История мировой журналистики / Беспалова А.Г., Корнилов Е.А., Короченский А.П., Лучинский Ю.В., Станько А.И. / Изд-е 2-е. – Р-н-Д, 1999. – 344 с.

Переклад українською – О.Мелещенко

Зародження й розвиток журналістики в Європі

Поява друкованої періодики в Європі і, відповідно, формування самого феномену журналістики, пов’язано із винаходом книго друкування, що спричинило інформаційну революцію. Коли приблизно в 1450 р. золотих справ майстер з німецького міста Майнца Іоганн Гутенберг вигадав рухому літеру і створив перший друкований прес, то тоді ця подія назавжди змінила європейську культуру. Книгодрукування стало не простим прискоренням тиражування книжкової продукції, а зміною способу життя й мислення європейців. Друковане слово зробило насущною потребою поширення грамотності, що викликало революцію в освіті та змінило соціальну структуру суспільства.

Якщо до виникнення друкованого верстата Гутенберга в Європі існувало близько 30 тис. книг, то до 1500 р. їхня кількість наблизилась до 9 млн. Крім того, доступ до письмової інформації отримали й ті, хто не належав до церковної еліти. Друковане слово стало першим засобом масової інформації [тут слід зробити посилання: масової інформації для тодішнього суспільства, оскільки по-справжньому масовими засоби інформації стають лише у ХХ ст., з поширенням глобальної мережі Інтернет і супутникового телебачення] і зумовило появу “друкарської та індустріальної людини”. Розповсюдження книгодрукування, на думку Маршалла Маклюена, привело до перемоги візуально-лінейного сприйняття, до розвитку та формування національних мов і держав, до промислової революції та індустріалізації, до епохи Просвітництва та наукової революції.

Однак процес виникнення друкованих періодичних видань розтягнувся більш ніж на півтора сторіччя, хоча потреба в одержанні оперативної інформації була високою. Перші газети були рукописними, залишаючись такими протягом усього ХVІ ст., й існували паралельно з друкованими і в ХVІІ ст.

Ускладнення економічного та політичного життя Європи наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст., розширення торговельних і культурних контактів між європейськими країнами вимагали створення нової системи обміну інформацією. Налагоджені морські та сухопутні комунікації, інтенсивне використання річкових систем, будівництва каналів створили умови для відносно швидкої передачі новин з одного регіону в інший. У ХVІ – ХVІІ ст. у багатьох країнах Європи з’явилися державні поштові служби, що прискорили процес обміну інформацією.

Необхідність отримання оперативної інформації як у господарській галузі, так і в політичній привела до того, що у великих торговельних і політичних центрах наприкінці ХVІ ст. стали виникати інформаційні листки, які повідомляли про проведення ярмарок, про кон’юнктуру цін, про прибуття товарів до порту, а також рукописні газети, покликані угамувати інформаційний “голод”.

Попередниками газет стали венеціанські рукописні газети, що з’явилися у цьому великому економічному та фінансовому центрі Європи у другій половині ХVІ ст. Слово “газета”, що увійшло до більшості європейських мов, походить від назви старовинної монети (gazzetta), яку читачі платили за цей інформаційний листок.

Венеціанські газети являли собою аркуші, складені навпіл і заповнені від руки з чотирьох боків. Розміщена в них інформація не була підписана і містила новини про різні події, що відбувалися в Італії (виключаючи саму Венецію) та за її межами. Короткі новинні блоки (в основному військові або політичні) були розділені абзацами, де в якості своєрідного “заголовка” виступали назва міста (країни) і дата події. Венеціанські рукописні газети називалися “аввізі” (avvisi – від італ. “avviso” – повідомлення, сповіщення), і найранніший комплект, який дійшов до нас, датується 1566 р.

Періодичність рукописних газет була щотижневою. Не зберіглося достатніх відомостей про перших журналістів, котрі створювали венеціанські avvisi. Є свідчення про те, що у Венеції існував цех професійних збирачів новин – “аввізаторі” (“avvisatori” – від італ. “вісник, що приносить новини”), проте наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. цей фах важко було віднести до розряжу престижних.

Рукописні венеціанські газети мали досить широкий обіг по Італії та Європі й сприяли появі аналогічних видань у Німеччині, де італійський досвід використали представники аугсбурзького банкірського дому Фуггерів. Фінансова імперія Фуггерів мала інтереси у багатьох державах Європи та кредитувала монархів Старого Світу, володіла добре розгалуженою мережею торговельних агентів у промислових центрах континенту. Торговельні агенти служили кореспондентами, збираючи для Фуггерів інформацію ділового, політичного та загального характеру. Ці повідомлення, певним чином скомпоновані й акуратно переписані, стали “газетами” банкірського дому Фуггерів (“Fuggerzeitungen”) та були поширені в Європі між 1568 і 1605 рр.

Рукописні газети Фуггерів не продавались, а поставлялися лише обраному колу отримувачів, до якого входили члени родини Фуггерів, а також клієнти банкірського дому. Замкнутий характер поширення фуггерівських “газет” не довзоляє вважати їх безпосередніми попередниками першиї європейських газет, оскільки однією з характерних ознак газети є вільний доступ до її одержання. Але сам феномен довготривалості їхнього існування, безперечно, заслуговує на увагу.

Окрім рукописних газет, в інформаційному потоці ХVІ – ХVІІ ст. були поширені друковані памфлети, “книги новин”, “листки новин”, “газети-листівки”, “реляції” та “балади новин” – друковані брошури невеликих формату та обсягу, що оперативно відгукувались на різні події як всередині країни, так і за кордоном і багато в чому нагадували перші газети. Незважаючи на тотожність, три основних моменти відрізняють ці брошури від перших газет: 1) подібного роду друкована продукція зазвичай присвячувалась лише одній події; 2) ці видання не були періодичними; 3) часто-густо акцент робився на ілюстративному ряді, як, приміром, у “баладах новин” чи в “газетах-репродукціях”. “Книги новин” не зникли з пявою перших газет, а продовжували існувати протягом усього ХVІІ ст.

Роком народження європейської газетної періодики вважається 1609 р., а містом її виникнення стала Німеччина. Газета, яка починалася словами “Relation: Aller Furnemmen”, була надрукована у січні 1609 р. у місті Страсбурзі, і в ній були вміщені новини з Кельна, Антверпена, Рима, Венеції, Відня та Праги. Редактором-видавцем цього щотижневика став друкар Іоганн Каролюс, який до цього займався складенням рукописних листків новин.

У тому ж 1609 р. в Аугсбурзі з’явилася “Avisa Relation oder Zeitung” – інша щотижнева газета, яку видавав Лука Шульте. Італійське слово “avviso”, яке проникло в німецьку пресу, свідчить про генетичний зв’язок між першими німецькими щотижневими газетами та їхніми венеціанськими прообразами. Формат німецьких видань і форма подачі новин також нагадують венеціанські avvisi.

Перші друковані газети не мали чітко визначеної назви. Місце видання та прізвище редактора-видавця зазвичай не вказувались. Розташування новинного матеріалу залежало не від ступеня важливості самої події, що описувалась, а від дня надходження цієї інформації. Самі новини практично не коментувалися й подавались без усяких рубрик, політичні події перемежовувалися з далеко не завжди достовірними сенсаціями.

Як приклад подачі матеріалу у перших газетах можна навести переклад європейських “вістових друкованих листків”, зроблений “курантельниками” з Посольського приказа у 1621 р. для Федора Михайловтча, першого царя з дому Романових.

“Из города Страсбурха вести, что за четыре дни францужские послы из Ведны назад сквозь город Страсбурх во Францужскую землю прошли, а думные их вином дарили. А сквозь Страсбурх ежеден служивые люди проезжают в Елзас, а там ходят служити арцыкнязю Леопольду.

Из Италианские земли в грамотах пишут, что разбойник Самсон на море многих торговых кораблей взял.

Из Амбурха вести, что датский король сквозь город Амбурх проехал, а только с час побыл да обедал, а прежде сего он в город въехал, ево узнали амбурцы, и как он хотел из города выехать, и оне повелели надолбы сомкнуть и его не выпустили покаместа от бурмистров ключи принесли, а он в те поры гулял по насыпи города…

В Галанской земле в поморе под островом Теселом рыбники рыбу ловили, а видели чюдо в море. Голова у него человеческая да ус долгой, а борода широкая, и рыбники от того добре устрашилися, и один рыбник побежал из судна в нос и хотел то чюдо смотреть, и чюдо под судно унырнуло и испоца опять вынырнуло, и рыбники побежали на корму и хотели ево ухватить, и он опрокинулся, и оне видели у него туловище как у рака, а хвост у него широк, да и ноги у него тоже широки были, а плавал, что собака…

В Гаге мудрая книжка печатана, именуется Дедукцио нулитатум, а в ней описует как цысар чешского короля проклинал и то проклинанье во всю свою область разослал”.

Починаючи із 1609 р., щотижневі періодичні друковані видання почали швидко поширюватись по всій Європі: у 1610 р. друкований щотижневик “Ordinari Wohenzeitung” почав видаватися у Базелі, у 1615 р. до Базеля приєдналися Франкфурт-на-Майні та Відень. У 1616 р. газета з’являється у Гамбурзі, у 1617 р. – у Берліні, у 1618 р. – в Амстердамі, у 1620 р. – в Антверпені, Магдебурзі, Нюрнберзі, Ростоку, Брауншвейзі, Кельні.

Що стосується Кельна, то в цьому місті, починаючи з 1588 р. Міхель фон Айтцинг видавав двічі на рік добірку політичних та військових подій за півріччя під назвою “Relatio Historica” (“Історичний вісник”) і продавав своє видання восени та навесні на франкфуртських книжкових ярмарках. У 1594 р. у Кельні з’являється ще одне видання, яке висвітлювало події за минуле півріччя. “Mercurius Gallo Belgicus” (“Галло-бельгійський Меркурій”) виходив латинкою і був відомий далеко за межами Німеччини.

До 1630 р. щотижневі газети з’явились уже в 30 містах Європи. Швидке поширення друкованих періодичних видань пояснювалось зрослим рівнем друкарської справи, зростанням міст і збільшенням попиту на різну інформацію з боку міського населення – основним споживачем цього типу друкованої продукції.

Однак процес появи перших газет у ряді країн стримувався суворими цензурними порядками, що регулювали виникнення друкованої продукції. Повсюдне уведення інституту попередньої цензури, який з’явився майже відразу після винаходу книгодрукування, стало реакцією держави на непідконтрольне розповсюдження ідей, думок та інформації.

Уже в 1502 р. в Іспанії було прийнято закон, згідно з яким усі друковані видання повинні були проходити попередню цензуру. Цензорські функції покладалися на державні та церковні структури. Вормський едикт 1521 р., спрямований проти Лютера, передбачав запровадження попередньої цензури у Німеччині.

Реакцією католицької церкви на перемогу Реформації стала поява у Римі в 1559 р. першого “Індексу заборонених книг”, що видавався Ватіканом і уводив цензуру на видання, які циркулювали на території держав католицького світу. Причому “Індекс заборонених книг” переслідував не лише за написання, видання та поширення заборонених книг, а й за їх читання та зберігання. Не випадково Джон Мільтон у своїй знаменитій “Ареопагітиці” порівнював папську цензуру з “таємним чудовиськом” Апокаліпсиса.

Саме дія цензурних обмежень привела до того, що перші друковані газети в Англії та Франції з’явилися з відносним запізненням. В Англії у 1538 р. було прийнято закон, згідно з яким будь-який друкар повинен був отримати королівський патент на свою діяльність, а цехова організація друкарів – “Компанія книговидавців” – була зобов’язана не лише подавати друковані матеріали на попередню цензуру, а й стежити за діяльністю членів свого цеху. Ордонанс (указ) 1585 р. регламентував появу друкованої продукції й визначав кількість діючих у королівстві друкарень (їхня кількість не повинна була перевищувати 20), функції цензури в Англії були покладені на так звану Зоряну палату при Таємній раді короля, яка відігравала у ХVІ – ХVІІ ст. роль комітету у справах преси. Право головних цензорів у Зоряній палаті отримали архієпіскопи лондонський і кентерберійський, без санкції яких не міг бути опублікований жоден друкований текст. У Франції закон 1561 р. зобов’язував лупцювати поширювачів й авторів “наклепницьких” листків і памфлетів. У випадку повторного порушення закону винні каралися смертною карою.

В умовах жорсткого цензурного тиску роль своєрідного “каталізатора” для виникнення англійських і французьких газет відіграла Голландія, яка в ХVІІ ст. була найліберальнішою державою Європи як в економічному, так і в духовному аспектах. Французький філософ і публіцист П’єр Бейль, котрий сам знайшов політичний притулок у Роттердамі, писав у 1684 р.: “Республіка Голландія має перевагу, якої немає в жодній іншій країні: у ній надають друкарам свободу у досить великих масштабах, так що до них звертаються з усіх кінців Європи люди, збентежені труднощами, з якими вони зіштовхуються, намагаючись отримати привілей – право друкувати свої твори”.

Добре налагоджена друкарська справа та вміле використання переваг “ідеологічного лібералізму” дозволило Голландії отримати чималий прибуток від продажу друкованої продукції у сусідні країни (Англію, Францію), де вона йшла нарозхват. У вересні 1620 р. Каспар ван Хілтен (видавець і редактор першої голландської газети “Courante eyt Italien, Duetsland, etc.” – “Вісті з Італії, Німеччини тощо” почав перекладати власне видання французькою мовою та розповсюджувати на території Франції під назвою “Courant d’Inalie & d’Almaigne, etc”. Судячи з усього, це підприємство ван Хілтена мало комерційний успіх.

У грудні того ж 1620 р. голландський гравер і картограф Пітер ван де Кеєре, котрий жив кілька років у Лондоні, почав видавати в Амстердамі англійською мовою газету, що являла майже дослівний переклад голландських “couranto”. Перший номер видання Кеєре від 2 грудня 1620 р. вийшов без назви і починався вельми примітно: “The new tydings out of Italie are not yet com” – “Свіжі новини з Італії ще не отримані”.

Із другого номера у цього видання з’являється назва “Corrant out of Italie, Germany, etc”. Новини, що містилися у віддрукованій в Амстердамі газеті, важко було назвати свіжими, але вони давали читачам уявлення про події, що відбувалися в Європі.

Період домінування “детальних газет голландців”, як називав їх у 1621 р. Роберт Бертон, тривав недовго – близько двох років, після чого вони були витіснені власне англійськими періодичними виданнями. Але вони істотно доповнили “інформаційний простір” Британії, який той же Роберт Бертон в “Анатомії меланхолії” описував таким чином: “Усякий день узнаю я нові відомості: звичайні чутки про війну, чуму, пожежі, повені, крадіжки, вбивства, зарізування, метеори, комети, привиди, дива, мерців, взятих або обложених містах у Франції, Німеччині, Туреччині, Персії, Польщі та інших; про набори ті щоденні приготування до війни та інших подбіних новинах, які веде за собою наш бурхливий час: виграні битви, стільки-то чоловік вбито, …корабельні аварії, піратство, морські двобої, мир, ліги, стратагеми й нові тривожні вісті, – нечуване змішення обітниць, бажань, дій, указів, прохань, процесів, захисту, прокламацій, скарг, збитків, – ось що щодня вражає наш слух. …Потім йдуть відомості про шлюби, маскаради, святкування, ювілеї, посольства, верхогони й турніри, тріумфи, трофеї, паради, ігри, театральні вистави. Сьогодні ми узнаємо, що когось зроблено новими лордами та сановниками, завтра – що зняті важливі посадові особи, потім роздані нові почесні нагороди. Один звільнений, інший ув’язнений. Один купує, інший не може платити; цей отримує статок, його сусіда стає банкрутом. Тут багатство, там – дорожнеча й голод. …Таким чином усякий день я узнаю громадські й приватні новини”.

“Громадські й приватні новини”, відображені у власній періодичній пресі, уперше з’явилися в Лондоні 21 вересня 1621 р. у вигляді газети під назвою “Corante, or Weekly News from Italy, Germany, Hungary, Poland, Bogemia, France and the Low Countries” (“Вісті, або Щотижневі новини з Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції та інших країн, де визнається право закону”). Перша англійська газета орієнтувалась на голландські зразки, що видно із самого заголовку, а замість імені видавця були надруковані ініціали – “N.B.”.

Трудність розшифровування ініціалів полягає в тому, що в той час у Лондоні активно працювали два друкара – Натаніель Баттер і Ніколас Борн, причому обидва відомі як видавці інформаційних листків і бюлетенів новин. Компаньйоном Ніколаса Борна з видавничої справи був Томас Арчер, Баттер працював сам. Іноді компанії Борна – Арчера та Баттера об’єднувалися для спільних видавничих проектів.

Ці видавничі підприємства визначали лондонський ринок друкованих новин у 1620-і рр. Якщо під час створення перших англійських газет ці видавничі фірми орієнтувалися на голландські “couranto”, то потім вони поступово повернулися до традиції оформлення памфлетів, інформаційних листків (“newssheet”) і “книг новин” (“newsbook”), що вже склалася в Англії, – звичний обсяг (від 8 до 24 сторінок), формат і т.ін. Зник постійний заголовок, змінилися зовнішній вигляд і структура першої сторінки цих періодичних видань. Перша сторінка стала являти собою своєрідну комбінацію заголовків, підзаголовків і коротких резюме, що давали читачеві уявлення про зміст цієї газети. Місцеві політичні новини в англійських газетах практично не висвітлювались.

У цілому, перші англійські газети являли собою бюлетені новин, в яких роль редактора практично була відсутня. На думку Ф.Даля, така ж ситуація склалася в усіх перших європейських газетах (аж до “La Gazzette” Т.Ренодо). Вдалий синтез між автором “балад новин” і газетним редактором продемонстрував капітан Томас Гейнсфорд. У вересні 1622 р. видавництва Борна – Арчера і Баттера тимчасово об’єдналися для спільного видання щотижневика і запросили Гейнсфорда в якості редактора.

Гейнсфорд, котрий пройшов ірландські війни і багато мандрував, мав не лише солідний життєвий досвід, але й талант редактора (деякі дослідники вважають Гейнсфорда першим англійським журналістом, а сучасники називали його “продавцем новин” – “newsmonger”). Хоча ім’я Гейнсфорда не з’являлося на сторінках газети, з його приходом у періодичні видання Борна – Арчера та Баттера змінився стиль подачі новин. Більшість новин (до 70%) продовжувала надходити до англійських газет з Амстердама, проте зусиллями Гейнсфорда вони одержували оціночні характеристики. Не випадково Гейнсфорд віддавав перевагу слову “Relation” чи “Continued relation” (“Продовження оповіді”). Цей термін був популярний і використовувався в англійських “книгах новин”, що свідчить про їхню типологічну тотожність. Після смерті Гейнсфорда від чуми в 1624 р. видавці вернулися до копіювання голландських “couranto” з дослівним перекладом новин, що постачалися з Амстердама.

Певна частина газетних новин відносилася до категорії “чуток”, що приносило прибуток, але не забезпечувало належний престиж народжуваного фаху журналіста. У комедії Бена Джонсона “Склад новин” (1625) видання Натаніеля Баттера називаються “щотижневим шахрайством заради наживи”, а подібного роду журналістика являє епоху, яка “може бачити своє божевілля чи голод й спрагу по друкованих брошурках новин, що видаються кожну суботу, саморобці, висмоктаній з пальців, і яка не містить ані слова правди; а більшого нещастя в природі чи гіршої плями на епосі й бути не може”.

Спочатку офіційна преса Франції була представлена “Mercure francais” (“Французький Меркурій”, 1611 – 1644), політичним і літературним виданням, заснованим Жаном Рішаром. Ставши першим міністром Франції у 1624 р., кардинал Рішельє прибрав до рук “Mercure francais”, поставивши на чолі цього видання падре Жозефа, котрого сучасники називали “сірим преосвященством”. Але малотиражний “Mercure francais”, що виходив у світ один раз на рік, не відповідав політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.

Рішельє звернув увагу на Теофраста Ренодо, який добре зарекомендував себе вдалою журналістською роботою в “Mercure francais”. Саме Теофрасту Ренодо належало створити першу національну французьку газету. За фахом Теофраст Ренодо був королівським медиком. Цю посаду він одержав у 1612 р. завдяки протекції падре Жозефа, котрий залучив свого протеже і до роботи у “Mercure francais” в 1624 р.

Перший номер офіційної французької газети побачив світ 30 травня 1631 р. Її назву – “La Gazzette” – дослідники міжнародної журналістики пояснюють усе тією ж назвою дрібної срібної монети (gazzetta), яку платили венеціанці в ХVІ ст. за кожний рукописний “avvisi”. З легкої руки Теофраста Ренодо слово “газета” увійшло до багатьох європейських мов.

Сам Ренодо навряд чи зміг організувати своє видання без підтримки всемогутнього кардинала. Медику Ренодо було складно увійти до замкнутого кола паризьких друкарів. У 1630 р. за підтримки Рішельє Теофраст Ренодо отримав офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і зміг діяти й збирати інформацію на всій території Франції. Маючи в руках монополію га збирання інформації, Ренодо уже зміг зробити крок до видання власної газети.

“La Gazzette” виходила один раз на тиждень на 4 сторінках. Перший номер містив новини (в основному двотижневої давнини) із Рима, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатичні відомості. Наклад “La Gazzette” перших років видання не перевищував 1200 прим., зберігалася єдина нумерація випусків, а після закінчення року видавався “Recueil des Gazzettes” (“Річний збірник “La Gazzette”).

Публікації Ренодо відрізнялись майже літературним стилем, сам король читав “La Gazzette” і навіть призначив редактору грошову винагороду за його журналістську працю. “La Gazzette” сприймалася як друкований орган уряду, і з 1762 р. почала виходити як офіційне видання під назвою “La Gazzette de France”, проіснувавши загалом до 1944 р. Сам Теофраст Ренодо не прагнув до конфронтації з урядом, що загрожувало втратою королівського патенту. Тому публікації в його виданні ототожнювалися із позицією кардинала, котрий неодноразово сам коригував тональність і спрямованість матеріалів.

Кар’єра Ренодо йшла успішно – у 1635 р. до його рук перейшов і “Mercure francais”. Свої принципи газетяра Ренодо сформулював таким чином: “Я мушу вам сказати, що історія є розповідь про дійсні події. Газета ж користується й чутками. Історія завжди каже правду. Газета вже й того робить достатньо, якщо вона заважає обдурювати”.

За допомогою “La Gazzette” Рішельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що державі потрібна лише та інформація і тільки в тому висвітленні, які вигідні урядові й відповідають інтересам його політики. Як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн підлягали найретельнішій обробці. Кардинал не лише сам дописував у “La Gazzette” (анонімно), а й залучив до “журналістики” самого Людовика ХІІІ.

Хоча час незалежної газетної періодики у Франції ще не настав, газета увійшла до повсякденного життя французів. Жан де Лабрюйєр у “Характерах”, де відзначав усі гідні уваги події в житті французького суспільства ХVІІ ст., писав про завдання та функції преси: “Газетяр зобов’язаний повідомляти публіці, що вийшла в світ така-то книга, …віддрукована таким-то шрифтом на гарному папері, гарно оправлена і коштує стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій крамниці, де ця книга продається; але боже його збав удатися в критику. Високий стиль газетяра – це порожні балачки про політику. Здобувши яку-небудь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і вранці, коли він просинається, її доводиться викидати”.

В Італії поява першого друкованого періодичного видання відноситься до 1636 р., коли у Флоренції друкарі Амадоре Массі та Лоренцо Ланді почали видавати щотижневик, який не мав, проте, певної назви. Перша ж італійська газета, що мала назву “Sincero” (“Щира”), видавалася Лукою Ассаріно в Генуї з 1642 по 1682 рр.

1640-і рр. в Англії відзначені виникненням перших зразків політичної періодики, що було пов’язано із протистоянням короля Карла І та парламенту. Під тиском парламенту Зоряна палата була скасована в липні 1641 р.Хоча формально цензуру в Англії ніхто не відміняв, преса отримала значну свободу у висвітленні громадсько-політичних подій, а поляризація суспільства привела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.

У листопаді 1641 р. англійці вперше одержали можливість узнавати парламентські новини із щотижневика Семюеля Пека “The Heads of Several Proceedings in This Present Parliament” (“Основні події, що відбуваються в нашому парламенті”). До появи газети Пека фрагменти промов, які виголошувалися у Палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але щотижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року у нього з’явився конкурент “The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament” (“Діурналій [тут має бути примітка: такий, що описує події день за днем], або Основні події, що відбуваються в парламенті”), а до початку 1642 р. уже п’ять подібних щотижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що розкуповувався. Одні з таких видань прожили кілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випускові.

Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24.

Протистояння між роялістами та прибічниками парламенту знайшло своє відображення у пресі. Інтереси короля виборювала очолювана Джоном Беркенхедом газета “Mercurius Aulicus” (“Палацовий Меркурій”), що виходила з 1642 по 1646 рр. і яка викликала обурення Джона Мільтона, котрий писав у “Ареопагітиці”: “Хіба ми не читаємо не рідше одного разу на тиждень нескінченний двірський наклеп на парламент і суспільство, віддрукований (про що свідчать іще вогкі аркуші) і поширюваний між нами, незважаючи на жодну цензуру?”

Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, котрий редагував щотижневик “Mercurius Britannicus” (“Британський Меркурій”), який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і більш досконалою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не за датами, а за значимістю описуваної події, увів рубрики. Після п’ятирічних нападів на короля Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати ультрамонархічну газету “Mercurius Pragmaticus” (“Прагматичний Меркурій”), у якій піддав принижувальній критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора Англії, і прибічників парламенту.

Нідхем зробив неправильну ставку. Королівська влада була повалена, а самому Карлу І відтяли голову 30 січня 1649 р. С.Пек, котрий був свідком страти монарха, повідомив про це у своєму новому щотижневику “A Perfect Diurnall of Some Passages in Parliament” (“Досконалий діурналій про деякі події у парламенті”). Новина, що починалася фразою – “Цього дня Королю було відтято голову напроти Бенкетного залу біля Уайт-Холла”, була вміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулась у вівторок, а газета виходила по суботах – отже, спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і тільки на третій полосі – те, що відбулось у вівторок.

Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського щотижневика “Mercurius Elencticus” (“Милосердний Меркурій”) Джорджа Уортона та Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. “Акта про регулювання преси” призводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем покинув “Mercurius Pragmaticus” і перейшов у лави симпатиків нового режиму, почав видавати у 1650 р. щотижневик “Mercurius Politicus” (“Політичний Меркурій”), офіційний орган індепендентів, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж.Клівленд в зарубіжній роялістській періодиці назвав Нідхема “ганьбою обох статей і трьох партій” – тобто роялістів, пресвітеріан та індепендентів.

Наслідки обмеження свободи слова відчули на собі не лише монархісти, але й діячі опозиції, які не зуміли знайти спільної мови з новою владою. Лідер левеллерів Джон Лільберн у памфлеті “Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумна вистава про ненадійний та небезпечний стан республіки” (1649) був змушений констатувати, що військові, які прийшли до влади, “передусім суворими заходами змусили замокнути пресу; далі вони закидали нас наклепами і всілякого роду брехливими доносами, які тільки могла винайти їхня злоба проти нас. …Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути пресу, що по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?”

До 1656 р., коли О.Кромвель відновив цензурні обмеження у повному обсягу, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – “Mercurius Politicus” та “Weekly Intelligencer of the Commonwealth” (“Щотижневий довідник Співдружності”), причому обидві редагував М.Нідхем. Цікаво відзначити, що перші зразки реклами в англійській періодиці можна виявити саме в газеті М.Нідхема. У вересневому номері “Mercurius Politicus” за 1658 р. можна було прочитати, що “особливий, рекомендований усіма лікарями китайський чай, який називається китайцями “тшеа”, іншими народами – “тей” або “тії” – можна одержати”.

Реставрація погуршила становище англійської періодики. Встановлений Карлом ІІ “Акт про пресу” (1662) носив іще більш жорсткий характер, а необхідність його запровадження пояснювалась “загальною розпустою останніх часів, [коли] багато хто із зловмисних осіб насмілювались друкувати й поширювати книги єретичні та бунтівного змісту”. У країні знову виходили лише дві офіційні газети – “The Intelligencer” та “The News”, тільки їхнім редактором-видавцем віднині був переконаний монархіст Роджер Л’Естранж, котрий поєднував журналістську діяльність із обов’язками головного цензора Англії.

Ситуація дещо змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл ІІ зі своїм двором переїхав в Оксфорд. Знаходячись далеко від Лондона, він та його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати до рук газети Л’Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер “The Oxford Gazette” (“Оксфордська газета”), яка потім виходила протягом 11 тижнів по понеділках і четвергах. Нововведенням стала двоколонкова верстка і незвична інформаційна насиченість – на двох сторінках “The Oxford Gazette” містилося більше інформації, ніж у двох газетах Л’Естранжа.

“The Oxford Gazette” з її акцентом на беспристрасну подачу інформації і з відмовою від полемічного пафосу швидко стала серйозним конкурентом двом офіційним газетам, особливо після переїзду короля в Лондон, коли газети очолив Томас Ньюком, а назва змінилася на “The London Gazette” (“Лондонська газета”). Перший випуск “The London Gazette”, із збереженою колишньою нумерацією (№ 24), з’явився 5 лютого 1666 р. і триває досі, що робить “The London Gazette” найстарішою з нині діючих газет Європи.

Попередня цензура зникла в Англії лише після “Славетної революції” 1688 р. У 1689 р. було прийнято “Білль про права”, а в 1694 р. було скасовано, точніше – не пролонговано дію “Закону про цензуру”, запровадженого Яковом ІІ у 1685 р. Позитивні наслідки скасування попередньої цензури позначилися не відразу, але, як підмітив Томас Маколей, нападки на короля та його оточення у другу половину правління Вільгельма ІІІ було набагато менш різкими, ніж у першу. Це свідчило про те, що політична преса стала поступово звикати до свободи слова.

Маколей писав, що “звичка писати проти уряду сама по собі має шкідливий вплив. Бо у тих, хто звик писати проти уряду, входить у звичку порушення закону; а звичка порушувати хоча б і безглуздий закон здатна розвивати в людях пвне беззаконня. Який би не був безглуздий митний тариф, контрабандист є все-таки шахрай”.

У цілому ж, до характерних рис перших європейських газет можна віднести нетривалість їхнього існування, залежність від офіційної влади і, як наслідок, суто інформаційний, неполітизований характер цих видань. Наклади коливались від 200 до 1500 прим.

По мірі становлення газетної періодики в Європі намітилась тенденція до зміни як зовнішнього вигляду газет, так і їхнього змісту. У назвах багатьох газет з’являються вказівки на місце видання – приміром, “The London Informer”. Перші сторінки ілюструвалися візерунками, заставками, емблемами чи портретами найясніших осіб (хоча власне газетна ілюстрація, карикатура та сатирична графіка відносяться тільки до початку ХVІІІ ст.). У лівому куті першої сторінки розміщувались анотації статтей; там же ставилася дата. У 1660-і рр. помічені нововведення у верстці матеріалу, а сам газетний текст став ділитися на дві колонки. До середини ХVІІ ст. в газетах з’явилася реклама, що стала пізніше невід’ємною частиною газетного бізнесу, а в 1673 р. у Гамбурзі можна було зустріти газету “Hamburger Relations Courier” (“Гамбурзький відомостний кур’єр”), що складалася із самих оголошень.

Першою щоденною газетою в Європі стала “Einkommende Zeitung” (“Газета, що приходить”), яка побачила світ у 1650 р. у Лейпцігу. В Англії перша щоденна газета “The Daily Courant” (“Щоденні куранти”) стала виходити лише в 1702 р., у Франції “Journal de Pari” (“Паризька газета”) – у 1777 р., в Італії “Gazzetta di Genova” (“Генуезька газета”) – у 1798 р.

Умови виникнення перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням у ХVІІ ст. інтелектуального середовища, яке увійшло в історію під назвою “La Republique des Lettres” (“Республіка літераторів”, або “Республіка вчених”). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне “братство літераторів”, об’єднаних завданням пошуку істини в “невидимі коледжі”, вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени “La Republique des Lettres” потребували наукової переписки, без якої важко уявити духовне життя європи цього періоду. Переписка ця була іншого гатунку, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя чи Ренесансу: “кожний, хто прагнув знання, повинен був орієнтуватися тепер не на Вчителя та його інтерпретаторів, тобто не на готове знання, а на самого себе та на інших як рівноцінних ( у смислі рівної їхньої участі у формуванні нового знання) особистостей”. Почали створюватися наукові товариства, здатні до залучення та акумулювання коштів на видання (у тому числі і періодичні).

Слово “журнал” походить від латинського “diurnalis” (“щоденний”), що нагадує “acta diurna” Юлія Цезаря. Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукова переписка залучила до комунікації велику кількість учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання було незміримо вищими.

Перший європейський журнал – “Journal des Savants” (“Журнал вчених”, 1665 – 1828) було створено за ініціативою французького міністра фінансів Жана-Батиста Кольбера, котрого часто порівнюють із кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б висвітлювало наукові, критичні та літературні проблеми, що стояли перед інтелектуальною елітою Європи.

“Journal des Savants” побачив світ у Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора та видавця було запрошено радника парламенту Дені де Салло. Журнал виходив спочатку один раз на тиждень, потім раз на два тижні на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити пробіл у науковому спілкуванні, в обміні інформацією, у плідних дискусіях. Матеріали оформлялися у вигляді листів. Журнал було орієнтовано на наукову полеміку, на “провокації” диспуту. У виданні “Journal des Savants” Дені де Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль та Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло до рук абата Жана Галлуа, професора грецької мови, котрий залишався на посаді редактора до 1674 р.

На початку ХVІІІ ст. слово “журнал” розумілось як “періодичний твір, який, з’являючись регулярно через певний час, повідомляє про нові чи знову перевидані книги, розкриває їхній зміст по сповіщує про відкриття у науці; коротше кажучи, твір, у якому хтось висвітлює все, що щодня відбувається в “Республіці літераторів”.

У 1665 р. із запізненням у кілька тижнів в Англії з’явився журнал “Philosophical Transactions of the Royal Society” (“Філософські праці Королівського товариства”) під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського товариства, виходив щомісяця. Цікаво, що з десяти публікацій, які склали перший номер, три були взяті із “Journal des Savants”.

У 1668 р. у Римі виник перший італійський журнал “Il Giornale de’Letterati” (“Журнал літераторів”). Журнал цей був задуманий його редактором Франческо Надзарі за зразком французького “Journal des Savants”, а надалі сам служив за взірець італійським літературним журналам. Журнал, в якому вміщувався доробок літературознавчого, мовознавчого, філософського характеру, проіснував до 1679 р. У 1682 р. професор Отто Менке здійснив у Лейпцігу видання латиномовного журналу “Acta Eruditorum” (“Вчені записки”), який швидко став відомий на континенті. В його виданні активну участь взяв Готфрід Вільгельм Лейбніц, котрий опублікував на сторінках цього журналу багато своїх праць. Журнал “Acta Eruditorum” проіснував до 1731 р.

Цензурні переслідування, що мали місце у більшості держав Старого Світу, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань у Голландії. Впливовий французький філософ-скептик П’єр Бейль, котрий емігрував за свої релігійні переконання в Голландію, розпочав друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання “Nouvelles de la Republique des Lettres” (“Новини літературної республіки”). У передмові до першого номера П. Бейль писав, що “ми вільні від нерозумної пристрасності. Ми виступатимемо швидше у ролі доповідача, аніж у ролі судді, і ми наведемо уривки з книг, спрямованих проти нас, так само сумлінно, як і книг, що виступають за нас”. Видання Бейля мало широкий резонанс, ствердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних колах. У Франції розповсюдження “Nouvelles de la Republique des Lettres” було заборонено. У журналі Бейля містилися рецензії на книги з питань філософії, богослів’я, історії та літератури, полемічні твори політичного та релігійного характеру. Але навіть у терпимій до інакомислення Голландії ряд публікацій Бейля привів до того, що незалежний редактор позбувся місця професора історії та філософії в Роттердамському університеті.

Нападки недоброзичливців і проблеми зі здоров’ям змусили Бейля через три роки припинити своє видання. Бонаж де Боваль продовжив працю Бейля, переіменувавши журнал на “Histoire des ouvrages des savants” (“Історія праць учених”, або “Літопис творінь учених”). У новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.

У 1688 р. Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, здійснив в Амстердамі видання журналу “Bibliotheque universelle et historique” (“Загальна історична бібліотека”). Цей журнал проіснував п’ять років і прославився тим, що уже в перших номерах Леклерк опублікував великі фрагменти фундаментальної праці Джона Локка “Дослід про людський розум”, викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Журнали літературно-критичного змісту у Франції беруть початок від періодичного видання “Mercur Galant” (“Галантний Меркурій”), заснованого в 1672 р. Королівський “привілей” на видання цього журналу отримав популярний на той час драматург і полеміст Жан Донно де Візе, літературний противник Мольєра. У перші роки “Mercur Galant” виходив нерегулярно, однак з 1677 р. де Візе зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом у читаючої публіки користувався розідл світської хроніки.

Під рубрикою “Листи до Мадам” де Візе публікував останні новини королівського двору та паризького бомонду. Розрахунок де Візе був правильний. Розмови та плітки салонів і палацових кіл ставали відомими широкому колові читачів, що цікавилися інфрмацією такого роду.

Реакція сучасників на це періодичне видання була неоднозначною. Для Жана де Лабрюйєра “Mercur Galant” “стоїть нижче цілковитого нікчемства; втім, таких видань у нас чимало. Той, хто примудряється нажити статок на дурній книзі, такою ж мірою при своєму розумі, якою нерозумний той, хто її купує; однак, знаючи смак публіки, важко часом не підсунути їй якої-небудь дурниці”.

Варто відзначити, що в 1696 р. у “Mercur Galant” з’явилася чудова казка Шарля Перро “Спляча красуня”, яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов’язувати своє ім’я з твором, написаним (згідно з канонами класицизму) у “низькому жанрі”.

У подальшому королівський привілей на видання журналу “Mercur Galant” перейшов до рук Шарля Дюфрені, котрий поєднував у собі багато талантів – драматурга, поета, музики, маляра, романіста, журналіста й комерсанта. Дюфрені увійшов в історію французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів. Він уперше застосував прийом показу французької дійсності очима чужинця, такого собі мешканця Сіаму, котрий випадково потрапив у Париж (“Серйозні та комічні розваги сіамця”, 1699). Герой Дюфрені, абсолютно не знайомий з мораллю й побутом тодішнього європейського життя, постійно потрапляє у комічні та безглузді ситуації, які в свою чергу привертають увагу читачів на непривабливі сторони повсякденного життя.

Прийом, використаний Дюфрені, став дуже популярним у публіцистиці епохи Просвітництва. Шарль Монтеск’є використав його у “Перських листах”, Олівер Голдсміт – у “Громадянині світу, або Листах китайського філософа, котрий проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході” тощо.

У ХVІІІ ст. Європа зробила рішучий крок до переходу до нових економічних, соціально-політичних та ідеологічних форм. Абсолютистські режими почали змінятися демократичними. Феодальні економічні відносини поступалися місцем капіталістичним, у науці та філософії стверджувався раціоналізм, у політичному та релігійному житті – принципи толерантності (одержали філософське, юридичне оформлення концепції “природних прав людини” й демократії). Окреслені явища торували собі шлях надзвичайно важко: ХVІІІ ст. – епоха кривавих ревлоюційних потрясінь та війн за незалежність.

Соціально-економічні та політичні досягнення були пов’язані з рухом у духовній сфері, який сам собі дав назву “Просвітництво”. “Просвітництво за допомогою світла розуму” – таке було гасло прогресивних сил Європи.

Просвітництво збіглося зі становленням й розквітом журнальної періодики, і в цьому збігові є своя закономірність. У період, коли володарями думок були філософи й письменники, роль друкованого слова у формуванні громадської думки зросла багаторазово. Цей період іноді називають епохою персонального журналізму – практично за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий проводив свою ідеологічну політику. Письменники й філософи часто створювали журнали для пропаганди власних поглядів. Журнали, як концептуальні періодичні видання, стали одним з основних комунікаційних каналів для поширення просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію.

Початок європейського Просвітництва пов’язаний з ідеями англійських деїстів та філософів кінця ХVІІ ст. Прийняття у 1689 р. “Білля про права” (цей документ враховував деякі філософські концепції Джона Локка) стало знаменною подією не лише для Англії, а й для усієї Європи, тому що в “Біллі про права” була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави. Висловлене Локком (у роботі “Про громадянське правління”, 1690) положення про те, що “ми народжуємось вільними, так само, як ми народжуємось і розумними”, для багатьох звучало справжньою відвертістю. Вольтер писав, що Локк розгорнув перед людиною картину людського розуму, як чудовий анатом пояснює механізм людського тіла. Багато французьких просвітників (Монтеск’є, Вольтер, Прево) відправилися в Англію, щоб на місці ознайомитися з тим, що здалося їм найпередовішим і плідним у галузі культури, ідеології та державного устрою.

Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства посередництвом просвіти й розваги. Тому мова просвітницьких видань вирізнялася простотою та ясністю, щоб бути зрозумілою й дохідливою максимально більшій кількості читачів. Як писав Даніель Дефо, “якщо мене спитають, який стиль я вважаю найкращим, то я відповім – той, на якому можна розмовляти з п’ятьма сотнями людей найрізноманітніших професій, виключаючи ідіотів та божевільних, і бути зрозумілим усіма”.

Сам Дефо прославився як досвідчений памфлетист і полеміст, сатиричні випади якого не раз досягали цілі. Його памфлет “Найкоротший спосіб розправи з дисидентами” (1702) був спрямований проти релігійних переслідувань з боку англіканської церкви, але Дефо написав його так, що увів в оману тих, проти кого цей памфлет було спрямовано. Відповіддю на влучну карикатуру став суд над памфлетистом, публічне спалення знайдених примірників, штраф і потрійне прив’язування до ганебного стовпа. Дефо вдалося перетворити цивільну страту на власний тріумф. У в’язниці Дефо написав “Гімн ганебному стовпу” (1703), який надійшов у продаж якраз на момент виконання вироку, – і юрба, що зібралася на площі, вітала Дефо оплесками та осипала його квітами.

Після виходу із ув’язнення в 1704 р. Дефо почав видавати власний журнал “The Weekly Review” в якості незалежного журналіста. Тюремне ув’язнення зробило Дефо “іще більш люб’язним народові; він писав сатири, політичні твори, полемічні статті. Але більше за все він займався своїм виданням “Огляд (Review) відносин Франції та усієї Європи, наскільки сягає вплив Франції”, яке виходило чотири рази на тиждень, яке було народним листком в істинному смислі цього слова… і яке тому і повинне власне вважатися першим початком англійської журналістики”. Дефо продовжував видавати журнал, заповнюючи його в основному власними матеріалами, аж до 1713 р. і навіть отримав прізвисько “пан Рев’ю”.

В англійській просвітницькій журналістиці виділилися два підходи до виправлення суспільної моралі – сатиричний та морально-дидактичний. Їх не завжди можна роз’єднати, але якщо виділяти крайні сторони, то морально-повчальна журналістика Джозефа Аддісона та Річарда Стіля опиняється з одного боку, а уїдлива сатира Джонатана Свіфта – з другого. Як дотепно зауважив У.М. Теккерей, Аддісон – “м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених вдарів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав без пощади.

Свіфт залишив яскравий слід в історії англійської журналістики. Розмірковуючи про силу публіцистичного обдарування Свіфта, той же Теккерей зауважив, що “найхижі дзьоб і пазурі, які коли-небудь встромлялися в здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта”. Памфлет бул улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і порушуючи злободенні питання, що органічно вписувались у контекст основних проблем англійського та європейського Просвітництва.

У 1696 – 1697 рр. Свіфт практично одночасно створив два памфлети, яким судилося довге життя, – “Битва книг” і “Казка бочки”. “Казка бочки” – один з найблискучіших памфлетів у творчій спадщині Свіфта. У ньому дається тонка й зла пародія на Реформацію та на різні напрямки всередині християнського віровчення. Ця пародія відобразила реакцію Свіфта на події англійської революції та на діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).

Політичні пристрасті Свіфта спочатку були на боці вігів, але в 1709 – 1710 рр. він розійшовся з вігами і, ставши редактором торійського (тут має бути примітка: тобто консервативної партії – торі) щотижневика “The Examiner” (“Дослідник”), вів його з листопада 1710 р. по червень 1711 р. (№№ 13 – 43). У “The Examiner” Свіфт опублікував цілий ряд памфлетів, статтей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. У запалі політичної боротьби Свіфт писав, що “партія наших скажених противників, маючи достатньо дозвілля після своєї поразки, згуртувавшись, збирає через передплату гроші та наймає банду писак, вельми досвідчених в усіх видах наклепу і таких, що мають гарний стиль і талант, гідний рівня більшості своїх читачів”. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман “Мандри Гуллівера” (1726) – не що інше, як розгорнутий памфлет, який не зосереджується на одній проблемі, а порушує нескінченну безліч проблем – від державного устрою Британії до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому (йєху).

Серія памфлетів Свіфта “Папери Бікерстафа” (1708 – 1709) визначила форму морально-повчальної журналістики Річарда Стіля та Джозефа Аддісона. Свіфту вдалося створити комічну маску Ісаака Бікерстафа, ім’я якого не просто запам’яталося історикам журналістики, але й стало загальним для тодішнього англійського суспільства. Річард Стіль, котрий був тоді редактором офіційної газети, вирішив використати створену Свіфтом маску для видання нового журналу в 1709 р.

Журналу Стіля, що отримав назву “The Tatler” (“Базікало”) і мав підзаголовок “Базікало Ісаака Бікерстафа”, судилося покласти початок не тільки англійській, а й усій європейській морально-повчальній журналістиці.Видання розпочиналося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам “повчальне і разом з тим наштовхуюче на думку читання”, яке “благодійне та необхідне”. Вдало знайдена маска, а також програма видання, що точно витримувалась, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став надсилати до журналу свої статті та есе. У журналі “The Tatler” Аддісон знайшов своє покликання.

Із приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе досі перевидаються і вважаються неперевершеними взірцями англійської есеїстики. Структура “The Tatler”вибудовувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалось Стілем чи Аддісоном від імені обраної маски і присвячувалась різним подіям лондонського життя. Окрім есе, до номера (“The Tatler” виходив тричі на тиждень) включалися також дрібні оголошення та замітки.

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стіль припинили видання “Базікала” на початку 1711 р., коли журнал знаходився на вершині своєї популярності. Того ж року виник найвдаліший журнал у творчій спадщині Аддісона та Стіля – “The Spectator” (“Глядач”). Цоьго разу Аддісон і Стіль розробили цілу галерею масок, членів невеличкого клубу, які збиралися, щоб порозмірковувати на найхитромудріші теми з галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Спражньою вдачею став образ “Глядача” – сера Роджера де Коверлі, добропорядного провінційного джентльмена, англійського дивака, котрий із цікавістю вдивляється в оточуючий світ: “Так і живу я на світі, швидше як Глядач, який пізнає людство, аніж як один з його представників; таким чином я став прозорливим державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичну сторону життя. Теоретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших краще, ніж ті, хто усім цим зайнятий, – як сторонній спостерігач помічає плями, що нерідко випадають з уваги тих, хто замішаний у справі. Коротше кажучи, я в усіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжити і тут”.

Наклад “The Spectator” зріс до 14 тис. прим., читачі в Європі та колоніях з нетерпінням ждали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стіль виявились вірними обраній видавничій стратегії, і коли інтерес до “The Spectator” досяг максимальних меж, вони віддали перевагу зміні літературних масок. “The Spectator” проіснував два роки – загалом вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіваний шлюб одного з персонажів і про раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалось, а замість “The Spectator” у 1713 р. з’явилася маска і новий журнал “The Guardian” (“Опікун”). “The Guardian” мав майже такий же успіх, як і “The Spectator”, але проіснував близько року, після чого журналістський тандем Стіль – Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон самотужки продовжив випуск журналу “The Spectator”, проте довів його лише до 635-го номера.

Вплив “The Spectator” та інших аддісонівських журналів на розвиток англійської та європейської журнальної традиції був феноменальним. Тільки в Англії кількість наслідувань нараховувалася десятками: “Шепотун” (“The Wisperer”, 1709), “Воркотун” (“The Grumbler”, 1715), “Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки” (“The Grouler, or Diogenes robb’d of His Tub”, 1711), “Торохтійка” (“The Female Tatler”, 1709 – 1710), “Розважальник” (“The Entertainer”, 1717 – 1718), “Критик на 1718 рік” (“The Critic for the Year MDCCXVІІІ”, 1718), “Інформатор” (“The Intelligencer”, 1728), що видавалося Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта; “Папуга” (“The Parrot”, 1728), “Загальний глядач” (“The Universal Spectator”, 1728 – 1746), що видавалося Генрі Бейкером, зятем Дефо, і безліч інших листків сперечалися один перед одним за увагу публіки”.

Більше того, журнали Аддісона та Стіля багаторазово перевидавалися у вигляді окремих книг протягом ХVІІІ ст. і були перекладені на більшість європейських мов. Нову видавничу модель, відмінну від аддісонівської, зміг запропонувати тільки в 1731 р. Едвард Кейв, котрий почав випускати “Gentleman’s Magazine” (“Журнал джентльмена”), що більшою мірою відповідав сучасному розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією.

У Франції журналістські ідеї Аддісона та Стіля були реалізовані П’єром де Маріво та абатом Прево. У таких журналах Маріво, як “Le Spectateur Francais” (“Французький глядач”, 1722 – 1723), де сам заголовок перегукувався з англійським “The Spectator”, “L’indigent philosophe” (“Незаможний філософ”, 1728) та “Le Cabinet du philosophe” (“Кабінет філософа”, 1734), помітно прагнення познайомити французького читача з англійськими культурними традиціями. Маріво не був епігоном – його вишукано-метафорична, повна неологізмів мова його журналів одержала назву “маріводаж”. У свою чергу, творчість Маріво користувалася великим успіхом в Англії.

Антуан Франсуа Прево, більш відомий під іменем абата Прево, творця знаменитого роману “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”, також зробив свій внесок у розвиток французької журналістики. Змушений з 1728 по 1734 рр. переховуватися то в Англії, то в Голландії, Прево познайомився з методами та прийомами англійської журналістики. У 1733 р. Прево в Лондоні заснував за зразком “The Spectator” щотижневий журнал “Le Pour et le Contre” (“За і проти”, 1733 – 1740). Журнал, який створювався в Англії, але поширювався в Парижі, став помітним явищем у журналістському світі Франції. Сам заголовок журналу Прево маніфестував прихильність до об’єктивності. Достовірність і надійність інформації, якість критичних виступів викликали довіру. Сам Вольтер добивався того, щоб рецензії на його твори вміщувались у журналі абата Прево.

У Німеччині лінія англійської просвітницької журналістики була продовжена такими морально-повчальними виданнями, як “Der Vernunfter” (“Розумник”, 1713 – 1714), “Die Lustige Fama” (“Веселий поголос”, 1718), “Der Freigeist” (“Вільнодумець”, 1745), “Der Hypochondrist” (“Іпохондрик”, 1762).

Щотижневик “Discourse des Mahlern” (“Бесіди малярів”, 1721 – 1723) швейцарських видавців Іоганна Якоба Бодмера та Іоганна Якоба Брейтингера, що орієнтувався на журналістику Дж. Аддісона та Р. Стіля, звернув на себе увагу новизною естетичних поглядів та різкою критикою відомих німецьких поетів. “Discourse des Mahlern” почав боротися із галломанською естетикою “лейпцігської школи”, яку очолював Іоганн Крістоф Готшед. П’ятнадцятирічна “літературна війна” між “цюріхською” та “лейпцігською” школами була перенесена на сторінки періодичних видань самого І.К. Готшеда – “Der Vernunftigen Tadlerinnen” (“Розумні провісниці”, 1725 – 1726) та “Der Bidermann” (“Чесна людина”, 1728 – 1729).

В Італії продовжувачем ідей англійської морально-повчальної журналістики став відомий поет і критик Гаспаро Гоцці, котрий з 1760 р. видавав “Gazzetta Veneta” (“Венеціанська газета”), майже повністю заповнюючи щотижневик своїми власними творами.

Особливе місце у німецькій просвітницькій журналістиці посів журнал “Hamburgische Dramaturgie” (“Гамбурзька драматургія”), що видавався Г.Е.Лессінгом. Лессінг виступав за створення національного театру і писав, що його журнал “буде критичним переліком усіх п’єс, які ставитимуться на сцені, і стежитиме за кожним кроком, що буде його робити на цьому поприщі мистецтво поета та актора. …Якщо хочуть розвинути смак у людини, наділеної здоровим глуздом, то потрібно лише пояснити, чому їй що-небудь не сподобалось”. Завданням журналу стало формування театрального смаку нації, і хоча видання проіснувало лише два роки (1767 – 1768), йому судилося вийти за рамки простого журналу. “Гамбурзька драматургія” стала найбільшою пам’яткою естетичної думки німецького Просвітництва.

У цілому в Європі ХVІІІ ст. проти періодичних видань продовжували діяти цензурні обмеження, і, якщо навіть у ліберальній Англії свободу преси доводилось виборювати у досить складних умовах, то в інших європейських державах, зокрема у Франції та в Німеччині, стан справ був набагато гірший, оскільки журналісти в цих країнах зазнавали позасудових переслідувань.

Найбільш показовим прикладом стала доля німецького редактора Крістіана Фрідріха Даніеля Шубарта, котрий входив разом з А.Л. Шлецером та В.Л. Векрліном у трійку кращих публіцистів Німеччини кінця ХVІІІ ст. Із 1773 р. Шубарт видавав у Аугсбурзі популярну політичну газету “Deutsche Chronik” (“Німецька хроніка”). У 1777 р. вюртенбергський принц Карле Еугенії, розгніваний іронічною статтею у “Deutsche Chronik” про власну персону, діючи через свого чиновника, обдурив і заманив Шубарта на вюртенбергську територію і там наказав кинути редактора й журналіста до фортеці Асперг. У в’язниці незалежному газетяреві довелося провести без суду й слідства десять років.

В Англії, після уведення заборони на висвітлення парламентських дебатів в 1738 р., найгучнішим політичним скандалом, пов’язаним із пресою, стала справа журналіста Джона Вілкса. Вілкс був обраний у 1757 р. членом палати громад, де здобув популярність як прибічник партії вігів, і, в силу обставин, опинився в центрі “війни щотижневиків” (1762 – 1763), яку вели між собою торі та вігі. Політику торійського кабінету підтримував щотижневик “The Briton” (“Британець”), редактором якого був відомий романіст і публіцист Тобайас Смоллетт. У відповідь Вілкс почав видавати щотижневик “The North Briton” (“Шотландець”), що фінансувався з партійної каси вігів. Журналістська діяльність зробила Вілкса популярною фігурою, громадська думка була на його боці, а публікації Вілкса, які мали скандальний присмак, привели в підсумку до відставки кабінету міністрів.

Найскандальнішим випуском виявився 45-й номер “The North Briton” (квітень 1763 р.). Памфлет Вілкса із глузливим коментарем з приводу тронної промови короля переповнила чашу терпіння влади. 45-й номер “The North Briton” було оголошено наклепницьким і присуджено до спалення. Видавці щотижневика й друкарі були заарештовані. Вілкс був також заарештований і ув’язнений до Тауера. Однак суд визнав, що Вілкс як член палати громад не може бути заарештований без спеціальної постанови палати, і тому Вілкс був не лише звільнений, але й отримав за рішенням суду велику грошову компенсацію.

У подальшому палата громад визнала твір Вілкса образливим пасквілем і позбавила автора депутатських повноважень. Позбавлення Вілкса депутатського імунітету дозволило розпочати проти нього судовий процес. Не чекаючи завершення справи, Вілкс вирішив переховуватися у Франції. Справа Вілкса викликала вибух громадського обурення в Англії, гасло “Вілкс і свобода” було підхоплено опозицією, а на вікнах та стінах майже кожного лондонського будинку з’явилася цифра “45”, що стала своєрідним знаком опозиційності, паролем і викликом.

На кінець ХVІІІ ст. ситуація із свободою слова в Англії дещо поліпшилась, особливо після 1771 р., коли обома палатами було мовчки дозволено публікувати дебати. Більше того, це стало одним з основних завдань газети “The North Briton”. Звідтоді її нечисленні читачі добре зналися на політиці, оскільки під час парламентських сесій більше половини газети відводилося звітам про сесії. Багато місця – ціла сторінка, а то й більше – відводилося платним оголошенням, повідомленням про книги, концерти, театри, вбрання та різним людям, які потребували хатніх слуг. Газетна площа, яка залишалася, була зайнята поезією, серйозними та гумористичними статтями, листами в газету (підписаними іменем кореспондента чи псевдонімом), фрагментами інформації, плітками із світу театру або бомонду, перемішаними із газетними оголошеннями і довгими офіційними звітами про закордонні справи. Наклади цих видань були невеликими – кілька тисяч примірників вважалися добрим показником.

У дореволюційній Франції цензурна заборона носила “драконівський” характер – одна з королівських декларацій (1757 р.) оголошувала смертну кару “усім, кого буде викрито у написанні й друкуванні творів, що містять у собі нападки на релігію чи які схиляють до збудження умів, ображають королівську владу та коливають порядок й спокій держави”.

Цензурних переслідувань зазнала знаменита “Енциклопедія” Дені Дідро та Жана Д’Аламбера, коли в 1759 р. генеральний прокурор Франції оголосив це видання державною змовою, націленою на підрив суспільного ладу та знищення релігії. У період з 1711 по 1775 рр. цензурна заборона торкнулася 364 творів, причому після 1770 р. основних переслідувань зазнали книги, брошури та памфлети політичного змісту. Збільшилася й кількість “королівських цензорів” – якщо в 1742 р. їхня кількість становила 78, то до 1774 р. ця цифра зросла до 119.

До Французької революції про незалежну пресу говорити практично не доводилось – вона просто не могла існувати в умовах тотальної попередньої цензури, але просвітницькі ідеї знахоиди свій шлях до читацької аудиторії. “Володарями думок” були філософи, а філософія французького Просвітництва була публіцистичною, надихалася ідеєю історичного прогресу та бачила в історії “школу моралі й політики”.

Вчення про політичну свободу, яке розробляв Шарль Луї Монтеск’є й розвивали енциклопедисти, набувало особливого смислу в умовах монархічної держави. У своїй головній праці “Про дух законів” (1748) Монтеск’є поєднував поняття свободи із концепцією розумно встановлених законів. Він писав, що “для громадянина політична свобода є душевний спокій, що грунтується на переконанні в своїй безпеці. Щоб мати цю свободу, необхідне таке правління, при якому один громадянин може не боятися іншого громадянина”. Тому потрібні межі втручання державної влади в справи приватної особи й розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.

Зерна просвітницьких ідей падали на підготовлений грунт – “збільшується кількість просвітницьких гуртків і салонів, зростає кількість підпільних видань, більшає рукописів сміливих трактатів. Водночас посилюються репресії влади, усе складніше стає отримати “королівський привілей” на друковані книги; авторів, видавців, друкарів кидають до в’язниці й засилають на галери (у Венсенському замку чи в Бастілії побували і Вольтер, і Дідро, і Кребійон-син, і Мармонтель та багато інших)”.

Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики. Як писав Гюстав Лансон, основне “явище цього періоду – народження газетної літератури. Були й раніше газети, але їхня влада починається з революції”.

Політична газета народилася у Франції саме в 1789 р., коли практично всі політичні партії усвідомили важливість періодичної преси. Майже всі лідери революції виступали в якості редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен.

Один з найбільш талановитих журналістів цього періоду, Каміль Демулен, писав у своїй газеті “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”): “Сьогодні журналісти – громадська влада. Вони викривають, декретують, управляють найдивнішим чином, виправдовуючи чи засуджуючи. Щодня вони піднімаються на трибуну… вони серед тих, чий голос чують 83 департаменти. За два су можна почути цього оратора. Газети кожного ранку сипляться як манна небесна і… подібно до сонця, щодня виходять освітлювати горизонт”.

Журналістська діяльність Демулена показова для революційної епохи. Він заявив про себе в період так званого “дощу памфлетів” напередодні взяття Бастілії. Його памфлет “Вільна Франція”, який несе на собі печатку риторики Ціцерона, і памфлет “Промова лихтаря”, що малює образ ідеальної республіки, зробили ім’я Демулена популярним серед республіканців.

Це був час гучних гасел і швидко спалахуючих зірок журналістського світу. Так, памфлет [абата] Сійєса “Що таке третій стан?..” (1789 р.) – з історичними словами “що таке третій стан? Ніщо. Чим він має стати? Усім” – зробив безсмертним ім’я автора.

Почавши з памфлета, Демулен пройшов журналістську школу в газетах самого графа Мірабо, одного з кращих ораторів революції. Публіцистика Мірабо вирізнялася логікою – “стислою, сильною, часом софістичною з відтінком відвертості, завжди впевненій у собі і яка схоплювала скрізь головні аргументи та корисні докази”.

Цій залізній логіці і вчився у нього Демулен, ставши видавати власний щотижневик “Les Revolutions de la France et de Brabant” (1789 – 1791).

На першому етапі Французької революції (травень 1789 – серпень 1792) відбулася подія, що стимулювала життя періодичних видань. Свобода преси була юридично закріплена в “Декларації прав людини й громадянина” (26 серпня 1789 р.), де говорилось, що “вільне повідомлення думок є одним з найдорогоцінніших прав людини; а тому кожний громадянин може вільно говорити, писати й друкувати, лише за умови відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом”. Це ж положення було відображене в Конституції 1791 р. Підсумком стало кількісне зростання періодики – якщо в 1788 р. в усій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 рр. виникло більше 500 газет.

У цей період повернувся до країни з Америки Жан-П’єр Бріссо, котрий став одним з лідерів революційної преси, а його газета “Patriot Francais” (“Патріот Франції”, 1789— 1793) – символом нових перетворень. Відомим став Жан-Поль Марат, вустами якого “заговорив четвертий стан”. Марат максимально використав можливості свого друкованого органу “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”, 1789 – 1793) для впливу на громадську думку.

Луї Антуан Сен-Жюст писав: “Преса не мовчить; вона є безпристрасний голос, який лунає безперервно, зриває маску з честолюбця, викрикає його хитрощі, робить його предметом загального осуду; преса – це палаючий погляд, що бачить усі злочини та відтворює їх незмивними фарбами; це зброя як істини, так і брехні. Із пресою справа така ж сама, як і дуеллю: якщо видати закони, спрямовані проти неї, це будуть погані закони; вони вдарять по злу на великому віддаленні від його джерела”.

Починаючи з 1793 р. Французька революція перейшла у фазу “поїдання власних дітей”. Згідно з одним з нових декретів Конвенту, смертної кари зазнавали автори й видавці всілякого роду творів преси, які висловлювалися за розпуск народного представництва чи на користь відновлення королівської влади. Один за одним піднімалися на ешафот ті, кому ще недавно аплодував Конвент. У період якобинського терору було страчено Бріссо. За ним пішов у небуття видавець дуже популярної газети “Le Pere Duchesne” (“Татко Дюшен”, 1790 – 1794) Жак Рене Ебер, видання якого брати Гонкури вважали “єдиним по-справжньому виразним у революції”. Потім настала черга й Демулена, котрий виступив проти якобинських репресій у своїй новій газеті “La Vieux Cordelier” (“Старий Кордельєр”, 1793 – 1794) і гільйотинованого разом із прибічниками Дантона у квітні 1794 р.

Як образно висловився з цього приводу Сен-Жюст, “ці письменники і ці оратори встановили цензуру, яка була деспотизмом розуму і майже завжди – істини; стіни заговорили, інтриги незабаром стали явними для всіх, носіям чеснот чинили допит, душі плавилися в горнилі”.

Якобинська диктатура не змогла довго протриматись і змінилася періодом Директорії (1795 – 1799), встановленій так званою Конституцією ІІІ року (1795), яка виявила по відношенню до періодичної преси не меншу жорстокість, аніж її попередники. У 1797 р. було видано указ, що передбачав розстріл кожного, хто зробить спробу відновити королівську владу. У цей період було заарештовано багато письменників, звинувачених у змові проти республіки. Сорок п’ять газетних видавців і редакторів були вислані без усякого суду, а 42 газети закриті. При цьому в Конституції ІІІ року були знову проголшені основні принципи свободи слова й преси.

Революційний генерал Бонапарт, улюблений полководець Директорії, практично без спротиву захопив владу 18 брюмера 1799 р., оголосивши себе першим консулом Франції. Поспіхом складена “Конституція VІІІ року” (1799) заснувала консулат, питання про пресу взагалі обійшла мовчанкою. “Консульський указ про газети”, що вийшов 17 січня 1800 р., призвів до закриття 60 з 73 газет, які видавалися в Парижі, а на міністра поліції було покладено обов’язок стежити, щоб на території Парижа та Сенського департаменту не з’явилося жодної нової газети, а “редактори газети були непідкупної моральності й патріотизму”.

У Бонапарта на початку його правління не було бажання відновити цензуру, але він прагнув поставити під свій контроль усі друковані видання. Чудово розуміючи силу преси, він якось сказав, що “чотири ворожо налаштовані газети небезпечніші за сто тисяч штиків”, і ця його позиція багато в чому пояснює дальший розвиток ситуації з періодикою у Франції.

Переможні війни Бонапарта в Швейцарії та Італії привели його до ідеї оголосити себе пржиттєвим консулом, а в 1804 р. сенат проголосив його імператором французів під ім’ям Наполеона. У Конституцію імперії, прийняту 18 травня 1804 р., були включені чотири статті, покликані гарантувати свободу преси, які насправді практично анулювали цю свободу.

Політична опозиція владі першого консула несподівано була виявлена в сенаті та академії наук, у середовищі людей, котрих називали “ідеологами”. Майже всіх ідеологів (на чолі з Дестютом де Трасі) можна було назвати молодшим поколінням “енциклопедистів”, які зберігали республіканські ідеали. “Ідеологи” знайшли себе в періодичній літературі, створивши зусиллями П’єра Луї Женгене свій друкований орган – журнал “Decade philosophique, litteraire et politique” (“Філософські, літературні та політичні декади”, 1794 – 1807). Цей журнал захищав ліберальні ідеї в епоху Імперії, залишаючись органом духовної опозиції, коли пряме політичне протистояння було практично неможливе. Наполеон вкрай негативно сприйняв діяльність “ідеологів”, і в 1807 р. за височайшим повелінням цей журнал було з’єднано із “Journal de L’Empire” (“Журнал Імперії”).

Найбільш помітним явищем періоду Імперії слід назвати газету Луї Франсуа Бертена, яка залишила яскравий слід в історії французької журналістики ХІХ ст. Бертен у період Революції співробітничав у таких періодичних виданнях, як “Journal Francais” (“Журнал Франції”), “Eclair” (“Блискавка”). Його політичним ідеалом була конституційна монархія, у своїх статтях Бертен активно підтримував роялістський рух часів Директорії. У 1797 р. газета “Eclair” була заборонена, а сам Бертен був змушений переховуватись, щоб уникнути арешту.

У 1800 р. він разом з братом П’єром Луї Бертеном, котрий також був залучений до журналістської і політичної діяльності, придбав “Journal des Debates politiques et litteraires” (“Журнал дебатів політичних і літературних”), газету, засновану в Парижі ще в 1789 р. “Journal des Debates” була позбавлена можливості відкрито критикувати дії уряду, але ніколи не схилялася до оспівування існуючого режиму, чим придбала незвичайний авторитет. За свою незалежність і ледь приховані роялістські натяки Бертен потрапив на 9 місяців до в’язниці, а потім був висланий до Італії, де подружився з іншим вигнанцем – Франсуа Рене де Шатобріаном.

У 1804 р. Бертен отримав дозвіл вернутися до Франції, але його газета була перейменована на “Journal de L’Empire”, і до неї було приставлено спеціального цензора (спочатку ним був Ф’єве), якому видавці повинні були виплачуати величезний гонорар (24 тис. франків щороку).

Газета Бертена цікава не лише своїм протистоянням режимові Наполеона, але й запровадженням нових журналістських форм і жанрів, які в подальшому увійшли в практику усієї європейської журналістики. Йдеться про фейлетон. Самого слова “фейлетон” ще не було у французькій мові ХVІІІ ст., воно з’явилося лише в 1800 р., коли Бертену спала на думку ідея випускати додаткові полоси до своєї газети “Journal des Debates” (feuilleton – листок, листівка).

Потім у 1803 р. він змінив формат газети – подовжив його, і додаткова частина, відокремлена від газети “лінією відрізу” (білим пробілом), стала називатися фейлетоном. У подальшому термін “фейлетон” використовувався у значенні: а) літературного матеріалу “підвалу” газети; б) літературного твору малої форми публіцистично-злободенного характеру, вміщеного або у “фейлетон” газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). Саме у другому значенні цей термін закріплюється й одержує широке розповсюдження у Франції, потім у Німеччині і в Росії, але сам процес трансформації фейлетону з рубрики в жанр зайняв досить тривалий проміжок часу, остаточно визначившись у жанровому аспекті лише на початку ХХ ст.

У “Journal des Debates” становлення фейлетону пов’язується з іменем Жюльєна Луї Жоффруа, театрального критика. Жоффруа повернувся після еміграції до Франції в 1800 р. і зайняв місце фейлетоніста-критика “Journal des Debates”. Смакові пристрасті Жоффруа були доволі одноманітні, але в своїх судженнях він був рішучим і спирався на здоровий глузд. Це імпонувало й привертало увагу тим, що він включав до театральних оглядів політичні натяки.

У рік “великої чистки”, яку зазнала французька журналістика в 1807 р., цензора Ф’єве у бертенівській газеті було замінено на цензора Етьєнна. Але Наполеону і цього здалося мало, і в 1811 р. газета, тираж якої досяг 32 тис. прим., був конфіскований на користь держави, а Бертену було оголошено, що “він уже достатньо збагатився”.

Запровадження усе більш жорстких заходів проти газети “Journal des Debates”, перейменованої на “Journal de L’Empire”, було пов’язано з прийняттям декрету про пресу, який поставив під цілковитий контроль “головного управління справами книгодрукування й книжкової торгівлі” (при міністерстві внутрішніх справ) всю періодичну пресу. До 1811 р. у Парижі були дозволені тільки чотири щоденні газети “Journal de Paris” (“Паризька газета”), “Gazette de France” (“Французька газета”), “Monituer” (“Наставник”) і “Journal de L’Empire” (“Журнал Імперії”).

Наполеонівська політика по відношенню до преси позначилася і на німецькій журналістиці. Дія французького декрету про пресу 1810 р. не лише поширювалась на окуповані території Рейнського союзу, а й впливала на сусідні держави. Так, уряд Пруссії заборонив щоденну газету Генріха фон Клейста “Berliner Abendblatter” (“Берлінські вечірні листки”) за політичні коментарі. У самій же Німеччині усім газетам було наказано передруковувати політичні новини тільки з офіційної французької газети “Monituer”. В Італії, яка також знаходилася під французькою окупацією, могли діяти лише проурядові видання, типу “Monitore di Roma” (“Римський наставник”), скопійовані з французьких зразків.

У 1814 р. Конституційна хартія відновила у Франції свободу слова, яка тут же була перекреслена законом від 21 жовтня 1814 р., що запроваджував попередню цензуру для всіх періодичних видань і творів, обсяг яких не перевищував 20 друкованих аркушів. Але навіть ці обмеження порівняно з антижурналістською наполеонівською політикою здавалися послабленнями, і до 1824 р. у Парижі виходило 12 щоденних газет, загальним накладом в 54 тис. прим. У цілому ж, у період з 1814 до 1830 рр. французький уряд сім разів змінював цензурні правила.

У період Реставрації Бертен повернув собі газету, відновив її колишню назву, зробивши “Journal des Debates” важливим органом рялістської преси і опорою монархічної влади аж до 1823 р. За статтю проти Карла Х, яка закінчувалася словами “Нещасна Франція! Нещасний король!”, Бертена було притягнуто до суду, але виправдано. А після відставки Шатобріана з посади міністра газета “Journal des Debates” перейшла в “конституційну” опозицію і сприяла падінню Бурбонів.

У Німеччині Союзним актом в 1815 р. було оголошено, що буде вироблено однакове законодавство про свободу преси для всіх союзних держав, але ця обіцянка не була виконана. Замість цього в 1819 р. було видано закон про пресу, який майже дослівно повторював французьке законодавство 1814 р., і німецькій пресі довелося чекати свободи слова до 1848 р.

У Франції гарантій свободи слова вдалося добитися після подій липня 1830 р., коли було видано п’ять указів, в яких король своєї особистою владою, без участі палат, змінив правила проведення виборів, а також запровадив вкрай суврі цензурні правила відносно книг і особливо газет.

За ініціативою редактора газети “National” (“Національна”) Армана Карреля журналісти оголосили, що не будуть коритися незаконним ордонансам Карла Х і випустили газети без цензурного дозволу. Париж почав будувати барикади. Карл Х поспішив відізвати свої укази, зняв найбільш одіозних міністрів, але було пізно. Тимчасовий уряд, який становили провідні журналісти й депутати, прийняв рішення передати королівську владу Людовику-Філіпу Орлеанському, який не претендував на абсолютну владу. Розпочався період Липневої монархії, і була прийнята нова Конституційна хартія, в якій було записано, що “цензура не може бути ніколи відновлена”.

В Англії ХІХ ст. спостерігався справжній розквіт періодичної преси: у 1810-і рр. тільки в Лондоні видавалось більше 30 журналів, а в 1820-і рр. – уже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул “шотландських Афін”.

У першій половині ХІХ ст. серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових у галузі культури та громадсько-політичної думки журнали – “The Edinburgh Review” (“Едінбургський огляд”, 1802 – 1929), “The Quarterly Review” (“Щоквартальний огляд”, 1809 – 1967), “Blackwood’s Magazine” (“Блеквудівський журнал”, з 1817), “The London Magazine” (“Лондонський журнал”, 1820 – 1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, – “The Times” (“Часи”: тут має стояти примітка: інколи це переклад звучить як “Епоха”).

Щоквартальний журнал “The Edinburgh Review” було засновано в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вігів, і серед його засновників були Френсіс Джеффрі, Сідні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, котрий одним з перших почав платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсіс Джеффрі, критик та есеїст, який поклав початок плеяді всевладних редакторів в англійській журналістиці ХІХ ст.

“The Edinburgh Review” стало надзвичайно впливовим виданням, а багато його статтей політичного та літературно-критичного характеру сприймались як “істина в останній інстанції”. Поміркований консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні судження вирішальним чином вплинули і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал критикував поетів-лейкістів, зокрема Вільяма Ворсворта та Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і яка висміювала юнацький збірник поезій лорда Байрона, потягла за собою один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Скривджений Байрон відреагував на випад “The Edinburgh Review” віршованою сатирою “Англійські барди та шотландські оглядачі” (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Тим не менше високий рівень критичних статтей “The Edinburgh Review” послужив взірцем для багатьох європейських та американських літературно-критичних видань. Як редактор Френсіс Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїістів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, котрі почали свій творчий шлях у журналі “The Edinburgh Review”.

Щоквартальник “The Quarterly Review” було засновано в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного “королем книговидавців”. “Хрещеним батьком” видання став Вальтер Скотт, котрий остаточно посварився з “The Edinburgh Review”, а першим редактором – публіцист і сатирик Вільям Гіффорд (1809 – 1824), який свого часу прославився виданням щотижневика “The Anti-Jacobin” (“Антиякобинець”, 1797 – 1798).

Журнал швидко здобув вплив, співвідносний із впливом “The Edinburgh Review”, і навіть скандал з розгромною рецензією на поему Джона Кітса, що призвів до смерті поета, став своєрідним аналогом “байронівському”. Той же Кітс в одному з листів (1818) відзначав феномен впливу ппулярних щоквартальників на громадську думку: “Журнали розслабили читацькі уми і почали заохочувати їх до неробства – мало хто тепер здатний мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають усе більш і більш могутніми, особливо “Куотерлі”. Їхня влада схожа із впливом забобонів: чим більше й довше юрба піддається їхньому впливові, тим сильніше вони розростаються та вкорінюються, відвойовуючи собі усе більший простір. Я мав надію, що коли люди побачать, нарешті, – а їм пора вже побачити – всю глибину безсоромного шахрайства з боку цієї журнальної напасті, вони з презирством від нього відвернуться, але як би не так: читачі – це глядачі, що юрмляться у Вестмінстері навколо арени, де відбуваються півнячі бої – їм подобається дивитися на бійку і рішуче байдуже, який півень переможе, а який виявиться переможеним…” Проте, у тому ж 1818 р. Вільям Гіффорд зміг гідно оцінити роман Мері Шеллі “Франкенштейн”.

“Blackwood’s Magazine” було засновано в Едінбурзі в 1817 р. Він став органом так званих “молодших торі”. Його ідейним натхненником став, як і випадку з “The Quarterly Review”, Вальтер Скотт, а “фінансовою основою” – видавнича фірма Вільяма Блеквуда, чиє прізвище і опинилось у назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми “Чумне місто”, яка послужила сюжетною основою для пушкінського “Бенкету під час чуми”. Редакторський тандем Локхарт – Вільсон став відомий своїми сатиричними атаками на лібералів (поема “Халдейський рукопис”), а також на поетичну школу “кокні”, тобто на лондонських романтиків.

Після переїзду Локхарта в 1825 р. у Лондон, де він обійняв посаду редактора “The Quarterly Review”, Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту “Blackwood’s Magazine”, де під псевдонімом “Крістофер Норт” публікував серії есе, що увійшли в історії англійської літератури під назвою “Аброзіанські ночі”. З редакторською діяльністю Локхарта та Вільсона була пов’язана історія журналістської дуелі, коли в розпал полеміки, яка розгорілася між “Blackwood’s Magazine” і “The London Magazine”, Джон Скотт (редактор “The London Magazine”) викликав у 1821 р. на двобій Джона Локхарта. На тій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джона Скотта було вбито.

Журнал “The London Magazine”, заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був суто літературним виданням і, незважаючи на короткий термін свого “життя”, здійснив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися обдарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем (“Нариси Елії”), Вільям Хеззлітт (“Застільні бесіди”), Томас де Квінсі (“Сповідь англійця, котрий вживає опіум”).

На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. в Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. Однак саме в цей час з’явилася газета, що вважається нині синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став англійський друкар Джон Уолтер, котрий розпочав у 1785 р. видавати газету “Universal Daily Register” (“Універсальний щоденний журнал”). У 1788 р. видання Джона Уолтера було перейменоване на “The Times” (“Часи”), і під цією назвою газета увійшла в історію світової преси.

Завданням Джона Уолтера було зробити “The Times” виданням, цікавим усім читаючим колам. У своїй першій редакційній статті він заявив про те, що “газета повинна бути хронікером часу, вірним літописцем усіх проявів людського розуму; вона не має зосереджуватись тільки на одній події, але, подібно до добре сервірованого столу, повинна мати в своєму арсеналі страви на будь-який смак… і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини”.

У часи Джона Уолтера заняття журналістикою не було прибутковою справою, єдина нагорода – набуття політичного впливу. Наклади британських газет були невеликими, і в 1795 р. тираж “The Times” що становив 4800 прим., вважався рекордним.

Справжнє значення “The Times” як загальнонаціональної, а потім впливової європейської газети виявилось тільки у ХІХ ст. У 1803 р. управління “The Times” перейшло до Джона Уолтера ІІ, котрий посилив у “The Times” риси респектабельності і зробив це видання найпоінформованішим у країні. У період наполеонівських воєн Англія знаходилася не лише в економічній, а й інформаційній блокаді – іноземні новини надходили з великим запізненням. Скориставшися ситуацією, газета “The Times” у 1807 р. послала свого кореспондента Генрі Робінсона висвітлювати події в європі. Репортажі кореспондента “The Times” з Німеччини та Іспанії публікувались до 1809 р., ставши своєрідним британським “вікном в Європу”, а сама газета збільшила мережу своїх кореспондентів як всередині країни, так і за кордоном.

У 1817 р. Джон Уолтер ІІ зайняв місце в парламенті, а на посаду редактора призначив Томаса Барнса. Барнс звів газету у ранг незаперечних авторитетів у світі інформації, закріпивши за нею статус впливового видання. Виважена позиція “The Times”, яка не допускала явного радикалізму, та орієнтація на традиційні цінності середнього класу вигідно вирізняли її серед популістських і радикальних видань того часу, не кажучи вже про бульварну пресу.

Публікації й позиція “The Times” відіграли помітну роль у таких важливих політичних подіяї, як перша парламентська реформа 1832 р. (яка дала право голосу дрібній і середній буржуазії та знищила частину “гнілих містечок” на користь промислових центрів), прийняття закону про емансипацію католиків, відміна хлібних законів у 1846 р.

Пік популярності “The Times” припав на події Кримської війни, в період редакторства Джона Ділейна. Висвітлювати військові дії був відправлений знаменитий кореспондент “The Times” Вільям Рассел, перший військовий кореспондент в історії британської преси. Репортажі Рассела з місця боїв надихали поетів, рядки його репортажів ставали крилатими виразами, а його викриття військових і політичних кіл призвели до відставки уряду та зміни військового керівництва.

У середині ХІХ ст. “The Times” отримала прізвисько “Громовержець”. Її щоденний тираж досяг 60 тис. прим., тоді як наклад найближчого конкурента ледве наближався до 6 тис. Точність і якість репортажів, своєчасність висвітлення подій, високий рівень передовиць та аналітичних статтей, поінформованість у хитросплетіннях європейської політики зробили “The Times” еталоном європейського періодичного видання. У багатьох європейських столицях власні кореспонденти “The Times” користувались такою ж увагою, як і посли іноземних держав. Преса в особі “The Times” ставала справжньою “четвертою владою”. Для Абрахама Лінкольна “The Times” цього періоду – “одна з найвеличніших сил у світі“, навіть королева Вікторія в одному з листів поскаржилася на впливовість цієї газети.

Газета завжди була чутлива до технологічних та оформлювальних інновацій. 10 січня 1806 р. у “The Times” вперше з’явилася ілюстрація, присвячена похорону адмірала Нельсона. “The Times” першою в Європі використала можливості парового друкарського верстата, винайденого в 1810 р. саксонським друкарем Фредеріком Кенігом. Новинка Кеніга тривалий час не знаходила промислового застосування, поки “The Times” не задіяла машину Кеніга у видавничому процесі в 1814 р. І це дозволило лондонській газеті перейти з випуску 300 прим. газети за годину на друкарському верстаті на випуск 1100 прим. за годину.

Подальшим проривом у галузі друкарської справи став винахід ротаційної друкарської машини, зроблений американцем Річардом Хоу в 1846 р. “The Times” тим часом йшла власним курсом і в 1848 р. змогла впровадити машину, яка із застосуванням рулонного паперу одночасно друкувала і лицьовий, і зворотний бік з продуктивністю майже 8 тис. прим. за годину. Цей ривок відразу мав великі наслідки. Ціни на пресу впали на 25%.

“The Times” виграла битву за механічне виробництво шрифтів, першою використавши в 1881 р. рядковідливну машину, запатентовану Фредеріком Вілксом.

Іншою важливою комунікаційною інновацією стало виникнення інформаційних агентств. Перше в світі інформаційне агентство з’явилось у 1835 р. у Парижі. Його засновником став Шарль Луї Гавас (Авас: тут має бути примітка), котрий розпочав свою діяльність з “бюро перекладів Гаваса”. В його завдання входило оперативне забезпечення перекладів зарубіжної преси для потреб місцевої періодики. У подальшому інформаційне агентство Гаваса одержувало новини із зарубіжних газет, а також від широкої мережі власних кореспондентів, продаючи отриману інформацію в паризькі газети, потім у провінційні, а потім і в зарубіжні видання. Для швидкого отримання інформації в період, коли залізниці були ще вкрай повільним засобом повідомлення, а телеграф тільки почав входити у газетну та інформаційну практику, агентство Гаваса з успіхом застосовувало голубину пошту.

У Гаваса з’явилися два здібні учні та наслідувачі – Б. Вольф та П.Ю. Рейтер, які слідом за вчителем створюють інформаційні агентства преси відповідно в Німеччині (1848) та в Англії (1851).

Поява в Англії інформаційного агентства “Рейтер” та скасування гербового збору в 1855 р. привели до втрати монопольного становища “The Times” у світі новин, а видання-конкуренти (“The Daily Telegraph”, “The Guardian”) збільшили наклади й потіснили “The Times” на читацькому ринку.

Технологічні нововведення у видавничому процесі та запровадження в європейських країнах у широких масштабах початкової освіти стимулювали появу “масових”, недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але великої читацької аудиторії.

Лідером французької “penny press” був Еміль де Жірарден – один з найбільш цікавих журналістів і редакторів Франції ХІХ ст., котрий вловив тенденції розвитку сучасної йому журнальної періодики. Він починав з випуску журналу мод “La Mode” (1829 – 1854). Журнал “La Mode” спочатку виходив як суто великосвітський журнал. Незабаром де Жірарден надав йому рис політичного видання, але зберіг розділ мод з картинками із життя вищого світу, враховуючи інтереси реальної читацької аудиторії видання.

Найуспішніший видавничий проект де Жірардена – заснування ним у 1836 р. нової політичної газети “La Presse” (“Преса”), річна передплатна ціна якої (40 франків) була удвічі нижча за інші видання. Де Жірарден вірно розрахував, що при великій кількості передплатників оголошення друкуватимуться в його газеті і плата за них покриє низьку передплатну ціну. Нова газета де Жірардена привернула читачів не тільки низькою передплатною ціною, а й блискучими журналістськими іменами (наприклад, Теофіля Готьє, котрий вів розділ художньо-критичного фейлетону).

Де Жірардену вдалося перетворити свою газету на незалежне видання, і публікації в “La Presse” нерідко викликали роздратування влади. У 1848 р. де Жірарден був заарештований за розпорядженням Ежена Кавеньяка, а видання “La Presse” було призупинено. Випущений на свободу після 11 днів ув’язнення де Жірарден помстився Кавеньяку, відчайдушно борячись проти його кандидатури на посаду президента республіки. При цьому він прийняв бік принца Луї-Наполеона. Однак, ставши членом законодавчих зборів, де Жірарден став противником бонапартизму. В якості народного депутата де Жірарден постійно виступав на захист повної свободи преси.

З іменем де Жірардена пов’язується і перша поява в європейській періодиці “прихованої реклами”. Виникнення подібної реклами відзначається фахівцями іще в газетах ХVІІІ ст., але подібні повідомлення прватних осіб було легко відрізнити від редакційного тексту, хоча б за місцем публікації в газеті і за спеціальними позначками-маркерами типу N.B. чи P.S. Проте на початку ХІХ ст. стали з’являтися такі повідомлення рекламного характеру, які важко було відрізнити від редакційного тексту. “Оскільки до редакційної частини читаюча публіка ставиться з великою увагою та довірою, ніж до відділу оголошень, то такі оголошення для того, хто рекламує, мають велику цінність. Де Жірарден враховував це і брав за рядок повідомлення значно дорожче, ніж за рядок оголошень. Ці повідомлення трапляються двоякого роду: в одних наприкінці замітки, цікавої самої по собі, наводиться фраза чи кілька фраз рекламного характеру, в інших немає навіть натяку на рекламу, хоча фактично уся замітка вміщена в цілях реклами”.

У французькій “penny press” з’явився і такий цікавий газетнй феномен, як “роман-фейлетон”. Його поява пов’язується з діяльністю Луї Верона, журналіста та публіциста, котрий в 1835 р. відмовився від прибуткової посади директора Гран-опера, ставши головним власником газети “Constitutionel” (“Конституціоналіст”). Верон зміг зробити газету популярною, запропонувавши читачеві роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю “Вічний жид”.

Цікаво відзначити, що майже всі романи Ежена Сю, починаючи з 1837 р., публікувалися спочатку як романи-фейлетони. Вони знаходили доступ до читача, який нерідко не брав до того книги в руки, і в свою чергу залучаючи його до газети. Верон знав читацькі смаки і зробив вірну ставку на новий роман Е. Сю.

Під час друкування “Вічного жида” у “Constitutionel” кількість передплатників піднялася з 3 тис. до 40 тис., у читальнях вишуковувались черги, неграмотним читали вголос порт’є та сусіди.

Звернення до масового міщанського читача, необхідність протягом ряду місяців тримати його в постійному очікуванні продовження, поспішність самого процесу написання народили характерну для роману-фейлетону техніку: спрощеність психологічних мотивувань, сентиментально-мелодраматичний добір персонажів, складність інтриги при безлічі кульмінаційних пунктів, які подекуди зводили виклад до монтажу розрізнених виразних ситуацій, розтягнутість, зрештою, емоційність і неохайність мови.

Діяльність таких видавців і редакторів, як Верон чи де Жірарден, свідчила про наступ нової ери в журналістиці – ери, в якій основний акцент робитиметься на смаки масового читача. Елементи масової культури починають активно виявлятися у другій половині ХІХ ст.

У цій пресі особливий акцент робився на описові сенсаційних злочинів. Ще в 1827 р. у “Blackwood’s Magazine” було опубліковано в тональності похмурого гумору есе Томаса де Квінсі “Про вбивство як одне з витончених мистецтв”. Де Квінсі запропонував новий погляд на тему, що формувалася в періодиці: він естетизував злочин, вивівши його за рамки бульварної хроніки у галузь семіотики зла й краси злочинного задуму та виконання. Ця маргінальна галузь культури – підхід до забороненого, можливість торкнутися до моторошної таємниці – набули особливого смислу у вікторіанську епоху. Жах, що ховається поруч, привносив у життя обивателя відчуття-переживання легкого невротичного стану. Найстрашніший, гранично естетизований, “знаковий” злочин 1880-х – серійні вбивства Джека-Потрошителя, які залишилися темною таємницею вікторіанського Лондона – апофеоз матеріалізації самої ідеї та естетики злочину.

По цьому шляху пішла щоденна французька газета М.П. Мілло – “Peti Journal” (“Маленька газета”), заснована в 1861 р. Вона завоювала аудиторію завдяки ставці на моторошні вбивства. Чим жахливішими були описувані злочини, тим стрімкіше зростав тираж, наблизившись у 1869 р. до 470 тис. прим.

Преса швидко засвоїла і прийоми ілюстрованих видань, доповнивши сенсаційність відповідним відеорядом. Той же Мілло на початку 1870-х рр. практично скупив усі паризькі ілюстровані видання, щоб створити першу у Франції щоденну ілюстровану газету з накладом, що наближався до 1 млн. прим. Для порівняння – перша щоденна ілюстрована газета в Англії “Daily Graphic” виникла лише в 1890 р.

Політична та радикальна журналістика Європи – чартистська преса Англії, республіканська преса Франції, соціалістична періодика Німеччини, Франції та інших європейських країн по-своєму доповнювала строкату ідеологічну палітру преси, але все ж повторювала розроблені “якісною” та “масовою” журналістикою типологічні інновації, що вже склалися.

Найбільш помітним явищем у журналістиці кінця ХІХ ст. можна вважати наступ ери “нового журналізму”, пов’язаного з виникненням газети “Daily Meil”, заснованої в 1896 р. Альфредом Хармсвортом, а також традиції “малих журналів”, що вийшли з пізньовікторіанського естетизму “Yellow Book” чи “The Savoy” з ілюстраціями Обрі Бердслі.

Північноамериканська журналістика хvіі – хіх ст.

Поява першого друкарського верстата у північноамериканських колоніях відноситься до 1638 р. Ця подія відбулася в Новій Англії, де в 1636 р. у Кембріджі (штат Масачусетс) було відкрито Гарвардський коледж і виникла потреба у власній друкарській продукції. Першою друкованою книгою, що з’явилася на території британських колоній у Північній Америці в 1640 р., стала “Повна книга псалмів, благочестиво перекладена на англійський розмір”, над створенням якої працювали Річард Мезер, Джон Елліот та ряд інших авторів-пуритан.

Говорячи про друковану продукцію північноамериканських колоній ХVІІ ст., насамперед слід мати на увазі Нову Англію, оскільки перші видання в Пенсільванії датуються 1685 р., у Нью-Йорку друкарський верстат з’явився в 1693 р., а у Віргінії – лише в 1730 р.

Пуританська культура Нової Англії, яка була переважно книжковою, диктувала виникнення специфічної книжкової продукції, основний корпус якої складали памфлети, брошури, трактати та збірники релігійно-повчального характеру. Хоча офіційної цензури в Новій Англії не існувало до 1662 р., релігійна пуританська нетерпимість приводила до репресивних заходів проти “неблагонадійних” публікацій.

До перших проявів цензурних обмежень відноситься випадок з публікацією релегійного памфлету Вільяма Пінчона “Хвали гідна ціна нашої спокути” (1650), який не лише було оголошено “помилковим та єретичним”, але й засуджено до спалення рукою ката на ринковій площі Бостона. Чотири роки по тому такі ж санкції були оголошені проти квакерських трактатів, що проникали в Нову Англію, а в 1669 р. суд, дізнавшись про книгу Фоми Кемпійського “Про наслідування Христа”, що готувалась до друку, наказав зробити цензурні правки в тексті.

Обов’язки нагляду за друкованою продукцією англійський уряд поклав в першу чергу на королівських губернаторів північноамериканських колоній. В офіційних вказівках губернаторам провінцій (1686) містився параграф такого змісту: “І оскільки велика незручність може виникнути внаслідок свободу друкування на нашій вищезгаданій території при нашому урядові, вам належить вжити заходів, використовуючи усі необхідні накази, щоб ніхто не тримав ніякого друкарського верстата і щоб жодна книга, брошура чи будь-яка інша продукція не була надрукована без заздалегідь отриманого від вас спеціального дозволу та ліцензії”.

Тому не дивно, що поява першої газети на території північноамериканських британських колоній заштовхнулася з труднощами цензурного характеру. Пов’язана ця знаменита подія була з Бостоном, де 25 вересня 1690 р. Бенджамін Харріс, котрий перебрався з Лондона до Бостона в 1686 р., зробив спробу видання першої американської газети. Вона називалась “Public Occurences Both Foreign and Domestick” (“Суспільні події як іноземні,Ж так і місцеві”). Цьому проектові не судилося довге життя, тому що після першого випуску газета була закрита за розпорядженням губернатора штату Масачусетс. Формальним приводом для такого розпорядження стала відсутність відповідної ліцензії, а також, як відзначалось у відповідній постанові влади, “різні сумнівні та ненадійні повідомлення”, що містилися в цій газеті.

І лише чотирнадцять років по тому у тому ж Бостоні міським поштмейстером Джоном Кемпбеллом було зроблено успішну спробу видання щотижневої газети, яка одержала назву “Boston News-Letter” (“Бостонський листок новин”). Газета виросла з рукописних листків, що поширювалися Кемпбеллом. У них він виступав в якості редактора та видавця. Новини у більшості своїй бралися з лондонських газет, і стосувались вони в основному англійських та європейських подій. Цей же спосіб заповнення газетної площі Кемпбелл переніс і в своє друковане видання. Перший номер “Boston News-Letter” вийшов 24 квітня 1704 р. із вказівкою “опубліковано з дозволу влади”. Окрім новин, запозичених з англійських видань, Кемпбелл вміщував і відомості про кораблі, що прибувають до порту, повідомлення про пожежі, судові розгляди, різні пригоди, включаючи акти піратства, а також оголошення та рекламу. Видання, розпочате Кемпбеллом, виявилось життєздатним і проіснувало 72 роки.

Поява третьої американської газети також пов’язана із Бостоном. 21 грудня 1719 р. Вільям Брукер, котрий змінив Кемпбелла на посаді поштмейстера, випустив перший номер “The Boston Gazette” (“Бостонська газета”). А день по тому, 22 грудня, зусиллями друкаря й редактора Ендрю Бредфорда у Філадельфії виникла “American Weekly Mercury” (“Американський щотижневий Меркурій”) – перша газета, надрукована за межами Бостона.

До 1721 р. у Бостоні конкурували між собою уже три газети. До двох, згаданих вище, додалася “New England Courant” (“Новоанглійські куранти”), яка видавалася Джеймсом Франкліном. Поява 7 серпня 1721 р. першого номера газети Дж. Франкліна знаменувала собою новий етап в американській журналістиці, оскільки “New England Courant” стала першою газетою, вільною від державного контролю.

На відміну від своїх напівофіційних конкурентів газета “New England Courant” давала незалежну інформацію про стан справ у колоніях, а також піддавала критиці діяльність колоніальної адміністрації, що, природно, викликало підозріле ставлення до редакції з боку влади.

За публічні випади на адресу губернатора Джеймс Франклін потрапив у липні 1722 р. на місяць до в’язниці за звинуваченням у “підбурювальному наклепі”. Подібне звинувачення дозволяло владі вести судове переслідування небажаних авторів, видавців і газетярів, і хоча попередня цензура не застосовувалась у колоніях з 1723 р., у січні того ж року владою штату Масачусетс Джеймсу Франкліну було заборонено друкувати або видавати свою газету “або будь-який памфлет чи інший подібний листок, якщо той не буде попередньо переглянутий Секретарем цієї Провінції”.

Незважаючи на те, що “New England Courant” проіснувала недовго (з 1721 по 1728 рр.), її діяльність стала помітним явищем у громадсько-політичному житті Масачусетса. Газета виборювала ідеї свободи слова, і в одному з есе, написаних зведеним братом Джеймса – Бенджаміном Франкліном, котрий, починаючи з 1722 р., активно співробітничав в цьому виданні, було висловлено таке положення: “Без свободи думки не може бути такої речі як мудрість; і немає такої речі як громадська свобода без свободи слова; право кожної людини не повинно порушувати чи притискати право іншої людини…”

Свобода слова поступово відвойовувала собі місце у громадському та інтелектуальному житті Америки, і зупинити появу та поширення газет у колоніях в епоху Просвітництва уже було неможливо. У 1725 р. Вільям Бредфорд почав видання першої нью-йоркської газети “The New-York Gazette” (“Нью-йоркська газета”), а до 1730 р. уже 7 газет регулярно виходили в світ у чотирьох колоніях, а в 1735 р. в одному Бостоні було 5 газет.

У 1729 р. Бенджамін Франклін, котрий повернувся з Англії, переїхав з Бостона в Філадельфію, розпочав видавати щотижневу газету “The Pennsylvania Gazette” (“Пенсільванська газета”) і перетворив її на найбільш професійну, інформаційну насичену, цікаву та прибуткову газету в колоніях.

2 жовтня 1729 р. вийшов у світ перший номер “The Pennsylvania Gazette”, в якому Франклін виступав (як і годилося в епоху персонального журналізму) і в ролі друкаря, і в ролі основного автора. Сам Франклін висував такі вимоги журналісту і редактору: “Автор, який виступає на сторінках газети (з точки зору людей освічених), має бути добре знатися на мові, мати дар писемного слова та описувати речі ясно, зрозуміло і в кількох словах.., він має знати географію, історію своєї епохи, посвячений в інтереси коронованих осіб і держав, у секрети двору, у звичаї й традиції усіх народів”.

Франклін проводив розумну й далекозору редакторську політику, вміщуючи у своїй газеті новини з життя колоній та новини зарубіжні, пов’язуючи публікацію цих новин з інтересами пенсільванців. Він писав листи самому собі як редактору, публікував їх у газеті, а потім сам же відповідав на них. Він вміщував сатиричні памфлети, оголошення, рекламні та віршовані тексти, намагаючись залучити передплатників та обійти конкурентів. Згодом Франклін згадував: “Розвивалося листування, яке поліпшило мою газету, збільшила тираж, як і кількість рекламних оголошень, що, таким чином, забезпечило мені значний прибуток. Газета мого давнього конкурента відповідно занепадала”. Подібна тактика приносила плоди, і витратні книги друкарської компанії Франкліна за 1748 – 1765 рр. показують, що понад 60% прибутків компанії надійшло від видання “The Pennsylvania Gazette”.

Видаючи газету, орієнтовану на більшу кількість читачів, Франклін прагнув дистанціюватися від зведення політичних чи особистих рахунків, відмовляючи в публікації авторам, котрі стояли на таких позиціях. Він писав з цього приводу: “…зв’язавши себе з передплатниками зобов’язанням поставляти їм читання або корисне, або цікаве, не можу їх ображати, заповнюючи газету чиїмись чварами, що не мають до них жодного відношення”.

З переїздом Б. Франкліна до Філадельфії центр інтелектуального та журналістського життя британських колоній перемістився на певний період у це місто, а франклінівська газета здійснювала вплив не лише на Пенсільванію, а й на інші колонії.

Франклін приніс чимало нового в американську журналістику. У 1732 р. він видає “Philadelphia Zeitung” (“Філадельфійська газета”) – першу газету іноземною мовою в колоніях. Ця німецькомовна газета проіснувала лише кілька випусків, однак сім років по тому філадельфійське видання під назвою “Germantown Zeitung” (“Німецька міська газета”) виявилася більш успішною.

Хоча основні видавничі плани та інтереси Франкліна були зосереджені в Пенсільванії, він сприяв відкриттю газет в інших колоніях та мав свою пайову частку в таких газетах, як “The South Carolina Gazette” (“Південно-каролінська газета”), “The Rhode Island Gazette” (“Род-айлендська газета”) та деяких інших. Він допомагав цим виданням не лише у фінансовому відношенні, але й у фаховому, поставляючи обладнання та матеріали, сприючи тим самим розвиткові газетно-видавничого процесу в Північній Америці.

У “Автобіографії” Франклін детально описує, як у 1733 р. він “послав одного із своїх підмайстрів у Чарльстон, що в Південній Кароліні, де потрібен був друкар. Я спорядив його верстатом і шрифтами за угодою про товариство, згідно з якою мені належала одна третина прибутків від друкарні, я ж брав на себе одну третину витрат”. Йдеться про Льюїса Тімоті – видавця “The South Carolina Gazette” у Чарльстоні. Після його смерті в 1738 р. газету очолила його вдова Елізабет Тімоті, котра стала першою жінкою в Америці, якій довелося редагувати та видавати газету.

Бенджамін Франклін може вважатися також і основоположником американських журналів. Вибравши в якості взірця лондонський “The Gentleman’s Magazine” (“Журнал джентльмена”), Франклін вирішив призначити редактором юриста Джона Вебба, котрий свого часу написав серію есе для “The Pennsylvania Gazette”. Однак Вебб (в очікуванні більш високого відсотка від прибутків) видав цей проект давньому конкурентові Франкліна – філадельфійському видавцю Ендрю Бредфорду. 6 листопада 1740 р. Бредфорд поспішив оголосити в своїй газеті “American Weekly Mercury” про намір видавати журнал “The American Magazine, or a Monthly View of the Political State of the British Colonies” (“Американський журнал, або Щомісячний огляд політичних справ у Британських колоніях”), починаючи з березня майбутнього року.

Рівно через тиждень Франклін дав відповідь несумлінним конкурентам. 13 листопада 1740 р. у “The Pennsylvania Gazette” він оголосив про видання журналу “The General Magazine and Historical Chronicle for all the British Plantations in America” (“Загальний журнал та хроніка подій усіх британських колоній в Америці”). Франклін звинуватив своїх конкурентів у неохайності: “Наш журнал, створюваний за зразком англійських журналів, тривалий час знаходився в стадії проекту; ми налагоджували листування з найбільш освіченими людьми в колоніях. З огляду наведених причин журнал не міг бути виданий раніше, хоча деяка особа, конфіденційно посвячена в наші плани, віддала перевагу анонсуванню журналу в минулому номері “The Mercury”, без нашої на те згоди, можливо, вважаючи, що випередивши нас в оголошенні про власне видання, їй вдасться змусити нас відмовитись від своїх планів і самій зібрати увесь врожай”.

Почалися конкурентні перегони. Вебб і Бредфорд оголосили, що їхнє видання буде дешевше, ніж франклінівське. У відповідь Франклін вирішив не проводити річну передплату, а продавати наклад по ціні 6 пенсів за примірник. Усе ж Вебб і Бредфорд випередили Франкліна на три дні. 13 лютого 1741 р. “The American Magazine” вийшов з друку. 16 лютого того ж року з’явився “The General Magazine”, але на його обкладинці була надрукована січнева дата – Франклін хотів узяти реванш хоча б постфактум.

Обидва журнали проіснували недовго: “The American Magazine” Бредфорда – три місяці, “The General Magazine” Франкліна – шість. Ці перші два американські журнали відрізнялися за змістом і способом відбору матеріалу. Бредфордівський журнал являв собою прообраз політичного огляду – огляд парламентських подій, коментарі про політичні справи в колоніях. Франклін, змушений виступати в якості видавця та редактора, віддавав перевагу формі літературно-політичного журналу. На 76 сторінках “The General Magazine” обговорювались політичні події, пов’язані з війною між Англією та Іспанією, економічні (обіг паперових грошей), релігійні; у розділі, присвяченому плинному політичному життю колоній, Франклін передруковував новини з різних місцевих газет (навіть з віддалених штатів). У розділі “Історична хроніка” Франклін публікував щомісячну хроніку подій, яка представляє історичний інтерес і в наш час. Існував і літературний відділ, в якому публікувалися фрагменти з творів місцевих та англійських авторів, есе, поезії тощо.

У цілому ж перші американські журнали відверто копіювали британські зразки, а відсутність закону про авторське право дозволяло видавцям заповнювати більшу частину своїх видань запозиченими матеріалами. За даними американського дослідника журналістики Е.Кросса, у період між 1741 та 1794 рр. в Америці було створено 45 журналів, термін існування яких, втім, не перевищував півтора роки.

Говорячи про колоніальний період в історії американської журналістики, Даніел Бурстін підкреслює особливість становища “громадського друкаря” в колонії і вважає це явище суто американським феноменом. Він звертає увагу на ту обставину, що більшість перших газетярів Америки окрім того, що вони були професійними друкарями та мали власні друкарні, були пов’язані з виконанням державної служби, і, передусім, займали посаду поштмейстера колонії, що давало їм перевагу під час поширення своєї продукції, а також контроль за надходженням внутрішньої та зовнішньої інформації.

Таким чином, проблема справжньої свободи слова стояла доволі гостро у більшості колоній, і пказовим випадком, що став важливим прецедентом у боротьбі за право свободи преси, став випадок у 1735 р. з нью-йоркським газетярем Джоном Пітером Зенгером. Він видавав газету “The New-York Weekly Journal” (“Нью-йоркський щотижневий журнал”) і був притягнутий до суду за звинуваченням у дифамації. В очах громадськості справа Зенгера, проти якого виступив зачеплений його публікаціями губернатор колонії Вільям Косбі, стала боротьбою за свободу критики на сторінках преси. Захищав Пітера Зенгера видатний американський адвокат цього часу Ендрю Гамільтон, який виголосив блискучу промову на захист права на свободу думок, і суд присяжних виніс виправдуальний вирок. В якості своєрідної компенсації Зенгер був призначений монопольним “громадським друкарем” у 1737 р. і продовжив видавати свою газету до самої смерті.

У 1760-і рр. відбулися певні зміни в американській пресі. По-перше, до цього часу Нью-Йорк наблизився до Бостона та Філадельфії в якості центру виробництва друкованої продукції, по-друге, збільшилася загальна кількість газет, що видавались у колоніях (так, до 1765 р. у колоніях видавалось уже 43 газети), по-третє, посилилася політизація преси.

Приводом до повсюдної політизації та радикалізації колоніальної періодики послужив прийнятий у 1765 р. британським парламентом Закон про гербовий збір, згідно з яким податками оподатковувались усі друковані та періодичні видання, а також юридичні документи. Американська преса відреагувала цілис каскадом антибританських публікацій, в яких значне місце займали памфлети – найбільш вдала у передреволюційній ситуації журналістська форма висловлення думок. Із 1763 по 1783 рр. двісті американських друкарів випустили близько 9 тис. друкованих видань – книг, газет і плакатів; з них принаймні 2 тис. були політичними памфлетами. Це час розквіту таланту таких видатних публіцистів і журналістів періоду Революції, як Бенджамін Франклін, Джеймс Отіс, Джон Дікінсон, Томас Пейн, Томас Джефферсон, Олександр Гамільтон, Джон Адамс, Семюел Адамс, Деніел Дюлані, Семюел Сібері.

Автори памфлетів висунули ідею “природних прав” та апелювали до авторитету Джона Локка та Джеймса Гаррінгтона. Так, бостонський адвокат Джеймс Отіс 20 серпня 1764 р. у “The Boston Gazette” опублікував памфлет “Засвідчені та доведені права британських колоній”, в якому виборював інтереси колоній: “Формулюючи ідею природних прав (natural rights) колоністів, я вважаю доведеним той факт, що вони є людьми, спільними дітьми того ж Творця, що і їхні брати з Великобританії. Природа наділила усіх рівністю та досконалою свободою, щоб діяти в межах закону, визначеного природою та розумом, і не залежати від волі, настрою, пристрасті чи примхи будь-яких інших людей”.

Бурхливі протести проти закону про гербовий збір привели до його скасування в 1766 р., але через рік британський парламент прийняв за пропозицією міністра фінансів Чарльза Тауншенда пакет дискримінаційних законів. У них передбачалося запровадження нового мита на ряд товарів, що завозилися в колонії. Чай, скло, папір, фарби потрапили до списку товарів, що оподатковувалися митом.

Оскільки американські друкарні значною мірою залежали від європейських поставок паперу, то й Закон про гербовий збір та акти Тауншенда, які призводили до паперового дефіциту, спровокували якнайсильніше обурення американської преси.

Наприкінці 1767 р. у газеті “The Pennsylvania Chronicle” (“Пенсільванська хроніка”) почали публікуватися “Листи пенсільванського фермера мешканцям британських колоній”, спрямовані проти актів Тауншенда. Ці подачі отримали надзвичайно широкого резонансу як у самих колоніях, так і в Англії. “Листи” вирізнялися високими літературними достоїнствами і являли собою публіцистичні роздуми не лише про насущні проблеми американців, а й про майбутнє нації.

“Листи пенсільванського фермера” виходили в період з 1767 р. по 1768 рр., були передруковані більшістю американських газет, 8 разів виходили окремими виданнями і навіть були перекладені у Франції. Їхнім автором був юрист і політичний діяч Джон Дікінсон, якому вдалося на певний період часу стати “володарем думок” колоністів.

Вдумливий, врівноважений і стримано-пристрасний тон його “Листів”, вдало обрана журналістська маска людини з народу –“пенсільванського фермера”, залізна логіка чітко вибудованої аргументації привернули увагу широкої читацької аудиторії. Розмірковуючи над проблемою свободи й порядку, глибоко переконаний у тому, що “справа свободи – надто благородна справа, щоб плямувати її вигуками та анархією”, Джон Дікінсон апелював до здорового глузду, вимагаючи вирівнювання колоній у правах з метрополією та контролю над урядом.

Англійський уряд був змушений скасувати акти Тауншенда в 1771 р., але цей захід явно запізнився. У 1768 р. за ініціативою С. Адамса та Дж. Отіса було розпочато кампанію бойкоту англійських товарів, активно підтриману американськими газетами та журналами. На сторінках преси з’являлися гасла такого змісту: “Не потрібно юрби, не потрібно бунтів, не чіпайте ваших найненависніших ворогів та їхньої власності. Бережіть гроші, і ви збережете свою свою країну”.

У громадській свідомості уже сформувалася ідея незалежності та власного шляху розвитку Америки. Преса активно створювала з метрополії “образ ворога”. Британські офіційні представники та їхні прибічники іменувались на шпальтах американської періодики не інакше як “жалюгідними наймитами та огидливими зрадниками”, а британський король Георг ІІІ – монстром у людському обличчі”.

У 1773 р. газета “The Massachusetts Spy” (“Масачусетський вартовий”) ставила таке риторичне питання: “Як може острів БРИТАНІЯ поневолити такий великий континент як АМЕРИКА, який біль ніж у дев’ять разів перевищує його власні розміри? Увесь світ дивується подібній найвеличнішій дурниці”. У цей же час Бенджамін Франклін, котрий знаходився в Лондоні, опублікував на сторінках англійських видань гостросатиричні памфлети “Керівництво до того, як з великої імперії зробити малу” та “Едикт прусського короля”, в яких піддав різкій критиці імперські зазіхання Британії і застережив її від проведення нерозумної політики по відношенню до колоній: “Насамперед, джентльмени, ви повинні пам’ятати про те, що велика імперія, подібна до великого пірогу, легше за все ламається по краях”.

Передреволюційна та революційна риторика американської преси, яка оголосила “хрестовий похід” проти Британії, вирізнялася крайньою категоричністю та безапеляційністю, використовуючи зміни в громадсько-політичній ситуації у своїх пропагандистських цілях. “Бостонське чаювання” 1773 р., сплановане у будинку редактора “The Boston Gazette”, іще більше загострило ситуацію. “Нестерпні акти”, видані британським урядом, і морська блокада бостонського порту призвели до скликання Першого Континентального конгресу в Філадельфії у вересні – жовтні 1774 р. Конгрес схвалив бойкот англійських товарів, прийняв “Декларацію прав” і закликав пресу активно висвітлювати “справжню суть справи”. І преса, за словами Франкліна, не просто стала “кувати залізо, поки воно гаряче, але й розігрівати його під час кування”.

Такі слова, як “американець” та “американський”, підкреслено часто з’являлися в текстах памфлетів, відозв, відкритих листів і статтей того часу, щоб окреслити єдність колоній проти британської загрози. В одному з виступів на засіданні Конгресу Патрік Генрі заявив: “Немає більше відмінностей між віргінцями, пенсільванцями, ньюйоркцями та мешканцями Нової Англії. Віднині я тепер не віргінець, але американець”.

Озброєні зіткнення в Лексингтоні та Конкорді 19 квітня 1775 р. ознаменували початок Війни за незалежність (або Американської революції). Роль періодичних видань, значення публіцистичного та ораторського слова в такі переломні моменти особливо важливі для консолідації нації.

10 січня 1776 р. Томас Пейн опублікував (спочатку анонімно) памфлет під назвою “Здоровий глузд”, якому судилося стати одним з найвеличніших памфлетів в американській історії. За іронією долі, автор славетного американського публіцистичного твору не був американцем.

Опинившися в гранично напруженій обстановці, непримиренний радикал Пейн, котрий переїхав з Англії до Філадельфії за рік до Американської революції, почував себе як риба у воді, а його “Здоровий глузд” відіграв вирішальну роль у формуванні американської громадської думки того часу. Після опублікування “Здорового глузду” симпатії американців схилилися до ідеї повного відділення від Англії та в бік республіканської форми правління. Протягом трьох місяців було розпродано 120 тис. прим. цього памфлету, а ім’я Пейна миттєво стало популярним.

Піднесена патетика памфлету Пейна, гранична ясність його аргументів, шалені нападки на монархічну форму правління, підкреслення переваги “природних прав” американців порівняно з обставинами, що історично склалися, виявились співзвучними своєму часові.

“Мати свій власний уряд – це наше природне право”, – стверджував Пейн. І от, 2 липня 1776 р., Другий Континентальний Конгрес, зібравшись у Філадельфії, проголосував за повну незалежність від Британії, а 4 липня була прийнята підготовлена Томасом Джефферсоном “Декларація незалежності”.

“Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними й наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода й прагнення до щастя”. Ці знамениті слова з “Декларація незалежності” підводили риску під певним етапом розвитку політичної думки епохи Просвітництва.

Завершення Війни за незалежність у 1783 р. означало також і завершення важливого процесу, який привів до значних змін в інтелектуалному житті нації. Едмунд Морган тонко підмітив: “У 1740 році провідними інтелектуалами Америки були священики, думки яких були спрямовані до теології; до 1790 року провідними інтелектуалами стали державні діячі, котрі розмірковували про політику”.

Широку дискусію на шпальтах американської преси викликав проект Конституції 1787 р. Основною проблемою стала проблема федерального устрою нової держави. У неймовірній кількості публікацій в періодичних виданнях тієї пори, у памфлетах і трактатах детально розбиралися аргументи “за” і “проти” Конституції.

Особливе місце в ряду інших публікацій цього періоду займає серія з 85 політичних есе, об’єднана згодом під спільним заголовком “Федераліст”. Ці есе були написані в 1787 – 1788 рр. трьома видатними державними діячами Олександром Гамільтоном, Джеймсом Медісоном і Джоном Джеєм, котрі публікували ці есе на сторінках різних нью-йоркських газет під спільним псевдонімом “Публій”. У цих есе всебічно розглядалися ріізноманітні аспекти нової форми державності, переваги федерального принципу устрою Сполучених Штатів Америки та ряд інших проблем, що виникли в ході загальнонаціональної дискусії.

Кардинальне питання про республіканську форму правління було поставлено в 39-му есе, написаному Джеймсом Медісоном: “Перше ж питання, що виникає само собою: чи бути нашому правлінню і за суттю і за формою сугубо республіканським? Цілком очевидно, що тільки ця, і ніяка інша, форма правління відповідає духові американського народу, основоположним принципам революції чи благородному устремлінню, яким сповнені усі прихильники свободи, – будувати наші політичні досліди на здібності людства до самоуправління”.

Текст Конституції, що приймалася, не давав повною мірою гарантій свобод громадянам нової країни. Томас Джефферсон писав в “Автобіографії”, що під час ознайомлення з Конституцією його насторожила “відсутність ясно виражених, чітких положень, що гарантували свободу віросповідування, свободу преси, свободу особистості, яка знаходилася під постійним захистом Habeas corpus”.

Під тиском Т. Джефферсона, Дж. Медісона та ряду інших громадських і політичних діячів текст Конституції було в 1789 р. доповнено 10 поправками (“Білль про права”). Особливо важливою для існування американських періодичних видань, а згодом і інших засобів масової інформації, стала перша поправка, в якій говориться, що “Конгрес не повинен видавати жодного закону.., який обмежує свободу слова чи преси…”

Після здобуття країною незалежності американська преса почала переживати період жорсткого міжпартійного протистояння між феедралістами та республіканцями, який багато в чому був визначений реакцією на події Французької революції 1789 р. На сторінках партійно орєінтованих видань федералісти іменувались “англоманами” та “монархістами”, а республіканці отримали ярлики “франкофілів” та “якобинців”. Візуькопартійний фанатизм цього періоду призвів до різкого зниження стандартів журналістської етики. Прийоми, що застосовувались у революційні часи, тепер використовувалися проти політичних опонентів.

Олександр Гамільтон, котрий став міністром фінансів в уряді Вашінгтона і був ідеологом партії федералістів, заснував у квітні 1789 р. “The Gazette of the United States” (“Газета Сполучених Штатів”). Редактором цієї газети був Джон Фенно, який одержав фінансову підтримку від Гамільтона та федералістів. “The Gazette of the United States” фактично стала офіційним органом адміністрації США, активно підтримуючи усі політичні починання Гамільтона.

У відповідь на це Джефферсон та Медісон заснували в жовтні 1791 р. “The National Gazette” (“Національна газета”), що виходила у Філадельфії. Редагувати це республіканське видання було запрошено відомого поета Філіпа Френо. Сам Джефферсон не публікувався в цьому виданні, але сторінки “The National Gazette” були надані усім, хто був незадоволений політикою федералістів. Шалена війна між двома протиборствуючими газетами тривала близько двох років.

“Впертий та гострий на язик, він (тут має бути примітка: Філіп Френо) став першим в Америці лицарем-журналістом”, а вплив його передових статтей та його газети на громадську свідомість дозволяє говорити про нього як про провідного газетного редактора Америки цієї пори. Т. Джефферсон згодом писав, що “The National Gazette” “врятувала нашу конституцію, яка швидкими кроками наближась до монархії, і послужила найбільш ефективним засобом, що заступив шлях цьому процесу”.

У 1798 р., в період загострення відносин із Францією, контрольований федералістами Конгрес прийняв, а президент Джон Адамс підписав закон, який обмежував свободу преси (“Закон про наклеп”). У цьому законі, зокрема, говорилось, що “якщо будь-яка особа буде створювати, друкувати, виголошувати чи публікувати… які-небудь брехливі, скандальні або зловмисні писання… проти уряду Сполучених Штатів, чи палат Конгресу… або проти Президента… з наміром зганьбити… чи підірвати репутацію; або збудити проти них ненависть добропорядних громадян Сполучених Штатів.., то ця особа повинна бути покарана штрафом до двох тисяч доларів та тюремним ув’язненям до двох років”.

Цей закон знаходився в цілковитому протиріччі з першою поправкою до Конституції, і тому “Aurora” (“Аврора”), республіканська газета Бенджміна Франкліна Бейча, просто опублікувала текст проекту закону під текстом першої поправки до Конституції без жодних коментарів. Закон дозволяв трактувати будь-яку антифедералістську критику уряду чи президента як злонавмисний наклеп та заклик до бунту. Опозиційна преса відразу ж зазнала на собі дію нового закону. За звинуваченням у зраді травили та репресували видавців республіканських видань. У країні було розпочато 17 судових процесів, 10 з них закінчилися проголошенням звинувачувального вироку, крім того, ряд осіб були заарештовані без суду та слідства.

У 1800 р. перемога Т. Джефферсона на президентських виборах певною мірою була визначена наперед активною боротьбою республіканців за повернення свободи слова. “Я поклявся на вівтарі Божому бути вічним ворогом будь-якої форми тиранії над розумом людини”, – писав свого часу Джефферсон, і цей принцип він проводив у життя в роки свого президентства. Цензурні обмеження з преси були зняті.

Чудово розуміючи значення преси для висвітлення політики уряду, Джефферсон переконав філадельфійського видавця Харрісона Сміта переїхати до нової столиці Сполучених Штатів – Вашінгтон. 31 жовтня 1800 р. вийшов перший номер “The National Intelligencer” (“Національний інформатор”) – першої значної вашінгтонівської газети, яка проіснувала до 1870 р.

Практично в цей же час (у 1801 р.) в Нью-Йорку почала виходити впливова газета “The Evening Post” (“Вечірня пошта”), що прославилася завдяки своєму незмінному редакторові Вільяму Каллену Брайєнту. Переїхавши з Бостона до Нью-Йорка, у 1825 р. Брайєнт став співредактором, а в 1829 р. – одноосібним редактором “The Evening Post”.

Високі етичні та фахові стандарти, запропоновані Брайєнтом, здійснили певний вплив на становлення незалежної американської журналістики. В.К. Брайєнт був справжнім спадкоємцем ідей Т. Джефферсона, і на посаді редактора “The Evening Post” він протягом 50 років стояв на сторожі свободи слова та захисту прав людини.

До початку ХІХ ст. відзначається посилення впливу журналів на громадську свідомість і на формування смаку читачів. Подібна ж тенденція спостерігалась і в Британії, де з’явились такі впливові щоквартальники, як “The Edinburgh Review” (“Едінбургський огляд”) чи “The Quarterly Review” (“Щоквартальний огляд”).

Якщо простежити кількісну динаміку зростання журнальних періодичних видань на читацькому ринку Америки цього періоду, то виходить така картина: у 1800 р. регулярно виходило 12 журналів, у 1810 – 40, у 1825 р. – 100.

Найбільш цікавими та авторитетними з нх були такі періодичні видання, як редагований Ісаєю Томасом журнал “The Massachusetts Magazine” (“Масачусетський журнал”, 1789 – 1796) і заснований Вільямом Тюдором у Бостоні “The North American Review” (“Північноамериканський огляд”, Бостон, 1815 – 1877; Нью-Йорк, 1878 – 1940), філадельфійські видання – “American Review and Literary Journal” (“Американський огляд та літературний журнал”, 1799 – 1802) Чарльза Брокдена Брауна, “The Port Folio” (“Портфоліо”, 1801 – 1815) Джозефа Денні.

За журналом Джозефа Денні стояли потужні видавничі та політичні кола Філадельфії (з політиків досить назвати Річарда Раша та Джона Квінсі Адамса, майбутнього президента США). Журнал орієнтувався (за стилем, оформленням та способом подачі матеріалу) на відомі британські літературно-політичні видання типу “The Edinburgh Review”, хоча міра громадського впливу американських журналів була незіставною з їхніми англійськими аналогами.

У Бостоні таке ж становище посідав журнал “The North American Review” – консервативне, непогано поінформоване літературно-політичне видання. Керівництво “The North American Review” прагнуло до створення іміджу “серйозного видання”. У ньому співробітничали провідні політики та історики цього періоду. Консервативність і негнучкість у проведенні редакторської політики у подальшому призводила до втрати певної частини читацької аудиторії. Проте журнал тривалий час залишався на плаву, змінюючи редакторів, зазнаючи злетів і періодів оживлення.

На початку ХІХ ст. рідке періодичне видання приносило великий прибуток своєму видавцеві. Тому альтернативою партійній пресі, яка отримувала фінансову підтримку від відповідних політичних кіл, стало звернення періодичних видань до різного роду комерційних оголошень у поєднанні з модернізацією видавничого процесу, а також пошук нових ринків збуту (розширення читацької аудиторії).

Зміни у видавничому процесі вели до збільшення накладу та здешевіння собівартості видань. Ручний набір та гвинтовий друкарський верстат поступово поступалися місцем технічним новинкам. У 1825 р. виникла модернізована парова друкарська машина Напіра, яка дозволяла нью-йоркській “The Daily Advertaiser” (“Щоденна рекламна газета”) друкувати до 2 тис. прим. за годину, що відкривало нові перспективи у видавничій справі.

Поки провідні уми Америки виборювали на сторінках журналів національну самобутність та культурну незалежність, розпочавши непримиренний двобій із британським інтелектуальним імпортом, американські газетярі в 1820-і рр. відкрили для себе можливості рекламного ринку.

Економічна необхідність змушувала переважну більшість періодичних видань публікувати повідомлення рекламного характеру й різноманітну ділову інформацію. Навіть у назвах більше половини газет, що виходили в 7 найбільших містах США у цей час, містилися слова “advertaiser”, “commercial” чи “mercantile” – наприклад, “Hunt’s Merchannts’ Magazine” (“Торговельний журнал Ханта”), “De Bow’s Commercial Review of the South and West” (“Комерційний огляд Півдня та Заходу де Бау”), які вказували на цю специфіку. Часто-густо такі газети видавалися більшим форматом, ніж традиційні, щоб умістити потік реклами, який увесь час збільшувався, а також біржової та фінансової інформації. Підприємці та представники середнього класу, здатні оплатити зрослу вартість (до 6 пенсів за примірник) цих видань, склали необхідну ситацьку аудиторію. Наприкінці 1820-х – на початку 1830-х рр. в американській журналістиці намітилися нові тенденції, що стали домінуючими у наступні десятиріччя.

Однією з таких тенденцій стало загострення ідеологічного та морального протистояння між Північчю та Півднем, пов’язане із збереженням системи рабовласництва на значних територіях Сполучених Штатів. Аболіціонізм (рух за скасування рабства) до цього часу почав набирати силу, що привело до активізації аболіціоністської пропаганди. Кількість антирабовласницьких періодичних видань до початку 1830-х рр. зросла до 50. До числа найбільш помітних аболіціоністських видань можна віднести щотижневу газету Бенджаміна Ланді “The Genius of Universal Emancipation” (“Дух загального визволення”), що виходила з 1821 по 1839 рр. у Балтіморі, і прославлений бостонський щотижневик “The Liberator” (“Визволитель”, 1831 – 1865) Вільяма Ллойда Гаррісона, який став синонімом антирабовласницького руху. Хоча тираж гаррісонівського видання не перевищував 3 тис. прим., міра його впливу на громадську думку була надзвичайно високою. Суспільний резонанс статтей, опублікованих у цій газеті, можна визначити хоча б по тому факту, що в Джорджтауні було видано закон, який забороняв вільним неграм отримувати гаррісонівську газету на пошті під загрозою штрафу чи тюремного ув’язнення. Обіг газети на території південних штатів було заборонено, а в штаті Джорджія за голову Гаррісона давали 5 тис. доларів. Газета “The Liberator”, залишаючись одним з найбільш радикально налаштованих видань, безперервно привертала увагу громадськості до проблеми рабовласництва, підкреслювала несумісність рабовласництва з ідеями, проголошеними в “Декларації незалежності”, і закликала до негайної відміни рабства на території Сполучених Штатів.

Серед аболіціоністської преси слід виділити також і першу негритянську газету “Freedom’s Journal” (“Журнал свободи”), що побачив світ 16 березня 1827 р. у Нью-Йорку під редакцією Джона Б. Рассверма, першого негра, котрий одержав вищу освіту в США, і преподобного Семюела Корніша – священика пресвітеріанської церкви. Позиція цієї газети була заявлена уже в першому номері: “Ми хочемо самі захищати свою власну справу. Надто довго інші говорили за нас”. Якщо це видання, що змінило назву на “Rights for All” (“Права для всіх”), припинило своє існування уже в 1829 р., то інша негритянська аболіціоністька газета “The North Star” (“Північна зірка”), яка видавалася з 1849 р. колишнім збіглим рабом з Меріленда Фредеріком Дуглассом, мала певний фінансовий успіх.

Реакція на аболіціоністські видання, особливо на Півдні, була далеко не однозначною. Обіг аболіціоністської літератури на території рабовласницьких штатів переслідувався як замах на громадську стабільність і порядок, мали місце напади на друкарні, в яких друкувалися антирабовласницькі видання.

Вбивство 7 листопада 1837 р. розлюченою некерованою юрбою редактора аболіціоністського щотижневика “Alton Observer” (“Олтонський оглядач”) пресвітеріанського священика Елайджі Лавджоя вразило багатьох . Е. Лавджой не бажав підкорятися вимогам мешканців Олтона припинити антирабовласницькі публікації й покинути межі міста, заявивши на сторінках своєї газети напередодні своєї смерті: “Чому я повинен бігти з Олтона? Хіба це не вільний штат? Хіба право на висловлення думки не захищене його законами? …ви можете повісити мене… ви можете спалити мене живцем, як спалили Макінтоша в Сент-Луїсі, ви можете вимазати мене дьогтем і виваляти в пір’ях, чи кинути в Місісіпі, як ви уже загрожували мені; але вам не позбавити мене честі. Я, і тільки я, можу збезчестити себе; а найглибшим безчестям у часи, подібні до наших, стане зречення від Бога, якщо я відмовлюся від угодної Йому справи”.

На смерть журналіста відгукнулося багато видань. В.К. Брайєнт писав на сторінках нью-йоркської “The Evening Post”: “Право відкрито й вільно обговорювати усно, письмово і в пресі будь-які політичні питання, розглядати й піддавати критиці будь-які політичні установи – це право настільки ясне та очевидне, що переплілося з усіма іншими нашими свободами і найстільки насущно необхідне для їхнього існування, що, позбувшися його сьогодні, ми тут же опинимось у владі деспотизму та анархії”.

У 1820-і рр. знайшла своє обличчя журналістика та публіцистика американського Півдня. Поступаючись у кількісному відношенні пресі Півночі та зітштовхуючись з проблемою відсутності сталої читацької аудиторії, представники Півдня виборювали на сторінках нечисленних періодичних видань свій погляд на проблеми демократії та право меншості бути почутою. Лідер мешканців Півдня у сенаті Джон К. Келхун стверджував, що істинна демократія – це не диктатура більшості, а захист прав меншості.

Якщо поява однієї з перших газет американського Півдня (“The South Carolina Gazette”) була пов’язана з видавничою політикою Б. Франкліна, то відносно першого журналу американського Півдня існують різні точки зору. Деякі дослідники журналістики переконані, що першим журналом слід вважати “The North Carolina Magazine; or the Universal Intelligence” (“Північно-каролінський журнал; або Універсальні відомості”, 1764 – 1965 ? ), інші фахівці класифікують це видання як газету і вважають першим журналом “The South Carolina Weekly Museum” (“Південно-каролінський щотижневий музей”, 1797 – 1798).

До перших впливових видань американського Півдня, які мали певний загальнонаціональний резонанс, зазвичай зараховують “The Southern Review” (“Південний огляд”, 1828 – 1832), “The Southern Literary Messenger” (“Південний літературний вісник”, 1834 – 1864), “The Southern Quarterly Review” (“Південний щоквартальний огляд”, 1842 – 1857), “The Magnolia” (“Магнолія”, 1840 – 1843). Редактором “The Southern Literary Messenger” був Едгар Аллан По, журнали “The Magnolia” та “The Southern Quarterly Review” редагував інший видатний діяч американської культури – Вільям Гілмор Сіммс. В.Г. Сіммс, котрий багато років присвятив журналістиці Півдня, відзначив дві проблеми, що стояли перед нею, – вузьке коло талановитих авторів і відсутність сталого читацького попиту. Основним же завданням для південної журналістики довоєнного періоду було завдання визначення особливого шляху Півдня та вироблення ідеї культурної самостійності по відношенню до Півночі. Статті політичного та історичного характеру займали значне місце навіть у тих південних виданнях, які заявляли себе як суто літературні.

На сторінках цих видань створювались культурно-політичні міфи, посередництвом яких південна свідомість намагалася виділити та ідентифікувати свою “іншість”. Одним з таких міфів став міф про “кавалерів”, про аристократизм жителів Півдня. Так, у 1843 р. у “The Southern Literary Messenger” можна було зустріти пасаж такого змісту: “Особливим природженим правом мешканців Півдня є лицарська відвага, піднесені устремління, які можна знищити, але не можна задушити. Так визначається честь кожного мешканця Півдня, для якого усе інше несуттєве. Ці свої достоїнства мешканці Півдня вважають успадкованими від славетного роду кавалерів, що емігрував з усіх частин Європи й оселився у південних колоніях. Не втратили своєї сили ці властивості характеру і в нащадках кавалерів”.

У пресі американського Півдня довоєнного періоду особливе місце займає журнал, заснований у 1846 р. Джеймсом де Бау в Новому Орлеані. Журнал цей, що отримав назву за ім’ям свого засновника та редактора – “De Bow’s Commercial Review of the South and West” (“Комерційний огляд Півдня та Заходу де Бау”), став найбільш відомим журналом “думок” американського Півдня. Його популярність зросла напередодні Громадянської війни, коли “De Bow’s Commercial Review of the South and West” став основним оплотом південного сепаратизму, і на його сторінках з’являлися статті апологетів сецесії Едмунда Раффіна та Джорджа Фіцх’ю. Незважаючи на значну популярність, наклад журналу не перевищував 5 тис., а фінансові труднощі кількі разів приводили до призупинки його видання.

Політизація та протистояння аболіціоністської преси Півночі та прорабовласницької преси Півдня, які почалися з початку 1830-х рр. і зростали протягом усього довоєнного періоду, безперечно, є серйозним явищем в історії американської журналістики. Але водночас із тенденцією політизації спотерігалися й інші значні тенденції в розвитку американської преси.

Однією з таких тенденцій стало відкриття жіночої читацької аудиторії. Традицію американських жіночих журналів заклав у 1830 р. “Godey’s Lady’s Book” (“Жіноча книжка Годі”). Цей журнал було засновано у Філадельфії Луїсом Годі. Л. Годі не лише заснував найпопулярніший з перших жіночих журналів в Америці, але й запросив на посаду редактора жінку – Сару Джозефу Хейл, яка була відома свого часу як автор сентиментальної прози. Сара Дж. Хейл залучила до співробітництва в журналі відомих авторів (Едгару По, наприклад, було замовлено серію критичних статтей про сучасних американських письменників), публікувала кольорові ілюстрації мод, сентиментальні та морально-повчальні оповідання й вірші. Журнал “Godey’s Lady’s Book” визначав правила хорошого тону, прищеплював аудиторії смаки середнього класу та користувався стійким попитом. Тираж його виріс у 1850-і рр. до 150 тис. прим., і він процвітав майже до кінця століття.

Подібного роду ілюстровані жіночі видання отримали поширення, завоювавши певну і доволі благодатну читацьку аудиторію. Так, у Цінцінаті та в Бостоні друкувалися журнали під однаковою назвою “Ladies’ Repository” (“Жіночі секрети”), у Чікаго виходив “Lady’s Western Magazine and Garland of the Valley” (“Західний жіночий журнал і вінок долини”).

Ще однією новою тенденцією у розвитку американської журналістики 1830-х рр. стало освоєння читацької аудиторії, яка складалася з найбідніших верств населення. Цей численний загін читачів, котрі жили переважно у великих містах, не дуже грамотний, з невибагливим смаком, залишався неохопленим періодикою з кількох причин.

З одного боку, газети і журнали були недоступними найбіднішим верствам населення з огляду на дорожнечу цих видань. З другого боку, специфічна читацька аудиторія вимагала особливої, більш доступної для неї мови журналістської продукції, а також не дуже складних для сприйняття тем, переважно розважального та сенсаційного характеру. Подібна ж тенденція спостерігалася і в європейській журналістиці цього періоду.

Випуск дешевих газет, доступних незаможним читачам, става вигідним для видавців подібного роду періодичних видань. Поява “penny press”, тобто преси, що продавалася по максимально низькій ціні, стала значним феноменом у розвитку американської журналістики. Піонером у цій галузі вважається Бенджамін Дей, котрий 3 вересня 1833 р. розпочав видавати в Нью-Йорку газету “The Sun” (“Сонце”). Газета з девізом “Воно [сонце] світить для всіх” продавалася на вулицях міста по найдешевшій ціні – 1 цент за примірник. Низька ціна залучала читачів, і через чотири місяці щоденний наклад “The Sun” виріс до 5 тис. прим. (для порівняння, найбільший тираж у Нью-Йорку до виникнення “The Sun” мала газета “The Courier and Enquirer” (“Кур’єр і довідник”), і її щоденний наклад сягав лише 4500 прим.). Через два роки Дей підняв тираж до 15 тис. прим.

Подача матеріалу в “The Sun” вирізнялася сенсаційністю, у ній публікувались історії про злочини та скандали, а коли таких матеріалів бракувало, газета не гребувала містифікацією читачів. Класичним прикладом містифікації стала серія репортажів про відкриття життя на Місяці, яка з’явилася на сторінках “The Sun” у 1835 р. У цих репортажах детально описувалось, як за допомогою надпотужного телескопа, встановленого на мисі Доброї Надії, відомий англійський астроном Джон Гершель виявив на Місяці людиноподібних істот зростом чотири фути, з тілами, покритими рудою шкірою, і з перетинчастими крилами, як у летючих мишей. “Коли ми розглядали їх, то було виразно видно, як ці істоти розмовляють одне з одним”, – довірливо повідомляв читачам автор репортажів. Це була справжня сенсація для легковірної публіки, і наклад “The Sun” миттєво виріс. Природно, що незабаром надійшло спростування з Англії, і містифікацію було викрито, але це не змінило редакторську політику “The Sun”.

Бенджамін Дей дістав прибуток і з модернізації видавничого процесу, придбавши в 1835 р. для своєї газети парову друкарську машину Напіра, що дозволило йому до 1840 р. друкувати 4 тис. прим. за годину. Поява в 1846 р. ротаційної друкарської машини Річарда Хоу підвищило продуктивність до 20 тис. прим. за годину.

Розроблена Бенджаміном Деєм модель дешевого видання успішно освоювалась американською пресою в середині 1830-х рр. (хоча сам Бенджамін Дей протримався тільки до 1849 р., коли він був змушений продати “The Sun” за 250 тис. доларів). З’являться дешеві нью-йоркські видання для жінок – недовговічна газета “Women” (“Жінка”) в 1834 р. і більш усспішна “The Ladies Morning Star” (“Жіноча ранкова зірка”) в 1836 р.

За межами Нью-Йорка політику “penny press” успішно здійснювали видавці та редактори Вільям М.Свейн, Аруна С. Ебелл та Азарія Х. Сіммонс, котрі заснували в 1836 р. газету “The Philadelphia Ledger” (“Філадельфійська книга”), а рік по тому – “The Baltimore Sun” (“Балтіморське сонце”), яке існує й нині.

У самому Нью-Йорку успішний виклик Бенджаміну Дею кинув шотландський емігрант Джеймс Гордон Беннет. Він переселився до Америки в 1819 р. і після 16 років невтомної діяльності в якості репортера та редактора в Галіфаксі, Чарлстоні та Філадельфії заснував газету “The New York Herald” (“Нью-йоркський вісник”). Початковий капітал Беннета становив 500 доларів. Проте незабаром беннетівська “The New York Herald” стала однією з найпоширеніших, багатих та інноваційних газет в історії американської журналістики. Наклад “The New York Herald” в 1836 р. становив 20 тис. прим., незважаючи на те, що ціна піднялася до 2 центів за примірник.

Секрет успіху цієї газети полягав у суворому дотриманні принципу, виробленому Джеймсом Беннетом за роки репортерської та редакторської роботи, – повідомляти якомога швидше усе нове та цікаве, не шкодуючи жодних витрат. Передові статті вирізнялися лаконізмом та енергійністю стиля, що справляло вплив на читачів, котрі вважали, що за лаконізмом приховується добре знання питання та широта підходу до проблеми.

У квітні 1836 р. Джеймс Беннет провів одне з перших в історії американської преси журналістських розслідувань, повідомляючи читачам “The New York Herald” подробиці з місця вбивства 23-річної нью-йоркської проститутки Еллен Джуїтт. Уся країна стежила за ходом розслідування, а виправдальний вирок підозрюваного у вбивстві став тріумфом беннетівського розслідування.

Присутність кореспондента на місці події й достовірність його інформації – обов’язкові умови журналістського методу Беннета. Факт, сенсація, швидкість подачі інформації – такі були складові безперечних успіхів “The New York Herald”. Ще одна умова безперебійного та оперативного отримання свіжої та надійної інформації – це широка мережа кореспондентів як у країні, так і за кордоном. У 1838 р. виникли перші пароплави, які плавали між Америкою та Європою і скоротили тривалість подорожі (а також доставки новин) до 13 – 20 днів. Джеймс Беннет особисто здійснив таку подорож не лише для того, аби повідомити її деталі своїм читачам, але й для того, щоб створити додаткову мережу європейських кореспондентів для свого видання. Незважаючи на значний внесок Беннета у розвиток американської журналістики, його репутація в журналістському світі не була бездоганною. Беннета часто звинувачували у безпринципності та неохайності, що навіть призвело до бойкоту “The New York Herald” в 1840 р., який закінчився падінням накладу газети на одну третину.

10 квітня 1841 р. нью-йоркський ринок “penny press” поповнився іще одни періодичним виданням, яке залишило значний слід в історії американської журналістики. Хорас Грілі розпочав видання “The New York Tribune” (“Нью-Йоркський трибун”). Газета Грілі, яка продавалась по ціні 1 цент за примірник і мала первісний тираж в 5 тис. прим., швидко завоювала читацький ринок, ставши одним з найбільш поважних видань. Цікава подача новин, послідовна політична (республіканська) орієнтація, тверді аболіціоністські погляди – усе це створило газеті добру репутацію.

Перш ніж заснувати “The New York Tribune”, Хорас Грілі пройшов довгий шлях від набірника до редактора ряду періодичних видань. У 1834 р. він редагував щотижневу газету “The New Yorker” (“Мешканець Нью-Йорка”), потім – газету “The Log Cabin” (“Рублена Хата”), на основі яких він і сторив “The New York Tribune”.

На фоні інших редакторів “penny press” Хорас Грілі вигідно вирізнявся широтою кругозору, чітко вираженою ідейною позицією (він був відомий своєї щирою прихильністю демократичним і соціалістичним ідеям, фемінізму та аболіціонізму). Грілі активно підтримував фур’єристські експерименти(зробити примітку про Фур’є), тісно контактував з колонією трансценденталістів “Брук Фарм”, протягом 7 років був президентом американської спілки асоціаністів (прибічників ідей Фур’є), що знаходило відображення в матеріалах, що публікувалися на сторінках його видання.

До сильних сторін редакторського таланту Хораса Грілі слід віднести вміння добирати неординарних авторів для свого журналістськго колективу. Він залучив в якості літературного оглядача та критика колишнього трансценденталіста Джорджа Ріплі, котрий писав для “The New York Tribune” блискучі статті про Лессінга, Волтера, Руссо.

У 1844 р. ще один активний діяч новоанглійського трансценденталізму – Маргарет Фуллер – почала працювати в “The New York Tribune”. Грілі оцінив міць критичного обдарування Фуллер, відому своїм феміністським трактатом “Жінка в дев’ятнадцятому столітті”. Маргарет Фуллер стала однією з перших видатних жінок-журналістів Америки, а численні статті цієї “Монтаск’є в спідниці” урізноманітнили тематичну палітру “The New York Tribune” й принесли Фуллер заслужене визнання в журналістських колах Нью-Йорка. У 1846 р. Фуллер виїхала в Європу, ставши зарубіжним кореспондентом “The New York Tribune”, повідомляючи про події в Італії. На жаль, трагічна загибель під час аварії корабля на шляху додому обірвала її унікальну кар’єру критика та журналіста.

У 1850 р. Хорас Грілі послав у Вашінгтон для висвітлення політичних дебатів у Конгресі власного кореспондента – відому аболіціоністку й феміністку Джейн Грей Суїссхелм. Джейн Грей Суїссхелм стал першою в США жінкою, котра працювала столичним політичним оглядачем. Вона відвідувала парламентські засідання та писала звіти про дебати для “The New York Tribune” за 5 доларів на тиждень.

Гіганти американської “penny press” неминуче починали конкурентну боротьбу один з одним. Конкуренція змушувала постійно збільшувати випуск друкованої продукції та знижувати витрати, залучати до співробітництва провідних журналістів, друкувати в газетах романи з продовженням, давати для провінційного читача огляди останніх книг і лекцій, які викликали громадський резонанс. Хорас Грілі, оцінюючи значення преси на інтелектуальному ринку країни, риторично запитував: “Що може завадити денним газетам перетворитися на форум життя суспільства? Книги відслужили своє, церкви також”. Америка усе більше ставала “газетною” нацією.

Думка Хораса Грілі багато в чому збігалась з ідеєю, висловленою Теодором Паркером у статті “Політичне призначення Америки”. Розмірковуючи про національний компонент в американській культурі, Т. Паркер відзначав, що “по-справжньому національну літературу слід шукати переважно у промовах, памфлетах, газетах. Останні особливо просякнуті справді американським духом; у них, як у дзеркалі, ми знаходимо безстороннє відображення нашої моралі та звичаїв. Відображення, як не дивно, зовсім не перекручує образ: і ця вульгарність, і бундючне моралізаторство, і хвалькуватість насиллям, і бездумне поводження з істиною та справедливістю, і зневага власними правами та обов’язками – усе це становить частину повсякденного життя нації”.

Торжество принципів “penny press” привело до структурних змін у самій газеті, у подачі газетного матеріалу та в редакторській політиці більшості періодичних видань, які прагнули дістати фінансову вигоду із своєї журналістської діяльності. Минули часи “персонального журналізму”, і для досягнення успіху на читацькому ринку вимагався цілий штат репортерів і редакторів, котрі працювали б на постійній основі. До середини 1850-х рр. штат “The New York Tribune” становив 14 кореспондентів і 10 редакторів. Основним завданням для подібного типу преси стало отримання так званої “scoop”, тобто сенсаційної новини, опублікованої до її появи в інших газетах. На одержання таких новин витрачалися величезні суми, але зростаючі наклади окуповували витрати.

Світ новин, представлений у цих газетах, був досить своєрідним. Неперевірена інформація часто потрапляла на сторінки “penny press”, знижуючи достовірність газети в цілому. Політичні передовиці характеризувалися войовничістю тону, тріскучою риторикою і не завжди коректним переходом на особистість опонента. Сенсаційність у відборі новин приводила до перекручення реального стану справ у країні. Факти у більшості своїй подавалися з точки зору оптимізму, і бажане часто видавалось за дійсне та вже зроблене.

Тим не менше довіра до друкованого слова була ще великою, і вплив газет був незіставним з нинішнім. Для багатьох читачів газета була єдиним “вікном у світ”, джерелом одержання інформації із зовнішнього світу, підручником та керівництвом у культурному просторі епохи, яка швидко змінювалась.

“Penny press” до кінця 1840-х рр. стала приносити солідні прибутки. Редактори та видавці найбільш великих газет були незалежні від фінансових вливань з боку політичних партій, хоча і мали певні партійні пристрасті, підтримуючи на власний розсуд ту чи іншу партію. Вплив таких людей, як Грілі чи Беннет та їх видань виходив далеко за межі Нью-Йорка і набував національних масштабів. Тому не дивно, що Хорас Грілі стояв у витоків створення республіканської партії, а його підтримка відіграла не останню роль у приході Лінкольна до влади в 1860 р.

Переваги телеграфу, що з’явився в 1844 р., винайденого Семюелем Морзе, в першу чергу були оцінені пресою та біржою. Можливість швидкої передачі інформації по телеграфу знаменувала собою початок нової ери в журналістиці. Телеграф став змінювати характер подачі газетного матеріалу. Короткі повідомлення першочергової важливості друкувалися в особливих колонках під такими заголовками: “Останні новини по телеграфу”, “Морзеографіка” чи “Блискавка”.

Одним з перших можливості телеграфу використав Беннет. На сторінках своєї “The New York Herald” він першим в американській пресі запровадив біржові відомості. Телеграф було використано газетою Беннета і для висвітлення політичних подій, що відбувались у країні. Однією з найбільш значних подій цього періоду стала війна США з Мексикою 1846 – 1848 рр. Знаменита промова сенатора Джона Келхуна про Мексиканську війну була наступного ранку повністю надрукована в “The New York Herald”, ставши першою великою парламентською промовою, переданою по телеграфу. У 1848 р. “The New York Herald” оголосила, що друкує “десять колонок найбільш важливих новин, отриманих по електричонму телеграфу” в одному номері.

Для висвітлення подій Мексиканської війни до театру військових дій було послано спеціального кореспондента “The New York Herald”. Однак пальму першості у поставці новин з полів битв одержали репортери ново-орлеанських газет, які переживали розквіт у період військових дій. До 1847 р. кількість щоденних газет у Новому Орлеані зросла до 9. У конкурентній боротьбі виділялась газета “The New Orleans Picayune” (“Ново-орлеанський Пікайєн”), кореспондент якої Джордж Кендолл прославився військовими репортажами. Щоб оперативніше доставити в номер свіжу інформацію, “The New Orleans Picayune” успішно застосувала тактику використання спеціальних швидких катерів, які висилалися назустріч пароплавам з Мексики. Новини оброблялися на борту катерів і з порту по телеграфу передавалися в газету.

Використання спеціальних кораблів для перехоплення новин практикувалось нью-йоркськими газетами з кінця 1820-х рр., але в Мексиканській війні цей метод було використано у поєднанні з можливостями телеграфу.

Витрати на телеграфні повідомлення були високі, але оперативність в отриманні інформації перекривала витрати. Джеймс Беннет ніколи не скупився на видатки, оскільки сенсаційні новини завжди приносили прибуток. Хрестоматійним прикладом стало висвітлення прибуття принца Уельського в США у 1860 р. кореспондентами “The New York Herald”.

“Як відомо, кореспонденти “Herald’a” опинились біля Ніагари і по телеграфу дали знати, що принц Уельський їде в Америку і вирішив відвідати водоспад. Трапилось, що принц затримався довше, ніж передбачалось, але, щоб підтримати своє повідомлення, кореспондент розпорядився протелеграфувати першу книгу Моісея. Коли вона вся була протелеграфована, а принц усе ще не їхав, взялися за другу книгу Моісея. Але тут принц нарешті приїхав, і кореспондент зміг випустити цю новину в світ першим; цей маневр коштував лише кілька тисяч доларів”.

До періоду 1840-х рр. відноситься поява перших рекламних агентств (приміром, філадельфійського рекламного агентства В. Палмера у 1841 р.), які зав’язували тісні контакти з пресою. Реклама ставала одним з видів економічної діяльності, і фінансові вливання від рекламних оголошень у журнальну та газетну продукцію привели до того, що реклама й преса стали взаємозалежні.

У 1848 р. більшість провідних газет Нью-Йорка об’єдналися в асоціацію “Ассошіейтед Прес”. Первісна ідея цієї асоціації полягала в спільному витрачанні коштів на утримання пароплава, який виходив з Бостона зустрічати кораблі, що прибували з Європи в Галіфакс (Нова Шотландія, Канада). Спільно оплачувались витрати з передачі отриманих новин телеграфом з Бостона в Нью-Йорк. Одержані новини ставали ходовим товаром, який можна було продати іншим газетам. Так виникло перше інформаційне агентство “Ассошіейтед Прес” (“Асоційована преса”, АП), яка отримувала фінансову вигоду від продажу новин різним періодичним виданням.

До середини ХІХ ст. лідируюче положення займала преса Нью-Йорка, Філадельфії, Бостона та Вашінгтона. У 1851 р. в конкурентну боротьбу нью-йоркської “penny press” втрутилось іще одне газетне видання. Колишній помічник Хораса Грілі Генрі Дж. Реймонд заснував “The New York Times” (“Нью-йоркські часи”), яка швидко завоювала репутацію надійного та достовірного видання загальнонаціонального масштабу.

Є цікаві дані про те, як протягом 15 років змінився стартовий капітал, необхідний для заснування нового видання. Якщо Джеймс Беннет під час заснування “The New York Herald” у 1835 р. мав суму в 500 доларів, а в 1841 р. Хорасу Грілі для “The New York Tribune” потрібно було 3 тис. доларів, то в 1851 р. Генрі Реймонд і два його компаньйони повинні були починати з 70 тис. доларів.

Поряд із впливовими нью-йоркськими чи бостонськими виданнями своє місце в журналістському процесі отримали місцеві газети, що відіграли важливу роль у висвітленні регіональних особливостей того чи іншого штату. Варто відзначити такі видання, як “Chicago Tribune” (“Чікагський трибун”, 1847), “Missouri Democrat” (“Місурійський демократ”, Сент-Луїс, 1852), “Charlston News and Courier” (“Чарльстонські новини і кур’єр”, 1803), “Cleveland Leader” (“Клівлендський лідер”, 1854 – 1885).

Більшість великих газет уже мала можливість утримувати штат власних столичних кореспондентів, щоб допомагати своєму читачеві розбиратися в хитросплетіннях боротьби в “коридорах влади” в обстановці, яка все більш політизувалась у країні. У хід політичної боротьби поряд із Хорасом Грілі, Джеймсом Гордоном Беннетом і Генрі Дж. Реймондом (котрий став постійним опонентом Грілі) почали втручатися редактори регіональних видань, які набирали силу, – Семюел Баулз з “The Springfield Republican” (“Спрінгфілдський республіканець”), Джозеф Мейділл з “Chicago Tribune”, Мюрат Хелстед з “Cincinatti Commercial” (“Торговельний Цінцінатті”).

Найбільші тиражі у період 1850-х рр. мали “The New York Herald” та “The New York Tribune”. Причому значна частина їхніх накладів поширювалася за межами Нью-Йорка. Недільний тираж “The New York Tribune” сягав 176 тис. прим., доходячи майже до кожного будинку на Півночі та Заході США.

Газети в період 1850 – 1865 рр. мали більш широку читацьку аудиторію, ніж журнали. Преса відігравала велику роль у процесі освіти нації, включаючи як позитивні, так і негативні сторони цього процесу. За десятиріччя з 1850 по 1860 рр. кількість газету США подвоїлась, сягнувши цифри приблизно 3 тис. у 1860 р.

Поряд із щоденними газетами своє міцне місце на читацькому ринку знаходили й щотижневі видання. Протягом багатьох років одним з найкращих щотижневиків був “The New York Mirror” (“Нью-йоркське дзеркало”, 1823 – 1857), який видавався Натаніелєм Віллісом. У 1848 р. Вілліс розпочав видавати інший щотижневик під назвою “Home Journal” (“Хатній журнал”), орієнтований на смаки та інтелектуальні можливості середнього класу. Редаговані Віллісом щотижневики користувалися великою популярністю у певної аудиторії читачів у середині ХІХ ст.

Окремо слід виділити нью-йоркський релігійний щотижневик “The Independent” (“Незалежний”, 1848 – 1928), який теж процвітав у цей період.

У 1850-і рр. у Нью-Йорку популярності добиваються три ілюстровані щотижневики. Спочатку успіх прийшов до “The New York Ledger” (“Нью-йоркська книга”, 1844 – 1898). Роберт Боннер довів тираж цього видання у 1851 р. до 300 тис. прим., а до 1860 р. наклад піднявся до 400 тис. Щотижневик (у традиціях “penny press”) коштував лише 4 центи, був орієнтований на смаки масового читача, друкував багато реклами, а починаючи з 1850 р. запровадив практику публікації роману з продовженням, що забезпечувало сталий читацький інтерес до цього періодичного видання.

Літературна якість “The New York Ledger” була доволі високою. Як редактор Боннер умів поєднувати інтереси масового читача зі смаками інтелектуальної еліти, залучаючи найвідоміших авторів – Генрі Уорда Бічера, Едварда Еверетта та Лонгфелло.

Френк Леслі переїхав з Бостона до Нью-Йорка та заснував у 1855 р. “Leslie’s Illustrated Newspaper” (“Ілюстрована газета Леслі”, 1855 – 1922), використавши в якості моделі британський “London Illustrated News” (“Лондонські ілюстровані новини”). Журнал Френка Леслі багато місця приділяв описові злочинів і сенсацій, випереджаючи сучасні бульварні видання.

Слід підкреслити, що незважаючи на політизацію та національну кризу, що насувалась, довоєнні видання, у тому числі й щотижневики, значну частину своєї площі відводили подіям сенсаційного характеру, описуючи різноманітні злочини та важливі випадки. Газетні шпальти заповнювались детальними звітами про судові засідання, задовольняючи потяг читаючої публіки до сенсацій. Так, навесні 1850 р. більшість американських газет детально знайомила своїх читачів із процесом у справі професора хімії з Гарвардського університету Джона У. Вебстера, котрий вбив свого багатого друга доктора Джорджа Паркмана, а потім, розітнувши тіло, позбувся трупа. У 1859 р. сторінки газет заповнили подробиці іншої гучної справи. Даніел Е. Сікле, конгресмен з Нью-Йорка, був звинувачений у вбивстві адвоката, який спокусив його дружину. Газети по всій країні пильно стежили за перипетіями судового розгляду. Але, на розчарування багатьох, звинученого було виправдано.

Ще більш сенсаційним характером (навіть порівняно з “Leslie’s Illustrated Newspaper”) вирізнялася “The National Police Gazette” (“Національна поліцейська газета”), 5-центовий ілюстрований щотижневик, заснований у Нью-Йорку в 1845 р. відомим журналістом та шукачем сенсацій Джорджем Вілксом. Вілкс заявив, що його газета обіцяє читачеві “найбільш захоплюючі подробиці жахливих вбивств, найзнаменитіших пограбувань, безсоромних обдурювань, крадіжок, що вражають уяву, огидливих згвалтувань, вульгарних спокус”. Газета Вілкса користувалася широким попитом, про що можна судити по тому факту, що “The National Police Gazette” розповсюджувалась у 40 містах Америки.

Тема рабовласництва поступово ставала основною національною проблемою. Аболіціоністська преса, що активізувалась, була посилена жорсткою антирабовласницькою позицією “The New York Tribune”, на сторінках якої уже в 1852 р. можна було прочитати такі рядки: “Ми розглядаємо рабство як найвеличніше моральне та соціальне зло, як головне джерело неробства та розпусти всюди, де воно існує… Ми наполягаємо на тому, що воно є найвеличнішою несправедливістю і що жодна людина не має права використати іншу людину як своє рухоме майно чи продавати іншу людину для своєї власної вигоди”. У тій же тональності лунали в “Chicago Tribune” передові статті її редактора Джозефа Меділла, якого сучасники називали “громовержцем, що вражає рабовласництво”. Однак, позиція північної преси не була такою вже одностайною. Джеймс Гордон Беннет та його “The New York Herald” різко виступили проти аболіціоністського руху, захищаючи права мешканців Півдня та рабовласницьку систему в цілому. Природно, що популярність “The New York Herald” на Півдні була високою, а лідери представників Півдня часто цитували її статті у своїх виступах у стінах Конгресу.

Прийняття в 1854 р. білля Канзас-Небраска, війна в Канзасі, утворення республіканської партії, озброєний рейд Джона Брауна у Віргінію, розгром його загону й страта Брауна та його прибічників – усе це стало ланками у ланцюжку подій, що привели до остаточного розколу суспільства. Фінальна точка була поставлена 6 листопада 1860 р., коли за активної підтримки аболіціоністів Авраам Лінкольн був обраний президентом від республіканської партії.

Відповіддю Півдня стала сецесія. У грудні 1860 р. Південна Кароліна вийшла зі складу Союзу, а на початку 1861 р. її приклад наслідували ще 10 штатів, які 18 лютого 1861 р. утворили Конфедерацію на чолі з тимчасовим президентом Джефферсоном Девісом.

Ідеї сецесії уже виникали на сторінках періодичних видань та публіцистичної літератури цієї пори. Уперше питання про сецесію було порушено Південною Кароліною ще в 1828 р. У 1830 – 1840-і рр. про сецесію писали лише в найрадикальніших виданнях Півдня та Півночі, і ніхто не сприймав цю ідею серйозно. Роберт Барнуелл Ретт, редактор газети “The Charlston Mercury” (“Чарльстонський Меркурій”), якого іноді називали “батьком сецесії”, сприймався в цей період як вельми одіозна фігура, яку можна зіставими хіба що з Вільямом Ллойдом Гаррісоном.

Склалася парадоксальна ситуація, коли крайні сили з обох полюсів громадського протистояння зійшлися в одному питанні – у питанні розподілу країни. Союз між Північчю та Півднем уявлявся У.Л. Гаррісону “угодою зі смертю та згодою з пеклом”, яка “залучає обидві сторони в огидне злочинне співіснування, і тому повинна бути негайно анульована”. “Південь перетворився на справжню колонію Півночі”, – стверджував у своїх статтях Ретт.

Проте уже в 1851 р. Роберт Ретт був обраний до Сенату від Південної Кароліни, що повною мірою стало відображенням змін у суспільній свідомості мешканців Півдня. Преса Півдня (“The Richmond Enquirer”, “De Bow’s Review“,“The Charlston Mercury” та інші видання) у більшості своїй зайняли послідовну прорабовласницьку позицію. Голос захисників південної моделі розвитку, так званих “fire-eaters” (“бретер”, “вогнедишний”), лунав усе впевненіше. Для виборювання своїх інтересів у столиці мешканці Півдня навіть створили власний друкований орган у Вашінгтоні – “The Southern Press” (“Південна преса”).

У 1850-і рр. відомим став віргінський журналіст, один з провідних “fire-eaters” Півдня, Джордж Фіцх’ю. Окрім статтей, опублікованих у “The Richmond Enquirer” та “De Bow’s Review“, Фіцх’ю видав дві полемічні книги “Соціологія для Півдня, або Крах вільного суспільства” (1854) та “Канібали всі! Або Раби без хазяїв” (1856). Ці талановито написані книги, в яких досить винахідливо відстоювалася сама система рабовласництва як складова справжньої ідеї античної демократії і різко критикувався капіталістичний лад Півночі, викликали справжній шок у таборі аболіціоністів.

Обрання Лінкольна на посаду президента США південна преса зустріла вкрай негативно. У газетах мешканців Півдня з’явилися заклики відмовлятись від співробітницва з новим урядом і не займати місць у “лінкольнівській синагозі”. Проте створення Конфедерації ще не означало початку війни. Хорас Грілі вважав, що згідно з “Декларацією незалежності” представники Півдня мають моральне право на сецесію, та й сам Лінкольн шукав шлях до компромісу. Але конфлікт зайшов надто далеко.

Коли з першими пострілами мешканців Півдня по форту Самтеру 12 квітня 1861 р., за виразом Лінкольна, “будівля розпалась”, розпочалася Громадянська війна між Північчю та Півднем. Досить символічним став і той факт, що честь першого пострілу по форту Самтеру була надана відомому віргінському журналісту та прибічнику сецесії Едмунду Раффіну, котрий фактично довершив те, до чого закликало його перо.

Північна преса також вийшла на “стежку війни”. У січні 1861 р. Хорас Грілі опублікував у “The New York Tribune” свою першу “рішучу” передову статтю з цілої серії подібних передових статтей, які сприймались більшістю читачів як позиція самого президента. У лютому він закликав до об’єднання проти південного сепаратизму. Заголовок його статті був набраний великим кеглем і звучав як заклик: “ЖОДНИХ КОМПРОМІСІВ / НІЯКИХ ПОСТУПОК ЗРАДНИКАМ / КОНСТИТУЦІЯ ЯК ВОНА Є”. На взяття форту Самтера мешканцями Півдня Грілі відреагував такими рядками у черговій передовій статті: “Самтер тимчасово втрачений, але врятована свобода! Важко втратити Самтер, але в його втраті ми придбали єдність народу. Хай живе республіка!”

Коли до літа 1861 р. настрої представників Півночі стали схилятись на користь більш рішучих військових дій, то 26 червня газета Хораса Грілі виступила зі знаменитою передовою статтею: “Бойовий клич нації: “Уперед, на Річмонд!” Бунтівний Конгрес не повинен зібратися там 20 липня. Цього дня місто має бути взяте Національною армією”.

Ця ідея послідовно повторювалась газетою Грілі в цілому ряді наступних публікацій. Натхненний власними статтями, Грілі залишив газету на догляд Чарльза Дани та відправився супроводжувати федеральну армію до битви біля Булл Ран, яка завершилася відчутною поразкою представників Півночі.

У період розпалу військових дій на бік президента стає “The New York Times” та її редактор Генрі Дж. Реймонд, котрий раніше займав критичну позицію по відношенню до Лінкольна. Війна диктувала і свої закони взаємовідносин влади і преси . Свобода слова зазнала обмежень: федеральна влада закрила кілька газет, заборонила діяльність ряду організацій демократичної партії.

У 1864 р. федеральний уряд або призупинив діяльність ряду північних газет, які займали прорабовласницькі позиції, або позбавив їх поштових привілеїв. До їх числа потрапили такі видання, як “The Chicago Times” (“Чікагський час”), “The Journal of Commerce” (“Торговельний журнал”), “The New York Daily News” (“Нью-йоркські щоденні новини”) та ряд інших.

Були запроваджені цензурні обмеження і на публікації про стан справ на фронтах та всередині країни. Так, від розлогої статті Генрі Дж. Реймонда, котрий разом з Х. Грілі був свідком битви при Булл Ран, після цензурних скорочень залишилося лише кілька невинних речень. Виникли труднощі і під час висвітлення бойових дій. Були випадки, коли деякі генерали видавали розпорядження про висилання кореспондентів з лінії військових дій, інші обмеження призводили до арештів журналістів (так був зааарештований ветеран журналістського цеху Томас Нокс з “The New York Herald”).

Роль військових кореспондентів, які на той час ще не мали спеціального статусу й зазнавали значного ризику в період Громадянської війни, була надзвичайно високою. Висунувся ряд журналістів, котрі зробили собі ім’я військовими кореспонденціями та репортажами. Помітними були публікації Вайтлоу Ріда з “Cincinatti Gazette” (“Газета Цінцінатті”), Чарльза Карлтона Коффіна з “Boston Journal” (“Бостонський журнал”). Генрі Дж. Реймонд часто з’являвся на полях битв. Джеймс Беннет залишився вірним собі – 63 репортери його газети були зайняті висвітленням військових дій, спеціальні вагончики з кореспондентами “The New York Herald” їхали за кожним великим військовим з’єднанням у пошуках свіжої інформації.

Громадянська війна привела до підвищеного попиту на більшість періодичних видань. Новини про поразки та перемоги, детальні звіти про битви розкуповувались у небачених раніше масштабах. Наклади більшості великих щоденних газет Півночі зросли в кілька разів.

31 січня 1865 р. була прийнята тринадцята поправка до Конституції, яка назавжди скасувала рабство на території Сполучених Штатів і підбивала риску під багаторічною діяльністю аболіціоністів. У.Л. Гаррісон вважав свою місію завершеною та оголосив про припинення видання газети “The Liberator”, яку він видавав 34 роки. В останньому випуску своєї газети Гаррісон писав: “Мета, якій присвятила себе газета “The Liberator”, – викорінення системи рабської праці – досягнута з повним тріумфом, і мені представляється, що її існування припало на історичний період великої боротьби; проблеми емансипації, що залишились, вирішуватимуться іншими засобами (сподіваюсь, що і я зможу бути корисний), під новим керівництвом… з мільйонами союзників замість сотень”.

До пвного завершення війни залишалося ще кілька місяців, а напередодні її закінчення 14 квітня 1865 р. у театрі “Форд” у Вашінгтоні було смертельно поранено президента Лінкольна. Новина про цю подію по телеграфу майже відразу була передана в усі провідні газети країни. Кореспонденти постаралися в один параграф вмістити усі основні деталі події, що трапилась. Заголовок повідомлення про замах на Лінкольна в “The New York Tribune” звучав таким чином: “У Президента стріляли в театрі сьогодні ввечері і, можливо, смертельно поранили”. Так у газеті народжувався стиль подачі новин, який отримав назву ”оберненої піраміди”. В “оберненій піраміді” найголовніше у повідомленні – “хто, що, як, де і коли” – виноситься в заголовок, а значимість фактів, висвітлюваних у самому повідомленні, розташовується від головного до другорядного.

Після остаточної капітуляції мешканців Півдня 8 травня 1865 р. у країні розпочався період Реконструкції (1865 – 1877). Для журналістів цей період став часом значних змін – пошуку нових форм власної реалізації та методів подачі інформації, завоювання свого читача та появи ряду технічних інновацій.

До технічних інновацій цього періоду слід віднести той факт, що з 1867 р. сировиною для виробництва газетного паперу стають волокна чи відходи деревини, тоді як раніше папір виготовлявся з ганчір’я. Це привело до здешевіння видань. Роком раніше було здійснено успішну прокладку трансатлантичного телеграфного кабеля (перша спроба була зроблена ще в 1858 р., але виявилась невдалою), який зв’язав Америку є європою. У 1868 р. Крістофер Шоулз винайшов друкарську машинку, яка змінила традиційние уявлення про роботу журналіста. У період з 1868 р. по 1873 рр. Шоулз, Карлос Глідден і Джеймс Денсмор пропонували одну модель друкарської машинки за іншою, поки в 1873 р. не було отримано модель, придатну для серійного виробництва. І уже рік по тому Марк Твен, спробувавши надрукувати лист на машинці, із захопленням писав: “Схоже, що вона друкує швидше, ніж я можу писати. Можна спокійно відкинутисяв кріслі і працювати на ній. Вона вміщує силу-силенну слів на одній сторінці. Вона нічого не забруднює і не залишає клякс. І, звичайно ж, вона заощаджує папір”.

У 1869 р. було завершено будівництво трансконтинентальної залізниці, що з’єднала узбережжя Тихого та Атлантичного океанів, а в 1876 р. Олександр Белл винайшов телефон, без якого також стало неможливо представити роботу газети й газетного репортера. Телефонний зв’язок швидко увійшов у повсякденне життя.

У цей період з журналістської сцени зникли найбільші фігури попередньої епохи, з якими були пов’язані етапні події в історії американської преси. Один за одним пішли з життя такі видатні діячі “великої” американської преси, як Генрі Дж. Реймонд, Хорас Грілі (який незадовго до смерті спробував у 1872 р. білотуватися на посаду президента США, але поступився Гранту), Джеймс Беннет-старший, Семюел Баулз, Вільям Каллен Брайєнт.

Їм на зміну прийшли нові імена – Чарльз Андерсон Дана з нью-йоркської газети “The Sun”, Ментон Марбл із “The World”, Вайтлоу Рід з “Chicago Tribune”, Генрі Уоттерсон з “The Louisville Courier-Journal”, Мюрат Холстед з “Cincinatti Commercial”, Джозеф Пулітцер з “The St. Louis Westliche Post”.

У період Реконструкції намітилося п’ять нових тенденцій, які змусили внести корективи в редакційно-видавничу політику американської преси.

Перша тенденція полягала в тому, що американські газети впевнено взяли курс на інформаційну насиченість. Війна привчила читача звертати більше уваги на колонки новин у газеті, ніж на передові статті, які так шанувалися в епоху “персонального журналізму”. Тому нове покоління редакторів, яке зробило висновки з журналістської практики військового періоду, більше уваги приділяло швидкому, точному та дійовому репортажу про події, що відбулися.

Друга тенденція знайшла своє відображення в іще більшій децентралізації американської преси. Значну роль у журналістському світі став відігравати американський Захід, культурним центром якого утвердився Сан-Франціско, де вже у середині 1850-х рр. видавалося більше газет, ніж у Лондоні. Інформаційне агентство “Ассошіейтед Прес”, утворивши альянс з телеграфним агентством “Вестерн Юніон Телеграф” і забезпечивши собі практично монопольне положення на ринку новин, поставляло інформацію більшості регіональних газет, які тепер отримували свіжі новини практично в тому ж обсязі, що і нью-йоркські видання. Тому значний вплив у цей період придбали такі регіональні видання, як “The Chicago Daily News” (“Чікагські щоденні новини”, 1875), “The Indianapolis News” (“Новини Індіанаполіса”, 1869), “The San Francisco Examiner” (1865) та інші.

У цьому зв’язку варто відзначити і зрослу активність компаній з поширення періодичних видань, оберти яких у післявоєнний час сягнули десятків мільйонів доларів. Так, у 1866 р. “Америкен Ньюз Компані” поширювала по всій країні 650 тис. прим. щотижневих видань і 296 тис. прим. щомісячних журналів. Діяльність подібних компаній більшою мірою сприяла зростанню накладу періодики в США.

До третьої тенденції слід віднести зрослу політичну незалежність ряду періодичних видань – те, що іноді називають “незалежним журналізмом”. “The New York Evening Post”, “The Springfield Republican”, “The New York Times” та ряд інших видань демонстрували свою готовність кинути виклик місцевій владі.

Традиція політичного журналістського розслідування в історії американської преси була створена серією сенсаційних викриттів, опублікованих у “The New York Times” в 1870 р. Ці викриття були спрямовані проти зловживань владою з боку всесильного нью-йоркського партійного боса Вільяма Твіда, лідера місцевого відділення демократичної партії. Користуючись своїм становищем, Твід не лише привласнив значні суми з муніципальної казни, але був замішаний у ряді інших законоконфліктних справ. Виступати проти Твіда та його команди до “The New York Times” ніхто не насмілився, було відомо, що на утриманні Твіда знаходилося багато нью-йоркських журналістів, тому публікації в “The New York Times” і проведене газетою розслідування мали широкий громадський резонанс. У результаті оприлюднених викриттів Твід потрапив на лаву підсудних. Після 1870 р. “незалежний журналізм” міцнішає, роблячи пресу “четвертою владою”.

Четвертою тенденцією слід вважати акцент на сенсаційність у подачі матеріалу. Беннетівський стиль журналістики, згідно з яким усе, включаючи рекламу, може й повинне бути новиною, знаходив усе більше застосування в американській пресі. Беннетівські принципи сповідував Чарльз А. Дана, котрий став редактором нью-йоркської “The Sun” у 1868 р. Йому вдалося вдихнути нове життя в це видання. У редакційній статті він обіцяв своїм читачам, що його газета “буде прагнути лаконічного, ясного та чіткого викладу подій і докладе усіх зусиль, щоб кожного дня представляти фотографію того, що робиться в світі, у найяскравішій та живій манері”.

Дана зміг привести свою газету до успіху, зробивши ставку на жорсткість коментарів (особливо на адресу адміністрації президента У. Гранта), сенсаційність та певний цинізм у подачі новин.

Син Джеймса Гордона Беннета – Джеймс Гордон Беннет-молодший – став редактором “The New York Herald” у 1867 р. На цей час “The New York Herald” приносила своєму власникові 750 тис. доларів чистого щорічного прибутку. Беннет-молодший не лише продовжив напрямок, намічений батком, але й показав, яким чином можна створити сенсаційні новини.

У 1872 р. Беннет послав репортера Генрі Стенлі в Африку на пошуки зниклого мандрівника Девіда Лівінгстона. Експедиції “The New York Herald” вдалося відшукати Лівінгстона, і репортаж Стенлі став хрестоматійним: “Підійшовши ближче, я роздивився в групі найзнатніших арабів біле обличчя похилої людини. На ній була шапка із золотим окрайком, одягнута вона була в коротку куртку червного кольору, штани її – схоже, що я їх не побачив. Я обмінявся з нею рукостисканням. Ми трохи підняли капелюхи. і я спитав: “Доктор Лівінгстон, я гадаю?” – І він відповів: “Так”.

У 1874 р. Беннет-молодший разом з лондонською “Daily Telegraph” (“Щоденний телеграф”) спорядили другу африканську експедицію, під час якої Стенлі визначив течію річки Конго. У 1879 р. в пошуках нових сенсацій Беннет спорядив за власний рахунок експедицію до Північного полюса (на кораблі “Дженнет”), яка закінчилася невдачею.

В якості п’ятої тенденції можна виділити той факт, що завдяки діяльності великих редакторів довоєнної епохи, а також у результаті громадського резонансу, викликаного “незалежним журналізмом”, фах журналіста з колись непрестижного та малоповажного переходить до розряду суспільно значимого. Журналіст отримує все більш високий соціальний статус, положення та певну незалежність у громадсько-політичній розстановці сил.

Поряд із журналістикою, яка працювала в стилі “penny press”, продовжувала розвиватися журналістика, орєінтована на більш вузьке коло вибагливого та підготовленого читача. Наприкінці 1860-х рр. у Нью-Йорку виділялися два конкуруючі щотижневики “The Round Table” (“Круглий стіл”, 1865 – 1869) і “The Nation” (“Нація”, з 1865 р.). Своєю аудиторією обидва щотижневики обрали інтелектуальні кола Америки, пропонуючи їм “щотижневий звіт про все значне, корисне та зроблене зі смаком”.

“The Round Table” та “The Nation” являли собою поєднання літературно-критичного журналу із “журналом думок”, не будучи при цьому політично ангажованими виданнями. Проте “The Round Table” не витримав конкуренції, погступившися місцем “The Nation”.

З перших днів створення “The Nation” його головним редактором (1865 – 1881) став Едвін Годкін, іммігрант з Ірландії, котрий перетворив це видання на одне з найбільш впливових у другій половині ХІХ ст. Годкін був прихильником ліберальних ідей Джона Стюарта Мілля та шукав в Америці втілення своєї мрії про демократію, а тому девізом “The Nation” стало гасло – “демократія, індивідуалізм, моральність та культура”.

Годкіну вдалося залучити до співробітництва непогане коло авторів (у журналі публікувалися Лонгфелло, Уїттьєр, Лоуелл, Нортон та багато інших відомих представників літературно-академічного світу) й утвердити репутацію “The Nation” у журналістському світі. Багато уваги приділялося літературній критиці, науковим публікаціям, чимало було зроблено для того, щоб Америка визнала вчення Дарвіна. До публікацій журналу (в галузі літератури, культури, політики) з повагою ставились представники інтелектуальної еліти. Дж.Р. Лоуелл писав у листі до Годкіна: “Ви увесь час кажете те, що я сам хотів би сказати – не встигну я навіть подумати про це”.

Непримиренний критик “позолоченого віку”, Годкін зневажав масову культуру й ненавидів політичну плутократію, з якою він неухильно боровся протягом довгих років перебування в журналістиці. Але в Америці він зазнав розчарування. Він писав: “50 років по тому я приїхав сюди, спвнений високих та надто оптимістичних ідеалів відносно Америки… Тепер усе розвіялось прахом, і, для того щоб зберегти хоча б помірковані надії стосовно роду людського, мені, мабуть, потрібно пов’язувати їх з іншими краями”.

У період Реконструкції виник і перший якісний фінансовий щотижневик “The Commercial and Financial Chronicle” (“Комерційна та фінансова хроніка”, 1865), який можна певною мірою порівняти з таким солідним виданням, як “The London Economist” (“Лондонський економіст”).

Аж до 1870 р. американські журнали не практикували використання реклами. Єдина допустима реклама – це реклама книг, що видавалися відповідним видавничим домом. Проте, у 1870 р. у журналі “The Scribner’s Monthly” була надрукована реклама, не пов’язана з книжковою продукцією, і незабаром реклама та журнальна проза і публіцистика стали взаємозалежні, тому дієвість реклами напряму залежала від популярності й накладу періодичного видання. У свою чергу фінансові вливання від розміщення реклами допомагали журналам виживати у конкурентній боротьбі, яка все більше посилювалась.

Із щомісячних журналів цього періоду виділявся нью-йоркський громадсько-літературний журнал “The Scribner’s Monthly” (1870 – 1881), який виходив під патронатом потужної видавничої фірми “Скрібнерз”. Під редакцією Джільберта Холланда, який вийшов із журналістської школи “The Springfield Republican”, журнал “The Scribner’s Monthly” зумів завоювати читацький ринок розумним поєднанням соціально-політичних публікацій (на його сторінках відстоювались ідеї релігійної толерантності, порушувалися проблеми міжнародного авторського права, висувалися ідеї необхідності проведення реформи у державній службі) та цікавою добіркою літературно-критичного матеріалу.

Цікавий був і новий підхід журналу “The Scribner’s Monthly” до використання ілюстрацій дуже високої якості, що було заслугою художнього редактора Олександра Дрейка. Гравюри Тімоті Коула і Теодора де Вінне перетворили журнал “The Scribner’s Monthly” на один з найвишуканіших за оформленням журналів цього періоду.

Наприкінці ХІХ ст. відбуваються події, які багато в чому визначили основні тенденції подальшого розвитку американської преси. Особливо слід виділити появу “нового журналізму”, що породив феномен “жовтої преси”, рух “розгортачів бруду”, індустріалізацію та монополізацію в газетно-журнальній справі.