

Великий мислитель і родоначальник німецької класичної філософії Імануіл Кант (1724 – 1804 ) розрізнює закони природи і закон свободі. І хоча індивід у нього належить до обох світів, людиною він може стати саме тоді, коли почне керуватися обов’язком як особливим моральним законом. Культура не дається від народження, вона виховується. Людина наділена здібностями, і її задачею є розвиток їх до високого рівня. Культура – це здатність індивіда піднятися від зумовленого його тваринною природою емпіричного чуттєвого існування до морального існування, при якому людина дістає можливість діяти вільно відповідно до вимог морального обов’язку. Для цього людині необхідно подивитися на себе з сторони , наче очима іншої людини. Здатність до самооцінки і самоаналізу є головною умовою формування вільної поведінки.

Яскравий представник класичної німецької філософії Г.В.Гегель представляв культуру як реалізацію світового розуму, розкриття його творчої сили. Матеріальну культуру він бачив втіленою в предметно-чуттєвих формах. Наприклад, будинок – це втілений в камені задум архітектора, машина – це втілена в техніці думка інженера.

Духовну культуру Гегель розглядав як сукупну духовну діяльність людини. Проблеми духовної культури аналізуються їм в ученні про абсолютний дух. Ступінями розвитку абсолютного духу і важливішими видами духовної культури виступають мистецтво, релігія і філософія.

Феноменологія духа, за Гегелем, це одночасний процес розвитку всесвітньої культури, накопичення духовного досвіду людства і опанування цього досвіду конкретним індивідом, тобто процес «соціалізації» індивіда, перетворення його в особистість, яка опанувала багатство людської культури.

В атмосфері жвавого інтересу до життя інших народів в умовах інших культур майже одночасно в Німеччині, Франції, Австрії, Англії та США з’явилися перші еволюціоністські концепції культури. Представниками цієї концепції в Англії є Е.Тейлор ( 1832 – 1917 ), в США – Л.Г.Морган ( 1818 – 1881 ). Еволюціоністи вперше почали використовувати слово «культура» як науковий термін, як певну систему об’єктів і відносин, властивих тому чи іншому суспільству, тому чи іншому народу. Вони відстоювали ідею єдності людського роду і спільності світових культур при всій багатоманітності їх форм, розвитку культур від простого до більш складного. В їх теоріях панувала думка, що всі народи на однакових стадіях свого розвитку мають подібні потреби і для задоволення цих потреб створюють подібні форми культурного життя. Особливе значення мала монографія Моргана «Давнє суспільство». Вчений поділив розвиток первісного суспільства на три етапи ( дикість, варварство і цивілізацію ), а кожний з перших двох етапів – на три ступені. По цій схемі він аналізував розвиток первісного суспільства в таких галузях, як винаходи і відкриття, форми соціальної організації, сім’я, власність.

В роботах професора антропології Оксфордського університету Е.Тейлора культура являється однією з наукових дисциплін і розглядається в широкому етнографічному значенні, як складне ціле, яке включає в себе пізнання, вірування, мистецтво, мораль, право, звичаї тощо. Зміст якої підлягає аналізу на складові елементи і класифікацію їх за тією чи іншою ознакою. Вивчення культури передбачає порівняння споріднених елементів різноманітних культур: вірувань, звичаїв, ідей і цінностей, елементів матеріальної культури, знарядь праці тощо. Тейлор розглядає культурні характеристики різноманітних суспільств як стадії розвитку чи еволюції, кожна з яких витікає з попередньої і являється базою для формування наступної стадії суспільного розвитку. Особливу увагу вчений звертає на дослідження тих елементів сучасної культури, які він вважав рудиментами, пережитками більш давніх стадій розвитку суспільства.

У кінці ХIX на початку ХХ століття почали стрімко поширюватися концепції циклічного розвитку культури. Основоположником цієї концепції вважається італійський філософ, історик, професор риторики Дж.Віко ( 1668 - 1744 ). Його основна праця « Основа нової науки про загальну природу націй » вийшла в 1725 році в Італії і була довгий час майже невідомою в Європі. Мислителі, які його оточували, спрямовували свої зусилля на пошуки істини в оточуючому світі, він же спробував пояснити світ створений людиною, тобто світ культури.

Вчений постав перед собою мету – зрозуміти історію людства, її хід і вектори розвитку, провести логічний аналіз культури. На його думку, інформацію про минуле людства надають не тільки результати матеріальної діяльності людини, але й людські думки, ідеї, закладені в мові, переказах, міфах. Предметом його дослідження став світ націй, побудований людьми. Цей світ представляє собою послідовну зміну епох, складающих певний цикл, після закінчення якого починається наступний цикл, в якому історія виявляє повторення, схожі на ті, які мали місце в попередньому циклі. Назви цих епох Віко запозичує у стародавніх єгиптян – це вік богів, вік героїв і вік людей. Кожен народ проходить всі три стадії. В епоху богів люди виходять з варварського стану, життя регулюється релігійними нормами, формою правління стає теократія. В епоху героїв зростає роль батька як сімейного керівника, формою правління стає аристократична республіка. Епоха людей породжує зовсім інший рівень відносин між людьми, люди починають керуватися совістю і обов’зком, народжується демократична форма правління. Звідси, відпрацювавши третю епоху, людство повертається на стадію варварства, тому епоху середньовіччя Віко називає « другим варварством ». Змінюються цінності і ,відповідно, на зміну приходить нова епоха. Відкриття такого внутрішнього взаємозв’зку і взаємообумовленості складових кожної епохи приписували як заслугу іншим філософам, між тим, в історії європейської культурологічної думки основоположником такого підходу являється Віко.

Пізніше цей напрямок дослідження ми бачимо в культурологічних системах М.Я.Данилевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі та інших вчених. Прихильники цієї концепції вважають, що культури подібні до живих організмів і проходять цикл розвитку від народження до смерті, вони абсолютно унікальні, замкнені. Картина світу за такого розуміння має вигляд процесу постійного оновлення, становлення і згасання культурних норм, палітра яких реалізує усе багатство історичного життя.

Публіцист, соціолог і природознавець Н.Я.Данилевский ( 1822 – 1885 ) зумів передбачити оригінальні ідеї, які пізніше виникли на Заході і стали частиною концепцій О.Шпенглера та А.Тойнбі. Основна праця « Росія і Європа » вийшла в світ у 1869 році. В ній він розкриває свою знамениту теорію культурно-історичних типів. Культурно-історичний тип, на думку вченого, це цілісна система, яка визначається певними культурними, психологічними та іншими факторами, властивими народу або сукупності близьких по духу та мові народів. Данилевський виділяє ряд культурно-історичних типів, таких як єгипетський, китайський, ассиро-вавилонський, єврейський, грецький, римський, тощо. Особливу увагу приділяє германо-романському та слов’нському типу. Деякі з них завершили своє існування, інші знаходяться в одній з фаз свого розвитку. Данилевський один з перших побачив загрозу концепції лінійного прогресу, наголосивши, що для людства буде загибеллю домінування одного з культурно-історичних типів. На його думку, жодна з цивілізацій не може стверджувати, що вона є вищою точкою в історії, кожна несе свої плоди, іде в своєму напрямку і шляхом цього різноманіття здійснюється прогрес людства. Кожна культура виникає на етнографічному грунті, має свою долю, свою історію, свою систему цінностей, несе свою особисту місію.

Німецький філософ Освальд Шпенглер ( 1880 - 1936 ) - одна з самих суперечливих і драматичних фігур ХХ сторіччя. Мало хто з філософів того часу міг порівнятися з ним в ерудиції і широті охоплення історичного матеріалу. В роботі « Занепад Європи », яка вийшла в світ у 1918 році, і стала не просто книгою – дослідженням, книгою-пророцтвом, він зумів зазирнути далі своїх сучасників, створивши позитивний імпульс для розвитку багатьох галузей знання. Перш за все він виступив проти європоцентризму, на фундаменті якого в культурі Заходу традиційно базувалась історична наука, по-друге, обґрунтував ідею нелінійного розвитку історичного процесу, який складається з унікальних культур-організмів. На його думку, життя культури є історією « душі культури », культура являється живим втіленням душі. Культура проходить всі етапи еволюції любого живого організму: дитинство, юність, зрілість і старість. « Культура помирає коли ця душа здійснила повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук…» ( Шпенглер О. Закат Европы. Т.1. М.,1993 .С.264 ).

Він виділяє вісім великих культур, які є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, « аполонівську » тобто греко-римську, магічну, культуру майя, « фастівську» тобто західноєвропейську. Ключем до розуміння кожної культури є прасимвол. Наприклад, прасимволом фастівської( західноєвропейської ) культури є потяг до бескінечночті, аполонівської (греко-римської) – тіло тощо. У Шпенглера кожна культура замкнута в собі, вона не має нічого спільного з іншими культурами. Зрозуміти чужу культуру неможливо, можна лише використовувати досягнення цієї культури як будівельний матеріал для своєї, вважає вчений. В той час, коли культура перестає приваблювати і надихати людські душі, вона перетворюється на цивілізацію. Цивілізація, на думку Шпенглера, це – вимираюча культура оскільки вона позбавлена енергетики становлення, розвитку і досягнення духовних ідеалів. В період цивілізації відбувається завершення і закостеніння культури. Культура природна, а цивілізація механічна. Шпенглер не бачить нічого поганого в практичному благоустрої людського життя, але коли матеріальна сторона життя поглинає людину повністю, то на культуру вже не залишається душевних сил наголошує вчений.

Англійський історик, філософ і дипломат А.Тойнбі ( 1889 – 1975 ) в дванадцятитомній праці « Дослідження історії », присвяченій генезису, росту і розпаду культур і цивілізацій, ставить перед собою задачу визначити двигуни розвитку світової історії тобто ті сили, які здатні породити або, навпаки, знищити цивілізацію. Тойнбі виділяє основні етапи життєвого циклу цивілізації: виникнення, розвиток, занепад і загибель. Основною причиною занепаду цивілізації вчений вважає моральну деградацію і втрату творчого підходу елітарної меншості суспільства до виникаючих проблем. Тойнбі висунув концепцію « виклику і відповіді », згідно з якою динамічні зміни в культурі визначаються зовнішніми факторами. Виклик – це така ситуація, при якій існування даного суспільства знаходиться під загрозою. Людський дух, заради того щоб вижити і розвиватися, змушений надати відповідь. На відміну від Шпенглера і його послідовників Тойнбі шукає міцний фундамент для об’єднання людства, шляхи переходу до « вселенської церкви » і « вселенської держави ». Враховуючи те, що Тойнбі був глибоко релігійною людиною, вершиною земного прогресу він вважає створення « спільноти святих », вільних від гріха , здатних спілкуватися з Богом і ціною тяжких зусиль трансформувати грішну людську природу. Тойнбі мріє примирити ворожі групи людей, сформувати екологічно здорове ставлення людей до природи і тим самим врятувати людство від катастрофи.

Представники функціональної концепції бачили в культурі цілісне утворення, яке складається з взаємопов’язаних елементів, метою їх дослідження було виявлення діючих механізмів культури. Функціональний підхід представлений роботами англійського етнографа, соціолога Б.Малиновського ( 1884 – 1942 ) .

Б. Малиновський декілька років прожив серед туземців, вивчав місцеві звичаї, вірування, символи, активно спілкувався, брав участь в святах і церемоніях. В основі його теорії, викладеної в книзі « Наукова теорія культури » (1944 ), лежить система людських потреб. Потреби автор поділяє на первинні, похідні, інтегративні. До первинних відносить потреби продовження роду, росту і тілесні зручності, культурною відповіддю на них є створення сім’ї, освіти, житла; до похідних – виготовлення і вдосконалення знарядь праці, культурною відповіддю на них є поява економіки; до інтегративних відносить ті потреби, які об’єднують і згуртовують людей. Дотримуючись принципів функціоналізму, Малиновський вважав, що в культурі немає нічого зайвого, все в ній функціонально пов’язано одне з одним. Всяка культурна подія або явище несе в собі позитив, тому що наділене функцією, яку необхідно виявити. У кожної соціальної групи свої інновації, тобто реакції на реальність, яка зазнає постійних змін. Велике значення Малиновський надавав статистичному аналізу етнографічних даних, який проводив на основі складених карт, таблиць, даних перепису.

Яскравим прикладом збагачення світової культури була діяльність видатного представника соціологічної школи російсько-американського соціолога і культуролога П.Сорокіна ( 1889 – 1968 ). Сорокін підкреслював нерозривний зв’язок соціальних процесів в суспільстві з розвитком культури. В своїх багато численних працях, наприклад, « Динаміці суспільства і культури », « Суспільстві, культурі і особистості », « Владі і моральності » він розглядав історію людства як послідовну зміну соціокультурних суперсистем, скріплених воєдино цінностями, нормами і значеннями, які мають тенденцію періодично змінюватися.

Виходячи з подвійної психобіологічної природи людини – істоти відчуваючої і мислячої, Сорокін виділяє три типи культури:

1. Чуттєвий, у якого переважає емпірично-чуттєве сприймання і оцінка дійсності переважно з утилітарної та гедоністичної точок зору тобто перевага « істини почуттів » та істини насолоди.

2. Ідеаціональний тип, у якого переважають понадчуттєві, духовні цінності, поклоніння Абсолюту, Богу або Ідеї тобто « істині віри » і істині самозречення.

3. Ідеалістичний тип, який є синтезом чуттєвого і ідеаціонального типів, у якого почуття врівноважує інтелект, віру – наука, емпіричне сприймання – інтуїція тобто як підкреслював автор людським головами буде керувати істина розуму.

Своєрідність кожного з запропонованих типів культури втілюється в праві, мистецтві, філософії, науці, релігії, структурі суспільних відносин і певному типі особистості.

П.Сорокін належав до тієї породи мислителів нашого часу, які об’єктивно, без політико-ідеологічних і національних упереджень, спиралися на конкретні соціологічні і культурні критерії, осмислювали шлях людства до кращого майбутнього.

Наступний крок в затвердженні позитивного підходу до культури пов’язаний з виникненням нової науки « культурології ». Саме середина ХХ століття стала часом появи нової науки і нової дисципліни.

Культура для Л.Уайта – це, перш за все, клас предметів і явищ, які мають символічне значення. Це символічна система, яка складається з трьох підсистем: технологічної, соціальної і ідеологічної. Головною функцією культури є забезпечення людству безпеки і приємного існування, не відкидаючи того, що такі катаклізми як війни, епідемії і екологічні кризи теж породжуються культурою і являються її наслідками. Уайт підкреслював, що саме культура являється визначаючим фактором людського буття.

Потреба в культурології швидко росла, тому що культура в ХХ столітті стала стрімко відчужуватися від людини і суспільства, від своїх творців та «користувачів». Складність культури несумірна з можливостями індивідуального розуму. Культура швидко росте, стає менш передбачуваною, менше зрозумілою, по суті – некерованою. Між тим ріст культури згубним чином впливає на середу існування і здоров`я людини, приводить до демографічного вибуху і зростанню конфліктності в суспільстві. Ще сто років тому ідея про те, що ріст культури може вести до моральної та интелектуальної деградації, здалася абсурдною. Культура кидає людині виклик: або опануй техніко-організаційні можливості, використовуй їх для перебудови свого образу життя або загинь. Люди цей виклик до сих пір не зрозуміли і не прийняли. Л.Уайт підкреслював здатність культури до саморозвитку, не залежно від бажання людей. Найбільш значимі, цінні сфери культури – науку, філософію, мистецтво, освіту, спорт дуже важко підтримувати і охороняти від тих тенденцій, що розтлівають молодь. З другої сторони, злочинність, вандалізм, наркоманія, корупція, шалена масова культура – легко розвиваються самі по собі і важко піддаються контролю. Розвиток культури все більш відхиляється від «просвітницької перспективи», метою якої були свобода, рівність, справедливість, щастя, безпека. «Варваризація», повернення до тоталітаризму, і навіть глобальне самознищення людства – вже «маячать на горизонті». Звідси витікає потреба в культурології.

Запитання для самоконтролю:

• Проаналізуйте, культуру як предмет вивчення культурології.

• Подумайте, цивілізація і культура, в чому різниця?

• Які форми культури вам відомі, охарактеризуйте їх.

• Розкрийте функції культури у суспільстві.

• Охарактеризуйте види культури.

• Що таке культурний рівень і як проявляється нерівномірність розвитку культури ?

• Які ви запам’ятали основні концепції зарубіжної культурології ?

Література:

1. Библер В. Цивилизация и культура. М., 1993.

2. Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. — М. — Киев, 1994. 3. Гегель Г. Ф. Эстетика: В 4-х т. Т. 1. М., 1968. 4. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М„ 1977.

5. Сорокин П.Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992

6. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. М., 1989

7. Тойнби А.Дж. Постижение истории. М., 1991