IV част.:

На галявину вискакує з гущини сарна і, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витяга цікаву мордочку до кривавої смуги обрію, що червоніє на узліссі поміж деревами, і слуха.

V част.:

Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових звуків…

VI част.:

Аж ось ринуло від сходу ясне проміння, мов руки, простяглось до лісу, обняло його, засипало самоцвітами, золотими смугами, впало на синю від роси траву на галяві, де гостро на тлі золотого світла випинається струнка постать сарни.

Ідуть / дощі. // Холодні осінні тумани / клубочать / угорі // і спускають / на землю / мокрі коси. // Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає коли усміхнеться. Сірі дні змінюють темні ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись надто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим…

Понад самим берегом / в’ється в траві стежка / через усе село // Підеш тією стежкою // глянеш / кругом себе / і скрізь бачиш // зелене-зелене море верб / садків / конопель / соняшників / кукурудзи // та густої осоки //

От стеляться / розложисті // як скатерть // зелені левади // Густа // як руно // трава / й дрібненька // тонісінька осока / доходять / до самої води // Подекуди / по жовто-зеленій скатерті / розкидані темно-зелені кущі верболозу // то кругленькі // наче м’ячики // то гостроверхі // неначе топольки // Між м’якими / зеленими / ніби оксамитовими / берегами // в’ється гадюкою / Роставиця // неначе передражнює здорові річки // як часом маленькі діти / передражнюють старших // А там далі / вона / повилась / між високими верболозами // що обступили її / стіною з обох боків // Он верби / одступились од берега / й розсипались купами / на зеленій траві // Скрізь // по обидва боки Роставиці / на покаті / стеляться / чудові городи // жовтіють тисячі соняшників // що ніби поспинались / та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку // там далі // набігли над річку високі коноплі / й залили берег своїм гострим / важким духом // В одному місці / розрослись / чималі вишняки // а далі од берега // коло самих хат// ростуть / дикі груші / та яблуні // розклавши своє широке гілля понад соняшниками // а ондечки / серед одного городу / вгніздилась прездорова / стара / та гілляста / дика груша // розклала своє гілля трохи не при землі / на буряки та картоплю // Соняшники / заплутались своїми жовтими головами в гіллі //

Серед села // Роставиця / входить в широкий ставок//

Б. Олійник

Пісня про матір

Посіяла людям літа свої, літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу,

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко і тихо пішла за межу.

• Куди це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти,

• Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт,

• Та я не далеко – де сонце лягає спочити,

Пора мені, діти. А ви вже без мене ростіть.

• Та як же без вас ми? Та що ви намислили, мамо?

• А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?

• А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах, і золото на колосках.

• Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу,

Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь, не йдіть.

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Махнула рукою — злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі»,— і стала замисленим полем

На цілу планету, на всі покоління й віки.