Види конкуренції. Конкуренція поділяється:1) за станом ринку – на досконалу, недосконалу, б) за способами суперництва – на цінову та нецінову.

У процесі еволюції економічної системи змінюється й конкуренція. Спочатку панувала вільна (або чиста, досконала) конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ виробників до будь-якого виду діяльності. Ідеальною моделлю була ситуація, коли споживач завжди правий, що означало встановлення своєрідного диктату споживача над продавцем.

В умовах капіталізму вільна конкуренція здобуває форму внутрішньогалузевої й міжгалузевої. Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між виробниками, які діють в одній галузі. Вона сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки й техніки. Існує переважно на вузькоспеціалізованих ринках (напр.,на ринку мінікомп’ютерів, телевізорів, легкових автомобілів й ін.)

Міжгалузева конкуренція — це конкуренція між виробниками, які діють у різних галузях народного господарства. Внаслідок різних умов виробництва в галузях підприємці при однакових витратах капіталу одержують неоднакову масу прибутку. Тому ті товаровиробники, які дістають менший прибуток, прагнуть вкладати свої капітали в галузі, де прибуток більший.

З виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється в монополістичну, або недосконалу. Недосконала конкуренція — це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за одержання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями й ін.). До її найважливіших рис відносять встановлення монопольно високих цін і присвоєння на цій основі монопольно високих прибутків.

Цінова конкуренція — це боротьба між виробниками шляхом зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари й послуги без істотної зміни їхньої якості й асортименту. Відмітною рисою цінової конкуренції є цінова дискримінація***, при якій той самий товар або послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

*** Розрізняють чотири типи дискримінації:

1. особиста пов'язана з тим, що люди мають різні доходи. Наприклад, лікар установлює різні розцінки залежно від рівня доходів його хворих.

2. матеріальна ґрунтується на особливостях використання товарів і послуг. Наприклад, різний тариф для промислового й домашнього користування електрикою.

3. дискримінація по одиницях проданої продукції полягає в різних умовах покупки товару або оплати послуги споживачем залежно від кількості придбаного блага. Так, ціни на товари у роздріб, завжди вище, ніж при оптових закупівлях. Або, ціна на залізничний квиток буде зростати зі збільшенням довжини траси, але ціна перших кілометрів дорожче, ніж наступних.

4. географічна - ціна на товари й послуги змінюється залежно від місцезнаходження продавця й покупця.

Нецінова конкуренція — це боротьба між виробниками шляхом впровадження у виробництво досягнень НТП, що приводить до поліпшення якості продукції, її асортименту. Нецінова конкуренція повніше відбиває інтереси споживачів. Компанії широко практикують такі методи, як продовження строків гарантійного обслуговування, надання великого комплексу послуг (у тому числі навчання персоналу), надання кредиту покупцям, безкоштовне сервісне обслуговування, залік старого зданого товару як перший внесок за новий тощо.

Надходження на ринок продукції більш високої якості ускладнює відповідні заходи з боку конкурента, тому що "формування" якості проходить тривалий цикл, що починається з накопичення економічної й науково-технічної інформації (фірма "SONY" здійснювала розробку відеомагнітофону одночасно по 10 конкуруючих напрямках).

До незаконних методів нецінової конкуренції відносяться дії по дискредитації конкурентів. Вони містять у собі:

• введення в оману споживачів щодо способу, місця виготовлення товару і його якості( у колишній ФРН реклама – «французьке пиво містить шкідливі домішки, а німецьке натуральне»);

• незаконне використання товарного знаку конкурента, його фірмового найменування;

• некоректне порівняння товарів;

• промислове шпигунство, переманювання фахівців, що володіють виробничими секретами, випуск товарів, які зовні нічим не відрізняються від виробів-оригіналів, але істотно гірші за якістю, а тому звичайно на 50% дешевші, закупівля зразків з метою їхнього копіювання. Найбільш активні «фірми-імітатори» перебувають у Гонконгу, на Тайвані, на Сінгапурі, у Туреччині, у Південній Кореї, Мексиці, Бразилії.

В умовах досконалої монополії (mono» — один,«poleo» — продаю)на ринку існує тільки один продавець (виробник) певної продукції, яка не має близького замінника. За цих обставин виробник повністю регулює пропозицію товару, а в питаннях ціноутворення диктує ціну або в змозі істотно впливати на неї. Монополія виникає там і тоді, коли іс­нують значні бар'єри для входження в ринок (надання урядом виняткових прав, наявність патентів, необхідність значних одно­часних капіталовкладень) або коли вона є природною.

Якщо це державна монополія, то щоб соціально захистити пев­ні верстви населення, продавець може встановити ціну, яка навіть менша собівартості товару. Навпаки, для зменшення споживання деяких товарів на них можуть встановлюва­тись дуже високі ціни.

Якщо діяльність монополії підлягає державному регулюван­ню, то, як правило, ціна встановлюється на рівні, який забезпечує підприємству отримання «нормального» прибутку, тобто достат­нього для підтримки або подальшого розвитку виробництва.

В умо­вах нерегульованої монополії фірма самостійно визначає ціну без обмеження її рівня. У цьому випадку тільки попит на товар може бути чинником, що стримує подальше зростання цін.

Треба відзначити, що досконалої монополії практично не існує Однак її прикладом може слугувати виробництво, яке захищене патентами.

Монополістичні тенденції в економіці стають пануючими тільки наприкінці XIX ст. А вже на початку XX ст. у США майже половина всього обсягу виробництва в країні була зосереджена в руках 0,01 % підприємств. В 1991 р. такий же обсяг виробництва припадав вже на 0,003 % всіх підприємств США. Ознакою монополізації економіки в сучасних умовах є також скорочення кількості конкуруючих підприємств у ряді галузей. Так, якщо в США на початку XX ст. налічувалося 1 600 автомобільних компаній, то в середині 90-х рр. їх стало лише 4, причому на 3 найбільш могутні припадало 93,9 % випуску автомобілів.

Монополії підрозділяються на природні, легальні й штучні.

• Природна монополія – тип ринкової структури, при якому єдина фірма забезпечує ринковий попит при найменших витратах виробництва, бо вона має у своєму розпорядженні рідкі й вільно не відтворювані елементи виробництва (наприклад, рідкі метали, особливі земельні ділянки під виноградники).

• Легальні монополії, що утворюються на законній підставі (патентні або авторські права тощо). Такі „атрибути” дозволяють захистити виробника від недобросовісних конкурентів. Порушення прав карається законом.

• Штучні монополії створюються тільки заради одержання грошової вигоди. Виробник створює монополії, скуповуючи й поєднуючи під своєю владою інші об'єднання, з метою затвердження свого панування на ринку заради одержання монополістичних вигід. Штучні монополії мають конкретні форми - картель, синдикат, трест тощо.

Якщо на ринку присутній тільки один продавець і тільки один покупець, така ситуація називається двосторонньою монополією. Її особливість: оскільки обидві сторони мають ринкову владу, то кінцевий результат угоди залежить від ступеню інформованості сторін одна про одну й здатності кожної з них вести переговори. Прикладом є ринок озброєнь, коли мова йде про закупівлю державою типу озброєння, технічними можливостями виробництва якого володіє тільки одна єдина фірма.

Банківські монополії — це об'єднання великих банків або окремі банки-гіганти, які відіграють вирішальну роль у банківській справі й привласнюють монопольно високі прибутки. Одна із сучасних особливостей монополізації банківського капіталу - значне збільшення чисельності філій банків, у тому числі за межами країни. На сучасному етапі відбувається «зрощування» промислового монополістичного і банківського монополістичного капіталів і виникнення фінансового капіталу, організаційною формою існування якого є фінансово-промислові групи (ФПГ). Поява фінансового капіталу підсилює процес диференціації усередині класу капіталістів, верхівкою якого стає фінансова олігархія ( др.-гр.- влада небагатьох).

Процес монополізації має свої позитивні й негативні риси. Позитивні: 1) у гігантських підприємств більше можливостей розвивати сучасне виробництво, фінансувати великі науково-дослідні лабораторії, впроваджувати нову технологію; 2) координація діяльності великих підприємств розширюють можливість планомірного свідомого регулювання всієї економічної системи; 3) завдяки масовому виробництву є можливість заощаджувати на витратах виробництва, забезпечувати споживачів дешевшими і якісними товарами.

Негативні риси монополій: 1) в погоні за прибутком великі компанії фінансують ті проекти, що швидко дають найбільшу віддачу, істотно зменшуючи при цьому інвестиції в більш важливі, з погляду широких верств населення, виробництва; 2) нераціональне використання суспільних ресурсів. Монополісту вигідніше продавати менший обсяг продукції й призначати більше високу ціну. Це приводить до того, що ресурси суспільства використаються не в повному обсязі; 3) нерівність у розподілі доходу. Власники монополій збагачуються за рахунок інших верств суспільства. 4) відсутність стимулу до НТП. Монополіст дійсно має більше фінансових ресурсів для технічного прогресу, але в нього вже є всі підстави для задоволення існуючим положенням. Технічні поліпшення надходять в галузі в значній мірі ззовні або від дрібних фірм, які становлять «конкурентну окраїну»; 5) монополії й олігополії витрачають значні ресурси на збереження й зміцнення своєї влади. Вони стримують, обмежують конкуренцію - рушійну силу економічного прогресу, тому П. Самуельсон називав монополію економічним злом.

Щоб послабити негативні наслідки монополізації економіки, у розвинених країнах приймаються антимонопольні закони, здійснюється .контроль за угодами між великими компаніями й ін. Уперше антимонопольні закони були прийняті наприкінці XIX – поч. XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація в цих країнах відбувалася найбільш інтенсивно. Вони формально забороняли трести й деякі інші форми монополій.

Антимонопольна політика – один з напрямків державного регулювання економіки, що являє собою комплекс державних заходів (відповідне законодавство, система оподатковування, роздержавлення і приватизація власності, заохочення створення малих підприємств та ін.), спрямованих проти монополізації виробництва і ринку, що забезпечує розвиток конкуренції серед товаровиробників.

Антимонопольне законодавство - законодавчо закріплені основні правила діяльності суб'єктів, що хазяйнують на ринку, органів державної влади і управління.

Основні завдання антимонопольного законодавства:

а) забезпечення сприятливих умов і стимулів для розвитку конкуренції і підприємництва;

б)визначення правової відповідальності за монопольні дії і порушення правил чесної конкуренції;

в)захист інтересів малого і середнього підприємництва від свавілля великого бізнесу тощо.

Конкретна програма антимонопольних дій розробляється і проводиться урядом. Отже, ця програма є складовою частиною загальної економічної програми уряду, вона може відображати інтереси окремої підприємницької групи, тих чи інших соціальних груп або загальні інтереси нації і повинна враховувати загальну внутрішню і зовнішню економічну, соціальну і політичну кон'юнктуру. Це значить, що ефективність застосування антимонопольного законодавства і діяльність антимонопольної політики в цілому змінюються і залежать від зміни політичного керівництва країни. Для постійного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, за природними монополіями, а також для недопущення методів недобросовісної конкуренції, в Україні створений Антимонопольний комітет.

РОЗДІЛ 2 МІКРОЕКОНОМІКА