51.Григір Тютюнник

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей. Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5). Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера». Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості. 1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді. Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р. У 1968р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань. У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін. На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p. В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного». Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

52. Новела - улюблений жанр письменника Григора Тютюнника. Григір Тютюнник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Тому більшість йокі творів – це невеликі оповідання. У короткій новелі він умів повно розкрити внутрішній стан героя. Сучасне село – найглибший біль письменника. Новели «Кленовий пагін», «Вуточка». Старенькі, наче забуті Богом і людьми, герої до останніх днів чекатимуть звільнення від своєї фатальної самотності. Хоча саме це чекання тримиг їх на цій землі.  (Найболючіша проблема, порушена у творі, І це стан українського села. З Катрями, що від’їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. У творі розкрито суть міщанства, показано ті негативні зміни в народному характері, які відчутно далися взнаки за останні десятиріччя.

53.  Три зозулі з поклоном  «Я виходжу з—за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями—однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,— хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни». На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина...      Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, «ті, що твій тато садив, як у селі говорять».      Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи.      Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться.      Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить:« Вона любила твого тата. Ати на нього схожий...      Марфа (тоді їїу селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист».      Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині — і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в'язала.      Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко,— височенний, худющий,— Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: «Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?» Поштар відповідав, що нема.      «— Не брешіть, дядечку, є...      —  Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.      — Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу...»      Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.      «— Ні—ні—ні, дядечку! —аж похлинається від щирості Марфа» і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.      «— Чорнила слізьми не розмаж,— каже Левко й одвертається: жде.      Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йомулиста; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:      —  Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Спасибі, дядечку, рідненький...»      І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка.      Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить — не висушить сльози у її очах.      Хлопець питає у матері, хто це їй розказував — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.      « — І ви на неї сердилися?      —  У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.      — А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?      — Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове».      Марфа набагато молодшою була за тата—хлопця. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто.      Коханий ж її якось і не старів. «Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне».      А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. «Дивиться ними — як з туману».      Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало, втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама — другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме — розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) — їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього — немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять — наче дві свічечки голубі. До тата... Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів'я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько.      «Ти, Михайле,— кажу,— хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».      А він:      «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться».      Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам'яніли від болю.      Останній лист від тата      «Софіє! Соню!      Глянув оце на себе в дзеркальце — увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь.      Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі.      Їжа смачна, «вдягачка» звичайна, селянська.      «Сю ніч снилася мені моя сосна... а за нею річки сине крило...      Соню!      Не суди мене гірко. Але я нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.      («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».)      Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.      Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»      Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного — Марфа і тато? А ще думається йому:      «Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»      «Тоді не було б тебе...» — шумить велика «татова сосна».

Повертаючись додому, хлопець помічає, що сусідка Марфа Яркова щось дуже пильно його розглядає. Мати пояснює, що Марфа любила його батька, а він на нього схожий. Потім мати згадує, що Марфа завжди першою відчувала, коли від тата має прийти лист, бігла до пошти і вмовляла листоношу дати їй хоча б потримати дорогоцінний трикутник. Платила за це карбованець і обливала листа гарячими сльозами. Вона, Соня, все те бачила, завжди бігла за Марфою з поля слідком. Сама ж ніколи так не здогадувалась про листи. Марфа була молодшою за батька, але він завжди виглядав молодим, був показним, сильним, красивим. Дівчині не пощастило з чоловіком, от і закохалася вона, хоч Михайло приводу не давав, тримався осторонь. Тільки в останньому своєму листі написав: "Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу".

54. ЗАВ'ЯЗЬ      Дід Лаврін питає онука, куди це він налагодився, і підсміюється, ніби й справді щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову сорочку надів і волосся на голові прислинив,— може, він на збори йде?      У хаті потемніло так, що й по кутках цвілі не видно. Картопля біліє — попускала паростки, в землю проситься.      Пора хлопцеві вирушати.      Бере пляшечку одеколону, поливає носовик, а дід сміється. В'їдливий страх! І Миколка (так звуть хлопця) знає чого.      Тож було, як вечір настане, то дід і починає розказувати, як їм у австрійському полоні жилося. А взимку колядок разом співають на печі: дід басом, а Миколка — альтом.      «А тепер — минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок...»      Хлопець іде до дверей, а дід застерігає, що, мовляв, як жениться на тій прояві, то кислиці йому снитимуться. Миколка просить діда перестати, а він своє: «Бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!»      «— Просто в неї міцний характер,— кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.      —  Еге ж,— бубонять,— і тюрма міцна, та чорт їй рад...» Хлопець хряпає дверима й виходить на поріг.      Надворі пахне молодим листям, торішніми бур'янами і мокрим попелом. Садок уже відцвів і густо вкрив землю білими пелюстками.      Десь далеко в степу тремтить червона заграва — видно, трактористи палять стару солому.      Миколка йде садом на край вулиці, до провалля, і вже здалеку бачить маленьку білу постать. То — Соня. Жде... Хлопцю здається, що він ширшає в плечах, твердішає його крок і ось—ось підлетить. А от голосу — нема...      «— Соню,— белькочу шепеляво й противно,— це ти?      — Ні, це не я,— озивається вона й потихеньку сміється.— Це — мара...» Потім міцно бере хлопця під руку і пропонує показати сніг у проваллі. Вони лізуть у чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима. У проваллі справді пахне талим снігом, а під ногами щось рипить і гуде.      Соня закидає голову і лоскоче підборіддя юнака гарячими губами: «Бач, крига... а ти не вірив».      Очі у дівчини якісь дивні: наче й злякані трішки, й сміються. «У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться...      «А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж таке. Он і в кіно показують... — і шия перестає гнутися, дубіє».      А Соня вже й не сміється, сердита якась. Ні, вирішує хлопець, краще другим разом. «Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:      —  Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?      —  Ого, коли б ні! — вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку».      А Соня сердито пручається з рук і ошпарює злим поглядом. «— Пусти! Силач...      —  Підсковзнувся,— мимрю,— хіба ж я винен, що тут слизько?» Соня норовисто відвертається і мовчить. А в Миколки перед очима з'являється насмішкувате лице діда Лавріна. Може, він і правду казав, що — кислички снитимуться...      Згадка про діда робить хлопця сміливішим. Він рішуче починає видиратися з провалля.      «— Миколко, а я? — жалібно шепоче Соня.      І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.      —  Навіщо ж ти...аж за вухо, дурненький... — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно.— Ходім уже, бо тут холодно». Миколка не допомагає дівчині, а майже виносить її вгору на руках. І почуває, що сили в нього, немов у вола. Соня озирається і говорить, що як чудно — кругом садки цвітуть, а там, у проваллі, сніг...      « Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.      — Ти не змерз? — питає.      Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:      — Та н—наче ні...»      У степу вже майже розжеврілось, а в борознах, наче сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. «Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь.      Соня мріє: якби їй таке намисто — вік би не знімала. А Миколка обіцяє, що як вивчиться на шофера, то обов'язково купить.      Дівчина говорить, що вишиватиме йому сорочки, гарні—прегарні, кращі, ніжу лавці продають. «Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором'язливий шепіт:      —  В сто раз кращі... милий... в тисячу! А далі вже нічого не бачу і нічого не чую...»      Потім вони довго ще сидять на лавочці, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо мчать ранні машини на базар і шофери кричать з кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.      Розходяться далеко за північ, ледве переступаючи «солодку пекучу спрагу».      На порозі хлопець ще трохи постояв, слухаючи, як Соня тихо клацає засувом і причиняє двері.      І раптом із—за садка вивертається дід «у кухвайці й з вилами». А над деревами клубочиться дим.      «Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде... зав'язь»,— наказує дід.      Миколка прожогом кидається у садок, нагрібає сякого—такого палива і розкладає вогонь аж на межі, щоб дим тягло і на Сонин садок.      «— Та не там, ближче до сада розкладай! — сердито гукають дід.      — Нічого,— одказую так, як вони мене вчили,— буде в людей — буде і в нас...      А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...» Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Ніжна, красива, незахищена зав'язь на деревах, яку треба вберегти від морозу. Таке ж ніжне й зворушливе перше кохання Миколки й Соні, прекрасні їхні мрії. Під впливом цих почуттів хлопець робиться сильнішим і добрішим. Чи зуміє молодь зберегти ці почуття, пронести їх через усе життя — ось що хвилює автора. Художня інтерпретація вічної теми кохання у Гр. Тютюнника лаконічна, проста і разом із тим глибоко символічна та національна за духом.