10.Вірш поетів-емігрантів напамять.

11.Улас Самчук

Літературні псевдоніми — В. Данильчук і В. Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років,— Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак; криптоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років — УС, М.П., П.Б., Б.П., В.Р., М.К., Ф.Н. Також цілком офіційно митець мав впродовж життя два прізвища — Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт громадянина Канади 1975р. виписаний на Данильчука). Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Волині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній селянській сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького. Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим. У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — літературна діяльність. Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та публіцистичні твори. У 1922р. у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я країну...». У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Упас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю В. Авраменка. У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу Г переїхав до Німеччини. Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до? Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; Протягом- Г929—193Г pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі. У 1931—1935 pp. у нелегальних революційио-пропагандист-ських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВОфактично стала її бойовим підрозділом). У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Тори- говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність. 1937 р. була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував: Самчук. У 1938—1939 pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940 — 1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій. У 1941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», згодом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили. У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р. 1944 —1987рр. — період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948р. він переїздить до Торонто (Канада). Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянеіа Ді-Пі» (1979).-У 1980р. — вийшов останній з розпочатих! вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції. Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р. Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р. Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не тоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мис-тецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював У. Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цюпремію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив аі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з найкращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

12. Книга про народження Марії Марія народилася у бідній родині. Батько її працював у каменоломнях, тим заробляючи на хліб. Марія була першою улюбленою дитиною селянки Оксани, доброї вродливої молодиці. Дитина була здорова і красива. Коли Марії було шість років, кудись зник тато. Дитина довго чекала його і дивувалася. Татко загинув у каменоломнях. Настали голодні часи. Потім захворіла і померла мати. Дитина опиняється у тітки Катерини, у якої і так багато дітей, а в хаті нестатки. Дивитися за дитиною було нікому, вона ходила брудна й обірвана, з часом мусила працювати. У дев’ять років Марія почала самостійне життя — найнялася до Мартина Заруби. Родина Заруби поставилась до неї добре, дівчину відгодували, добре одягали і мили. Марія працювала завзято, ні в чому не знала втоми і весь час співала. Скоро вона стала вродливою дівчиною, і на неї почали задивлятися парубки. Та Марія лишалася байдужою. Але прийшов і її час: вона закохалася у наймита Корнія, що незабаром мав іти у рекрути. Недовго мали щастя закохані, скоро Корнія забрали у матроси. Марія залишилася сама і все чекала якоїсь звістки. Корній про себе не повідомляв. До Марії почав залицятися заможний Гнат Кухарчук. Він терпляче ставиться до відмов Марії, дарує їй подарунки. Деякий час Марія не може навіть думати про нього, але від Корнія немає ніяких звісток, і зрештою дівчина зважується вийти за Гната заміж. На своєму весіллі наречена почувала себе, наче на похороні. Та все ж трималася гідно, весь час звертаючись за порадою до Гната. Той був щасливий. Молодий не міг натішитися своєю дружиною, весь час намагався бути коло неї, дарував подарунки, читав книжки. Та для Марії це, скоріше, було тягарем, ніж задоволенням. Та ось відчула вона під серцем нове життя і відразу повеселішала. Народився хлопчик Роман, і Марія наче знову віднайшла сенс буття. Весь свій час присвячувала вона дитині. Щасливий був і батько. Півторарічний хлопчик захворів, весь час плакав уві сні. Сон віщував Марії недобре: снилося їй, що прийшла її покійна мати і забрала із собою дитину. Невдовзі Романко помер, а разом з ним померла і душа Марії. Народження мертвої дитини вже не справляє на неї такого враження. Потім Марія неначе збожеволіла: почала ходити на вечорниці, залицятися до парубків, зовсім занехаяла господарство. Гнат нічого їй не говорив, тільки мовчки страждав. Посварившись з братом, він мусив вибратися з дружиною до комори, де вони тепер і жили. У цей час приїжджає у відпустку Корній, який зовсім не помічає змарнілої молодиці, що колись була красивою голосистою дівчиною. Ніщо, здається, не могло б завдати Марії таких страждань, як ця неувага коханого чоловіка. Гнатові вдається повернути Марію у сім’ю за допомогою сусідки Гапки, яка викликає у жінки ревнощі. Скоро у Марії народжується донька Надійка, якій теж не судилося прожити довго: через два роки вона помирає від тифу. У цей же час сталося нещастя з Гнатом. Перебивши у лісі ногу, він потрапив до лікарні. Марія залишається сама на господарстві. Тут і зустрічається молодиця з Корнієм, що повернувся після семи років служби додому. Матрос береться допомогти їй, і Марія всією душею припадає до нього, хоч той б’є її, примушує страждати. Та Марія щаслива бути поруч з коханим. Після повернення Гната з лікарні вона розлучається з ним і йде жити в обдерту хату Корнія, забравши дві десятини посагу та корівку. Книга днів Марії Важко жилося Марії на новому господарстві. Корній, що звик зовсім до іншого життя, спочатку не дуже розуміється на селянській праці. Жорстоко ставиться він і до жінки, навіть примушуючи її позбутися нового життя, що зародилося у ній. Але Марія хапається за все, намагаючись зробити своє життя спокійним і забезпеченим. Вона голодна, але щаслива. Коли Марія знову завагітніла, Корній вирішує одружитися з нею. У них народився син Демко. За дитиною вже не було часу так доглядати, як за попередніми, але воно якось собі росло. Корній взявся за господарство, і все у них пішло на лад. Скоро поставили нову клуню, хату, з’явилися коні. Подобрішав він і до дружини. Щастю Марії не було меж. Скоро народилося у них ще двійко дітей: Надійка і Максим. Але почалася війна, і Корнія забрали до війська. Прийшов від нього лише один лист, а більше нічого не чути. Марія намагалася підтримати своє господарство, але це було дуже важко. Біля неї знову з’являється Гнат і пропонує свою допомогу. Марія відмовляється. Помітивши страждання Гната, та ж сусідка Гапка, що колись повернула Марію до сім’ї, закидає Гнатові думку, що, опинившись у тяжкій скруті, Марія мусила б прийти до нього. На Великдень, коли Марія була в церкві, її подвір’я запалало з усіх боків. Попеклася худоба, згоріло зерно. Свідки вказували на Гната, але Марія відмовилася свідчити проти нього. Сусіди допомогли їй обсіятися та покрити соломою хату. Зустрівши Марію, Гнат божиться, що не підпалював її хати і розказує страшний сон: він бачив, як її середній син Максим (значить, буде ще один) у страшному льоху відрубав їй сокирою руку, за що Корній зарубав тією ж сокирою його. Чоловік знову пропонує допомогу, але Марія відмовляється. Повертається з війни Корній і починає відновлювати господарство. Вони знову тяжкою працею піднімаються на ноги. Народжується третій син Лаврін. Сини ростуть зовсім різними. Демко стає помічником у господарстві, Максим же лінивий, ні до чого не хоче докладати рук. Радує Марію її дочка, роботяща, ласкава. Лаврін вдався дуже розумним. Як виростає Демко, його забирають у рекрути, і через деякий час сім’я стримує повідомлення, що він загинув. Відмолюючи його душу у церкві, Марія бачить серед ченців Гната. Потім надходить звістка, що Демко живий. Він пише матері, щоб вона надіслала йому житніх сухарів. Кожного дня надсилає мати синові посилки, але звістки більше не отримує. Приходить 1917 рік. Скрізь відбуваються якісь страшні і тривожні, мало зрозумілі простій людині події. Максим подався з дому шукати легкого хліба, а Лаврін навчається у школі, вірить в ідеї національного відродження. Згодом Надійка виходить заміж за колишнього матроса Архипа Паньківа. До родини приїздить Максим, що зрікається усіх моральних цінностей своїх предків і закликає всіх до атеїзму. Корній виганяє його з хати. Книга про хліб Господарство Корнія і Марії занепадає. Доводиться віддати корову, а покоси толочать вояки, що проїжджають повз село. Повернувся з фронту Максим, який повідомляє батьків, що хоче одружитися, і виганяє їх з хати. Марія, Корній та Лаврін вибираються з рідного подвір’я у спорожнілу хату односельчан, яких відправлено до Сибіру. Надійка чекає народження дитини. Її чоловік поступово привчається хазяйнувати на землі. Здається, що вона має бути щасливою. Україна працює і віддає свій хліб державі, у той час як по її селах люди пухнуть з голоду. Корній, Марія і Лаврін тяжко працюють на своєму господарстві, але їсти нема чого. Надійка розказує, що у них відібрали весь зароблений хліб, і останнє, що у неї залишилося. Максим заявляє на свого брата Лавріна, і того заарештовують. Даремно Марія намагається відшукати хоч сліди свого молодшого сина. Крім того, Максим зрікається своїх батьків куркулів. Люди годуються зібраним, краденим на полях зерном, гнилою картоплею, що залишилася після збирання, лободою. Багато селян помирає з голоду. Архип разом з кількома чоловіками зважується підрити монастирські комори, де зберігався хліб. Його забрали, і він уже не повернувся. Гнат у чернечій рясі проповідує кінець світу. Хворіє Надійка, Марія від голоду вже не може пересуватися. Корній намагається якось прогодуватися, вполювавши зайця. Піднімає навіть руку на свого собаку, але не може вбити старого товариша. Надійка задушила дитину і збожеволіла. У нестямі Корній іде до свого старого подвір’я і вбиває сокирою їхнього середнього сина Максима, що є ніби уособленням усього страшного, що випало на долю чистих і працьовитих людей. Після того він іде з дому, щоб померти. З’являється Гнат і визнає, що це він підпалив колись хату Марії з любові до неї. Та жінці вже все одно. У неї немає сил жити. Настає останній 26258-й день її життя. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Роман Уласа Самчука "Марія" став сенсаційною подією в українській і світовій літературі. Сенсаційним перш за все у романі описані страшні події голодомору 1933 року, спрямованого на знищення української нації як у фізичному, так і в психологічному розумінні. Написаний роман теж був у 1933 році. І хоча У. Самчук не перебував на той час в Україні, він міг ознайомитися з багатьма фактами того страшного року, які потрапляли перш за все у зарубіжну пресу. Решту реконструювала його письменницька уява. Роман "Марія" розгортається у двох планах: психологічно-особистісному та соціальному, загальнолюдському. Причому чисто побутові на перший погляд події поступово, з наближенням до третьої частини роману, набувають все більш узагальненого звучання. Образ Марії теж поступово перетворюється на образ усіх матерів-страдниць, яким і присвячує У. Самчук свій роман. Недаремно, мабуть, вибирає він для своєї героїні ім’я Божої Матері. Люди зображені в романі не ідеалізовано, а з усіма притаманними їм людськими вадами, добрими і поганими рисами характеру. Так і Марія не завжди є селянським ідеалом жінки. Але вона за будь-яких обставин залишається щирою у своїх почуттях і ніколи їх не зраджує. Особливо підкреслено в її образі переживання почуття материнства і нерозривний зв’язок із землею як джерелом життя. Співець селянського світу, Улас Самчук саме в цьому бачить порятунок для людської душі. У традиційному ключі використаний письменником мстив про трьох рідних за народженням братів, які виявляються насправді зовсім різними і йдуть різними шляхами. Так, Демко гине у німецькому полоні, найкращий та найщиріший син Лаврін зникає у нетрях в’язниці, а Максим стає хижаком, ніби уособленням страшної машини, яка чавить рідну землю. Мотив цей використовувався й іншими українськими митцями: Ліною Костенко, А. Головком. Особливо поширений він у фольклорі. Твір написаний у високому стилі художнього життєписання і розвивається за власним ритмом, що задається часовими проміжками між подіями життя головної героїні.

13. Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Ма-рiїною значно строкатiша. “Провiсники лиха” раз у раз вриваються у її долю…” Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з “великим набубнявiлим животиком” дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком “у художньому стилi художньої агiографiї”. Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: “Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку”. I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує “житiйний”, а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, “iм’я їй Марiя”. Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: “У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’ється, розцвiте й пiзнає добро i зло”. А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це – радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях – то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi – бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках – наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою – сама героїня…Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука “Марiя” i, звичайно, життя. Розв’язка твору трагiчна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як “воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: “Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!”

14. Іван Багряний (2 жовтня 1907 — 25 серпня 1963) вписав своє ім'я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. «Стара» еміграція вийшла за кордон порядком оборонної війни з окупантом, вона не жила під окупантом, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. Коли останні ар'єргарди Української Армії відходили за Збруч, покоління Багряного було у віці 12-15 років. Зокрема і дванадцятилітній Іван Багряний, син охтинського муляра Павла Лозов'яги, на власні очі бачив заграви українсько-російської війни, терор московських більшовиків. Бачив, як північні наїзники вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч повалили на смерть його коханого діда-пасічника. Але країна не могла емігрувати. Вона вирвала у ворога компроміс нової економічної і національної політики, юридичне визнання її самостійности (конституція СРСР) і була далі у відродженні. Відродження, як і весну, не можна скасувати. Тому неминуче Україна почала перемагати в нерівному радянському компромісі з Москвою. У це змагання втягалось і підростаюче покоління Багряного, поспішаючи добути освіту і позицію на великому фронті. Строки історії були невмолимо короткі — встигла чи не встигла нація стати на ноги; встиг чи не встиг юнак закінчити вищу освіту; мусів чи не мусів пройти крізь масові примусові організації профспілок, комсомолу, партії; встиг чи не встиг знайти себе і своє життьове покликання — а вже над головою шумить нова гроза тотального вражого терору. Зламавши компроміс і договір (яким була конституція), Москва нищила безоружну країну кулею, депортацією, тюрмою і організованим голодом. Стався геноцид — замах на Відродження, на всю націю. Іван Багряний мав 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Багряний разом із сотнями тисяч поїхав у концтабори Далекого Сходу з вироком на п'ять років. Що встиг він зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марія», роман «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозиційній добірній групі письменників МАРС (Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його на «зека» — в'язня далекосхіднього концтабору. Втеча, бездомність, мандри і поворот до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, а вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все це описане в романі «Сад Гетсиманський», що його вважають значною мірою автобіографічним. Друга світова війна дала «вихід» на Захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь унтерменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх остались емігрантами. Не еміграція, а «ісход», не група однодумців, а неймовірна мішанина маси — колишніх в'язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; таких, що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і таких, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Коротко — це вийшов конгльомерат отієї соціяльної каші, на яку перетворив комуніст-окупант суспільство України. З цієї каші не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала для втікачів не країною політичного азилю, а країною концтабору. На еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля. І от серед такого хаосу і тьми кромішньої залунав голос Івана Багряного. Спершу це був голос письменника, голос «Тигроловів». «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли з радянського раба шкуру зека, оста, «советського человека» і показали під нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД і вирвався у вільний світ, здався таким зухвалим і перебільшеним, що Мосендз і Клен вирішили спародіювати Багряного-Многогрішного в вигаданому ними гумористичному Горотаку. Одначе Горотакові не вдалося подолати Багряного так, як Стрісі — Семенка. Многогрішний переміг, і Горотак вийшов лише симпатичним, буквально дружнім шаржем. Горотак тільки збільшив популярність Багряного-Многогрішного. Кажуть, Багряний належав якийсь час до ОУН. Степан Бандера нібито відпустив Багряного на власну волю творити власну партію з емігрантів із УРСР, визнаючи нібито, що ОУН політично не впорається з цим завданням. Якщо це було так, то було слушно. Ні в які-бо готові форми не міг уміститися чвертьсторічний досвід України в складі СРСР з двома світовими війнами й двома тоталітаризмами як рамками і як тлом. Ні форми ОУН, ні форми українського соціялізму чи ундизму не могли вмістити й оформити того, нового, ще не визнаного в історії політичного досвіду України. Тут мусіли сказати своє слово ті, в кого той досвід був вписаний і на сердці, і на шкурі. Багряний, щедро обдарований імпульсом чи інстинктом ініціятиви, першим сказав це слово, якщо не вважати статті Аркадія Любченка «Україна живе!», написаної зразу після втечі з України більшовицького окупанта 1942 року. Памфлет-брошура Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» — це ніби перша політична деклярація прав і гідності людини і нації з-під московсько-більшовицького тиску. Вона вийшла в розпалі примусової репатріяції колишніх радянських громадян, яка супроводжувалась і тихими, і голосними трагедіями насильства, тортур, знищення. Колишні зеки, ости, полонені ховалися під іменами чужих націй і людей, не сміли признатись, хто вони і звідки. Брошура Багряного сказала все за них. Сказала кількома мовами, будучи перекладена також на англійську, еспанську, італійську мови. Кожний остівець читав її, і пригортав до грудей, і показував чужинцям як посвідку своєї особистости. Багряний повернув людині її політичну пам'ять. Він почав з того, як у нього на очах московські більшовики вбили його дядька і діда і як було розстріляно відродження його народу та вчинено геноцид. Комунізм — найновіша фаза російського імперіялізму і засіб знищення підвладних йому націй — в тому числі української. Супроти цієї сили виникає явище емігрантів з УРСР і їх рішучість до політичної боротьби. За деклярацією пішло діло: організація газети і видавництва «Українські вісті» і УРДП. Українець із УРСР має багато плюсів, але одного йому бракує: школи політичної самоорганізації і самодіяльности. І то зовсім не через банк вроджених якостей, а тому, що підросійська Україна взагалі ніколи не мала і п'яти років елементарної свободи для практичної громадсько-політичної ініціятиви і самоорганізації. Анахронічні догматичні спори про соціялізм, а також вплив моди віку творити партію за принципом провідництва та ідеології, а не практично-політичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва і УРДП. Вони також стали на заваді того, щоб цей осередок став школою політичної самоосвіти, з одного боку, а з другого — оперативною базою для виконання найдоконечніших практичних завдань, що їх поклала на еміграцію поневолена батьківщина. Все ж нехай і в ослабленому, супроти першого засягу, вигляді, але Багряний таки зумів 17 років, до самої смерти, провадити незалежне видавництво і партію, а при тому ще й зробити вклад у заснування і діяльність УНРади. Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, що зумів найти групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями на базі безумовного визнання державної самостійности України. Це Алексінський — знана постать у політичній історії Росії нашого століття. Алексінський вже і переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та видавав у видавництві «Українські вісті» свій орган «Освобождение». Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і час, а головне — забирали його здоров'я, бо творили йому численних ворогів, які не давали спати новому противникові. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба навіть і на власну родину тиснути. Але з другого боку організований Багряним гурт ентузіястів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» чужими мовами. Ця симбіоза письменника з його партією не була випадкова. У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у повістях «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірности, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація. Уявляю, яка дорога була кожному не тільки уердепівцю оця велика реабілітація людини, нищеної під наклеюваними їй ярликами «ворога народу», зека, оста, бандита тощо. За це будуть вдячні письменникові мільйони й по той бік заслони. Це підкреслив і чужинецький критик Юзеф Лободовський у статті про «Сад Гетсиманський»: «Парадоксально, ця книжка, де діються справді несамовиті речі і безперервно поневіряється людська гідність, є по суті одним безперервним хоралом на честь людини і її духових вартостей. Багряний описує таку страшну дійсність, про яку Кестлерові навіть і не снилося. А все ж таки «Тьма опівдні» є книжкою понурою і гнітючою. Натомість «Сад Гетсиманський» закриваємо — не біймося цього банального вислову — з почуттям духового підсилення. Що страшніші речі діються в книжці, то більшу віру в людину викликають у читача». «З одного боку книжка Багряного є разючим документом радянської дійсности, який перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане; з другого ж боку — є виразним свідоцтвом глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків» («Культура», 1951, ч. 1). Лободовський вловив ще одну прикмету Багряного-письменника — його здібність до оптимізму серед трагедії, його гумор серед відчаю, його «кошмарний гротеск». Людина Багряного перемагає «в глухій війні, що провадиться на величезних просторах євразійської імперії». За ці високі прикмети критик терпить письменникові його вади, що походять не то з браку часу, не то з незавершення літературної культури. Це деклямаційність, многословіє, резонерство, сировість, неочищеність. Ці хиби є в прозі, і в поезії, і в драмі Багряного. Але найбільше позначились вони на поетичному його доробку, де такі шедеври, як «Собачий бенкет», є винятком. Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Шерех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією повістю «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі». («Твір про мистецтво стріляти», «Українські Вісті», 1947, 6 квітня). Щедра і прихильна критика у англосакській і німецькій пресі свідчить про те, що «Тигролови» стали новим — і саме українським — словом у пригодницькому жанрі світової літератури. Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований щедро силою і талантом. Ішла ця сила з глибокого коріння його в українському житті сучасному і минулому. Він мав чудове відчуття ритму сучасности і ритму минулих віків. І тому так природно зринає в ліпших бароккових своєю природою місцях його творчости якась підземна течія древнього багатирського епосу, казки, думи. І все це поєднується з доброю усмішкою людини, яка така сильна, така любляча, що при всій своїй шаленості може обійтись і без помсти за всі незчисленні образи і кривди, завдані їй своїми і чужими. Гора наклепів на Багряного вивершилася в 1963 році, перед його смертю, брудною книжкою «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного». Підписана псевдонімом, ця книжка має прямий логічний і змістовий зв'язок з радянськими нападами на Багряного. Вона свідчить тільки про його вагу як письменника і діяча. У Достоєвського є одне місце про талант і нікчемну злобу: «Ти ще нікому непотрібний, тепер ніхто тебе не знає і не хоче. Так світ іде. Почекай, не те ще буде, коли взнають, то в тебе є обдарування. Заздрість, дріб'язкова підлість, а найбільше глупота наляжуть на тебе сильніше за злидні. Талантові треба співчувати, йому треба, щоб його зрозуміли; а ти побачиш, які пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в ніщо і з презирством дивитися на те, що в тобі виробилося тяжкою працею, терпінням, голодом, безсонними ночами. А ти задирливий, ти часто недоречно гордий і можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать шпильками». І замучили. В листі-оголошенні згаданої вище пасквільної книжки написано, що вона «є вбивчою для Івана Багряного». Шизофренічна своєю одвертістю претенсія бути вбивцею. Насправді це була тільки остання шпилька серед страстей тієї української Голготи, що її пережив і змалював Іван Багряний.

15. Роман «Сад Гетсиманський» є гімном людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини винуватих. В творі йдеться про трагічну долю сім'ї сільського коваля Якова Чумака, зокрема, його наймолодшого сина Андрія.

Прізвища змальованих у романі слідчих НКВС, тюремних адміністраторів, в'язнів не вигадані. Автор, як він сам говорив, зберіг їх для того, щоб нащадки знали катів народу, а жертви не залишилися безіменними.

Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами і жертвою. Слідчі відстоюють штучний, неприродний світ, в якому «людина є пшик» і де «людей вистачить», скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним гуманістичний світ, де вічна лише людська душа, а політичний режим — минущий. Андрій і його слідчі, мов Христос і Понтій Пілат, проходять перед грядущими віками, перед нами і перед нашими дітьми, і далі-Слідчі Великій, Фрей, Сергеев, Донець — породження невмолимого механізму сталінської репресивної машини. У кожного з них свої методи і стиль роботи, своя знівечєна доля і душа, але спільний на всіх страх і приреченість, приховані жорстокістю і цинізмом.

Андрій же, як і його брати та друзі з ув'язнених, — натура духовно цілісна. Він не жертвує собою чи будь-ким в ім'я ідеї, вігі живе в ім'я того, у що вірить. Як і для більшості однокамерників, для Чумака головне — не втратити в собі Людину серед цього ґвалту, не стати «пшиком», не визнати себе винуватим без вини.

Страшним був вирок для дітей сільського коваля Чумака. Чотирьох синів і зовсім юну сестру їх Галю засуджено до розстрілу. Ніхто з них не просив помилування, бо не визнавав «пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою», як і «соціалізму, будованого тюрмою і кулею». Заміна розстрілу двадцятирічною каторгою мало що змінила в їхньому сплюндрованому житті. Але віриться, що і через ці довгі роки вони пройдуть без злості і ненависті, винесуть все, що приготувала їм доля, залишаться справжніми патріотами України.   Тема викриття сталінізму логічно продовжується і в романі "Сад Гетсиманський". До певної міри цей твір, як і "Тигролови", є автобіографічним. У ньому подано детальні описи тюремного побуту, допитів, тортур. Зіставляючи певні факти з біографії Івана Багряного і головного героя роману, ви можете побачити, що в їх долях є, звичайно, багато спільного. Однак помилково було б ототожнювати Андрія Чумака з автором, так само, як помилково було б ототожнювати з автором головного героя "Тигроловів" — Григорія Многогрішного. Гадаємо, що в даному випадку власна "тюремна практика" заставляє художника мимоволі переходити на стиль мемуарний, а то й документальний. Це й дає підставу говорити про автобіографічність як "Тигроловів", так і "Саду Гетсимансь-копу".      Роман "Сад Гетсиманський" є гімном людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини винуватих. У ньому йдеться про трагічну долю сім'ї сільського коваля Якова Чумака, зокрема, його наймолодшого сина Андрія.      Перед смертю старий Чумак хотів сказати синам останні напутні слова, дати свій духовний заповіт, який, на його думку, зміцнюватиме їхні сили, допомагатиме витримати у складному житті іспит на людяність. До батьківської хати злітаються сини-соколи: командир стрілецької дивізії Микола, моряк—чорноморець Михайло, військовий пілот і командир Сергій та наймолодший, інженер і арештант, Андрій. Сповнені журбою, бо не застали батька живим, і радістю зустрічі через багато років брати не встигли й розглянути один одного, як у хаті з'явились енкаведисти і заарештували Андрія. З цього моменту й розпочалися для братів "Дантові кола" знушань, образ і провокацій.      Прізвища змальованих у романі слідчих НКВС, тюремних адміністраторів, в'язнів не вигадані. Автор, як він сам говорив, зберіг їх для того, щоб нащадки знали катів народу, а жертви не залишилися безіменними.      Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами і жертвою. Слідчі відстоюють світ, в якому "людина є пшик" і де "людей вистачить", скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним світ, де вічна лише людська душа, а система — минуща. Андрій і його слідчі, мов Христос і Понтій Пілат, проходять перед грядущими віками, перед нами і перед нашими дітьми, і далі-Слідчі Великій, Фрей, Сергеев, Донець — породження невмолимого механізму сталінської репресивної машини. У кожного з них свої методи і стиль роботи, своя знівеч єна доля і душа, але спільний на всіх страх і приреченість, приховані жорстокістю і цинізмом.      Андрій же, як і його брати та друзі з ув'язнених, — натура духовно цілісна. Він не жертвує собою чи будь-ким в ім'я ідеї, вігі живе в ім'я того, у що вірить. Як і для більшості однока-мерників, для Чумака головне — не втратити в собі Людину серед цього ґвалту, не стати "пшиком", не визнати себе винуватим без вини.      Страшним був вирок для дітей сільського коваля Чумака. Чотирьох синів і зовсім юну сестру їх Галю засуджено до розстрілу. Ніхто з них не просив помилування, бо не визнавав "пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою", як і "соціалізму, будованого тюрмою і кулею". Заміна розстрілу двадцятирічною каторгою мало що змінила в їхньому сплюндрованому житті. Але віриться, що і через ці довгі роки вони пройдуть без злості і ненависті, винесуть все, що приготувала їм доля, залишаться справжніми патріотами України.           Згодом у романі "Сад Гетсиманський" (1950), який Володимир Винниченко назвав "великим, вопіющим і страшним документом", письменник наголосить: "Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.      Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом".      Іван Багряний на доказ правомірності "першої тези" знову кидає людину у вогненну пащу диявола, "обираючи" для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Ан дрія Чумака. Розповідає про чотирьох синів старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби духовно підтримує і "супроводжує" свого наймолодшого — Андрія — лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, у якій він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі Дантові кола тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій кривавої єжовської епохи. І знову, як за Григорієм Многогрішним, так і за Андрієм Чумаком, вивищується постать їхнього творця, який наділив своїх героїв власними переживаннями,' а головне — спогадами, враженнями. "Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в'язнів (за винятком кількох змінених), — є правдиві", — зазначив Іван Багряний на передтитульній сторінці "Саду Гетсиманського". Волів, щоб світ знав і цих державних тигроловів і щоб їхні жертви не пропали безвісти, безіменні, намагався детально виписати, іноді й на шкоду художності, страшний щоденний побут безневинних грішників цього пекла на землі. Авторська уява тут була недоцільна, творяща емоційна сваволя його образного мислення згасла перед глухою пітьмою сталінського тюремного пекла, в якому методично перетворювали людину на безлику, пасивну, гидотно покірну істоту.      Та славний ковальський рід Чумаків — чотирьох братів і сестри Галі — не скорився, не зламався під жорстоким тиском катувань, провокацій, інсинуацій, підлот, брехні... Брати вистояли. Вистояла і Галя, але не витримала знущань її психіка. Усіх їх прирекли до розстрілу, але розстріл замінили двадцятилітньою каторгою...      Цей роман — високий злет талановитого художника в ім'я ідейно-мистецького утвердження нескореності людини, для якої почуття національної гідності, патріотизм, моральна чистота та вірність заповітам, традиціям роду і народу є органічними, природними як саме життя, як дихання, як потреба діяти, боротися, перемагати. І брати Чумаки — Андрій, Микола, Михайло, Серьога — перемогли. Вони живі, і вони йдуть. "Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависти, не здаючись доти, доки її не перейдуть".      Примат мемуарності, документальної вірогідності описаних подій, напевне, відіграв значну роль у тому, що роман "Сад Гетсиманський", як і "Тигролови", як і публіцистичний лист-пояснення І. Багряного "Чому я не хочу вертатись до СССР?", були перекладені на англійську, німецьку, французьку, італійську мови. Бо це був, по суті,, перший у світовій літературі художній твір про дійсний стан речей у "шостій частині світу" — країні тюрем НКВД, концтаборів, етапів, допитів, провокацій... Європейська критика, зокрема члени французької Академії Гонкурів Андре Біллі та В. Вельмен, на сторінках "Ле Фігаро літтерер" (1961. — 13 травня) і тижневика "Ле Нувель літтерер" (1961. — 8 червня) відзначили емоційно пружний, експресивний, поетичний стиль Багряного-гуманіста.