Тема 16 Економічна роль держави. Світове господарство. Місце України у світовій економіці та напрями інтеграції.

1. Необхідність та методи державного регулювання.

2. Світове господарство. Місце України у світовій економіці та напрями інтеграції.

1. У наш час важко уявити собі суспільство, де б держава не здійснювала активну бюджетно-податкову політику. Держава повинна гарантувати надійне дотримання законів, дати гарантії своєї стабільності й передбачуваності, зробити практику прийняття рішень прозорою. У свою чергу, бізнес повинен гарантувати для влади прозорість фінансових потоків, дати соціальні гарантії працівникам. Тільки це зможе істотно поліпшити положення в ринковій економіці.

Причини втручання держави в ринкову економіку

1. У сучасному суспільстві існують суспільні потреби, ігнорування яких неможливе: національна система оборони, освіти, охорони громадського порядку, апарату керування державою, єдина енергетична система й т.п. Очевидно, що задоволення цих потреб не може відбуватися на ринковій основі, тому їх задоволення змушена цілком брати на себе держава, фінансуючи їх із бюджету.

2. Діяльність підприємств пов'язана із „зовнішніми ефектами” : забрудненням навколишнього середовища, вичерпанням природних запасів, виникненням регіональних і структурних диспропорцій у виробництві тощо. Але ринковий механізм не здатний нейтралізувати ці негативні наслідки, бо він орієнтує економіку на постійно зростаючий платоспроможний попит. Тому регулювання зовнішніх ефектів по необхідності повинна взяти на себе держава.

3. Ринкова економіка з повною зайнятістю неможлива як теоретично, так й практично. Роль держави в цій сфері відносин зводиться зовсім не до того, щоб за всяку ціну забезпечити «повну зайнятість». Це означало б руйнування самого ринкового механізму. Завдання полягає в іншому - в ефективному регулюванні ринку робочої сили, підтримці за допомогою трансфертів (соціальних виплат) людей, які не зі своєї волі втратили робочі місця, в здійсненні програм по створенню нових робочих місць і т.п.

4. До проблем, які не може вирішити ринок, відносяться великі інвестиційні проекти, що не обіцяють швидкого прибутку й пов'язані з більшим ризиком, необхідність боротьби з інфляцією й монополіями і багато чого іншого.

Отже, з одного боку, ринок являє собою найбільш ефективний спосіб господарської організації із всіх відомих історії, а з іншого боку, у нього є досить істотні недоліки, які можуть і повинні бути нейтралізовані або зм'якшені за допомогою різних форм втручання держави. Саме тому нормальною економікою всюди вважається регульована ринкова економіка, у якій більш-менш вдало вирішується завдання поєднання саморегуляції ринкових відносин з їхнім державним корегуванням.

Державне регулювання економіки - це система типових заходів законодавчого, виконавчого й судового характеру, за допомогою яких держава впливає на розвиток країни й забезпечує реалізацію соціально-економічних цілей розвитку суспільства.

Цілі державного регулювання економіки:

1. мінімізація неминучих негативних наслідків ринкових процесів;

2. створення правових, фінансових і соціальних передумов ефективного функціонування ринкової економіки;

3. забезпечення соціального захисту тих груп ринкового суспільства, положення яких у конкретній економічній ситуації стає найбільш вразливим;

4. стабільний рівень цін та справедливий розподіл доходів;

5. збалансованість торговельного балансу країни ( експорт – імпорт ).

Методи державного регулювання економіки:

1. Прямого впливу - держконтракти, держзамовлення, ліцензування, державна підтримка;

2. Непрямого впливу - оподатковування, регулювання цін, митне регулювання;

3. Правові методи - прийняття законів, їх реалізація та контроль;

4. Адміністративні методи - пряме регулювання що опирається на заборони, дозволи й примушення.

5. Економічні методи - пов'язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності.

2. Світове господарство — це сукупність національних господарств й економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному й міжнародному рівнях.

Формування світового господарства – процес тривалий і безперервний. Виділяють 4 етапи становлення світового господарства:

1 етап – найтриваліший, бо охоплює період від першого суспільного поділу праці ( 5-4 тис.до н.е.) до становлення великої машинної індустрії ( сер.19 ст.). При цьому поступово виникали та розвивалися : місцевий, регіональний, регіонально-світовий ринок., у 15 – 17 ст. завдяки виникненню нових галузей, а також великим географічним відкриттям ( напр., Колумб – Америку ) почалося формування світового ринку. Після промислового перевороту в сер.19 ст. у провідних країнах світу , індустрія яких вже не могла існувати без світового збуту, світовий ринок став переростати в світове господарство, що дало змогу вивести на перший план вже не торгівлю, а виробничі зв’язки, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19 ст. цей процес в основному завершився.

2 етап ( сер.19 – поч.20 ст.) – світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто об’єдналися лише країни капіталістичної системи. Це господарство не означало рівноправності, воно практично складалося з 2-х підсистем: 1) індустріально розвинуті країни ( Англія, США, Франція ) утримували монополію на висококваліфіковану робочу силу, найновіші досягнення НТП, сучасні засоби виробництва; 2) малорозвинуті колоніальні країни стали постачальниками сировини і дешевої робочої сили.

3 етап ( з 20-х до 90-х рр. 20 ст.) – починається відокремлення від капіталістичного світового господарства спочатку СРСР, а після 2-гої світової війни – ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Тобто, характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система перестала бути всесвітньою, поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства. В результаті мирного співіснування цих систем була досягнута певна рівновага на планеті, кожна з систем, використовуючи кращі риси протилежної, вступила на шлях конвергенції, тобто зближення з нею.

Цей процес був перерваний подіями кінця 80-х – поч.90-х рр. В результаті розпалася соціалістична система господарства і розпочався 4-й сучасний етап формування світового господарства й знову на базі реставрації капіталістичної системи. Період 80-х – 90-х рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру постіндустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн - активного подолання свого відставання ( Китай і нові індустріальні країни, напр. Тайвань, Гонконг тощо) для колишніх соціалістичних країн – повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн в цілому – лібералізації ( liberalis – вільний ) внутрішнього і зовнішнього життя.

Економічна могутність світового господарства розподіляється дуже нерівномірно : три держави – США, Японія і Німеччина ( з 9 % населення планети) акумулюють 50 % світового доходу, мають > 30 % світової купівельної спроможності.

Світова економіка має спільну мету – задоволення людських потреб, але в різних підсистемах ця мета модифікується через різні соціально-економічні умови.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов’язані із збільшенням території та населення соціалістичної системи. Економічно розвинені країни вступили в фазу інтенсивного розвитку. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх у всесвітні господарства.

Економічна інтеграція - це процес зближення й взаємопереплетення економік декількох країн з однорідними соціально-економічними системами, націлений на створення єдиного господарського організму.

Основними ознаками інтеграції є:

• взаємопроникнення й переплетення національних виробничих процесів;

• на цій основі відбуваються глибокі структурні зміни в економіці країн-учасниць;

• необхідність і цілеспрямоване регулювання інтеграційних процесів; виникнення міждержавних (наднаціональних або наддержавних) структур.

Умови інтеграції:

1. розвинена інфраструктура;

2. наявність політичних рішень уряду ( політична й економічна база);

Рівні інтеграції:

1. макроекономічний (державний рівень);

2. мікроекономічний (міжфірмовий – ТНК –транснаціональні компанії).

Існують :

Регіональні економічні угруповання:

- ЄС - Європейське співтовариство

- АСЕАН - Асоціація держав Південно-Східної Азії

- Співдружність Незалежних держав ( СНД ),

- ГУАМ ( Грузія+Україна+Азербайджан+Молдова) тощо.

Галузеві економічні угруповання:

- Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

- Європейське об'єднання вугілля й стали (ЕОУС)

- Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ)

Євросоюз був заснований у 1957 році 6-ма державами: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія та Люксембург. Нижче наведено хронологію вступу країн в ЄС:

1973 Великобританія Данія Ірландія

1981 Греція

1986 Португалія Іспанія

1995 Австрія Фінляндія Швеція

2004 Угорщина Кіпр Латвія Литва Мальта Польща Словакія Словенія Чехія Естонія

2007 Болгарія Румунія

В Євросоюз на сьогоднішній день входять 27 країн.

Важливим етапом у розвитку ЄС з'явилося створення Європейської валютної системи. Інтеграційна стратегія Співтовариства виходить із таких послідовних етапів розвитку:

а) зона вільної торгівлі, коли учасники ліквідують митні бар'єри, але кожен учасник зберігає власний тариф проти "третіх" країн;

б) загальний ринок, вільне пересування громадян і капіталів усередині об'єднання;

в) повна інтеграція в економічний союз, єдина економічна політика ( узгодження валютної, фіскальної сфери, кредит).

г) і, як мета, - подальше перетворення регіону у своєрідні Сполучені Штати Західної Європи, тобто створення економічно й політично єдиного регіонального комплексу.

Співдружність незалежних держав (СНД) створено у грудня 1991 року. Угоду про його створення підписали глави одинадцяти суверенних держав (крім прибалтійських держав і Грузії). Пізніше, у грудні 1993 року, до СНД приєдналася Грузія. У вересні 1993 року глави держав СНД підписали Договір про створення Економічного союзу, що передбачає формування загального економічного простору, заснованого на вільному переміщенні товарів, послуг, робочої сили, капіталів; вироблення погодженої грошово-кредитної, податкової, цінової, митної, зовнішньоекономічної політики; створення сприятливих умов для розвитку прямих виробничих зв'язків.

Інтернаціоналізація господарських відносин – це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливу на економічні процеси в країнах, у т.ч. на динаміку цін, ставки банківського проценту тощо. На сучасному етапі інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тобто поширюється на всі галузі виробничої і невиробничої сфер у всіх країнах світу. Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація – це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням роді зовнішніх факторів розвитку всіх державі створенням транснаціонального капіталу.

Транснаціональна корпорація ( ТНК ) – це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні. ТНК є найдинамічнішим елементом світового господарства. За мобільністю, здатністю до трансформації, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні форми господарських утворень. На відміну від них ТНК не прив’язані до конкретної території, а отже, здатні поєднати фактори виробництва різної національної належності і працювати в будь-якій частині ринку. Приклади ТНК : «Кока-кола» (США), «Мак Доналдс» (США), «Нестле» (Швейцарія), «Пилип Моріс» (США), «Проктор энд Гэмбл» (США), «Тойота мотор» (Японія).

ТНК виникли на початку 20 ст., а вже на початку 1980-х рр. у світі налічувалося близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, а наприкінці 1990-х – відповідно 53 тис. і 450тис. Головна компанія контролює діяльність дочірніх підприємств шляхом участі у їхньому капіталі ( більше 10% акцій ). ТНК контролюють від 20 до 25 % світового ВВП, а на торгівлю між материнськими фірмами та їх зарубіжними філіями припадає ⅓ світової торгівлі.

Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації третього тисячоліття . Розв`язання цього завдання здійснюється на різних рівнях суспільства. Світові проблеми обговорюються вивчаються й вирішуються в ООН, регіональні питання - у межах сучасних інтеграційних об`єднань, економіка окремих країн - державними установами, науково-дослідними організаціями.

Об`єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу праці, світових інтеграційних процесів. Одним з найважливіших етапів в інтеграції України у світовий простір є входження України до ЄС. Важливими етапами на шляху повернення України в Європу були підписання Угоди про Партнерство і Співробітництво між Україною та ЄС і ратифікація цієї Угоди Верховною Радою в листопаді 1995 року.

Особливого значення для поглиблення довіри до України та закріплення позитивного ставлення Європейської спільноти до нашої держави набуває вирішення питання про вступ України до Ради Європи , що вже відбувся .

Інтеграція у західноєвропейські структури та розвиток співробітництва з ЄС є не самоціллю , а засобом досягнення , в першу чергу , конкретних економічних цілей .Обсяг торгівлі між Україною та ЄС у 7 разів перевищує обсяг торгівлі України з США. Українські товаровиробники, у першу чергу з найбільш конкурентноздатних сфер української економіки - металургійної і текстильної промисловості, сільського господарства , певних сфер наукомістких та енергетичних технологій - мають отримати більше можливостей для експорту своїх товарів у Західну Європу.

Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об’єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства через її односторонній розвиток в межах СРСР, нерозвинені товарно-грошові відносини та національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.

Інтеграція України в світове господарство можлива різними, але водночас взаємопов’язаними шляхами:

-через активну та ліберальну зовнішньоекономічну політику; за рахунок формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування;

-через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; за рахунок інтенсифікації східноєвропейських інтеграційних процесів та формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури.

Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, слід ураховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань:

- відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенитету;

- нерозвиненість ринкових відносин;

- інерція погіршення економічного стану;

- запас соціальної витримки населення, який виснажується.

- велика питома вага фізично та морально застарілої техніки в складі основних виробничих фондів (понад 60 %), що стала результатом переважання екстенсивних методів розвитку економіки.

Включення України до будь-яких інтеграційних груп у такому стані, без чіткого бачення перспектив структурної реорганізації, може призвести до посилення негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки. І навпаки, участь України в інтеграційних процесах дасть змогу ефективніше й швидше виправити деформовану економіку, якщо вжити такі заходи:

- науково-технічне та технологічне оновлення виробництва для забезпеченням його конкурентоспроможності.

- підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для зменшення її зовнішньої залежності за рахунок формування власної міжгалузевої кооперації;

- формування умов для соціально орієнтованого розвитку національної економіки завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення.

У довгостроковому контексті очевидна орієнтація України на європейські інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС. Основні завдання зовнішньоекономічної політики України щодо ЄС та країн-членів цієї організації:

- своєчасне і комплексне вжиття економічних та політичних заходів, необхідних для початку переговорів з ЄС щодо створення в перспективі зони вільної торгівлі;

- здобуття послідовної підтримки з боку ЄС у питання якнайшвидшого приєднання України до ГАТТ, Світової організації торгівлі (СОТ);

- забезпечення безперешкодного доступу основних експортних товарів і послуг України на ринки ЄС тощо.

Україна стала членом МВФ, Світового банку, ЄБРР, а також має статус спостерігача в ГАТТ. Інтенсифікація процесу входження України у світове співтовариство ( приєднання до СОТ, інтеграція в ЄС ) зумовлює необхідність зміни принципів зовнішньоторговельних відносин. Для досягнення пріоритетів на міжнародних ринках слід сформувати експортну стратегію, яка б чітко визначала завдання розвитку експорту, як одного з чинників розвитку національної економіки.

52