16. Український романтизм, його особливості.

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

У основних рисах вона виникла у Сковороди, сформувалась остаточно у XIX ст. у П. Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція в українському романтизмі, виявляючи себе у творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, у працях М. Максимовича. її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що в певній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і мистецтві XX ст. Секрет такого впливу в тому, що основи цього філософського світогляду грунтуються на характерних особливостях національної психології і світосприймання українців.

16. Гуманістичний характер філософії Відродження.

Однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм, і Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і,над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.

16. Філософія епохи Відродження та її антропоцентричний характер.

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності.

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

46 Теорії про суспільство в епоху Відродження

Надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності.

В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду.

Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.

Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.

47 Потреба людської особистості в епоху відродження

Гуманізм - погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схоластики. Суперечка була принциповою - про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.

Орієнтації гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказ права людини на пошук істини; послідовний захист приватного індивідуалізму, відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя і доброчинність ототожнюються з корисністю); пропаганда любові та доброти як основи людських стосунків. Ідеологія гуманізму є найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане найбільш суттєвою характеристикою кожної філософської системи.

Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності. В античності панував елітарний підхід до людської діяльності, найвищою формою якої вважалися теоретичні пошуки - роздуми і споглядання, оскільки вони залучали людину до вічного, до сутності Космосу, а матеріальна діяльність (у тому числі мистецька) нібито занурювала в мінливий світ уявлень. Християнство вважало найвищою формою ту діяльність, яка веде до «спасіння» душі: молитву, богослужбові ритуали, читання Святого письма та ін. Усі види такої діяльності мали пасивний, споглядальний характер, що в результаті робило людину одномірною. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона немовби переймає на себе творчу функцію Бога, уособлює творче начало в мистецтві, політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності духовного і тілесного. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і творець в естетичному розумінні. Так, Аеонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) був художником і винахідником, Мікеланджело (1475-1564 рр.) - художником і поетом Разом з тим обидва зробили суттєвий внесок у розвиток філософії.

48. Міфологія,як спосіб первісної єдності людини і світу

Історично першою сходинкою в розвитку світогляду була сааме міфологія. Міфологія — це слово давньогрецького походження, яке складається з двох слів: мітос — сказання, оповідь і логос —слово, вчення. Тобто міфологія — це наука про міфи. Друге значення міфології — сукупність міфів, або фантастичних оповідей про явища природи й суспільного життя якоїсь країни або народу (міфологія слов'ян, давньогрецька міфологія тощо). У науці існували різні точки зору на виникнення міфологічних уявлень. Так, уже стародавні філософи дивилися на міфи як на зв чайні вигадки, що суперечать науці, хоча вони й не позбавлені певної художньої цінності. Пізніше міфи почали розглядати як закодовані в образній формі прояви первісної мудрості, яка для свого розкриття потребує спеціального тлумачення. Деякі науковці вважали, що міфи виникли внаслідок «хвороби» мови, тобто неправильного вживання слів і розуміння мовних конструкцій. Інші ж доводили, що міфи — це фантастичні уявлення про цілком реальні події та явища.Цей перелік можна було б продовжити. Це свідчить про те, що сама проблема виникнення міфологічного світогляду досить складна, й її вивчення триває. Але вже й сьогодні наукою зроблено чимало з вивчення міфології, що дає можливість схарактеризувати її головні

особливості.

49.Нова спрямованість філософії в епоху Нового часу

Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот — історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVІІІ ст. підготував .Велику французьку буржуазну революцію.

У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ—XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамка діалектики руху, а не розвитку.

50.Класична німецька філософія

Матеріалізм XVII-XVIII ст. при всій його прогресивної історичної ролі відрізнявся тим недоліком, що розглядав світ метафізично. Наприкінці XVIII - на початку ХIX ст. передові представники природознавства і філософії вже стали в тій чи іншій мірі долати метафізичний спосіб мислення. Все більш пробивала собі дорогу ідея розвитку природи і суспільства. У критиці метафізичних поглядів і в теоретичній підготовці діалектичного методу значну роль відіграли представники класичної німецької філософії І. Кант, І. Г. Фіхте (1762-1814), Ф. В. Шеллінг (1775-1854), Г. Ф. Гегель (177О -1831).

Для філософської системи Канта характерний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Матеріалістичні тенденції у філософії Канта виявляються в тому, що він визнає існування об'єктивної реальності, речей поза нами. Кант вчить, що існують "речі в собі", що не залежать від пізнає суб'єкта. Якщо б Кант послідовно проводив цей погляд, то він прийшов би до матеріалізму. Але в суперечності з цією матеріалістичної тенденцією він стверджував, що "речі в собі" непізнавані. Іншими словами, він виступив як прихильник Дністровська ГЕС. Агностицизм наводить його до ідеалізму. . Ідеалізм Канта виступає у формі _апріорізма. , Вчення про те, що основні положення будь-якого знання є доопитнимі, апріорними формами розсуди 2ка.

51.Джерела української філософської культури

Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії. Як відомо, філософія в Київську Русь приходить із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по-сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.

Д.Чижевський, колишній ректор Вільного українського sm3bepqhrers у Празі, казав, що українській філософії тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано.

Він вважав, що підставами для такої оцінки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури.

І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г.Сковороди, деякі ідеї О.Потебні та В.Вернадського), в цілому із цим твердженням можна погодитись. Але не можна не звернути увагу й на те, що в історії цивілізованої України не існує періодів, на яких би не була присутня філософія чи філософська думка; філософія супроводжує усю історію України. Звідси можна зробити висновок про те, що українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. В наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про українській національний характер має своє виправдання як в плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.

52.Роль і місце сковороди в розитку української національної філософії

Чи міг Г. Сковорода ознайомитися з ідеями Просвітництва? Коли він навчався у Києво-Могилянській академії, то ідеї раннього Просвітництва уже були відомі та впроваджувалися у навчальний процес. Але він на п'ять років покидав навчання в академії після того, як вивчив класичні і європейські мови, основи поетичного мистецтва та риторики. Він подорожував європейськими університетами тоді, коли в Києво-Могилянській академії поступово зростає зацікавлення до ренесансного арістотелізму, наукових здобутків європейських учених. Є припущення, що мандрівник у середині XVIII ст. найдовше перебував у Німеччині та Угорщині.

Тоді ж німецькі мислителі шукали шляхи до об'єднання нації, зокрема, через розвиток наукового знання. Вважалося, що розповсюдження освіти обов'язково допоможе вирішити соціальні проблеми. М Кашуба відзначає: "Характерний для Просвітництва культ розуму поєднувався у вольфіанстві з християнською вірою, усім символам - таємницям релігії вони намагалися дати раціональне тлумачення". У 30-х роках XVIII ст. в Німеччині виникають нейтральні щодо політики таємні організації, основна мета яких - розповсюджувати ідеї рівності та всесвітнього братерства, справедливості та релігійної толерантності. Це німецьке масонство було дуже популярним серед освічених людей.

Відомо, що, після перебування за кордоном, Г. Сковорода прийняв рішення не повертатися до навчання у Києво-Могилянській академії. Залишившись "вічним студентом", він розпочав практику домашнього вчителя.