37. Твори

Це Ти створив мене таким — Неподужанним і слабким, Невільником, хоч без ярма, Немудрим з ясністю ума, Хитким, неначе терези, Веселим з усміхом сльози, Сліпцем, що ходить навмання З жагучим зором пізнання! Чи це приємно так Тобі, Що тяжко падаю в журбі, Що дух мій ламлеться, як скло, І рветься плоть, як барахло? Скажи, навіщо був цей твір, Що напівянгол, напівзвір? Де ж у моїм єстві моє, Що само з себе постає, Що незалежне від Твоїх Жадань — невже це тільки гріх? Невже моє — це тільки зрив Угод з Тобою та порив До тих непроясненних сфер, Де паном ходить Люцифер, Невже свідомість, плач і сміх, Це все Твоє — мій тільки гріх. О, Боже, розлучи земне З небесним — і врятуй мене!

Був день, коли ніхто не плаче,

Був ясний день, як немовля.

Та я здригнувся так, неначе

Твоє ридання вчув здаля.

Я знаю — ти не заридала,

А в світі, що гуде й гримить,

Мене лиш пошепки назвала,

До себе кликнула в ту мить.

ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ Я розумію світло. Це — душа. Любові й космосу глибини. Жертва. Блиск розуму. Благословіння миру. Палання рук. Веселощі трави. А що таке темноти? Я не знаю. Можливо, це — самотності печаль. Дух каменя. Жало злоби. Липкі Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна. Але без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити; Потрібна ніч знесиленим очам. Тьма смерті очищає джерело Людського зору, як пісок підземний — Ті води, що прозріють у криниці.

Сріблиться дощ в тоненькому тумані, Як ниточка в прозорім полотні. А сонце по його блискучій грані Тече і душу сповнює мені. Зустрінь мене. Я повен пожадання Блакитної, мов сон, далечини. Моїх очей неголосне страждання Ти поглядом ласкавим зупини. Моя печаль тебе не поневолить, А тільки радісний розбудить щем, Немов цього туману срібна волоть, Замаєна і сонцем, і дощем.

38. ДВА КОЛЬОРИ Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками. Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. Мене водило в безвісті життя, Та я вертався на свої пороги, Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги. Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому, Лиш горточок старого полотна І вишите моє життя на ньому. Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба.39. Вірш напамять

40.Ліна Костенко

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році^[1].

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилась від звання Героя України^[2].

Народилась у родині вчителів.

У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.

Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.