Журналістика Росії

Преса в 1900 – 1917 рр. Історія російської журналістики початку ХХ ст. визначалася специфічними соціально-економічними та політичними умовами розвитку країни на стадії “висхідного капіталізму”. Темпи промислового зростання у Росії – одні з найвищих у світі, досягнуто великих успіхів у галузі науки, культури. І в той же час бурхливий розвиток капіталістичних відносин поєднувався із залишками феодалізму (особливо в Середній Азії, на Кавказі та інших околицях). За складом населення Росія знаходилася в ряду найдрібнобуржуазніших країн Європи – більше 60% мешканців імперії були дрібними власниками, а пролетаріат становив приблизно сьому частину.

До початку ХХ ст. у країні вже існувала потужна й розгалужена структура офіційної, урядової та проурядової преси, ядром якої була регіональна, губернська преса та величезний загін відомчої спеціалізованої преси. Поряд з нею активно розвивалася не менш потужна, контрольована фінансовим і промисловим капіталом, приватна журналістика, яка незабаром почала домінувати у кількісному відношенні.

За підрахунками сучасників, на рубежі ХІХ – ХХ ст. у Росії виходило 1002 видання. Найбільшим загоном були спеціальні та наукові періодичні органи – 508 найменувань, на другому місці за чисельністю знаходилися офіційні та довідкові видання – 282, загально-політичних і літературно-художніх газет і журналів нараховувалось 212. Майже половина усіх видань була зосереджена в Москві та Петербурзі, тут же друкувалася й основна маса журналів, тоді як у провінції розвивалися переважно газети.

Уся російська преси перебувала під жорсткими утисками цензури, діяльність якої визначалася затвердженим ще в 1865 р. “Статутом про цензуру й пресу” і рядом додаткових заборон. Існування самодержавства, відсутність яких-небудь політичних свобод у країні створювали найбільш сприятливі умови для розвитку державної, “казенної” преси і приватних монархічних видань, які були оплотом і рупором царської політики. Офіційна, урядова преса була представлена, як і в ХІХ ст., “Правительственным вестником”, “Сенатскими ведомостями”, газетами та журналами різних міністерств, губернськими та обласними “Ведомостями”, періодичними органами градоначальств, міських дум тощо, а також загоном церковної преси, що видавалася як у столиці, так і в провінційних єпархіях. Відверто монархічні позиції займали лише деякі приватні видання – “Московские ведомости”, “Санкт-Петербургские ведомости”, “Гражданин”, “Свет”, “Русский вестник”. Періодичні органи урядового табору отримували щедрі субсидії із засекреченого рептильного фонду. О.С. Суворін писав, що “Мещерський одержує по 3000 рублів на місяць на “Гражданина” із казенних сум Міністерства внутрішніх справ, одержує без розписки, прямо з рук у руки…” Переважна більшість недержавних видань дотримувалося ліберального напрямку (від поміркованого до ліберального), але свої ідеї вони змушені були висловлювати у завуальованій, прихованій формі.

В основному у системі журналістики Росії початку ХХ ст. діяли ті домініючі тенденції, які сформувались у попередньому сторіччі. До нових явищ можна віднести виникнення самостійних вечірніх газет, зокрема, в 1903 р. почала виходити “Вечерняя газета” В. Абази. Газетна періодика в цілому починає відігравати усе більш важливу роль у суспільстві й поступово громадсько-політична газета стає провідним типом видання, витіснивши з цього місця традиційний “товстий” журнал.

Незадоволення самодержавством, протестні настрої, що визрівали в російському суспільстві, промислова криза, голод 1901 р., зростання робітничого, селянського, національного рухів, студентські заворушення – усе це приводило до політизації життя країни, збільшення кількості опозиційних владі політичних організацій. Оскільки в Росії в легальних умовах існування партій було неможливе, перші партійні органи починають виникати за кордоном.

Створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яке було проголошено на І з’їзді в 1898 р., фактично відбулося пізніше. “Рабочая газета” як офіційний орган партії була незабаром розгромлена, майже всі учасники І з’їзду заарештовані. Об’єднанню розрізнених російських і закордонних марксистських гуртків служила створена в 1900 р. “Искра” (виходила до 1905 р.). Це була перша загальноросійська нелегальна марксистська газета, яка видавалася В.І. Леніним, Г.В. Плехановим, Ю.О. Мартовим, В.І.Засулич, П.Б. Аксельродом та О.М. Потресовим. Підкреслюючи особливу роль газети як об’єднувального центру, В.І. Ленін саме в цей період висловив відому формулу: “Газета – не лише колективний пропагандист і агітатор, але також і колективний організатор”. У 1903 р. після розколу, що відбувся на ІІ з’їзді РСДРП, “Искра”, будучи формально центральним органом усієї партії, стала відображати позиції тільки меншовицької фракції. Більшовики розпочали видавати нові нелегальні періодичні органи – газету “Вперед”, а з весни 1905 р. – “Пролетарий”.

У ці ж роки за межами Росії виникають друковані органи есерів – газета “Накануне” (1899 р., Лондон), журнал “Вестник русской революции” (1901 р., Париж). Спочатку в Росії, а з 1901 р. у Женеві починає виходити газета “Революционная Россия” (видавалась до 1905 р.), яка зіграла головну ідейну та організаційну роль в об’єднанні есерівських організацій та формуванні єдиної партії. Перший російський друкований орган анархістів – газета “Хлеб и вода” – також з’явився у 1903 р. у Женеві.

Навколо журналу “Освобождение” (1902 – 1905 рр.), що видавався колишнім “легальним марксистом” П.Б. Струве за кордоном згуртувалися представники “Союзу земців-конституціоналістів” та “Союзу визволення”, які стали ядром майбутньої партії конституційних демократів. Таким чином, починає формуватися цілий загін нелегальних партійних видань, які на цьому етапі відіграли роль організаційних центрів опозиції.

Наростання революційних подій у країні вимагало серйозних змін у внутрішній політиці російського самодержавства. У царському Маніфесті від 17 жовтня 1905 р. було проголошено про непохитну волю государя “дарувати населенню непорушні основи громдянської свободи на засадах дійсної недоторканості особистості, свободи совісті, слова, зборів і спілок”, а незабаром були запроваджені нові “Тимчасові правила про періодичну пресу”. Правове становище преси кардинальним чином змінилось, що привело до суттєвих змін в усій системі преси, відкрило якісно новий етап у розвитку російської журналістики. Скасування як загальної, так і духовної попередньої цензури, явочний порядок реєстрації видань, заборона адміністративного впливу на пресу, встановлення відповідальності за некоректні дії преси тільки судовим рішенням, скасування застав і цензів у видавничій діяльності – усе це викликало справжній газетно-журнальний “бум” у країні.

Кількість газет і журналів у 1905 – 1907 рр. порівняно з початком століття зросла більш ніж утричі та перевищила 3300 найменувань. Бурхливе зростання періодики відбувається не лише в Петербурзі, Москві, а й в регіонах. Наприклад, на Дону в цей період видавалося 33 газети і 12 журналів, а в попередні роки виходило лише 11 видань. Найчисельнішим загоном стали громадсько-політичні видання – майже 1,5 тис. органів. Різко підвищився інтерес до газет в усьому російському суспільстві. Так, приміром, газета “Русское слово” І.Д. Ситіна стала виходити накладом близько 250 тис. прим., тоді як у 1901 р. її тираж був лише 30,6 тис. прим. І в столиці, і в провінції з’являється безліч нових газет і журналів, розрахованих на різноманітні соціальні верстви населення – робітників, селян, промисловців, інтелігенцію, розвиваються видання для жінок, дітей, юнацтва тощо.

Принципово новим явищем для російської журналістики стала легальна партійна преса. На хвилі загального піднесення революційного руху вийшли з підпілля соціал-демократи (більшовики та меншовики), анархісти, есери. В.І. Ленін та його соратники почали активно розгортати мережу своїх видань, наймасовішим з яких стала перша легальна газета більшовицького напрямку “Новая жизнь” (тираж до 80 тис. прим.). Було випущено 28 номерів газети, 15 з яких конфісковано владою. Загалом у 1905 р. більшовики видавли 58 періодичних органів (12 легальних, 10 напівлегальних і 36 нелегальних). У 1906 р. загальна кількість більшовицьких газет і журналів зросла до 83, а в 1907 р. знову скоротилась до 56.

Меншовики видавали легальну газету “Начало”, “Невскую газету”, журнал “Наше дело”, численні місцеві видання. У 1905 – 1907 ррр. У меншовиків по країні було близько 20 легальних видань. Есери вели свою пропаганду зі сторінок газети “Сын Отечества”, партійного щотижневика “Народный вестник”, масової політичної газети “Голос” та ін. У грудні 1905 р. у Женеві анархісти-комуністи випустили єдиний номер газети “Черное Знамя”, яка дала назву одному з найвпливовіших напрямків в анархізмі.

Основний процес формування легальних політичних партій буржуазії розпочався у ході підготовки до виборів до І Державної Думи. Установчі збори кадетів відбулись у жовтні 1905 р., але, як і в більшості інших партій, у кадетів не було єдності. Ліве крило, що виборювало більш радикальні реформи, почало випускати свою газету “Жизнь”, яка незабаром була закрита цензурою і виходила під іншими назвами – “Жизнь и свобода”, “Свободная жизнь” тощо. Центристська преса кадетської партії почала видавати щоденну політичну пресу “Свободный народ”. Першим офіційним центральним органом партії став щотижневик “Вестник партии народной свободы”, який побачив світ у лютому 1906 р. Проте основним засобом масової пропаганди кадетів стала велика щоденна газета “Речь” (1906 – 1907 рр.). Для забезпечення чисельної місцевої прокадетської преси публіцистичними матеріалами за рішенням ІІІ з’їзду партії було організовано “Бюро прогресивної преси”.

Партія кадетів створила мережу періодичних видань, яка за кількістю й накладом у багато разів перевищувала пресу усіх інших політичних організацій. Кадетські позиції займало й багато інших великих ліберальних газет і журналів, наприклад, “Русские ведомости”, “Вестник Европы”, “Биржевые ведомости” та інші. В.І. Ленін у 1906 р. писав про кадетів: “Вони мають у десять разів більше преси, ніж усі соціал-демократи та соціалісти-революціонери разом”.

Консервативні ліберали Росії у 1905 р. організували кілька партій, найвпливовішою з яких був “Союз 17 Жовтня”. Центральним органом “октябристів” стала газета “Голос Москвы”, у Санкт-Петербурзі виходила газета партії “Слово”, “октябристи” мали також розгалужену мережу провінційних видань. Політичні погляди чорносотенних організацій відображали такі видання, як газета “Русское знамя”, “Вече”, “Глас народа”, “Колокол”, “Черная сотня” та інші.

У ході революції прокидалася самосвідомість гігантських мас, і передусім пролетаріату. У країні почали формуватися різноманітні професійні спілки і, відповідно, профспілкова преса. Перший профспілковий друкований орган Росії почав виходити у Петербурзі влітку 1905 р. під назвою “Печатный вестник”. Слідом за ним з’явилися “Строительный рабочий”, “Ткач”, “Листок для рабочих-портных и скорняков”, “Голос приказчика” та інші. За неповними даними, у період першої російської революції у країні виходило більше 100 профспілкових газет і журналів: з них у Петербурзі видавалося близько 60 періодичних органів, у Москві – близько 20, в Одесі – 5, у Нижньому Новгороді – 2 і т.д.

У період першої російської революції в Росії виникли організації професійних журналістів, зокрема, Спілка захисту свободи преси, Спілка журналістів, книговидавців і книгодрукарів. У 1905 р. відбувся І з’їзд письменників і журналістів.

Навесні 1907 р. уже на спаді революційного руху урядом було запроваджено положення “Про особливу охорону”, яке передбачало посилення репресій і заборон. Багато газет партій лівого крила закрилися, а ті, що залишились, перейшли на нелегальне становище. Тим не менше, завдяки виникненню нових типів видань система російської журналістики стала більш оформленою та певною. Уперше російське суспільство отримало доступ до інформації про революційний рух, партійну боротьбу, вибори до Державної Думи, про діяльність цього представницького органу, а також про численні громадські організації, професійні спілки тощо, що викликало значний зсув у політичному житті Росії та громадській свідомості.

У післяреволюційний період широке розповсюдження одержує “незалежна”, “надпартійна” періодика, орієнтована на масового читача. Посилюються процеси комерціалізації преси, по всій країні поширюються бульварні видання. Найбільші тиражі серед бульварних газет мають “Газеты-копейки”, що видавалися в Петербурзі, Москві, Саратові, Харкові, Іркутську та інших містах країни. Видавництво П.П. Сойкіна “Копейка”, засноване наприкінці 1907 р., випускало також “Журнал-копейку”, “Листок-копейку”, цілий ряд додатків і було одним з найбільших у країні.

До числа видавничих підприємств, які мали найбільші фінансові обіги, належить фірма І.Д. Ситіна. До 1914 р. ним випускалось близько чверті усієї книжкової продукції Росії. Ситінська газета “Русское слово” була однією з найпопулярніших – її наклад у 1914 р. перевищував 500 тис. прим. Свій авторитет серед читачів “Русское слово” завоювало насамперед завдяки добре поставленому відділу інформації. Газета мала не лише великий штат власних кореспондентів у країні та за кордоном, але й угоди з найбільшими газетами Європи про обмін інформацією. Величезні прибутки, отримувані І.Д. Ситіним від реклами в “Русском слове” (у 1908 р. – близько 1 млн. руб.), дозволили йому випускати цілий ряд видань для вузької аудиторії – “Вестник школы”, “Для народного учителя”, “Нужды деревни” та інші, хоча майже усі вони були збитковими.

Видавнича діяльність О.С. Суворіна будувалась за аналогічним принципом. Щоденна громадсько-політична газета “Новое время”, будучи однією з найвисокотиражніших газет у країні, приносила дуже високі прибутки (у 1908 – 1913 рр. до 1,5 млн. руб.), які використовувались у тому числі на фінансування наперед відомих збиткових видань. Видавнича справа у країні стала прибутковою галуззю, привабливою для великого капіталу. На початку ХХ ст. більша частина газет і журналів почала випускатися не окремими особами, а великими акціонерно-пайовими підприємствами, кількість яких лише в Петербурзі та Москві досягла двох десятків.

Потужним імпульсом у розвитку російської преси стали події, пов’язані з початком І світової війни 1914 – 1918 рр. Відбувається збільшення накладів майже всіх буржуазних видань удвічі – утричі, у великих містах країни відкриваються десятки нових періодичних органів. За підрахунками фахівців, у Росії тільки в 1914 р. з’явилася 431 газета та 411 журналів. Активно розвивалася військова преса – починають виходити “Вестник войны”, “Военная летопись”, “Последние армейские известия”, “Вести с театра великой войны”, “Армия и флот” і т.д., видання окремих фронтів і армій. Спеціальні рубрики, присвячені подіям на війні, відкривались в усіх громадсько-політичних виданнях. На хвилі піднесення патріотизму, шовіністичних настроїв, які охопили країну, ультраправі, чорносотенні ідеї та відповідні періодичні органи набувають великої популярності. Широке розповсюдження по всій країні отримують так звані “народні” видання, які продаються по мізерних цінах чи взагалі роздаються безкоштовно.

Посилення цензури у пресі відбулося ще до початку війни, а після запровадження “Тимчасового положення про війькову цензуру” влітку 1914 р. перелік заборонених тем зріс у багато разів. Міністерство внутрішніх справ та його підрозділи, командувачі фронтами, арміями отримали право практично повного контролю за пресою. Діяльність військових кореспондентів, котрі офіційно були допущені в діючу армію, жорстко регламентувалась та обмежувалась штабом головнокомандувача, усі їхні матеріали надавалися до попередньої військової цензури. Багато видань ліберального напрямку штрафувалися, призупинялися, у редакцій конфісковувались номери з будь-якого приводу.

Нездібне керівництво армією та країною, військові невдачі, наростання труднощів у тилу викликали піднесення революційних настроїв в усії верствах російського суспільства. У 1916 – 1917 рр. значно збільшується кількість нелегальної періодики й листівок протестного змісту, в яких відкрито йдеться про необхідність повалення царизму. У лютому 1917 р. масовий політичний страйк переріс у хбройне повстання. Царське самодержавство було повалено, до влади прийшов Тимчасовий уряд, до складу якого увійши представники кількох буржуазних партій. Починає виходити офіційний орган нової влади – газета “Вестник Временного правительства”. Монархічна преса закривається.

Лютнева буржуазно-демократична революція дала початок новому етапові в розвитку Росії, країна на короткий час стала однією з найвільніших у світі. Уже 5 березня уряд оголосив про свободу слова, преси, спілок, зборів і страйків. 26 квітня було утверджено закон про пресу, який передбачав скасування цензури “віднині й назавжди”, заборону якого-небудь адміністративного впливу на пресу. Усі політичні партії отримали право випускати свою періодику.

Більшовики поновили видання масової робітничої газети “Правда” у Петрограді, у Москві починає виходити газета “Социал-демократ”. Партія меншовиків випускає свій центральний орган – “Рабочую газету”, у Москві – газету “Вперед”. Обидві фракції соціал-демократичної партії мали розгалужену мережу місцевих видань. Есерівські газети також виходили в усіх найбільших містах країни, розгортали агітаційну роботу анархісти. До преси лівих партій тісно приєднувалися “Известия Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов”, які видавалися у багатьох районах Росії і були офіційними органами Рад різних рівнів. Їхній політичний напрямок визначався складом редакцій, але в цілому вони тяжіли до соціалістичних ідей.

Кадети, що стали після Лютого правлячою партією, знову почали видавати журнал “Вестник партии народной свободы”, а також нові газети – “Власть народа”, “Война и мир” та інші. На позиціях кадетів у цей період стоїть і більша частина російської непартійної преси. Знову відбувається різке збільшення накладів усіх популярних громадсько-політичних газет – у “Русского слова”, приміром, тираж доходив до 1 млн. 200 тис. прим.. Загальна кількість періодичних видань у 1917 р. перевищувала 4 тис.

Переважна більшість російських газет і журналів із захватом сприйняла Лютневу революцію. Лише більшовицька преса знаходилася по відношенню до нової влади у жорсткій, непримиренній опозиції – вона закликала солдатів, робітників, селян до боротьби з Тимчасоим урядом, вимагала передачі усієї влади Радам. Активна антивоєнна агітація більшовиків мала великий успіх в армії, солдати відмовілялися іти в бій, виконувати накази офіцерів.

Крихкий громадянський мир було остаточно зруйновано під час липневих подій та розстрілу політичної демонстрації – на вулицях Петрограда було вбито й поранено понад 700 чоловік. Кадетська преса вимагала негайного арешту В.І. Леніна та його спільників, відновлення смертної кари в армії, яку було скасовано після Лютого. Тимчасовий уряд вживає ряд жорстких заходів проти опозиційної преси. Із 12 липня починається закриття видань більшовиків – “Правды”, “Солдатской правды”, “Окопной правды” та інших. Арешти відомих лідерів більшовизму віталися практично усією пресою. Газета “Речь” з явним схваленням і задоволенням писала: “Більшовизм помер, так би мовити, раптовою смертю”.

Загроза встановлення військової диктатури у країні, вкрай важке становище на фронті і в тилу привели до значного зниження авторитету Тимчасового уряду у широких мас. У той же час найбільш радикальні революційні ідеї привертали усе більшу кількість прихильників – восени 1917 р. РСДРП (б) мала в своєму складі понад 24 тис. чоловік. Більшовицька преса, яка нараховувала напередодні Жовтня 75 найменувань, невпинно готувала маси трудящих до збройного повстання.

Процес розвитку російської журналістики на початку ХХ ст. визначався тими новими історичними реаліями, які виникли у громадсько-політичному житті Росії. Лише за 17 років країні довелось пережити дві війни та дві революції. Складність і суперечливість історичного шляху, по якому йшла Росія, безпосередньо відображалися на російській пресі – повна свобода преси змінювалась роками жорсткої політичної цензури, наступу реакції на всі попередні демократичні завоювання. Країна та її журналістика переживали період революційних змін, смут і потрясінь.

Преса в період Жовтневої революції та громадянської війни (1917 – 1920 рр.). Жовтнева революція, яка зробила величезний вплив на увесь хід подальшої світової історії, поклала початок якісно новому етапові в розвитку Росії в цілому та її журналістики зокрема. Перехід країни від демократичного шляху розвитку до диктатури пролетаріату й встановленню однопартійної системи докорінним чином змінив систему преси Росії.

Після здійснення збройного перевороту 25 – 26 жовтня 1917 р. та усунення від влади Тимчасового уряду вся преса країни розкололася на два непримиренних табори – більшовицьку та опозиційну. Більшовики на чолі з В.І. Леніним, ствши партією влади, водночас вирішували як завдання пригноблення неугодної преси, так і створення нової системи – партійно-радянської преси. Буквально на наступний день після захоплення влади за розпорядженням Тимчасового революційного комітету (ВРК – Временного революционного комитета) були закриті 10 найбільш великих газет – “Русское слово”, “Новое время”, “Речь”, “Копейка”, “Биржевые ведомости”, “Русская воля” та інші, а їхня поліграфічна база конфіскована. Завдяки цьому акту експропріації провідні партійно-радянські видання – “Правда”, “Солдатская правда”, “Известия”, “Деревенская беднота” та інші – отримали кращу друкарні країни та величезні запаси паперу в своє розпорядження. Створення матеріально-технічної бази нової радянської журналістики і в подальшому здійнювалося шляхом такого “перерозподілу”. Згідно з розпорядженням ВЦИК (Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет – Всероссийский Центральный Исполнительный Комитет), “конфіскация приватних друкарень і запасів паперу, передача їх у власність Радянської влади в центрі та на місцях” ставала звичайною практикою. Загалом до 30 червня 1918 р. було секвестровано, реквізовано, конфісковано чи націоналізовано більше 150 підприємств поліграфічної промисловості.

У першому законодавчому акті радянського уряду, присвяченого пресі, Декреті про пресу (прийнятий Радою народних комісарів 27 жовтня, опублікований в “Правде”, “Известиях”, “Газете Временного рабочего и крестьянского правительства” та інших виданнях) були підтверджені усі заходи, спрямовані проти контреволюційних газет. Водночас у Декреті спеціально підкреслено, що “як тільки новий порядок зміцниться, усілякі адміністративні впливи на пресу будуть припинені, для неї буде встановлена повна свобода у межах відповідальності перед судом, згідно з найширшим і найпрогресивнішим у цьому відношенні законом”. Однак аж до 1991 р. практика адміністрування, боротьба з інакомисленням були основними методами роботи комуністичної партії як з російською журналістикою, так і з журналістиками численних народів і народностей, що входили до складу спочатку царської, а потім радянської імперії.

Буржуазні та опозиційні видання одностайно виступили з бурхливою критикою Декрету про пресу. Розгорнулась якнайгостріша боротьба навколо питання про свободу преси. Практично вся прогресивно налаштована інтелігенція Росії були глибоко обурена сваволею, яку чинили більшовики. У країні пройшли мітинги та демонстрації на захист свободи слова, поширювалися численні листівки, а Спілка російських письменників випустила спеціальну одноденну “Газету-протест. В защиту свободы печати”, яка звинувачувала більшовиків у паплюженні ідеалів демократії, у зганьбленні основних цінностей громадського життя.

В.Г. Короленко, письменник і публіцист, якого називали совістю нації, і чий авторитет був величезний, опублікував у “Русских ведомостях” свій протест, виступивши на захист свободи преси. Він обгрунтовував ідею про те, що більшовицьке ярмо тяжче й страшніше за самодержавне, що “найгірша та найпринизливіша з цензур”, яка здійснюється більшовиками, не має жодного виправдання, оскільки встановлена “без усякого права та в інтересах вузько партійних і односторонніх”. У статті “Голоси витвереження” В.Г. Короленко називає ленінський проект “свободи преси” “шалено фанатичною утопією”, яка переважає “найбожевільніші мрії царських ретроградів”.

М. Горький, котрий у дореволюційний період активно співробітничав з більшовиками, виступив на сторінках газети “Новая жизнь” зі словами обурення на адресу дій радянського уряду: “Я вважаю, що заткнути кулаком рота “Речи” та іншим буржуазним газетам лише тому, що вони ворожі демократії – це ганебно для демократії. Горло преси не надовго затиснуто “новою” владою, яка так ганебно користується старими прийомами придушення свободи слова. Позбавлення свободи преси – фізичне насильство, і це недостойно демократії”.

Згідно з Декретом про пресу, підлягали закриттю лише органи преси, “1. џкі закликали до відкритого спротиву чи непокорі робітничому та селянському урядові; 2. які сіяли смуту шляхом явно наклепницького перекручення фактів; 3. џкі закликали до дій явно злочинного, тобто кримінально-караного характеру”. Але після публікації Звернення Тимчасового уряду “До всіх громадян Російської республіки”, в якому висувалася вимога скликання Установчих зборів, були закриті чи призупинені усі видання, що вмістили Звернення на своїх шпальтах. Репресій зазнали видання різноманітних політичних напрямків – кадетська “Наша речь”, меншовицька “Рабочая газета”, орган правих есерів “Воля народа” та інші.

Ленінська концепція передбачала, що боротьба з опозиційною пресою повинна була здійснюватись різними методами – по відношенню до видань великої буржуазії використовувались переважно адміністративні заходи, а боротьба з виданнями дрібнобуржуазних партій повинна була здійснюватись передусім у сфері ідейно-політичній. У перші місяці після революції по відношенню до дрібнобуржуазної преси застосовувались не найрадикальніші заходи: в основному як покарання здійснювались тимчасові призупинки видань, затримка друку окремих номерів, грошові штрафи. Оскільки ефективність цих заходів, на думку більшовиків, була недостатньою, у листопаді 1917 р. Раднарком прийняв Декрет “Про запровадження державної монополії на оголошення”, який повинен був підірвати економічні основи існування опозиційної преси, позбавивши її прибутків від реклами та оголошень. З ановим законом публікація платних матеріалів ставала прерогативою виключно урядової та радянської преси. “За друкування оголошень за плату видання, які не мають на це право, закриваються”, – було сказано в Декреті. Оцінюючи згодом ефективність цього законодавчого акту радянської влади, В.І. Ленін назвав його “наївним і деякою мірою помилковим”, визнавши, що очікуваного ефекту досягнуто не було, особливо в провінції. Загалом до січня 1918 р. було закрито більше 120 опозиційних газет, які більшою частиною представляли загін буржуазної преси, проте значних втрат зазнала і преса лівих партій. Багато видань продовжували виходити, змінивши свої назви, що ніяк не могло влаштовувати більшовиків.

Наприкінці січня 1918 р. Раднарком прийняв Декрет “Про Революційний трибунал преси”, який ознаменував початок нового етапу боротьби з опозиційними виданнями. До ведення нового трибуналу належали “злочини та провини проти народу, здійснені шляхом використання преси”. До таких відносились “усілякі повідомлення.., а також порушення законів про пресу, виданих Радянською владою”. Уперше після Жовтневої революції проводився відкритий судовий розгляд діяльності газет і журналів за участі звинувачення та захисту, із широким висвітленням у пресі – давалися оголошення про наступні засідання, публікувалися звіти про них, друкувалися постанови та спростування, висловлювалися громадські осуди винних тощо. І хоча процес здійснювала трійка суддів, яка призначалася Радою робітничих і селянських депутатів, а рішення Революційного трибуналу преси оскарженню не підлягали, сама судова процедура зовні нагадувала демократичні форми вирішення суперечок між пресою та владою. Уперше радянська влада у боротьбі з опозиційною пресою прагнула привернути громадську думку на свій бік. Революційні трибунали преси були організовані в ряді великих міст Росії та проіснували до травня 1918 р.

Місцеві органи Рад і ВРК також вживали активних заходів адміністративного впливу та економічного обмеження контрреволюційної преси. Вихід нових газет допускався тільки з дозволу комісарів у справах преси. Провінційна влада видавала свої законодавчі акти, що обмежували діяльність газет і журналів. Так, наприклад, “для запобігання згубного впливу контрреволюційної преси на справу революції” Раднарком Донської республіки 1 квітня 1918 р. прийняв “Декрет про пресу”. На облік бралися усі зпапси паперу, при місцевих Радах утворювались відділи преси. Право видання отримали лише радянські, партійні та профспілкові організації.

Після лівоесерівського заколоту та виключення з усіх Рад представників небільшовицьких партій почалася тотальн ліквідація опозиційної преси. У червні меншовицький ЦК підбиває підсумки розгрому партії: “Майже скрізь закриті наші газети. Центральна наші органи у Петрограді та Москві (“Новый луч” і “Время”) закриті… У провінції газети збереглися у 5 – 6 глухих кутах. Закриття газет викликало також політичні страйки (Тула, Катеринодар, Луганськ). Спроби судити газети викликали бурхливі маніфестації у Новоніколаївську в західному Сибіру, у Харкові, Одесі… У Харкові процес “Социал-демократа” не відбувся, тому що загрозливий вигляд тисяч робітників, котрі забралися, змусив суддів розбігтись. Після цих дослідів вирішили більше не судити нас, а закривати газети адміністративним порядком… Ми ждемо доведення терору до останніх меж”. Влітку 1918 р. преса небільшовицьких політичних партій практично припинила своє існування: якщо на початку року нараховувалось 154 видання, які відображали погляди меншовиків, есерів, анархістів та інших партій, то на початку вересня їх залишилось тільки 50, а до кінця року лічені одиниці. Загалом з жовтня 1917 р. по червень 1918 р. були закриті владою або припинили своє існування самостійно більше 470 опозиційних видань.

Поряд з придушенням опозиційної преси партія більшовиків вирішувала дуже важливе для нової влади завдання – створення системи партійно-радянської журналістики. У перший же день після перемоги Жовтневої революції почалась енергійна робота з відновлення усіх більшовицьких видань, які були закриті Тимчасовим урядом. Провідними газетами у перші місяці радянської влади були ті, що мали ще дореволюційну історію – “Правда”, яка з березня 1918 р. у зв’язку з переїздом до Москви стала водночас органом Центрального та Московського комітетів РКП (б), “Известия”, “Деревенская беднота”, “Солдатская правда”, “Деревенская правда” (три останніх видання у березні 1918 р. були злиті і на їхній базі створено орган ЦК РКП (б) газета “Беднота”) та інші. Першим урядовим виданням стала “Газета Временного рабочего и крестьянского правительства”, яка виходила до березня 1918 р. і була закрита у зв’язку з передачею її функцій “Известиям” (одночасно центральний орган ВЦИКа і Раднаркому). Із 21 листопада 1917 р. почала виходити щоденна газета “Рабочая и крестьянская Красная армия и флот”, з 25 січня 1918 р. популярне масове ивдання “Красная газета”, що мала з кінця лютого 1918 р. і вечірній випуск. З’явилися численні відомчі видання – “Известия Народного комиссариата по военным делам”, “Известия Народного комиссариата здравоохранения”, “Известия Народного комиссариата по продовольствию” тощо.

З кінця 1917 р. триває бурхливий розвиток місцевої та національної партійно-радянської преси. По мірі встановлення радянської влади у регіонах були поновлені практично всі більшовицькі видання, що виходили в дожовтневий період, вони збільшили свою періодичність, формат, розширили географію поширення, різко підвищили тиражі. У багатьох губерніях та повітах з’явилися нові партійні та радянські газети й журнали, які об’єднали функції керівних і масових видань. Серед місцевих органів преси можна виділити такі газети, як “Петроградская правда”, “Наше знамя”, “Рабочая правда” (Ростов-на-Дону), “Прикубанская правда” (Катеринодар), “Борьба” (Царицин), “Воронежская беднота”, “Сочинский пролетарий” та інші. Уже на початку 1918 р. на території Радянської Росії видавалося 884 газети та 753 журнали, які були органами партії та Рад на місцях. Активно розвивалися національні видання, серед яких були видання як республіканські, так і губернські, міські – “Вестник Украинской народной республики”, “Борьба рабочего” (Вірменія), “Борьба” (Грузія), “Звезда” (Білорусія), “Донецкий пролетарий” (Україна), “Горская беднота” (Грозний) та інші. До середини 1918 р. випускалося близько 40 національних газет, частина з яких виходила мовами народів, які населяли Російську імперію. Найбільш активно національна преса розвивалася у промислово розвинутих регіонах (Баку, Тифліс, Рига, Київ), а також у прифронтових територіях (Прибалтика, Поволжжя та інші). Структура журнальної періодики була представлена різноманітними типами – військовими, молодіжними, жіночими, літературно-художніми, науковими та науково-популярними, виробничо-економічними, профспілковими, сатиричними та іншими виданнями.

У період Жовтня та встановлення радянської влади на території Росії найважливішу роль відіграло радіо. 25 жовтня 1917 р. по радіотелеграфу була передана ленінська відозва “До громадян Росії!”, яка повідомляла про повстання у Петрограді та здійснення соціалістичної революції. У наступні дні й місяці радіотелеграф став засобом найоперативнішого зв’язку центру з усіма кінцями країни. По радіо передавалися звернення, декрети, накази, розпорядження, повідомлялось про стан справ як у країні, так і за кордоном, поширювались агітаційні та контрпропагандистські матеріали. Уся ця інформація тиражувалася у вигляді листівок, вміщувалась у спеціальних вітринах і на щитах “Радіо”, публікувалася в усіх основних більшовицьких газетах. Побачивши в радіо колосальний агітаційно-пропагандистський потенціал (“газета без паперу та відстані”), В.І. Ленін активно сприяв розвиткові радіотелеграфу – з лютого по липень 1918 р. почали діяти 103 нових станції, постійно збільшувався обсяг інформації, що передавалась. У липні 1918 р. було прийнято декрет “Про централізацію радіотехнічної справи Радянської республіки”, згідно з яким радіо було виведено з-під контролю військових і поставлено на службу державі.

У зв’язку з організацією нової структури журналістики, ефективного апарату партійно-радянської агітації та пропаганди з перших місяців Радянської влади почалося активне обговорення питання про те, якою має бути нова преса, які її роль та функції у соціалістичному суспільстві, у чому особливості форм і методів її роботи. Програмні, концептуальні аспекти розвитку нової журналістики В.І. Ленін порушував у багатьох своїх роботах, виступах і листах радянського періоду, в ряду яких можна виділити статті “Чергові завдання Радянської влади” (первісний і остаточний варіанти), “Про характер наших газет”, “Великий почин”, “Тези про виробничу пропаганду”, “Лист до Г. Мясникова” та інші. В.І. Ленін бачив у новій журналістиці передусім “знаряддя соціалістичного будівництва”, “орган економічного виховання мас населення”, а не простий “апарат для повідомлення політичних новин”. У 1918 р. на сторінках “Правды” та інших видань з питання про особливості соціалістичної преси була розгорнута ціла дискусія, яка показала, що навіть найближчі соратники В.І. Леніна дещо інакше бачили роль і функції преси. Зокрема, Л.Д. Троцький висловлював думку, що основне завдання преси – повідомляти, де, що і коли відбулося. Він був проти того, щоб переорієнтовувати пропаганду з галузі політики на економіку. На думку Л.Д. Троцького, преса повинна постійно займатися критикою усього, особливо центральних органів влади. К. Радек також бачив особливе призначення преси в тому, щоб нещадно критикувати усі державні установи та їхніх працівників. На І Всеросійському з’їзді радянських журналістів, який відбувся у листопаді 1918 р., в цілому було підтримано ленінську концепцію соціалістичної преси і водночас було підкреслено неприпустимість політичної цензури, виборювалося право преси на вільну критику діяльності як місцевих, так і центральних органів влади.

Партійно-радянська преса, стаючи невід’ємною частиною нової політичної системи країни, активно пропагувала комуністичні ідеї та ідеали, підтримувала прийняті урядом декрети й постанови. Величезний резонанс в усіх верствах суспільства викликав Декрет про мир – перший законодавчий акт нової влади. Можливість одностороннього виходу із світової війни, умови укладення миру, хід переговорів з Німеччиною, що розпочалися, – уся ця проблематика викликала бурхливі дискусії і в самій партії, і на сторінках газет. Особливою гостротою вирізнялась полеміка між “Правдой”, на шпальтах якої В.І. Ленін виборював необхідність укладення миру за будь-яку ціну, і газетою “Коммунист”, що стала трибуною для противників принизливих переговорів у Брест-Литовську – Л.Д. Троцького, М.І. Бухарина, К.Радека та інших. Інші законодавчі акти радянського уряду, зокрема, Декрет про землю, Декларація прав народів Росії, відозва “До всіх трудящих мусульман Росії та Сходу” також викликали великий резонанс і неоднозначні оцінки в пресі. У цілому для преси цього періоду характерні дискусійність, плюралізм думок, активна наступальна пропаганда.

У середині 1918 р. ідейно-політична боротьба у країні досягла найвищого напруження. Сили контрреволюції за підтримки держав Антанти розпочали громадянську війну, яка, за підрахунками сучасних дослідників, унесла від 12 до 15 мільйонів життів. Російська журналістика та журналістика народів і народностей, що населяли російсько-радянську імперію, розкололася на безліч таборів, серед яких виділялися газети та журнали народів і народностей, які прагнули державної незалежності – України, Вірменії, Грузії і т.д., але найбільше, звичайно, – періодика партійно-радянська та журналістика білого руху. На території Радянської Росії до кінця 1918 р. практично не залишилось опозиційних газет і журналів, а в районах, зайнятих Білою армією, не виходило легальних більшовицьких видань.

Незважаючи на дуже важкі умови військового часу, радянський уряд продовжував інтенсивну роботу з розвитку структури журналістики. Матеріально-технічна база – паперове виробництво, поліграфічна промисловість – знаходилася у важкому стані. Тим не менше у 1918 – 1920 рр. у країні вийшло 28 нових центральних видань. В їх числі слід відзначити орган ВСНХ (Вищої Ради Народного Господарства – Высшего Совета Народного Хозяйства) та економічних наркоматів – щоденну галузеву газету “Экономическая жизнь”, яка повинна була займатися усіма найважливішими питаннями економіки й побуту і була розрахована передусім на технічну інтелігенцію та управлінців. Для висвітлення проблематики, пов’язаної з міжнаціональними відносинами, пропаганди ленінської національної політики та підготовки утворення союзу радянських республік у листопаді 1918 р. була створена щотижнева газета “Жизнь национальностей” – орган Наркомату у справах національностей (закрита після утворення СРСР у 1922 р.). Із серпня 1918 р. почав виходити громадсько-політичний щотижневик “Трудовое казачество” – орган Казачьевого комитета при ВЦИКе.

Усі провідні громадсько-політичні видання країни значно підвищили свої наклади. Так, приміром, газета “Беднота”, яка вийшла в світ у березні 1918 р., через кілька місяців мала тираж до 350 тис. прим., а в 1919 р. – до 500 тис. прим. Наклад “Правды” на початку 1918 р. становив 85 тис. прим., а на початку 1919 р. – 200 тис. прим. Тираж “Известий ВЦИК” через два роки після Жовтневої революції перевищив 450 тис. прим.

Дуже важливу роль у політичному та військовому вихованні червоноармійців, командирів, політпрацівників відігравала військова преса. Загалом у 1918 – 1919 рр. виходило більше 90 фронтових, армійських, флотських газет. На зміну газеті “Армия и флот рабочей и крестьянской России”, яка виходила до квітня 1918 р., було випущено щоденний орган військового відділу видавництва ВЦИК – газету “Красная армия”, що повинна була носити більш масовий характер. Але її зміст (основні рубрики “Червона армія”, “Розпорядження уряду”, “Боротьба з контрреволюцією”, “До зброї!”, “Там, де немає Рад” та інші) швидше носив директивно-пропагандистський характер і не відповідав типу популярного видання. У листопаді 1918 р. газета припинила свій вихід через брак паперу.

Набагато більш масовими у роки громадянської війни були видання Реввоєнрад фронтів та армій, політвідділів дивізій – тобто низова військова преса, яка розгорталася паралельно із формуванням Червоної армії та її політорганів. До початку 1919 р. не було жодної армії, де б не виходила своя газета. Так, приміром, на Східному фронті видавалися газети “Восточный фронт”, “Красный стрелок”, на Південному – “Солдат революции”, “Красный солдат” (“Красный воин”) і т.п. Типологічно ця преса була близька до місцевої радянської преси та поширювалась не лише серед червоноармійців, але й серед мешканців прифронтових територій. Закидалася в тил.

Особливо чітко типологічна специфіка військових газет періоду громадянської війни простежується у виданні “Красный кавалерист” (орган політвідділу Першої Кінної Армії). Під час взяття Воронежа у листопаді 1919 р. кінний корпус С.М. Будьонного як трофей отримав друкарську машинку “американку” та кілька кас із шрифтом, що дозволило організувати похідну друкарню, яка пересувалась разом з конармійськими частинами. Перший номер газети “Красный кавалерист” вийшов уже 25 листопада 1919 р. На сторінках видання розповідалося про військові дії, друкувалися вірші та оповідання червоноармійців, були також рубрики сугубо “штатські” – “Про що потрібно писати до газети”, “Культурно-просвітницька робота”, “Листи з дому” та інші. У 1920 р., у період боротьби з Польщею, “Красный кавалерист” виїодив російською, українською та польською мовами, що свідчить про орієнтацію видання не тільки на бійців, а й на місцеве населення.

У районах, зайнятих білими, була організована підпільна більшовицька преса. Так, наприклад, Донське бюро РКП (б) налагодило випуск власної газеті у Воронежі. Там у лютому 1919 р. вийшов перший номер “Донской правды”, в якому повідомлялося про стан справ на фронті та успіхах Червоної армії, давалися практичні поради про організацію боротьби з контрреволюцією та ін. Газета пересилалася через фронт і розповсюджувалася серед населення на Дону, а також у військах. Паралельно йшла робота з організації видань безпосередньо у регіонах, де влада належала білогвардійцям. Для цього у великі населені пункти і в партизанські з’єднання переправлялися шрифти та елементарне обладнання. У Ростові, приміром, наприкінці 1918 р. вийшла підпільна щотижнева газета “Донская беднота”, наклад якої становив 6 тис. прим.. Після її розгрому було підготовлено нове видання – “Красное знамя”, потім наступне – “Пролетарий” і т.д. Аналогічні нелегальні видання (підпільні та партизанські) виходили практично в усіх великих містах європейської частини Росії – в Одесі (“Коммунист”), у Мінську (“Звезда”, “Подпольная правда”), у Катеринославі (“Молот”), а також на Далекому Сході (“Набат”, “Партизанский клич”), у Сибіру (“Соха и молот”) та ін. Деякі з цих газет випускалися кількома мовами (одеська газета “Коммунист”, наприклад, виходила російською, французькою, польською), оскільки призначалися і для іноземних військ, які займали частину території Росії.

У підпіллі і для підпілля здійснювалося видання листівок і прокламацій різноманітних функціональних призначень – інформаційних, закличних, зарисовочних, репортажних, навіть портретно-нарисових. Украй важливе місце зайняли листівки-заклики та листівки-відозви, які випускалися іноземними мовами, – німецькою, французькою, англійською, угорською, румунською, польською та ін. За підрахунками фахівців, лише група міжнародної пропаганди при політуправлінні Російської республіки поширила близько 16 млн. прим. листівкової літератури іноземними мовами. Активною видавничою діяльністю займалася Федерація іноземних груп РКП (б), яка випускала як центральні газети, так і місцеву періодику.

Як найважливіший засіб боротьби за єдність міжнародного робітничого класу розглядався журнал “Коммунистический интернационал” – орган Виконкому Комінтерну, який вийшов у 1919 р. Він видавався кількома мовами й вирізнявся високою якістю паперу та поліграфічного виконання. На його шпальтах виступали відомі діячі міжнародного робітничого руху – К. Цеткін, Г. Димітров, Б. Кун, керівники РКП (б) – В.І. Ленін, Л.Д.Троцький, М.І. Бухарин та інші.

Незважаючи на паперовий голод і дуже важкі економічні умови, у Радянській Росії і в роки громадянської війни продовжували з’являтися нові журнальні видання. Хоча в цілому їхня кількість скоротилася, у цей період вийшли в світ такі теоретичні партійні видання, як “Известия ЦК РКП (б)”, “Вестник агитации и пропаганды”, “Политработник” та інші. Активно розвиваються літературно-художні журнали, що представляють різні літературні напрямки “Пламя” (перший радянський “тонкий” журнал), “Творчество”, “Пролетарская культура”, “Художественное слово”, “Грядущее”, “Записки мечтателей” і т.д., а також профспілкові видання.

Журнальною періодикою була представлена в основному і молодіжна преса країни. ісля створення Російською комуністичної спілки молоді (РКСМ, жовтень 1918 р.) молодіжна преса почала розвиватися переважно у вигляді органів РКСМ, мережа яких зростала дуже швидкими темпами: якщо у 1918 р. у спілок молоді було 23 періодичні видання, то в 1919 р. уже 115, а в 1920 р. – 346. Спільний орган Центрального та Московського комітетів РКСМ журнал “Юный коммунист”, який вийшов у грудні 1918 р., досяг накладу в 10 тис. прим. і протягом кількох років поєднував у собі типи теоретичного та масового видання. Із березня 1920 р. почав видаватися журнал “Известия ЦК РКСМ”, який опублікував в основному офіційні матеріали.

Молодіжні газети у роки громадянської війни були нечисленні. Певною мірою компенсували недостатньо розвинуту систему молодіжних видань у країні сторінки ЦК РКСМ, які регулярно виходили як у центральних (“Правда”, “Беднота” та ін.), так і в місцевих виданнях РКП (б). Використання змінних сторінок – жіночих, червоноармійських – для задоволення інформаційних потреб різних аудиторних груп було характерною рисою розвитку радянської журналістики цього періоду.

Таким чином, можна сказати, що в перші роки радянської влади спостерігалася диференціація преси по соціальних групах населення, передусім на робітничу та селянську пресу. Крім того, існував територіальний розподіл: центральна преса та місцева, яка в свою чергу поділялася на губернські та повітові видання. Кількість місцевих і національних видань помітно збільшилась. За неповними даними, до 1920 р. видавалось уже 246 губернських і 334 повітових газети. Водночас їхня кількість, рівень відображення подій місцевого життя у більшості випадків були дуже низькими, тобто тип місцевої газети ще не був остаточно сформований. “Провінційна партійна та радянська преса майже цілком не висвітлює місцеве життя, а матеріал із загальних питань добирає вкрай невміло”, – констатував VІІІ з’їзд РКП (б).

Для централізованого постачання радянської преси інформаційним матеріалом у вересні 1918 р. було організовано Російське телеграфне агентство – РОСТА. У короткий час була створена розгалужена структура, яка до травня 1920 р. включала 68 губернських і обласних,50 повітових відділень і близько 500 корпунктів. Окрім основного свого завдання – забезпечувати пресу та радіо оперативною та актуальною інформацією – РОСТА вело активну видавничу діяльність: випускало газети, журнали, бюлетені, вісники та ін. Однією з найбільш цікавих форм масової агітації періоду громадянської війни стали “Вікна РОСТА”, які спочатку з’явилися в столиці, а потім і в багатьох великих містах країни. Тиражі та періодичність випуску “Вікон РОСТА” постійно зростали. Так, тільки за жовтень 1920 р. було видано близько 200 номерів, загалом же у 1919 – 1920 рр. побачили світ більше 1 тис. номерів “Вікон”. За допомогою яскравих плакатного малюнка та підпису відображалися найбільш важливі події, що відбувалися у країні, велася активна агітація, пропаганда та контрпропаганда.

У текстах “Вікон” широко використовувались фольклорні форми – пісні, частівки, прислів’я, а також багаторядкові шапки-заклики та гасла. Ці прийоми характерні для усієї масової більшовицької преси періоду громадянської війни, їхнє використання було викликано низьким рівнем грамотності величезної частини населення. До числа типових методів роботи редакцій відноситься також проведення масових кампаній з різноманітних приводів: партійний тиждень, тиждень оборони, тиждень селянина і т.д. У рамках кампаній випускалися спеціальні одноденні газети: “Коммунистический субботник” – квітень 1920 р., “Первомайский субботник” – травень 1920 р., “Международный юношеский день” – вересень 1920 р., “Неделя ребенка” – листопад 1920 р. та ін. Жо числа дійових форм агітаційно-пропагандистської діяльності більшовиків відносяться й такі типи видань, як багатотиражки агітпотягів і агітпароплавів, червоноармійські газети-пересувки, стінні газети тощо. Як агітаційний засіб використовувались грамофонні платівки, на яких були записані промови В.І. Леніна та інших більшовицьких лідерів, а також різні відозви, звернення, заклики. У 1919 – 1921 рр. було випущено близько 40 агітаційних грамзаписів.

Газети “Правда”, “Беднота”, “Известия” та інші центральні видання, друковані органи місцевих більшовицьких організацій, армійських політвідділів, підпільні видання, агітаційна неперіодична література – усе було спрямовано на боротьбу за владу Рад. Ефективність більшовицької пропаганди виявилась досить високою. У доповіді денікінського офіцера, процитованого “Правдой”, йшлося про те, що справа агітації та пропаганди радянськими органами “налагоджена блискуче”: “Із агітації більшовики створили таку ж могутню зброю, як артилерія, авіація й танки”.

Якість більшовицької агітації та пропаганди багато в чому визначалася й тим, що в рядах захисників революції опинилося багато талановитих літераторів і журналістів. Виступи В.І. Леніна та його соратників, які були в більшості своїй досвідченими партійними публіцистами, доповнювались нарисами, репортажами, креспонденціями професійних майстрів пера.

Активно публікується в газетах перших років революції А. Серафимович, котрий працював спочатку в “Известиях”, а потім став військовим кореспондентом “Правды” і водночас співредактором “товстого” журналу “Творчество”. Д. Фурманов друкувався як у місцевих газетах, так і в армійських (“Красное знамя”, “Красный воин”), редагував газету чапаєвської дивізії “Красный бюллетень”. Масовий читач узнав Д. Фурманова по його військовій публіцистиці в “Известиях”. Найпопулярнішим поетом періоду громадянської війни був Д. Бідний, котрий майже щодня публікував вірші, байки, частівки, фейлетони. Величезну роботу з випуску “Вікон РОСТА” зробив В. Маяковський, поєднуючи у своїх віршах водночас патетику й лірику, політичну загостреність образів і яскраву форму.

Особлива сторінка в історії російської публіцистики періоду громадянської війни – творчість Л. Рейснер. Як учасник походу Волзько-Каспійської війської флотилії, вона була очевидцем багатьох боїв. На сторінках “Известий” протягом кількох років публікувалися нариси Л. Рейснер під пубрикою “Листи із Східного фронту”. Вони передруковувались й іншими виданнями – “Красной газетой”, газетою “Красный балтийский флот”, а в 1924 р. вийшли окремою книгою “Фронт”. За оцінкою сучасників, це був найсильніший публіцистичний цикл про війну, написаний рукою великого майстра. У нарисах “Казань”, “Маркін”, “Свіяжськ”, “Літо 1919 року” та інших Л. Рейснер змогла намалювати якнайтонші психологічні портрети бійців революції – і рядових матросів, і командирів, створити цільну й завершену картину військового часу.

Структура преси білогвардійського напрямку в деяких аспектах була аналогічною партійно-радянській, часто збігалися й методи журналістської діяльності двох ворожих сторін. Ідеї білого руху активно пропагувалися офіційними урядовими виданнями – такими, як “Вольная Кубань”, “Ставропольские губернские ведомости”, “Донской вестник”, “Вестник Верховного управления Северной области”, “Свободная Россия”, “Вестник Верховного округа” та багато інших. У Білій армії виходила розгалужена військова преса (армійська, дивізійна, гарнізонна), у числі найбільших видань цього типу були “Вестник Донской Армии”, “Голос Сибирской Армии”. Випускалися періодичні органи для військ противника, велася пропаганда серед населення прифронтових територій. Активно використовувались листівки, брошури, плакати, створювались агітпотяги, встановлювались нові радіостанції та ін.

Так само як і на території Радянської Росії, інформаційне обслуговування преси здійснювалось в основному централізовано. Зокрема, діяльність Інформаторського агентства (Освага – Осведомительного агентства), створеного у Добровольчій армії, практично охоплювала увесь Південь Росії. У Сибіру при уряді О.В. Колчака було організовано спеціальний відділ преси, який не лише постачав інформацією цивільні та військові газети, але й контролював діяльність преси.

На відміну від Радянської Росії білогвардійці допускали різні форми власності у видавничій справі, в тому числій приватну. Політичний спектр партійної преси був дуже широкий – від чорносотенців і монархістів до демократів і соціалістів. На території “білої” Росії” частково поновили ті дожовтневі видання, які були закриті більшовиками в 1917 – 1918 рр. Виходили численні “незалежні”, об’єктивістські видання, бульварна періодика. Водночас тут була присутня практична та ж сама жорстка політична цензура, як і в більшовиків. Так, наприклад, першим же наказом військового губернатора на Ставропіллі усі більшовицькі видання заборонялись, припинився випуск близьких до есерів “Трудового слова”, “Трудового крестьянина”. Таким чином, було поновлено долютневий статус преси.

Білогвардійською пропагандою активно використовувались фальсифікації (контрафакції) – видання листівок, відозв, газет від імені радянських органів. Про один з таких випадків йшлося в телеграмі Реввоєнради ХІ Армії наприкінці 1918 р. До відома усіх частин і підрозділів доводилось, що “денікінським кадетським табором видається провокаційна газета “Красный солдат”, причому заголовок і підзаголовок газети є якнайточнішою копією газети “Красный солдат” видавництва Революційної Ради ХІ Армії”. Відрізнити фальсифіковану газету, вказується у телеграмі, легко: “Звичайний кадетський чорносотенний напрямок… проглядає у кожному рядку падлюки-газети. У газеті вміщується також військове зведення з описом тільки кадетських перемог”. Фабрикувались не тільки червоноармійські газети, а й “Правда”, “Беднота”, “Известия”.

Після поразки білого руху, закінчення громадянської війни та іноземної інтервенції білогвардійська преса припинила своє існування, хоча деякі видання були поновлені за межами Росії і стали частиною емігрантської преси.

В силу конкретних історичних і політичних обставин, які привели до встановлення в середині 1918 р. у Радянській Росії однопартійної політичної системи, протягом 1920-х рр. була повністю ліквідована преса політичних напрямків і громадських організацій, не пов’язаних з комуністичною партією. Основним, найчисельнішим загоном журналістики стала партійна комуністична преса, а видання знову сформованих громадських організацій – комсомолу, профспілок і навіть науково-технічних і спеціальних видань були значною мірою ідеологізовані.

Таким чином, уперше в світовій практиці преса стала частиною партійно-державної системи, потужним ідеологічним інститутом, який обслуговує інтереси однієї партії. Відбувалася докорінна зміна її ролі та місця в суспільстві, основних функцій, а також таких типоформуючих чинників, як видавець, цільове призначення, аудиторна спрямованість.

Подальший розвиток російської журналістики пішов особливим шляхом, який значно відрізнявся від загальносвітового. Водночас, як підкреслив американський соціолог Р.Момбойс, насилля, лютість, непомірна “кривава ціна” – неминучий продукт будь-якої революції. І в цьому смислі доля Росії, російської преси не є винятком.

Російська (радянська) журналістика 1920 – 1920-х рр. Після завершення громадянської війни у країні склалася дуже важка соціально-економічна ситуація. Розруха, розорення, жебрацтво вимагали якнайшвидшого відновлення економіки, промисловості, сільського господарства. Політика “військового комунізму” як форма командно-адміністративної системи управління привела країну на грань катастрофи. Продрозкладки, спроби майже повного одержавлення селянських господарств налаштовували величезні маси людей проти більшовиків. Незадоволення виявлялось і серед робітників, чий життєвий рівень знизився приблизно утричі. Справа дійшла да страйків у містах і заколотів у селі. Кронштадтський заколот показав, що протестні настрої охопили армію. Пролетарських революцій у розвинутих країнах Заходу, на які дуже розраховували більшовики, не відбулося. Глибокі зміни були потрібні в усіх сферах громадського життя, внутрішній і зовнішній політиці.

Початок новій економічній політиці (НЕПу) поклав Х з’їзд партії, що відбувся у березні 1921 р. Пропаганда нового курсу, роз’яснення його основних завдань були поставлені як пріоритетні напрямки діяльності журналістики. Але преса виявилась не готовою для виконання нової ролі. Слабка матеріально-технічна база, низький фаховий рівень були типовим явищем, особливо для місцевих видань, які фактично служили “додатком до різних установ”. Публікації часто носили декларативний характер, сторінки газет і журналів були заповнені численними офіційними документами, пропагандистськими статтями, написаними сухою “канцелярською” мовою.

Одним із шляхів вирішення проблеми фахової підготовки кадрів стало відкриття восени 1921 р. Державного інституту журналістики. Наступним важливим кроком стало затвердження у січні 1922 р. державної мережі газет на території РСФСР. Створення державної мережі означало уніфікацію місцевої преси за єдиним планом, забезпечення повного партійного контролю над розвитком її структури. Державна мережа включала 232 газети, які за типами розподілялись таким чином: 158 губернських (у тому числі 20 селянських і 11 комсомольських) та 74 повітових. Національними мовами мала виходити 51 газета. Періодичні видання, не включені до мережі, підлягали закриттю, і тільки як виняток і за умови самоокупності дозволялося їхнє існування. Як правило, для губернії передбачалось три видання: масова виробничо-політична газета, партійний орган і офіційні “Известия” губвиконкому. Області та центри, особливо важливі у господарському та політичному відношенні, могли мати дві щоденні газети – одну для керівників партійно-радянських організацій і одну масову.

Як підкреслював журнал “Журналіст”, у результаті створення державної мережі “повинен виробитись новий тип газети, цікавої, змістовної, здатної окупити саму себе”. Проте здійснити намічені заходи майже не вдалося. Після запровадження платності газет 15 грудня 1921 р. у країні інтенсивно почала розвиватися криза преси, яка була визначена як найважча. У резолюції ХІ з’їзду РКП (б) відзначені найбільш характерні риси кризи: “а) різке скорочення кількості газет і зменшення накладу тих, що залишились, внаслідок відсутності грошових коштів, браку й дорожнечі паперу, надмірності друкарських витрат; б) слабкий зв’язок з масами, недостатньо повне відображення плинних потреб і запитів трудящих, слабке висвітлення питань місцевого будівництва; в) недостатня витриманість газет у партійно-політичному відношенні; г) повна неналагодженість апарату поширення, особливо серед робітників і селянських мас”.

Переведення преси на госпрозрахунок і самоокупність для багатьох видань виявилось згубним. Якщо в січні 1922 р. у РСФСР виходило понад 800 місцевих газет, то уже в серпні їх залишилось тільки 229. Загальний тираж періодики до серпня скоротився більш ніж удвічі. У результаті кризи не лише повіти, а й багато губерній та областей залишились без своїх видань. Кількість національних газет за перші місяці 1922 р. зменшилась зі 108 до 28. Наприклад, у Дагестані уже навесні повністю припинився випуск періодичних видань місцевими мовами, на всю республіку залишилась одна газета “Красный Дагестан”, яка виходила російською мовою в Махачкалі. Навіть провідні у краї партійно-радянські видання – ростовські газети “Советский Юг” і “Трудовой Дон”, переведені на госпрозрахунок, різко зменшили склади редакцій і скоротили наклади з 10 – 15 тис. до 3 – 4 тис. прим.

У числі причин погіршення стану партійно-радянської преси була і конкуренція з боку недержавних видавничих структур, що виникла завдяки оживленню приватного підприємництва. Протягом першого року НЕПу у Москві з’явилося 220 приватних видавництв, у Петрограді – 99. У багатьох великих містах країни почали свою діяльність нові чи поновили роботу старі, що мали ще дореволюційну історію, приватні видавничі підприємства. Як вказував журнал “Журналист”, непманська стихія полинула в пресу “через спортивний журнальчик, через хуліганський гумористичний листок, через понеділкову ”літературку”.

Як один з основних напрямків боротьби з кризою намітилось активне посилення керівництва пресою з боку партії, досягення постійного та всебічного впливу на діяльність усіх редакцій. Зокрема, редактори газет були включені у відповідні партійні комітети, у губкомах і обкомах організовані підвідділи, а птім відділи преси, які здійснювали контроль, інструктаж і загальне керівництво періодичними виданнями. Уперше була висунута вимога обов’язкової передплати членів партії на партійні газети, а згодом цей принцип був поширений і на безпартійних – “не менше однієї газети на 10 селянських дворів”, “жодного робітника та червоноармійця, який не читав би газети”.

Активні заходи, і в першу чергу матеріально-фінансова підтримка видань, привели до того, что вже через рік було відзначено істотне поліпшення якості періодичної преси – “суха протокольна хроніка поступилася місцем живій популярній замітці, нарису, огляду та побутовому фейлетону”. Значно зросли кількісні показники – навесні 1923 р. у країні виходило близько 530 газет з разовим накладом близько 2 млн. прим. Велика увага почала приділятись диференціації й типізації, тобто виробленню кожним виданням свого “обличчя”, що відповідав його призначенню та аудиторній групі.

У резолюції ХІІ з’їзду партії було сформульовано принцип диференціації преси: “Для кожної основної верстви читача необхідно створити особливий тип газети. Маючи цілу систему газет, партія повинна більш або менш точно розподілити між ними сферу діяльності так, щоб кожна газета орєінтувалась переважно на певну верству маси читачів”. Соціальна ознака в ці роки під час формування типів газет була провідною. У постанові оргбюро ЦК РКП (б) від1 грудня 1924 р. “Про тип робітничих і селянських газет” вказувалось, що “основними типами газет є робітнича, яка обслуговує робітничого читача, і селянська – для обслуговування селянства”. У цей період видавалися всесоюзні газети “Беднота”, “Батрак”, “Крестьянская газета” – для селян, “Труд”, “Рабочая газета” – для робітничого читача. Оскільки всередині селянства існували значні соціальні відмінності, “Беднота” була переорієнтована на передові верстви цього класу – активістів і комуністів, “Батрак” – на сільський пролетаріат, а “Крестьянская газета” стала масовою. Відповідно “Труд” був призначений для передової, а “Рабочая газета” для широкої маси читачів. Губернські та повітові газети були переважно робітничими та селянськими.

За представленням ЦК РКСМ, у 1922 р. у 13 найбільших центрах країни почали видаватися комсомольсько-молодіжні видання. А після створення в 1925 р. “Комсомольской правды” преса комсомолу набула чітких ознак системи, елементи якої розвиваються у повній відповідності до установок і вказівок партії. У ці ж роки були заповнено багато типологічних “ніш”, зокрема побачила світ центральна масова газета Червоної армії “Красная звезда” (1924), почала видаватися центральна радянька газета для дітей “Пионерская правда” (1925). На початку 1920-х рр. виникло й таке нове явище у російській журналістиці, як фабрично-заводська преса, яка згодом стала називатися багатотиражною.

Національна преса починає розвиватися переважно національними мовами, у зв’язку з чим досить гостро постало питання про писемність і, зокрема, про графічну основу абеток. Під час створення писемності у багатьох народів Північного Кавказу, у Середній Азії спочатку була взята за основу арабська графіка. Але дуже швидко цій проблемі біло надано політичного характеру, арабське письмо почало розглядатись як “засіб релігійного впливу мусульманського духовенства на маси трудящих”, і було рекомендовано розпочати перехід переважно на латинський алфавіт. Так, перша радянська молодіжна газета у Туркменістані “Яш коммунист” (“Молодий комуніст”) вийшла в 1925 р. на основі арабської графіки, а з листопада 1927 р. почала перехід на латиницю. Одна шпальта кожного номера “Яш коммунист” почала друкуватися латинським шрифтом, з’явилася спеціальна рубрика “Новий алфавіт”. Із середини жовтня 1929 р. газета повністю перейшла на нову графіку. Частина національних газет почала виходити у двомовному варіанті з дублюванням основних матеріалів російською мовою, як, наприклад, газета “Сердало” (“Світ”) в Інгушетії.

Журнальна періодика у 1920-х рр. переживала своєрідний бум. Якщо в 1921 р. у країні виходило 856 журналів і видань журнального типу, то в 1925 р. їхня кількість подвоїлась, а разовий тираж досяг майже 150 млн. прим. Новими журналами представлені різноманітні типи: теоретичні – “Пролетарская революция”, “Большевик”, “Под знаменем марксизма”, літературно-художні та громадсько-політичні “товсті” – “Молодая гвардия”, “Октябрь”, “Звезда”, “Новый мир”, “тонкі” для родинного читаня – “Огонек”, жіночі – “Крестьянка”, дитячі – “Мурзилка”, сатиричні – “Крокодил” та багато інших.

У 1920-і рр. у розвиткові російського радіо починається новий етап – етап масового мовлення. Швидкими темпами йшло будівництво нових радіостанцій, формувались наукові розробки в радіотехнічній галузі, керівництво країни вживало усіляких заходів для якнайшвидшого розвитку та здешевіння продукції радянської радіопромисловості. Партійні організації активно займалися поширенням радіоприймачів у масах. Із кінця 1920 р. почали встановлюватись гучномовці у робітничих і червоноармійських клубах, будинках селянина, хатах-читальнях. У 1923 р. по Московському радіо було передано першу лекцію, почали проводитися радіоконцерти, а з 1925 р. запроваджена регулярна передача бою годинника зі Спасської вежі у Кремлі. Восени 1926 р. вийшов в ефір перший номер радіогазети, яка стала основною формою громадсько-політичного мовлення в 1920-х рр. У цей час тривала активна диференціація передач за аудиторною ознакою: з’являються “Крестьянская радиогазета”, “Рабочая радиогазета”, потім радіогазети для комсомольців, піонерів, червоноармійців тощо. Як правило, готувалися вони журналістами з відповідних друкованих видань.

До липня 1925 р. функції центрального інформаційного агентства Радянської держави, як і колись, виконує РОСТА, структура якого постійно розширюється та вдосконалюється. Його відділення функціонують у республікаї, губерніях, кореспондентські пункти охоплюють усі найбільші міста країни, столиці провідних держав світу. 10 липня 1925 р. Президія Центрального Виконавчого Коматітету і Раднарком СРСР затвердили положення про Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС), на яке було покладено “розповсюдження по всьому Союзу РСР і за кордоном політичних, економічних, торговельних та усіляких інших, що мають загальний інтерес, відомостей”. Після цього РОСТА стал агентством Російської Федерації, а в 1935 р. було ліквідоване з передачею його функцій ТАРС.

У зв’язку із здійсненням нової економічної політики В.І. Ленін у своїх працях неодноразово підкрселював провідну роль преси у виробничій пропаганді, називаючи газету “знаряддям освіти мас та навчання їх жити і будувати своє господарство”. Теми економіки, виробництва, господарської дисципліни поступово усе ширше висвітлюються на шпальтах центральної та місцевої преси. Пропаганда успіхів у відновленні господарства країни – подолання паливної й транспортної кризи, боротьба з голодом, здійснення плану електрифікації країни (ГОЕЛРО), розвиток торгівлі, відтворення внутрішнього ринку, запровадження госпрозрахунку та ін. – поєднувалась із різкою критикою недбайливих керівників і виконавців. У газетах були введені відділи дієвості (в “Правде” він називався “Сила робітничої преси”), які розповідали читачам про конкретні заходи, прийняті по критичних виступах редакцій.

У числі кампаній, що проводилися партійно-радянською пресою на початку 1920-х рр., слід відзначити підготовку та організацію СРСР, створення якого було проголошено 30 грудня 1922 р. У зв’язку з цією подією йшло висвітлення питань концептуального характеру – формування національної державності, національна політика, союзний договір, а також детально розповідалось про життя національних республік.

У 1920-і рр., ширше ніж коли-небудь за всю історію комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), використовувався принцип гласності у партійному житті. Одним з головних каналів цієї гласності був журнал “Известия ЦК”, який видавався у 1919 – 1929 рр. Поряд із звітами ЦК і всіх його відділів, планами роботи Політбюро і Оргбюро, тут публікувалиссь практично всі постанови, рішення інструкції, які приймалися ЦК. Друкувались поіменні списки виключених з партії з указанням причини, розповідалось і про відновлення в її лавах – таких випадків тоді було чимало.

У 1920 р., розглянувши питання про внутрішньопартійне становище, Політбюро виступило ініціатором організації на сторінках партійної преси “Дискусійних листків”, де повинні були вміщуватися статті як прибічників більшості, так і опозиції. ЦК висловив побажання створити такі ж “Дискусійні листки” у місцевій радянській пресі при “Известиях” губкомів.

У зв’язку з декларованою свободою думок (хоча в рамках визначеного більшовиками русла) знову виникло питання про свободу преси. На цьому етапі ідейна боротьба тривала уже не між більшовиками та представниками опозиції, демократичною громадськістю, а серед соратників по партії. Гостра полеміка про свободу преси у соціалістичній державі розгорнулася у зв’язку з “Доповідною запискою” в ЦК РКП (б) і статтею “Наболілі питання”, написаними робітником-комуністом з одного з найбільших заводів Уралу, партійцем з великим дореволюційним стажем Г.І. М’ясниковим у 1921 р. Одним з найважливіших пунктів його “Доповідної записки” була вимога свобода слова та преси, створення умов, за яких свобода думок всередині партії не придушувалася б “найогидливішим чином”. “Їто хоче зараз, щоб наша партія стала в очах пролетаріату не комнишпоркою, а комосередком, хто хоче, щоб за цих важких умов, в яких знаходиться наша країна, змучений народ пішов за нами, хто хоче, щоб міць і вплив наші у пролетарських масах і селянстві посилились, той повинен сказати, що крім свободи слова та преси немає можливості досягти цього”. У переписці з В.І. Леніним Г.І.М’ясников пропонував одну з найбільших державних щоденних газет зробити дискусійною для всіх відтінків громадського життя: “Радянська влада утримуватиме ганьбителів своїх за власний рахунок, як робили римські імператори”.

В.І. Ленін у листі Г.І.М’ясникову різко критикує висунуті ідеї і в першу чергу пропозицію “свободи преси від монархістів до анархістів включно”. Він розглядає гасло “свободи преси” як класове, історичне поняття, а вимогу свободи преси у соціалістичній державі називає допомогою ворогові – всесвітній буржуазії. Хоча тези, викладені Г.І.М’ясниковим, були визнані Оргбюро ЦК несумісними з інтересами партії, усі матеріали дискусії (“Доповідна записка”, стаття “Наболілі питання”, листи В.І. Леніна, відповіді Г.І.М’ясникова та ін.) були опубліковані спочатку в Пермі, а потім у Москві у вигляді брошури під шапкою “Дискусійний матеріал”.

Гострі й тривалі внутрішньопартійні дискусії проводились на шпальтах преси з найактуальніших проблем розвитку країни. Нова економічна політика, її необхідність, завдання та шляхи здійснення, роль і становище партії, її взаємодія з іншими громадськими організаціями, ленінський кооперативний план переоблаштування села, можливість побудови соціалізму в одній країні, мирне співіснування СРСР з державами іншого суспільного ладу та багато інших тем стали предметом відкритого обговорення в пресі. Одна дискусія змінювалась на іншу. Так, наприклад, гостра полеміка, яка розгорнулася у жовтні – грудні 1923 р., порушувала ключові питання господарської політики РКП (б), розвитку демократії, внутрішньопартійного життя. За виразом Г.Ю. Зинов’єва, “партія була збуджена, як вулик”. “Правда” надавала свої полоси представникам різноманітних точок зору, а 6 грудня одночасно були опубліковані статті Л.Д. Троцького та Й.В. Сталіна, в яких підтвердились підсумки дискусії та було досягнуто деякого компромісу. Але вже 11 грудня на сторінках центрального органу з’явилася чергова стаття Л.Д. Троцького “Новій курс”, а потім і брошура під тією ж назвою, де було зачеплено проблему різних поколінь у партії та критикувався бюрократизм партійного апарату. З приводу способів ведення полеміки Л.Д. Троцький висловився досить різко: “Слід визнати, що під час партійної дискусії – усної та писемної – запущено в обіг велика кількість “фактів” і відомостей, які не мають нічого спільного з дійсністю, а являють собою – м’яко кажучи – продукт короткочасних натхнень”.

У відповідь 15 грудня на шпальтах тієї ж “Правды” друкується антитроцкистська стаття Й.В. Сталіна “Про дискусію, про Рафаїла, про статті Преображенського та Сапронова та про лист Троцького”, в якій підкреслювались усілякі достоїнства партійного апарату. Через два тижні настала черга нових публіцистичних виступів Л.Д. Троцького, потім “Відповідь редакції ЦО т.Троцькому”. У підсумку Л.Д. Троцький та прибічники опинилися в меншості, їхня платфрма була засуджена. У резолюції ХІІІ партійної конференції (січень 1924 р.) було підкреслено, що “свобода обговорення всередині партії ні в якому разі не означає свободи підриву партійної дисципліни”, пролунав заклик вжити найсуворіших заходів до тих, хто намагається її похитнути, аж до виключення з партії. Вирішено було також зміцнити редакцію “Правды” “належними силами”, щоб вести кампанію проти всіх ухилів, а дискусію перенести на сторінки спеціального “Дискусійного листка” при газеті.

Боротьба з інакомисленням поступово стала основним напрямком діяльності Головліту. Він був створений у 1922 р. як організація, основна мета якої – охорона державних таємниць, але фактично перетворилася на засіб політичної цензури. У 1927 р. у постанові ЦК ВКП (б) “Про керівництво радіомовленням” було висунуто вимогу “встановити обов’язковий і попередній перегляд парткомітетами планів і програм усіх радіопередач”, що означало запровадження повного партійно-державного контролю над журналістикою.

Після смерті В.І. Леніна внутрішньопартійна боротьба спалахнула з новою силою. Загостренню суперечок, непримиренності сторін сприяло привнесення в полеміку елементів боротьби за владу. На прикінці 1924 р. Л.Д. Троцький опублікував статтю “Уроки Жовтня”, яка послужила поштовхом до черговоїЮ так званої літературної, дискусії в партії. Почалися якнайзапекліші суперечки про ленінську ідейну спадщину, про дожовтневе минуле керівників партії, про “авангардну роль” комуністів у революції та будівництві соціалізму.

Паралельно з цим потоком публікацій, що відображали наростання внутрішньопартійних протирічь, на хвилі лібералізації політичного життя країни в цілому, почалося проникнення у партійно-радянську журналістику соціально-філософських, естетичних ідей, які знаходилися далеко за рамками більшовицького русла. Вплив теорії О. Шпенглера, пімецького філософа-ідеаліста, виявився у журналі Петроградського філософського товариства “Мысль”, у московському філософському щорічнику “Мысль и слово”. У публікаціях цих видань обговорювалось питання про месіанство Росії, йшлося про можливість подолання соціалізму духовністю та вірою. Зміновіхівські погляди, надії на переродження Радянської влади в умовах НЕПу, її еволюція в бік демократії,були відображені у таких виданнях, як “Экономист”, “Экономическое возрождение”, “Россия”, “Новая Россия” та ін. Деякі зміновіхівські газети, журнали, збірники завозились у країну з-за кордону.

Відразу ж після завершення громадянської війни, коли тисячі представників російської інтелігенції опинилися за кордоном, почали видаватися численні російськомовні газети й журнали, які з одного боку виявились частиною системи преси зарубіжних країн, а з другого – одним з напрямків розвитку російської журналістики. Різні політичні групи видавали за кордоном загалом понад 3 тис. періодичних видань. Післяжовтневі емігранти по-різному ставились до покинутої Росії, і спектр політичної орієнтації емігрантських видань був дуже широкий – від соціалістичної до ультрамонархічної. Емігрантська періодика виходила в різних містаї Європи, зокрема, у Ризі – “Сегодня” (під редакцією М.А. Ганфмана), у Варшаві – “За свободу” (заснована Б.В. Савинковим), у Константинополі – “Константинопольское эхо” (видавалася І.М. Василевським), у Белграді – “Новое время” (редактор М.А. Суворін) і т.д. Основним центрами емігрантської преси були Париж і Берлін.

Найбільш авторитетним діячем російськомовної журналістики у Німеччині був І.В.Гессен, голова Спілки російських журналістів у Берліні, редактор видавництва “Слово”, організатор видання “Архив русской революции”. Основне його видання – щоденна політична газета “Руль” (1920 – 1931 рр.) кадетського напрямку, яка була одним з найбільших видань російського зарубіжжя. Тут же з 1 лютого 1921 р. почав виходити журнал “Социалистический вестник” – орган російської соціал-демократії, організований Ю.О. Мартовим (у подальшому видавався у Парижі, Нью-Йорку, проіснував до 1965 р.), О.Ф, Керенський випускав свою газету “Дни” з 1922 по 1925 рр. у Берліні, а потім вона була переведена до Парижа. Програма газети “Дни” передбачала незалежність від будь-яких партій і течій.

До числа найбільш відомих та авторитетних паризьких видань російського зарубіжжя відноситься газета “Последние новости” (1920 – 1940 рр.) республікансько-демократичного напрямку, яка редагувалася спочатку М.А. Гольштейном, а з весни 1921 р. і до самого закриття П.М. Милюковим. Газета “Возрождение” (1925 – 1940 рр.), що виходила на першому етапі під керівництвом П.Б. Струве, мала право-центристський напрямок і вирізнялася крайнім антисемітизмом. Між цими двома виданнями велася жорстка полеміка з усіх політичних питань і передусім про міру відповідальності за те, що відбулося в Росії.

Зміновіхівська течія сформувалась у зв’язку з виданням збірника “Зміна віх”, який з’явився у Празі в 1921 р., а потім була представлена журналом, який виходив під тією ж назвою у Парижі, газетами “Новости жизни” (Харбін), “Накануне” (Берлін) та ін. Серед зміновіхівців зародився рух за повернення на Бітьківщину, під впливом якого опинилося багато відомих представників російської інтелігенції. Частина колишніх емігрантів досить швидко адаптувалася у Радянській Росії, вписалась у нові соціально-політичні відносини, а частина так і залишилась відторгнутою і була відразу ж чи згодом репресована.

Завдяки НЕПу до середину 1920-х рр. рівень промислового розвитку дореволюційної Росії було не лише поновлено, а й перевищено на 32%. Водночас по загальних показниках господарського розвитку Радянський Союз знаходився ще на початкових етапах індустріалізації. Раїна залишалася переважно аграрною, селянською – більше 80% людей жили у селі. Близько половини населення старше 9 років було неграмотно. Курс на індустріалізацію країни, офіційно закріплений як генеральна лінія розвитку на ХІV з’їзді партії у 1925 р., означав початок нового періоду, який традиційно визначається як період перших п’ятирічок.

Одна з характерних тенденцій розвитку журналістики другої половини 1920-х – 1930-х рр. – значне кількісне зростання газетнї періодики, особливо під час першої п’ятирічки. Якщо в 1925 р. у країні виходило 1120 газет з разовим накладом 8,1 млн. прим., то наприкінці першої п’ятирічки (1932 р.) їхня кількість зросла до 7,5 тис., а загальний тираж перевищив 35,5 млн. прим. У другій і на початку третьої п’ятирічок екстенсивний розвиток преси тривав, але уже не так масштабно: до 1940 р. кількість газет досягла приблизно 8,8 тис., а тираж – 38 млн. прим. (з цього показника тираж центральних газет становив 8,7 млн. прим.).

Значною мірою кількісний стрибок у системі періодики відбувся за рахунок відкриття нових фабрично-заводських газет, що з’явилися у зв’язку з будівництвом та введенням до ладу великих промислових підприємств – “первістків” п’ятирічок. Однією з перших заводських газет була “Мартеновка”, яка виходила на московському заводі “Серп і молот” з 1926 р. Цей же тип видань представляли “Московский автозаводец”, “Домна” (Керч), “Голос Дзержинки” (Дніпродзержинськ), “За уголь” (Сталіно), “Даешь трактор” (Сталінград), “За генеральную линию” (Калінін), “Портовик” (Ленінград) та багато інших.

Колективізація сільського господарства викликала бурхливе зростання низової колгоспної і радгоспної прреси. З’являється новий тип видань – районні газети, кількість яких починає різко збільшуватись після постанови ЦК ВКП (б) “Про реорганізацію мережі газет у зв’язку з ліквідацією округів” (1930 р.). Якщо в 1928 р. їх було лише 46, то в 1932 р. – 1918. У 1940 р. кількість “районок” досягла 3800, вони стали виходити в усіх регіонах країни. Як це було визначено партійним керівництвом країни, районна газета мала б бути “масовим політичним органом” та мати “яскраво виражений виробничий” характер. Недовговічним, але досить цікавим явищем стала політвідділівська преса – видання, які виходили при політвідділах МТС (машинно-тракторних станцій) і радгоспах з 1933 по 1935 рр.

Значна частина місцевої періодики видавалася національними мовами, а до середини 1930-х рр. майже третина усіх газет у країні виходила мовами народів СРСР. У цей же період у тих національних республіках, в яких були утворені області, з’явилися нові обласні видання, а в ряді найбільших міст були створені міські вечірні газети. Наприкінці 1930-х рр. у зв’язку з приєднанням до СРСР нових територій (Західна Україна, Західна Білорусія, країни Прибалтики) було створено ряд нових національних газет, у тому числі республіканські “Советская Латвия”, “Советская Литва”, “Советская Эстония” (1940 р.).

Центральна преса розвивалася кількісно в першу чергу за рахунок нових галузевих видань – виникли газети “Социалистическое земледелие”, “За индустриализацию”, “Техника”, “Лесная промышленность”, “Водный транспорт”, “Уголь”, “Строительная газета”, “Машиностроение”, “Советская торговля” (до 1934 р. під назвою “Кооперативная жизнь”) тощо. Поява цих видань була зумовлена вимогою партійного керівництва поставити виробничу пропаганду у загальнодержавному масштабі, що випливало із загального курсу на індустріалізацію та колективізацію країни. Значна частина газет, присвячених окремим галузям промисловості та сільського господарства, припинила своє існування наприкінці 1930 – на початку 1940-х рр. Водночас багато типів видань, точно орієнтованих на певні читацькі групи, виявилися дуже життєздатними і продовжують виходити досі. Йдеться про такі видання, як центральна щоденна газета “Красный спорт” (з 1946 р. “Советский спорт”), яка побачила світ у 1924 р., “Литературная газета” – орган правління Спілки письменників СРСР, що почала видаватися з квітня 1929 р. та ін.

Зросла потреба у масовому поширенні науково-технічних знань стимулювала інтенсивний розвиток спеціальних журналів. У 1930-і рр. спостерігалось значне кількісне зростання виробничих журналів з різноманітних галузей промисловості, сільського господарства, будівництва. До їхніх завдань входила технічна освіта, підвищення рівня кваліфікації фахівців, пропаганда передового досвіду, агітація за дострокове виконання державних планів. Саме в цей період були створені журнали “Промышленная энергетика”, “Цемент”, “Станки и инструменты”, “Сельхозмашина” і т.д. Навчально-виробничі функції виконували численні масові технічні журнали, розраховані переважно на робітників, – “Машинист”, “Каменщик-штукатур”, “Железобетонщик”, “Слесарь, водопроводчик, отопленец” та ін. Аналогічні видання з’являються і в регіонах. Зокрема, лише виробничо-технічні журнали видавались приблизно в 150 населених пунктах СРСР. Наприклад, у Новосибірську виходив журнал “За индустриализацию Сибири”, У Самарі – “За индустриализацию Средней Волги”, у Ленінграді – “На фронте индустриализации” та ін. У зв’язку з розвитком соціалістичного змагання та стахановського руху в країні у 1936 р. було створено всесоюзний масовий журнал “Стахановец”, який займався пропагандою передового досвіду, нових методів праці.

Відбувалась значне зміцнення типу наукових журналів, видавцем яких в основному виступала Академія наук, – з’явилися “Журнал прикладной химии”, “Журнал технической физики”, та ін. Зростала кількість науково-популярних видань: наприкінці 1920 – 1930-х рр. почали видаватися “Знание – сила”, “Наука и жизнь”, “Техника – молодежи“, “Юный натуралист” та ін.

Своєрідним явищем у системі преси країни стали журнали, створені за ініціативою і за безпосередньої участі О.М. Горького, котрий повернувся на батьківщину у 1928 р. Усі горьківські журнали вирізнялися новизною та оригінальністю типу. Так, приміром, журнал “Наши достижения” (1929 р.) було задумано і реалізовано спеціально під жанр нарису. Завданням пропаганди досягнень Країни Рад, але вже з акцентом на фотоілюстрації, служив і журнал “СССР на стройке” (1930 р.), який видавася кількома європейськими мовами. Журнал “Колхозник” (1934 р.), розрахований на сільську аудиторію, поєднував у собі риси громадсько-політичного, літературно-художнього та науково-популярного видання. Літературно-критичний журнал “Литературная учеба” (1930 р.) ставив собі за мету “навчити письменників-початківців літературній грамоті, ремеслу письменника, роботі словом і роботі над словом”. У цілому в країні у 1940 р. виходило більше 1800 журналів з річним накладом близько 250 млн. прим.

1930-і рр. називають “золотим віком радіо”. Це пов’язано не тільки з кількісними показниками – зростанням обсягу мовлення (майже удвічі), збільшенням кількості радіомовних станцій (у 1937 р. їх було вже 90), значним розширенням радіоудиторії, але й з переходом на новий якісний рівень – використанням специфічних “радійних” рис, звукових засобів виразності, власних форм і жанрів. У 1929 р. Всесоюзне радіо провело перший досвід трансляції спортивного свята та футбольного матчу зі стадіону “Динамо”. Регулярними поступово ставали радіорепортажі, радіопереклики, радіомітинги, проводились різноманітні радіоконцерти, радіофестивалі, сталих рис набула вся структура радіопрограм.

На період перших п’ятирічок припало зародження нового засобу масової комунікації – телебачення. Успішні досліди з передачі зображення, проведені в середині 1920-х рр., стали поштовхом для формування науково-технічних розробок у цій галузі. У 1930-х рр. почалося будівництво телевізійних центрів у Москві та Ленінграді, рішенням уряду було організовано виробництво телевізійної апаратури. У 1934 р. у країні було проведено першу передачу телевізійної програми, а вже через кілька років “Правда” повідомила своїх читачів: “Незабаром завершиться спорудження московського телевізійного центру… Деякий час тому почалися випробування телевізійної апаратури. Для перевірки якості передач встановлені телевізійні приймачі у тридцяти пунктах столиці та її околицях… Регулярні дослідні передачі розпочнуться в травні. До цього часу у клубах, будинках культури, червоних кутках ьа інших місцях Москви буде встановлено близько ста телевізорів”. Це була ще початкова стадія розвитку телебачення, яка характеризувалася переважно підготовкою матеріально-технічної бази для масового мовлення.

Розвиток системи журналістики в 1920 – 1930-х рр. здійснювався під безпосереднім керівництвом і постійним контролем з боку партії. Її діяльність регулювалася не стільки законодавством країни, скільки численними документами РКП (б) – ВКП (б) – КПРС, якіф спрямовували як формування системи агітації та пропаганди в цілому, так і функціонування окремих типів, навіть конкретних періодичних видань. З кінця 1920-х рр. настає період розквіту командно-адміністративної системи в СРСР, починається послідовне згортання гласності стосовно державного та партійного апаратів, а до середини 1930-х рр. вона була зведена до мінімуму.

Курс на індустріалізацію країни, прийнятий як генеральна лінія партії наприкінці 1925 р., був підтриманий практично усіма лідерами країни. Однак гострі розбіжності виникли з приводу темпів проведення індустріалізації і тієї ціни, яку повинно було заплатити село за розвиток промисловості. Ідея зверхіндустріалізації, тобто здійснення її форсованими темпами, була висунута спочатку Л.Д. Троцьким, але відкинута керівництвом партії. У 1928 р. уже Й.В.Сталін почав говорити про “данину”, про “надподаток” із селян у зв’язку з необхідністю “зберегти й розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії”. М.І. Бухарин у статті “Замітки економіста (до початку нового господарського року)”, опублікованій в “Правде” у 1928 р., виступив проти дисбалансу в розвиткові промисловості та сільського господарства, проти розриву “інтересів виробництва та інтересів споживання”. Ці ідеї, по суті опозиційні до курсу Й.В.Сталіна, були розвинуті М.І. Бухариним і в інших працях – “Новий курс економічної політики”, “Шлях до соціалізму та робітничо-селянський союз”, “Економіка Радянської країни” та ін. Водночас він та його прибічники розгорнули критику командно-адміністративних методів роботи партії. Незабаром М.І. Бухарина було звинувачено в “правому ухилі” та звільнено з посади відповідального редактора “Правды”, виведено зі складу політбюро ЦК. Аналогічних заходів було вжито і стосовно його соратників.

1 жовтня 1928 р. офіційно почалося виконання першого п’ятирічного плану, наміченого на 1928 – 1933 рр., але навколо самої концепції та основних завдань на п’ятирічку ще тривали внутрішньопартійні дискусії. У січні 1929 р. газета “Правда” вийшла із шапкою на всю першу полосу – “Ленін – прапор мільйонів”. Під нею було вміщено велику фотографію В.І. Леніна і вперше публікувалася стаття “Як організувати змагання”. Вона була передрукована багатьма іншими газетами, видана окремою брошурою величезним накладом. Незабаром були опубліковані й контрольні цифри на першу п’ятирічку. За короткий час змагання охопило усі галузі промисловості, усі індустріальні центри країни, а потім сільськогосподарську сферу, освіту, торгівлю тощо.

Теми п’ятирічки і змагання, нерозривно пов’язані між собою, стали головними в усіх партійно-радянських виданнях. Іноді їм відводилось три чверті усієї газетної площі. Згідно із вказівкою ЦК партії, як у центральних, так і в місцевих газетах було запровдажено постійний відділ “Оперативне зведення”, де друкувалися добірки інформацій про хід виконання виробничого плану, давалося багато конкретних цифр, які характеризували діяльність підприємств. Праця передовиків відбивалася в “Червоних дошках”, а відстаючих заносили на “Чорну дошку”. Преса активно пропагувала рух ударників, підтримувала та поширювала різноманітні ініціативи та почини. Почали використовуватись різноманітні методи підганяння, заохочувався перегляд планових завдань у бік їхнього збільшення. Так, наприклад, було підхоплено гасло “П’ятирічку за чотири роки!”, який з’явився спочатку в “Правде”, але невдовзі став займати центральне місце в усіх газетах. Багато починань викликали справжній ентузіазм у країні, масовий відгук. Ідея проведення Всесоюзного дня індустріалізації вперше пролунала у червні в зверненні, опублікованому на сторінках “Ленинградской правды”, і незабаром була підтримана газетами та партійними організаціями Москви, Мінська, Саратова, Ростова, інших міст. Уже через два місяці у країні було проведено масовий недільник, а зароблені на ньому кошти були передані на індустріалізацію. Поширеним явищем стали відкриті листи, колективні звернення, виклики та звіти, що оприлюднювались на газетних шпальтах.

Починали діяти Магнітогорський і Кузнецький металургійні комбінати, Московський і Горьковський автозаводи, Дніпрогес, Туркестано-Сибірська залізниця, Біломоро-Балтійський канал. Журналісти захоплено розповідали про “первістків” п’ятирічки. Згідно з офіційними даними, перший п’ятирічний план було виконано достроково, проте насправді багато показників було сфальсифіковано чи приховано. Ще до підбиття підсумків на політбюро ЦК було прийнято постанову, яка забороняла усім відомствам, республікам і областям видавати які-небудь узагальнюючі матеріали. Підсумкові документи могли публікуватися тільки з дозволу Держплану СРСР. Повідомлення про це рішення керівництва партії було доведено до обмеженого кола посадових осіб спеціальною секретною телеграмою.

Водночас із здійсненням першого п’ятирічного плану у країні проводилось соціалістичне перетворення сільского господарства. Почалася масова організація колгоспів, а в пресі було розгорнуто потужну пропаганду переваг колективних форм виробництва. Шпальти газет заповнились гаслами “Колгоспи та радгоспи на передову лінію!”, “Колективізація села – найвірніший шлях до підвищення врожайності“, “Радянські фахівці – до лав активних бійців за колективізацію!“ тощо. При редакції газети “Правда” було створено спеціальний штаб колективізації, у багатьох виданнях почали організовуватись виїзні редакції в сільські райони для вивчення досвіду роботи. У січні 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП (б) “Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, в якій шйлося про неприпустимість стримування колективного руху, містився заклик розгорнути соціалістичне змагання з організації колгоспів і радгоспів. Водночас почалася жорстка боротьба із селянами-одноосібниками. Незабаром в “Правде” була опублікована стаття “Ліквідація куркульства як класу стає в порядок денний”, в якій оглошувалась війна “не на життя, а на смерть” куркулю й ставилася мета “врешті-решт стерти його з обличчя землі”.

Навесні 1930 р. на першій полосі центрального органу партії з’явилася стаття Й.В.Сталіна “Запаморочення від успіхів”, що начебто була покликана зупинити “перегони” колективізації, але разом з тим містила вимогу “закріпити досягнуті успіхи і планомірно використовувати їх для подальшого просування вперед”. Уся провина за перегини покладалась на місцевих працівників, на рядових виконавців. На деякий час у публікаціях преси залунали тези про добровільність, необхідність врахування місцевих умов, про неприпустимість насильницьких заходів у колективізації. Але невдовзі практика адміністрування знову поглинула село. Відповідно до контрольних цифр з колективізації на 1931 р. основні зернові регіони повинні були досягти 80% об’єднання селян у колгоспи, а по Союзу в цілому до колгоспів мало влитися не менше половини селянських господарств. 1932 р. було проголошено “роком завершення суцільної колективізації”. Незадоволення селян політикою більшовицької партії, яка проводилася по відношенню основних годувальників країни, практично ніяк не відбивалось у газетно-журнальних публікаціях. Непрямим свідченням про існуючий у селі спротив насильству могли служити лише численні повідомлення про “шкідників”, “саботажників”, “куркульських підлабузників”, “соціально чужих елементів” та ін. Для обгрунтування проведення репресій проти незадовільних у 1933 р. Й.В. Сталіним було висунуто тезу про неминучість загострення класової боротьби по мірі успіхів соціалізму. Тисячі голів колгоспів, керівників радгоспів і МТС, бригадирів, рядових колгоспників без яких-небудь серйозних доказів були звинувачені у шкідництві та заарештовані.

Узимку 1932 – 1933 рр. у селах зернових районів країни – на Україні, Північному Кавказі, Нижній та Середній Волзі, Південному Уралі та Казахстані – розпочався масовий голодомор. Були випадки вимирання цілих селищ. За підрахунками сучасних фахівців, кількість жертв голоду становила 3 – 4 млн. чол. Для радянської преси тема голоду була майже цілком закритою і лунала лише, наприклад, у відповідях “наклепникам із Заходу”, які намагались організувати черех міжнародні організації допомогу голодуючим.

У 1929 р. проводилось галасливе святкування 50-річчя Й.В. Сталіна. До цього ювілею було видано і перший збірник матеріалів на його честь, написаних відомими працівниками партії у захоплених тонах. На цей час Й.В. Сталін знаходився уже поза публічною критикою, він мав одноосібну політичну владу і був беззаперечним авторитетом. За допомогою засобів масової агітації та пропаганди починає створюватися культ особи, який найбільш сильно виявився у роки наступних п’ятирічок.

Друга п’ятирічка (1933 – 1937 рр.) проходила в більш спокійній обстановці – плани стали реалітичнішими, менше використовувались методи підганяння, штурмівщини, необгрунтованого форсування темпів. На зміну гаслу “Техніка в період реконструкції вирішує все” було висунуто новий – “Кадри вирішують усе”. Зміна пріоритетів відбулась у зв’язку з гострою проблемою браку кваліфікованих фахівців, який виник на етапі освоєння нових виробничих потужностей. Навіть найпередовіші та найсвідоміші робітники, котрі били рекорди під час загальнобудівельних робіт, опинившись біля складних верстатів, у складального конвеєра, не могли впоратись із завданням. Так, на Сталінградському тракторному заводі (СТЗ), що був збудований у рекордно короткі строки, освоєння виробництва зайняло близько двох років. Про неблагополуччя на СТЗ “Правда” вперше повідомила у матеріалі під назвою “Б’ємо на спалах”, і з цієї публікації газета почала постійно висвітлювати стан справ на підприємстві. Крім того, за постановою ЦК партії, на сторінках “Правды” щодня друкувалися зведення про складання тракторів.

Якщо в роки першої п’ятирічки головним героєм публікацій, як правило, був рядовий робітник, будівельник, то в другій половині 1930-х рр. усе більше уваги приділялось винахідникам, фахівцям, представникам технічної інтелігенції. Усі газети – від центральних до багатотиражних, а тим більше літературно-художні журнали, – систематично друкують нариси, присвячені “людині нової епохи”. Символом перших п’ятирічок стали О. Стаханов, Н.Ізотов, О. Бусигін, сестри Виноградови, герої-челюскінці, В. Чкалов, І. Папанін та багато інших. Журналісти успішно втілювали в життя гасло “Країна повинна знати своїх героїв”.

Небачене піднесення трудового ентузіазму у країні, підтримка ініціативи “знизу”, участь представників передових класів в управлінні, розвиток громадських засад у різноманітних сферах – усе це знаходило відображення у пресі періоду перших п’ятирічок. Однією з форм масового самоуправління був рух робітників і селянських кореспондентів. Організація масового робсількорівського руху розпочалась іще в 1920-х рр.,а пік його розвитку спостерігався на початку 1930-х рр. На цей час з редакціями центральних і місцевих видань співробітничало вже близько 3 млн. чол. Робсількори розглядались не просто як позаштатні кореспонденти, а як організатори громадського життя, які виконують і функції контролю за держапаратом, парторганізаціями. Проводились численні робсількорівські рейди, перевірки, на велкиих підприємствах створювались постійно ліючі пости, у багатьох редакціях існували позаштатні відділи, сформовані з робсількорів. Вони активно брали участь в усіх кампаніях, що проводились редакціями, – громадсько-виробничих оглядах, мітингах, перекликах, конкурсах, нарадах, конференціях та ін. У передвоєнні роки відбувся спад громадських засад у журналістиці, у чому, зокрема, відбилось посилення тоталітарних тенденцій у розвиткові країни.

Порушення законності, сваволя, репресії стали в 1930-х рр. практично буденним явищем. До початку 1930-х рр. репресії розгорнулися переважно під прапором боротьби із класово ворожими елементами – куркулями, непманами, буржуазними фахівцями. Так, у 1928 р. відбувся великий політичний процес над групою старих фахівців, звинувачуваних у шкідництві на вугольних шахтах Донбасу, в 1930 р. – над групою відомих спеціалістів, котрі працювали в ряді господарських відомств (“процес Промпартії”) тощо. На цей час з вищого керівництва партії та уряду були усунуті всі політичні опоненти Й.В. Сталіна, а з 1934 р. після вбивства С.М. Кірова каральні акції в партії розгорнулися з особливою широтою. Були сфальсифіковані та організовані політичні процеси над багатьма відомими на всю країну людьми, які ще донедавна були “вірними ленінцями” та “соратниками”. Преса не лише детально висвітлювала галасливі політичні процеси, що йшли один за одним (у 1935 р. процес “Московського центру”, у 1936 р. – “троцкістсько-зинов’євського терористичного центру”, у 1937 р. – “антирадянського троцкістського центру”, у 1938 р. – “правотроцкістського блоку” і т.д.), але й нерідко випереджала їх, оприлюднюючи “викривальні” статті. Бездоказні звинувачення, навішування ярликів, образи – характерна прикмета цих матеріалів. Так, приміром, Л.Б. Каменєва та Г.Ю. Зинов’єва на сторінках “Правды” називали “бандою кривавих вбивць”, “фашистською бандою”, закликали “знищити їх як падло”.

Преса часто виступала співучасницею організації політичних процесів, зі шпальт газет лунали заклики до судових інстанцій “притягти до відповідальності винних”, заохочувались політичні доноси, читачам пропонувалось звертатися до прокуратури навіть по телеграфу. Деякі редакції проводили власні суди. Так, наприклад, на сторінках “Правды” навесні 1930 р. у звіті “Шахта під судом” розповідалось про те, як виїзна редакція газети “Комсомолец Украины” влаштувала громадсько-показовий процес над шахтою “Капітальна”. На лаву підсудних був посаджений увесь керівний склад, а також старі кадрові робітники. У пресі було опубліковано звинувачувальний акт, влаштовувались допити, залучалися свідки. Хоча звинувачення було пред’явлено усій шахті в цілому, “кожний її робітник відчував себе винним”. Завершувався звіт знаменним висновком: “Досвід суду на “Капітальній” – найцінніший досвід. Він заслуговує на перенесення на всі відсталі підприємства”.

1920 – 1930-і рр. – суперечливий період в історії як російської журналістики в цілому, так і національних систем засобів масової інформації, які функціонували в складі радянської імперії. Це період драматичний, навіть трагічний, і разом з тим яскравий, насичений творчими пошуками та знахідками, який відкрив справжні таланти, видатні імена. Жагучий, непідробний інтерес до сучасності, до людини, вміння жити одним життям з героями своїх матеріалів, щира віра в ідеали рівності, братерства, соціальної справедливості – ці якості дозволили досягти висот фахвої майстерності багатьом журналістам, а деяким стати справжніми корифеями публіцистики.

Одним з найпопулярніших і здібних публіцистів цього періоду був М. Кольцов. Його називали природженим газетярем – талант літератора, котрий тонко відчував слово, поєднувався у ньому з діловитістю, невтомністю, репортерською хваткою, чудовими організаторськими здібностями. М. Кольцов був улюбенцем читачів за нещадні фейлетони, що викривали всілякого роду бюрократів, пройдисвітів, нероб. Його численні сатиричні матеріали привертали увагу динамічністю форми, особливим кольцовським гумором, тонкою образністю та простотою мови. Після публікації проблемних, постановочних статтей він нерідко брався за практичне втілення своїх ідей. Так було, приміром, з матеріалами “Дача так дача”, “Пустіть до чайною” та ін. Ним написано чимало портретних нарисів, серед яких особливо широкий резонанс отримав нарис “Мужність” про М. Островського. Більше року знаходився М.Кольцов на фронтах Іспанії, писав звідти матеріали для “Правды”, на основі яких випустив одну з кращих своїх книг “Іспанський щоденник”. Особливе місце у творчості М. Кольцова займає тема боротьби з фашизмом. Уде в 1933 р., висвітлюючи Лейпцігський процес над Г.Дімитровим, він показав антилюдську сутність фашизму, побачив у ньому загрозу всьому світові.

Яскраві антифашистські матеріали у 1920-х рр. були написані і М. Горьким. Але основний масив його публіцистики цього періоду становили нариси, що прославляли досягнення СРСР. Він закликав письменників і журналістів відбити “великих-маленьких” людей Радянської країни і сам майстерно зробив це, зокрема, у циклі подорожніх нарисів “По Союзу Рад”.

Велика кількість подорожніх нарисів – характерна риса часу. Знайомство читачів із країною, з тими змінами, які відбулися в різних її кутках, стало можливим завдяки таким публікаціям, як “Радянське Закавказзя” М. Шагінян, “У Тамбовській глушині” Т. Холодного, “Шляхи та версти” П. Лідіна, “Подорож до Туркменістану” П. Павленка та багато анших.

Дуже своєрідним і цікавим явищем стали індустріальні нариси, в яких будова, завод, виробничий процес були головними героями. Публіцисти милувались технікою, її образ, створений яскраво, лірично, іноді навіть затьмарював людину, показану лише в її ставленні до праці. До кращих зразків цього жанру відносяться “Листи про Дніпрогес” Ф. Гладкова, “Технічні оповідання” Б. Агапова, “Бетон” В. Іллєнкова та Ф. Панферова, “Перехід” Б.Галина, “Ризик”, “Чавун” та інші матеріали Б. Горбатова.

Публіцистичне, письменницьке кредо Б. Горбатова у цей період полягало в тому, що головною темою творів має стати праця, а герой – це маленька проста людина, якого підняв на крилах “великий вітер революції”. Широку популярність Б. Горбатову принесла книга “Звичайна Арктика”, написана по слідах зимовки на острові Диксон у 1935 – 1936 рр. Як спецкор “Правды” він полетів до полярників на кілька тижнів, а в підсумку перебував в Арктиці п’ять місяців. Буденне життя полярників, їхні проблеми й турботи, показані ізсередини, дали можливість читачам побачити психологію людей, які освоювали Північ, відчути гордість за успіхи своєї країни.

До числа відомих журналістів-“селян”, котрі розповідали про ту докорінну трансформацію, що відбувалась у сільському господарстві, відносяться В. Ставський, І. Рябов, А. Колосов та ін. Примітною рисою творчості А. Колосова був особливий ліризм, зворушливість, щира любов до села, до людей землі. М. Погодін, колега А. Колосова по роботі в “Правде”, назвав його “визнано чесним письменником у широкому смислі російської традиційної народності”. Як ніхто інший, він знав і розумів російського селянина, зумів показати життя села найбільш повно, з її складностями та протиріччями. Його матеріали “Пожежі”, “Справа про Кузьму Ветьолкіна”, “Випадок з нареченою”, “Перелицювання” та багато інших сповнені живим народним словом, непригладженими діалогами та монологами, тонкими пейзажними зарисовками, що наближало їх до оповідання.

Белетристичні традиції, літературно-художні образи та засоби типізації активно використовувались у цей період і в сатитичних жанрах. У фейлетонах І. Ільфа та Є. Петрова “Одиниця, що веселиться”, “Як створювався Робінзон”, “Безтурботна тумба”, “Директивний бантик” та інших створені яскраві образи-типи, які відображали не поодинокі випадки, а явища, тенденції. Гострий, навіть фантастичний гротеск, пародія, доведення ситуації до абсурду дозволяли І. Ільфу та Є. Петрову робити ємні художньо-публіцистичні узагальнення, показувати саму суть явищ.

Відсутність конкретної адреси, наближеність до сатиричного оповідання характерні і для творчості М. Зощенка. Ним було створено цілу галерею “героїв-категорій”, дуже яскравих, таких, що узнаються, котрі моментально ставали символами усього недостойного в людині, символом міщанства. Публікація таких творів, як “Агітатор”, “На живця”, “Аристократка”, “Нервові люди”, збірник “Голуба книга” (1934) в цілому принесли авторові майже легендарну популярність, успіх у різноманітних верств читачів.

Паралельно триває розвиток і документального, чи класичного “газетного”, фейлетону, в жанрі якого працювали М. Кольцов, І. Заславський, А. Зорич, К. Радек, Л. Сосновський та багато інших. Творчість цих оригінальних, багато в чому не схожих один на одного, авторів об’єднує те, що вони висміювали негативні явища через конкретні факти, часто вказували не лише на реальні адреси, але й на прізвища героїв. М. Кольцов так визначав особливості методу роботи в цьому жанрі: “…не додавати штучних фарб до тих фактів, які є, не змішувати, не розбавляти факти яким-небудь вимислом, – хоча б і художнім, – а публіцистично факти відтінити, дати їх так, щоб вони різали око”.

Серед найбільш яскравих публіцистичних виступів довоєнного часу не можна не назвати статті, нариси, фейлетони М. Булгакова, В. Катаєва, В. Маяковського, К.Паустовського, А Планотова, М. Погодіна, І. Еренбурга та багато інших. Усі разом – письменники та журналісти-газетярі – створювали вражаючий літопис свого часу та відкривали одну з найблискучих сторінок в історії російської радянської публіцистики.

У цілому розвиток російської журналістики у 1920 – 1930-і рр. проходив у стороні від загальносвітового процесу, країна та її преса пішли “своїм шляхом”, метою якого була побудова комуністичного суспільства. Будучи вторинними за своєю природою (стосовно більш загальних соціальних систем), ЗМІ дзеркально відображали основні протиріччя та проблеми своєї епохи. Основними принципами радянської журналістики стали партійність, класовість, народність, а функції визначалися ленінською формулою “колективний пропагандист, агітатор і організатор”. Партія створила систему ЗМІ у країні, реалізуючи такий організаційний принцип: кожна основна ланка інститутів політичної організації суспільства повинна мати особливий орган преси. Діяла ідеологічна монополія, єдина уніфікована модель преси, радіомовлення в усіх регіонах, в усіх національних утвореннях, що дозволяло поставити журналістику на службу сталінському режимові. Створена в довоєнні роки система періодики, її типологія в основному залишались незмінними аж до початку 1990-х рр.

Журналістика періоду Великої Вітчизняної війни та післявоєнного десятиріччя. Початок Великої Вітчизняної війни став цілковитою несподіванкою для всіх радянських людей, громом серед ясного неба. Буквально за тиждень до війни ТАРС поширив повідомлення про те, що, на думку радянських кіл, чутки про намір Німеччини здійснити напад на Радянський Союз “позбавлені будь-якого грунту”. Усі газети від 22 червня розповідали лише про мирні справи, а в цей час, коли читачі тримали їху руках, уже лилася кров на західних кордонах країни. Опівдні Центральне радіо передало виступ В.М. Молотова. В урядовій заяві повідомлялось про зрадницький напад фашистської Німеччини. Люди узнавали цю страшну новину переважно на вулицях, з репродукторів, увімкнених по всій країні.

У зв’язку з новими завданнями, які поставив військовий час, система преси була значно змінена. Під істотне скорочення потрапила цивільна преса. Якщо до війни у країні видавалось 39 центральних газет, то тепер їхня кількість зменшилась до 18. Було призупинено вихід ряду галузевих видань, як, наприклад, “Нефть”, “Животноводство”, “Металлургия”. Деякі близькі за тематикою та аудиторією видання були об’єднані в одне, як це відбулося з газетою “Советское искусство” и “Литературной газетой”, злитих у спільний орган “Литературо и искусство”. Громадсько-політичні видання, як правило, скорочували свої наклади та обсяги: “Правда” перейшла з 6 полос на 4, республіканські, крайові, обласні газети стали виходити на 2 полосах, районні газети перейшли на щотижневий випуск. Практично повсюдно закрилися обласні комсомольскі видання і знову, як і в роки громадянської війни, їхні функції стали виконувати змінні молодіжні сторінки в партійних газетах. Скорочення кількості газет і журналів відбувалось і за рахунок територіальних втрат. Таким чином, якщо напередодні війни у країні виходило більше 8800 газет з разовим накладом понад 38 млн. прим., до в 1942 р. їх стало близько 4,5 тис., а тираж скоротився до 18 млн. прим.

24 червня 1941 р. було прийнято спільну постанову ЦК партії та уряду “Про створення та завдання Радянського Інформаційного Бюро”, в якій визначались йго основні завдання: “а) керівництво висвітленням міжнародних подій і внутрішнього життя Радянського Союзу в пресі і по радіо; б) організація контрпропаганди проти німецької та іншої ворожої пропаганди; в) висвітлення подій і військових дій на фронтах, складання та опублікування військових зведень за матеріалами Головного Командування”. Така послідовність у викладенні завдань свідчила про те, що в першу чергу керівництво країни турбували проблеми контролю за всією журналістикою, а не забезпечення населення всебічною інформацією. Тим не менше щоденні зведення Радінформбюро були основним джерелом інформації про становище на фронті протягом усього періоду війни. Працівники Радінформбюро отримували повідомлення з ТАРС, редакцій центральних газет, від своїх власних кореспондентів, але основні дані надходили з Генерального штабу.

З перших днів війни почала розгортатись широка мережа військових видань. Найбільш масовою центральною військовою газетою була “Красная звезда”, окрім неї до числа загальносоюзних видань входили “Красный флот”, “Красный сокол”, “Сталинский сокол”. Центральні військові журнали у більшості своїй спеціалізувались за родами військ і були розраховані на офіцерський склад – “Артиллерийский журнал”, “Связь Красной Армии”, “Военно-инженерный журнал” та ін. Для рядових солдатів випускались масові популярні видання – “Красноармеец”, “Фронтовая иллюстрация”.

Газети фронтів і флотів (багато з них були створені на основі видань військових округів) виходили на 4 полосах, армійські – також щодня обсягом у 2 шпальти, дивізіонні та бригадні видання, як правило, були двополосними і мали меншу періодичність – 3 – 4 рази на тиждень. Усі видання цієї групи були розраховані переважно на масового читача, деякі газети випускалися мовами народів СРСР. У діючій армії вже в 1942 р. нараховувалось 13 фронтових, 93 корпусні та армійські, більше 600 дивізіонних і бригадних газет.

Формування на окупованих територіях партизанських з’єднань, підпільних організацій привело до виникнення партизанської та підпільної преси, зростання якої було особливо активно в 1943 р. Зокрема, у Смоленській області випускалися “Лазовец”, “Народный мститель”, “Партизанская правда”. Багато газет виходило на Україні, у білорусії, а загалом по країні у 1943 – 1944 рр. було видано близько 270 партизанських і підпільних періодичних органів. Поширювались ці газети серед населення регіонів, зайнятих фашистами, їхнім основним завданням було зміцнення віри в перемогу, організація спротиву ворогові, викриття гітлерівської пропаганди.

Аналогічні функції були покладені на всю пресу, що випускалась для населення окупованих територій (а це більше 80 млн. чол.), – центральну газету “Вести с Советской Родины”, республіканські “За Советскую Украину”, “За Советскую Литву” та ін., обласні газети. Як правило, ці видання виходили в Москві і розповсюджувались через партизан і підпільників, скидалися з літаків. Приміром, до Смоленської області регулярно доставлялася обласна газета “Рабочий путь”, при якій у 1942 р. почав виходити спеціальний випуск під назвою “Малятко”. Це було невелике за форматом видання, яке взимку друкувалось із червоною смугою – щоб легше було помітити на снігу.

В особливих умовах працювали в роки війни журналісти Ленінграда. Усі 900 днів у блокадному місті друкувалися основні центральні видання, а також виходили місцеві – обласна партійна газета “Ленингардская правда”, обласна комсомольська газета “Смена”, військова газета “На страже Родины”, і навіть багатотиражки, як, приміром, “За трудовую доблесть” Кіровського заводу. Папір для періодичних видань і листівок доставлявся по “дорозі життя”, а матриці центральних газет – літаком. Усю війну, за будь-яких бомбувань і артобстрілів, працювало й Ленінградське радіо. Цілодобово лунав у радіомережі стукіт “символічного серця міста” – метронома.

Діяльність радянського радіомовлення у 1941 – 1945 рр. була перебудована таким чином, щоб забезпечити постійною та оперативною інформацією про хід військових подій населення усієї країни. У Куйбишеві, Свердловську та Комсомольську-на-Амурі були створені філії Всесоюзного радіокомітету. В ефірі постійно лунали бойові репортжі з різних ділянок фронту, нариси та оповідання про героїзм солдатів, мужність і стійкість працівників тилу. Одна з найцінніших знахідок радіожурналістів цього часу – “листи, що говорять” солдатів, завдяки яким багато хто з родичів, які загубились, змогли знайти одне одного. Передачі, трансльовані на окуповані території, часто були єдиними ниточками, що зв’язували людей з великою Батьківщиною. Вони передруковувались партизанами і підпільниками у вигляді листівок, газет і служили основним знаряддям боротьби з фашистською пропагандою. Значно збільшився обсяг мовлення на зарубіжні країни – більше 50 год. за добу.

Як і в роки громадянської війни, у 1941 – 1945 рр. широко використовувались такі форми пропаганди та агітації, як листівки, брошури, плакати, регулярно виходили “Вікна РОСТА” (загалом близько 1,5 тис. випусків).

Уся система радянської журналістики працювала на загальну перемогу, на розгром ворога. У перші місяці війни на підставі повідомлень Радінформбюро важко було зрозуміти, що відбувається в країні: міста не називались, вказувались тільки напрямки, “енські” ділянки фронту. Відомості про втрати в Червоній Армії не було, але повідомлялось про те, як бійці окремих підрозділів стійко захищалися, скільки вони знищили живої сили й техніки противника. Із часом стала з’являтися інформація про дії партизан і звірства німців на окупованій території, про трудовий героїзм робітників у тилу.

Головне управління політичної пропаганди Червоної Армії уже наступного дня після початку війни підготувало директиви, згідно з якими головним завданням військової преси стало виховання героїзму, мужності, військового мистецтва, дисциплінованості. Були сформульовані основні гасла, якими мала керуватися преса, зокрема: “Фашизм – це поневолення народів. Фашизм – це голод, жебрацтво, руйнація. Усі сили на боротьбу із фашизмом!“, “Наше справа справедлива. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами!” Ці та інші гасла багато в чому і визначали основний зміст як військових, так і цивільних газет.

3 липня рано вранці по радіо на всю країну було передано промову Й.В. Сталіна, в якій він називав своїх слухачів “брати й сестри”, “друзі”. Він пояснював відступ і військові невдачі перших днів раптовістю нападу гітлерівців, їхньою підступністю. Разом з тим Й.В. Сталін підкреслив, що завдяки радянсько-німецькому пактові країна виграла час, виправдовуючи таким чином передвоєнну “дружбу” із фашистами.

З початку війни і до листопада 1941 р. ім’я Й.В. Сталіна майже не згадується в газетах, немає його портретів, немає “звернень народу” до вождя. Але в цілому сталінська політика по відношенню до преси залишилися незмінною. Під приводом військової таємниці уся інформація жорстко регламентувалась. Так, після падіння столиці України у повідомленні Радінформбюро містився з цього приводу тільки один рядок: “Після багатоденних запеклих боїв наші війська зилишили Київ”. Усім редакторам центральних видань було зроблено спеціальний дзвінок – не давати жодних подробиць. Восени 1941 р., коли над Москвою постала реальна загроза здачі столиці, у газетах прямо про це не могли писати, оскільки такого формулювання ще не було у повідомленнях Радінформбюро. У передовій статті “Правды” від 10 жовтня, наприклад, йшлося про “важливі життєві промислові центри”, до яких намагається пробитися ворог, але Москва не називалась.

Тема патріотизму, любові до Батьківщини у роки війни починає звучати з особливою силою. Після тривалих років пропаганди ідей пролетарського інтернаціоналізму почалося звернення до національних почуттів, особливостей національного характеру. У публікаціях чсто використовувались історичні аналогії, розповідалось про великих російських полководцях, про військові успіхи країни в минулому, показувались визвольні традиції народів Росії. Так, у першому військовому номері “Красной звезды” у статті “Уроки історії” В.Вишневський писав: “Не бути вільній російській людині – сину переможців на Чудському озері, у Танненберга, сину підкорювачів Берліна – під фашистською п’ятою. Не бути волелюбному українцеві – сину запорожців – під клятою баронською п’ятою… Не бути ніколи! Не зігне шию ні білорус, ні гордий грузин, ні казах, на сміливий латиш”.

На початку війни у радянських людей ще не було справжньої ненависті до агресорів, була присутня певна благодушність, наївність – давалася взнаки й заборона на антифашистські виступи, яка фактично існувала з 1939 р. Показати звірячу суть фашизму, викликати лють і гнів проти ворога – одне з найбільш важливих завдань, яке вирішувалось журналістами. І.Еренбург, наприклад, так і називав свої статті – “Про ненависть”, “Виправдання ненависті”, “Убий!”, “Помститись!”

У період, коли радянські війська відступали, увагу преси та радіо було прикуто до невеликих ділянок фронту, до окремих бійців, котрі виявляли колосальну мужність і самовідданість. Розповіді про подвиги М. Гастелло та О. Матросова, В. Талалихіна і 28 панфіловців, тисяч інших героїв не лише пказували сиду духу радянських людей, але й давали зразки для наслідування. Із 2 липня в “Правде” з’являється постійна рубрика “Бойові епізоди” (згодом – “На фронтах Отечественной войны”), яка не сходила з газетної полоси до 1945 р. Тут були опубліковані, приміром, “Чотири товариші” А. Безименського, “Морські мисливці” В.Вишневського, “Двобій” С. Голованівського та багато інших. Примітною рисою усіх матеріалів, які вийшли під цією рубрикою, була увага до окремих випадків, конкретних епізодів. Широкі картини військових битв, дії армій і фронтів у цілому почали показуватись уже під час наступальних операцій, після Сталінграда. Характерні в цьому відношенні заголовки матеріалів Б. Полєвого, написаних навесні 1944 р., – “Дністровська епопея”, “Розгром німців під Уманню”, “Наступ наших військ у Румунії” тощо.

Преса приділяла багато уваги проблемам військової майстерності. На першому етапі масві видання якоюсь мірою виконували функції підручника з військової справи, приміром, розповідали про те, як потрібно знищувати танки, будувати оборонні споруди, давали практичні поради із цивільної оборони. Коли вже було отримано досвід у боях з гітлерівцями, усе частіше стала лунати думка, що головний показник вміння воювати – це втрати, нанесені противникові, а не лише особистий героїзм. Тому, зокрема, змінилося ставлення до повітряного тарана.

Протягом першого року війни робота промисловості, сільського господарства висвітлювалась не дуже широко, оскільки тисячі підприємств тілдьки почали перебудовуватись на військовий лад, або перебували у стадії евакуації. У травні 1942 р. знову розгорнулося Всесоюзне соціалістичне змагання – за збільшення випуску військової продукції. Нариси, репортажі, кореспонденції про самовіддану роботу жінок, підлітків біля верстатів і в полі публікувалися під гаслом “Усе для фронту! Усе для перемоги!” З початком визволення захоплених територій усе ширше висвітлюється тема відновлення народного господарства.

Страшенні злочини фашистів на окупованій території, героїзм підпільників і партизан – ці теми зазвучали з особливою силою взимку 1941 – 1942 рр. Після вигнання фашистів з Підмосков’я журналісти узнали від мешканців с. Петрищево про те, як фашисти замучили й стратили дівчину, котра намагалася підпалити будинки, де жили німецькі загарбники. 29 січня в “Правде” було надруковано підвал “Таня” П. Лідова, а в “Комсомольской правде” – нарис С. Любимова “Ми не забудемо тебе,Таня!” У лютому, після того, як по опублікованій фотографії було упізнано героїню – Зою Космодем’янську, вийшов другий нарис П. Лідова “Хто була Таня”. Матеріали викликали величезний резонанс, вони передруковувались багатьма місцевими та армійськими газетами, у зарубіжній пресі, передавалися по радіо, видавалися окремими листівками й брошурами. Картина звірств фашистів із кожним визволеним селом і містом доповнювалась усе новими й страшними подробицями. Протягом усієї війни журналісти покзували у своїй матеріалах криваві злочини агресорів. Останніми сторінками в цьому літопису злочинів стали документи Нюрнберзького процесу, які публікувалися у радянській пресі в 1945 – 1946 рр.

У зв’язку з початком визволення від окупантів територій європейських країн у радянській журналістиці було розгорнуто кампанію з пропаганди визвольної місії Радянської Армії та ідей інтернаціональної солідарності допомоги братнім народам. Вступ військ на територію Німеччини обгрунтовувався необхідністю “задушити звіра в його кублі”, остаточно розгромити фашизм. Як і на початку війни, особливу актуальність набуває тема фашизму, нацизму, але вже в іншому аспекті – аспекті трагедії усієї німецької нації, яка не повинна нести відповідалдьність за злочини гітлерівців. Гуманізм радянського воїна, котрий ступив на землю ворога, підкреслювався, приміром, у нарисі Б. Горбатова та О. Курганова “Мирні німці”, опублікованому в “Правде” 26 лютого 1945 р.

Преса, радіомовлення детально розповідали про всі важливі етапи Великої Вітчизняної війни: битву за Москву, оборону Ленінграда, битву за Сталінград, штурм Берліна. Ці та багато інших героїчних подій 1941 – 1945 рр. відображені в тому літопису, який вівся щодня на газетних шпальтах радянськими журналістами. Публіцистика періоду 1941 – 1945 рр. – одна з неперевершених вершин, її вплив на уми та серця людей був сильним, як ніколи, газетні рядки, слова, що пролунали в ефірі, часто викликали бойовий порив, героїчні вчинки, навіювали віру в перемогу. Немає нічого дивного в тому, що майстерність журналістів у роки війни досягла такого якнайвищого рівня. Постійними кореспондентами газет стали багато відомих письменників – О. Толстой, М. Шолохов, І. Еренбург, К. Симонов, О. Твардовський, Б.Горбатов, М. Тихонов, А. Платонов, В. Гроссман, В. Вишневський та ін. Їхні яскраві, пристрасні виступи допомогли радянськимлюдям вижити і перемогти у найстрашнішій війні ХХ ст.

Перша стаття О. Толстого, написана після початку війни, називалася “Що ми захищаємо” і була опублікована в “Правде” 27 червня 1941 р. У ній визначились усі основні теми подальшої військової публіцистики письменника і в тому числі центральна – тема Батьківщини. Завершувалась стаття проникливими словами: “Це – моя батьківщина, моя рідна земля, моя вітчизна, – і в житті немає більш гарячого, глибшого та священнішого почуття, ніж любов до тебе…” Великий резонанс серед читачів мала стаття О. Толстого “Кров народу” – яскравий, правдивий твір, просякнутий гіркотою та вірою в перемогу одночасно. Величезна кількість відгуків і листів викликала і стаття письменника “Батьківщина”, присвячена відповіді на одне питання – за що воює радянський народ. Його життєстверджувальні слова “Нічого, ми здюжимо!”, які ідуть рефреном через усю статтю, стали символом, гаслом, були підхоплені багатьма газетами країни. Ці та інші статті О. Толстого, а також оповідання “Російський характер”, цикл “Розповіді Івана Сударєва” публікувалися в різних газетах – в “Правде”, “Красной звезде”, “Известиях”, “Комсомольской правде” та ін., крім того виходили в авторських збірниках, які друкувалися величезними накладами – “Бліц-кріг” чи “бліц-крах” (1941), “Німецькі орди будуть розгромлені” (1942), “Що ми захищаємо” (1942), “Я закликаю до ненависті” (1942) та ін.

З перших днів війни почав співробітничати з “Правдой” і з “Красной звездой” М.Шолохов. Уже 4 липня в “Правде” було опубліковано його нарис “На Дону”, де показувалися сцени проводів на війну у казачих станицях, роздуми та настрої тих, хто залишається на господарстві. Патріотичний дух козаків дуже тонко переданий у кореспонденції “У станиці Вьошинській”, нарисі “У казачих колгоспах”. Безпосередньо з діючої армії М.Шолоховим було написано матеріал “На смоленському напрямку”, основна ідея якого сформульована в словах: “Яких би важких випробувань не довелося зазнати нашій Бітьківщині, – вона непереможна“. Про звірства фашистів, про гнів, який наростає в серцях людей, розповідав письменник у нарисі “На Півдні”. Тема ненависті була продовжена М.Шолоховим у нарисі-оповіданні “Наука ненависті”. Він був опублікований в “Правде” у першу річницю війни – 22 червня 1942 р. і по праву вважається одним з найбільш яскравих художньо-публіцистичних творів цього періоду.

І. Еренбург до 1941 р. був відомий не лише як письменник, але й як автор нарисів і репортажів про війну в Іспанії, які він публікував як кореспондент газети “Известия”. У роки Великої Вітчизняної війни він став одним з найактивніших журналістів, котрий щомісяця писав по 12 – 20 матеріалів, що друкувались у центральних і фронтових газетах, а потім видавалися збірниками під назвою “Війна” (вийшло 4 томи). Як згадував потім сам І. Еренбург, він ніколи в житті так багато не працював, як у роки війни. Іноді писав по 3 – 4 матеріали на день – для “Красной звезды” у номер, на прохання “Daily Herald”, “New York Post”, “La France”, інформаційного агентства “United Press”. Чи не щодня виступав по радіо, як для всіх радянських слухачів, так і для французів, американців, чехів, поляків. Лютий антифашист, він уїдливо висміював ворогів – серія матеріалів “Фріц – філософ”, “Фріц – нарцис”, “Фріц – розпусник”, “Фріц – літератор” показувала нелюдськість, духовну ницість, підлоту загарбників, викликала почуття моральної переваги над ворогом. Одна з найбільш відомих статтей І. Еренбурга “Вистояти!” з’явилась на шпальтах “Красной звезды” у період вирішальних боїв під Москвою у жовтні 1941 р. Публіцист не приховував небезпеки, але його віра в перемогу непохитна: “Ворог наступає. Ворог загрожує Москві. У нас має бути лише одна думка – вистояти… Ми повинні вистояти. Жовтень сорок першого року наші нащадки згадають як місяць боротьби та гордості. Гітлеру не знищити Росії! Росія була, є і буде”.

Винятковою оперативністю й точністю у роботі вирізнявся кореспондент “Правды” Б.Полєвой. Його матеріали з військової точки зору завжди були грамотними, відповідали дійсній обстановці. На думку маршала І.С. Конєва, Б.Полєвой писав про бойові події на фронті “з найбільшим знанням справи, найбільш справедливо та об’єктивно”. Його посилали на найважливіші ділянки фронту, він завжди був на передньому краї, а часто і в самому епіцентрі подій.

На основі особистих спостережень, а не на основі зведень писав свої матеріали і військовий кореспондент “Правды” Б. Горбатов. Він опублікував чимало яскравих нарисів и кореспонденцій, але вершиною його творчості справедливо вважаються “Листи до товариша”. У “Листах” журналіст вів відверту, зворушливу розмову з бійцями – своїми товаришами, одягнутимя в солдатську шинель. Він вкладав у ці послання усього себе, своє серце, звертаючись до всіх разом і до кожного окремо. Перший “Лист” з’явився у пресі у вересні 1941 р., коли німці захоплювали одне місто за іншим, і Б. Горбатов заговорив про рідну землю, про свій Донбас: “Там наші хати під сивим очеретом – і моя, і твоя. Там відгомонила наша весела юність – і моя, і твоя. Там степ безкраїй і небо суворе…” За ліричністю, образністю мови окремі частини тексту нагадали вірш у прозі. Зовсім інший характер у другого листа, названого “Про життя і смерть”, – суворий, чіткий як клятва: “Над рідним донецьким степом здійнялося сонце. Сонце бою. Під променями його я урочисто клянуся тобі, товарише! Я не здригнусь у бою! Поранений, не піду зі строю. Оточений ворогами – не здамся. Немає в моєму серці зараз ані страху, ані збентеження, ані жалю до ворога – тільки ненависть. Люта ненависть. Серце пече… Іду”. Останні “Листи до товариша” Б. Горбатов писав після визволення рідного Донбасу від німецьких окупантів, і присвячені вони темі віднвлення народного господарства. Як вважає К.Симонов, цикл “Листів” Б. Горбатова – це найсильніший і найточніший “художній документ” періоду війни.

У 1941 – 1945 рр. зв’язки російської радянської журналістики із світової системою ЗМІ значно зміцнились. Спільний ворог – фашизм згуртував світові держави, була створена антигітлерівська коаліція, відкрито другий фронт. Як у європейській, так і в радянській пресі тема боротьби із фашизмом вийшла на перший план. Розпочався активний обмін інформацією – у СРСР на шпальтах газет публікувалися численні відгуки на перемоги радянської зброї, цитувались і передруковувались матеріали зарубіжних авторів, а в західних ЗМІ – радянських. Уперше після 1917 р. радянські журналісти так активно співробітничали з європейськими та американськими газетами, журналами, радіокомпаніями та інформаційними агентствами. Лише один І. Еренбург підготував кілька сотень матеріалів для зарубіжної аудиторії. Після завершення війни ці інтеграційні процеси почали згортатись, але водночас посилився вплив СРСР на функціонування системи журналістики у країнах Східної Європи.

Після підписання акту про капітуляцію гітлерівської Німеччини та святкування Перемоги почалася всебічна перебудова життя країни на мирний лад. Втрати, нанесені війною СРСР, були величезні – більше 20 млн. життів, близько 70 тис. зруйнованих сел і майже 2 тис. міст. Більша частина промислових підприємств європейської частини СРСР мала бути повністю або частково відновлена – загалом близько 32 тис. заводів, фабрик, електростанцій, шахт тощо. Тому в перші післявоєнні роки проблеми відновлення та піднесення народного господарства стали центральними для всієї країни і для радянської журналістики, зокрема.

Відновлювальні заходи здійснювались і в самій системі преси. У червні 1945 р. було прийнято постанову ЦК ВКП (б) “Про поліпшення якості та збільшення обсягу республіканських, крайових та обласних газет”. У цьому документі дано перелік з 35 газет, які повинні були перейти на 4-полосний обсяг, тобто повернутись до довоєнного варіанту. Поступово були відновлені обсяг і періодичність міських і районних видань, поновили свій вихід місцеві молодіжні газети. З’явилися й нові обласні, міські, молодіжні газети, як, приміром, “Калининградская правда”, “Львовская правда”, “Невская заря” (Черняховськ), “Комсомолец Кузбасса”, “Молодежь Эстонии”, “Тюменский комсомолец” і т.д. Лише міських газет було створено близько 60. Активно розвивалася преса національними мовами. Усі ці заходи привели до швидкого кількісного зростання преси: у 1946 р. виходило 7039 газет із накладом 29,6 млн. прим., а до 1950 р. їхня кількість збільшилась майже на 800 найменувань, тираж – більш ніж на 6 млн. прим. Іще вищі були темпи розвитку журнальної періодики: у 1946 р. виходило 960 видань, а в 1950 – 1408, наклади збільшилися відповідно зі 104 млн. майже до 182 млн. прим.

Із знов створених центральних видань особливе значення надавалося газеті “Культура и жизнь”, яка почала виходити як орган відділу пропаганди та агітації ЦК ВКП (б) влітку 1946 р. До її завдань входило не тільки загальне керівництво, але й постійний інструктаж преси та радіомовлення, а також контроль за розвитком літератури й мистецтва з точки зору відповідності лінії партії. “Вище рівень ідеологічної роботи!”, – закликала передова стаття першого номера газети.

У післявоєнні роки головне інформаційне агентство країни ТАРС значно розширило свою роботу: збільшилися його республіканські відділення, зросла кількість кореспондентських пунктів по країні. Під керівництвом ТАРС були створені телеграфні агентства в республіках – РАТАУ (Україна), БелТА (Білорусія), ГрузТАГ (Грузія), і т.д. Особлива увага почала приділятися зарубіжній інформації, у зв’язку з чим були відкриті нові корпункти у країнах Східної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.

Ще до війни, наприкінці 1944 р. уряд СРСР вжив заходів до зміцнення матеріально-технічної бази радіомовлення. У роки першої післявоєнної п’ятирічки знчано збільшився випуск радіоприймачів і репродукторів, було встановлено близько 30 нових радіостанцій, а до 1955 р. їхня загальна потужність зросла удвічі. У постанові ЦК ВКП (б) “Про заходи з поліпшення центрального радіомовлення” (1947 р.) було висловлено незадоволення з приводу змісту та фахового рівня політичних, музичних і літературних передач. Основними причинами вад, на думку керівнцтва партії, була погана організація роботи апарату та недостатньо суворий повсякденний контроль над змістом радіопередач. Як одне з найважливіших завдань було окреслено проведення пропаганди по радіо на зарубіжні держави.

Практично відразу після завершення війни, уже в червні, Московський телевізійний центр провів свої перші передачі. До кінця року було поновлено регулярне мовлення у Москві, а потім воно почало вестися і в інших найбільших містах країни. Було здійснено переобладнання Московського телецентру і будівництво нових у Ленінграді, Києві та Свердловську. Завдяки створенню пересувних телевізійних станцій у 1949 р. було проведено першу в СРСР нестудійну телевізійну передачу – репортаж про футбольний матч на стадіоні “Динамо”, але в основному в ефір транслювались різноманітні кінофільми та громадсько-політичні, музичні, літературно-драматичні програми, підготовлені в студіях.

Керівництво усією журналістикою в цей період здійснювалось методами жорсткого адміністрування та централізації. ЦК партії у своїй постанові від 20 червня 1945 р. не лише вимагав від газет стати “бойовими органами політичного виховання мас”, але й вказував, скільки і яких відділів повинно бути в редакціях різного типу, визначав кількість штатних одиниць у виданнях і навіть обсяг гонорарного фонду на номер. Така детальна регламентація абсолютно усіх сторін діяльності редакцій цілком відповідала ленінсько-сталінським поглядам на пресу, як на колесико й гвинтик загальнопартійної справи, і ставлення Й.В. Сталіна до журналістів, як до підручних партії. У ці роки активно практикуються наради, семінари редакторів, їхні звіти й доповіді як у центральних, так і в місцевих органах влади, що було однією з форм керівництва журналістикою та засобом підвищення особистої відповідальності редактора за зміст матеріалів преси і передач радіо.

Проблемно-тематичний комплекс виступів газет, журналів та радіомовлення післявоєнного десятиріччя розвивався в цілому по тих же напрямках, як і в 1930-і рр: боротьба за виконання й перевиконання п’ятирічних планів, детальна розповідь про ведення до ладу нових промислових підприємств, висвітлення ходу сільськогосподарських кампаній, підтримка різних форм соціалістичного змагання, починів, поширення передового досвіду новаторів і раціоналізаторів, викриття світового імперіалізму і т.д. Повторювалось багато основних гасел і рубрик довоєнних років – “П’ятирічку – за чотири роки!“, “На будовах п’ятирічки”, “З досвіду передових колгоспів”, “Школа передового досвіду” та ін. Використовувались ті ж фрми й методи масової роботи – виїзні редакції, громадські рейди, змінні полоси, робсількорівські пости тощо.

У вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК, на якому вперше було відкрито сказано, що в країні справи йдуть не дуже добре. Різкій критиці було піддано сільськогосподарську політику в цілому, як дуже важке було схарактризоване становище у тваринництві. Це був перший вдар по приписках. З метою вирішення зернової проблеми керівництво країни ввело в сільськогосподарський обіг мільйони гектарів порожньої землі. Навесні 1954 р. розгорнулася кампанія з освоєння цілинних і перелогових земель. У пресі, на радіо була оголошена “мобілізація” на підкорення цілини, залунали заклики до молоді стати учасниками цієї великої справи. “За широке освоєння цілинних і перелогових земель!”, “Підкорювачі цілини”, “На цілинних землях Казахстану”, “Так працюють посланці комсомолу” – типові рубрики й “шапки” газетних шпальт початку 1950-х рр.

У післявоєнній пресі детально відображався процес перетворень у країнах Східної Європи, створення нових держав, які пішли по соціалістичному шляху розвитку, – Польської Народної Республіки, Югославської Федеративної Народної Республіки, Народної Республіки Болгарії, Корейської Народно-Демократичної Республіки і т.д. Повідомлення про ці події супроводжувались ствердженнями, що ідеї комунізму охоплюють увесь світ. У зв’язку з виникненням світової системи соціалізму радянська журналістика стала постійно висвітлювати й пропагувати соціальні, економічні, культурні досягнення країн соціалічтиної співдружності, детально розповідати про національно-визвольний рух у різних регіонах світу. З початком “холодної війни” та посиленням конфронтації з країнами НАТО розгорнулась потужна пропагандистська кампанія з викриття агресивних устремлінь міжнародного імперіалізму та консолідації прибічників руху за мир.

У післявоєнні роки російська радянська журналістика, як і колись, відігравала важливу роль у підтримці культу особи Й.В. Сталіна. Газети, журнали, радіо постійно навіювали думку, що саме Й.В. Сталін забезпечив перемогу у кривавій війні з фашизмом, саме йому належать заслуги у відродженні країни. Схиляння перед Й.В. Сталіним культивувалось свідомо та постійно. Величезні портрети, славослов’я, як з боку найбільш відомих людей країни – письменників, вчених, сртистів, так і від імені “простих” радянських людей, тиражувались практично щодня.

Водночас здійснюювалися заходи з посилення ідеологічної роботи, почалася кампанія “за партійність та ідейність” літератури й мистецтва. У 1950-і рр. вийшов цілий ряд постанов партії – “Про журнали “Звезда” та “Ленінград”, “Про журнал “Знамя”, “Про репертуар драматичних театрів та заходи з його поліпшення”, “Про оперу “Велика дружба” тощо, в яких лунали різка критика на адресу визнаних письменників, поетів, композиторів. Грубі випади були допущені на адресу А. Ахматової, М. Зощенка, Д. Шостаковича, В. Мураделі, Д.Кабалевського. Багато матеріалів, які публікувалися в цей час в “Культуре и жизни”, виглядали як звинувачення. До кампанії цькування підключилися й інші видання. Наприклад, у журналі “Звезда” була надрукована стаття, де вірші А. Ахматової називались антинародними, її поезія – “замкнутою у самій собі”, а її духовний світ – “кімнатним маленьким світом”. В “Литературной газете” А. Ахматову звинуватили у зраді та низькопоклонстві перед іноземщиною за те, що вона побачила в пушкінському “Золотому півникові” традиції зарубіжного фольклору.

Наприкінці 1948 р. закрили Єврейський антифшистський комітет, газету “Ейнікайт”, перестали друкувати І. Еренбурга та інших відомих письменників, журналістів – почалося цькування “космополитів”-євреїв. У рамках кампаній “за чистоту матеріалістичної науки” та “боротьби з низькопоклонством перед Заходом” постраждало багато вчених і діячів культури. У січні 1953 р. було заарештовано “групу лікарів-шкідників”, котрі звинувачувались у смерті відомих керівників партії і спробах вбивства деяких радянських маршалів. 21 січня 1953 р. у день річниці смерті В.І. Леніна під його портретом у газетах було опубліковано указ про нагородження жінки-лікаря Л. Тимошук “за допомогу у справі викриття лікарів-вбивць”.

До початку 1950-х рр. у країні склалася нова економічна та політична ситуація. Відновлювальний період закінчився, про що свідчили показники розвитку народного господарства. У громадському житті утвердився мирний настрій, люди почали все більше усвідомлювати, що разом по мірі віддалення війни у минуле повинні уходити й турботи, побутові обмеження, принцип досягнення результатів “за будь-яку ціну”, репресії проти неугодних. Ці нові настрої значної частини радянського суспільства знайшли своє відображення у розвитку країни в зв’язку з приходом у 1953 р. після смерті Й.В. Сталіна на посаду першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова. Уже 4 квітня 1953 р. – через місяць після смерті Й.В. Сталіна – в “Правде” з’явилось повідомлення про те, що дікарів звинуватили незаконно, слідчий заарештований, а у “помічниці” відібрали орден. Незабаром пройшла інформація про припинення іще кількох політичних справ, розпочався процес реабілітації жертв сталінізму.

До кінця післявоєнного десятиріччя у країні з’явилися тільки перші ознаки демократизації громадського життя, намітився поворот до цивілізованих методів керівництва країною, зближення з основними загальнолюдськими цінностями. Розвиваючись за “залізною завісою”, що відділила СРСР від усіх розвинутих держав, радянська журналістика тим не менше зробила великий внесок у справу боротьби за мир, за розвиток і зміцнення міжнародної безпеки, проти термоядерної загрози, яка нависла над планетою.

Журналістика другої половини 1950 – початку 1980-х рр. ХХ з’їзд КПРС, який відбувся наприкінці зими 1956 р., став рубежем, початком важливих змін у розвитку країни. На ньому було визначено новий економічний курс, зроблені перші кроки до відродження демократичних засад у діяльності партії, проголошено перехід від “холодної війни” до політики мирного співіснування. Але найголовніше значення ХХ з’їзду – у подоланні культу особи Й.В. Сталіна та його наслідків, відновленні справедливості стосовно багатьох репресованих комуністів і безпартійних. Це була відповідь на реальні проблеми життя. Село, яке усе більше жебракувало, відстала у технічному відношенні промисловість, якнайгостріший дефіцит житла, низький рівень життя населення, мільйони ув’язнених, ізольованість від зовнішнього світу – усе це вимагало нової політики та радикальних змін.

У цей період істотно оновилася структура преси, виник ряд нових всесоюзних газет – “Промышленно-экономическая газета”, “Экономическая газета”, “Социалистическая индустрия”, “Московские новости” (кількома європейськими мовами) та ін. Уперше у найбільшої республіки Союзу – РСФСР з’являється своя центральна газета – “Советская Россия”. Із 1960 р. “Известия” почали виходити двома випусками – ранковим і вечірнім, а по неділях почав друкуватися додаток до “Известий” – “Неделя”. Відбулися зміни і в місцевій пресі, зокрема почали виходити колгоспні багатотиражні газети, здійснено спробу міжрайонних видань, газет колгоспно-радгоспних управлінь. Але невдовзі ці нови типи періодики були визнані не дуже ефективними, і основним виданням для сільських районів країни знову стала районна газета. Серед нових журналів були представлені як літературно-художні “товсті” – “Москва”, “Ленинград”, “Нева”, “Молодая гвардия”, так і громадсько-політичні – “Агитатор”, суспільствознавчі – “Вопросы истории КПСС”, наукові – “Известия Сибирского отделения Академии наук СССР” і т.д. Загалом у країні в 1960 р. нараховувалось більше 7 тис. газет і близько 4 тис. журналів та видань журнального типу.

У лютому 1961 р. було створено нове інформаційне агентство АПН (Агентство преси “Новости”), засновниками якого виступили всесоюзні громадські органіації – Спілка журналістів, Спліка письменників, Спілка радянських товариств дружби та культурних зв’язків із зарубіжними країнами та Всесоюзне товариство з поширення політичних і наукових знань (пізніше перейменоване на Всесоюзне товариство “Знання”). На відміну від державного агентства ТАРС, АПН мало відображати “точку зору радянської громадськості на найважливіші події внутрішнього та міжнародного життя”. Нове агентство спеціалізувалось на поширенні інформації коментованого характеру. До завдань АПН входила підготовка статтей, коментарів, репортажів, оглядів, інтерв’ю, фотоматеріалів, а згодом і документальних телевізійних фільмів для зарубіжних країн, а також постачання радянських ЗМІ інформацією про міжнародне життя. Агентство не лише готувало численні прес-бюлетені, прес-релізи, огляди, але й займалося широкою видавничою діяльністю – випускало газети та журнали для зарубіжного читача (“Советская неделя” в Англії, “Страна Советов” в Індії, “СССР” у США, “Советский Союз сегодня” в Японії та ін.), а також брошури, буклети, книги, як російською, так і іноземними мовами.

Інтенсивному розвиткові радіомовлення в цей період сприяло розповсюдження транзисторних приймачів, які значно збільшили зону прийому передач. До 1965 р. кількість слухачів радянського радіо становила близько 200 млн. чол. Обсяг мовлення Московського радіо у цей час досяг 250 год. за добу, передачі велися 46 іноземними мовами та й0 мовами народів СРСР. Крім того, республіканські, крайові та обласні студії передавали в ефір програми 65 мовами народів СРСР. На початку 1960-х рр. у країні виходило 4 загальносоюзні програми, діяло близько 130 місцевих редакцій радіомовлення. Після війни магнітофон витіснив усі існуючі види та способи звукозапису і посів у радіомовленні СРСР і всіх країн світу домінуюче становище. Це значно розширило творчі можливості радіожурналістів (передусім за рахунок різних видів монтажу), дозволило знайти оптимальне поєднання різноманітних засобів, видів і форм програм.

З кінця 1950-х рр. розвиток телебачення йшов дуже швидкими темпами. Його аудиторія постійно розширювалась – у країні нараховувалось вже близько 4 млн. телевізійних приймачів. Телебачення стало щоденним, почала діяти друга програма Центрального телебачення для мешканців столиці та Підмосков’я. Відбувався процес фахового зростання нового засобу масової інформації, процес “виростання” телебачення з радіо та кіно. Чи не щомісяця з’являлися нові цикли передач, провідною формою громадсько-політичного мовлення стали випуски “Телевізійних новин”. Поступово телебачення формувалось у повноправний компонент системи ЗМІ країни, зі своїми специфічними сообливостями та можливостями.

Набагато активізувалась діяльність багатьох громадських організацій, почалася підготовча робота із створення творчої спілки працівників преси, радіо й телебачення. Наприкінці 1959 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд радянських журналістів, на якому були визначені цілі й завдання, а також прийнято статут нової організації – Спілки журналістів СРСР.

Після ХХ з’їзду КПРС суттєво змінилась тематика та проблематика радянської журналістики. Доповідь М.С. Хрущова “Про культ особи та його наслідки” була зроблена на закритому засіданні і не публікувалась у відкритій пресі. Але вже 4 червня вона з’явилася в “New York Times”, два дні по тому – на шпальтах паризької “Le Monde”. Незабаром після ХХ з’їзду із текстом доповіді М.С. Хрущова ознайомили комуністів, а на сторінках “Правды” були викладені її основні тези. Усе це викликало величезний резонанс у країні. Процес оновлення партійного життя, спроби здолати командно-бюрократичні методи керівництва безпосередньо пов’язувались із поверненням до “джерел” – ленінських норм і принципів роботи. Численні пропагандистські, передові статті у пресі, бесіди по радіо, виступи на телебаченні були присвячені новому стилю роботи партії, її “повороту обличчям до народу”. Ця стратегічна лінія була втілена в конкретних рубриках: “Партійне життя”, “Партійне життя: стиль і методи керівництва”, “Марксизм-ленінізм – у дії”, “За ленінським курсом” і т.д. У зв’язку з прийняттям нової Програми та Статуту партії було розгорнуто кампанію з їхнього “всенародного обговорення”. Зокрема, редакція газети “Правда” випустила 6 спеціальних номерів під назвами: “Комунізм утверджує на землі Мир”, “Комунізм утверджує на землі Рівність”, “Комунізм утверджує на землі Щастя” та ін.

Важливим інструментом боротьби з вадами та виховання трудящих була названа критика, “незважаючи на авторитети”. Це викликало значне збільшення кількості критичних і сатиричних матеріалів, розквіт жанру фейлетону. Наприклад, в “Правде” регулярно виходили добірки “Під вогонь критики”, “Колючі рядки”, в “Известиях” – “Під гострим кутом”, “На шпильку”. Практично в усіх молодіжних виданнях з’являється рубрика “Комсомольський прожектор”, в якій виявляються порушники трудової дисципліни, розповідається про випадки бюрократичного підходу до проблем молоді та викриваються інші недоліки. У зв’язку із створенням народного контролю на початку 1960-х рр. повсюдно впроваджувалися змінні полоси “Сторінки народного контролю”, “Під контроль мас”, “Народний контроль” тощо. Газети звертались до читачів із закликом “сигналізувати” до редакцій про всі помічені хиби на виробництві та в побуті, зловживання посадових осіб.

У пресі, на радіо проводились різноманітні дискусії з активним залученням читачів. У цілому громадські засади в діяльності журналістики значно зросли, що було закономірно при загальному піднесенні ініціативи та ентузіазму, викликаному “відлигою”. У робсількорівському русі в 1960-і рр. брало участь близько 5 млн. чол. Особлива увага в цей період приділялася листам читачів, слухачів, глядачів. Вони публікувались буквально в кожному номері газет. У багатьох виданнях вводилися спеціальні рубрики для пропозицій та відгуків читачів: “Читачі пропонують, радять…”, “Читач повідомляє, розмірковує, пропонує”, “Читач продовжує розмову” та ін. На шпальтах “Комсомольской правды” було створено спеціальний відділ “Інститут громадської думки”, який користувався дуже великою популярністю в читачів.

Були здійснено спроби проведення масштабної економічної реформи, зокрема, почав здійснюватись перехід від галузевого до територіального принципу управління промисловістю. Це означало розширення прав союзних республік, наближення управління до місць, скорочення апарату. Однак господарська реорганізація здійснювалась в основному політичними прийомами та методами. Боротьба за виконання п’ятирічних і семирічних планів, рух за комуністичну працю стали центральними темами радянської журналістики. Галаслива пропагандистська кампанія, приміром, була ініційована керівництвом партії для суцільного збільшення посівів кукурудзи. Шпальти газет, журналів заповнили гасла типу “Кукурудза – цариця полів” і заклики зібрати небачені врожаї цієї сільськогосподарської культури навіть у тих регіонах, де вона не могла рости з кліматичних умов. Таким же пропагандистським галасом супроводжувалась ідея “догнати й перегнати США з виробництва м’яса, молока та масла на душу населення”. Під цим гаслом преса давала добірки матеріалів, що свідчили про успіхи й досягнення, часто перебільшені.

Справжнім успіхом радянської науки й техніки стали запуски перших космічних кораблів. Політ Ю.О. Гагарина 12 квітня 1961 р. навколо Землі став знаменною віхою не лише в історії країни, а й усього людства. Цій події були присвячені екстренні випуски “Правды” та “Известий”, повідомлення ТАРС, що розійшлися по всьому світові. 14 квітня по телебаченню з Москви була показана зустріч радянських людей з першим космонавтом, яка транслювалась і на країни Європи. Слідом за Ю. Гагариним справжніми національними героями стали й інші радянські космонавти, імена яких завдяки журналістам знала вся країна.

У роки “відлиги” відбувається помітне духовне відродження країни, підвищується інтерес до внутрішнього світу людини. Матеріали газет і журналів стали набагато психологічнішими, “людянішими”. Цикл нарисів В. Овечкіна “Районні будні” став “фактом поворотного значення”, відкрив новий етап у розвитку нарисистики. Правдиве та яскраве відображення життя села продовжили А. Калінін, Г. Троєпольський, В. Тендряков, Є. Дорош та інші автори. У радянській публіцистиці виник цілий напрямок зображення багатостороннього життя села. Кращі представники цього напрямку у своїй творчості поєднували постановку гострих проблем сільського господарства країни із тонким психологізмом, глибиною образів, художньою відшліфованістю форм.

Нариси та проблемні статті А. Аграновського були присвячені зовсім іншій тематиці – виробництву, науці, освіті. Його матеріали не були обтяжені белетристикою, а стиль вирізнявся простотою й навіть деякою сухістю. Але, як і “оспівувачів села”, А. Аграновського відзначали актуальність і масштабність поставлених проблем, нове ставлення до людини. Герої його публіцистики – не просто борці за план і технічний прогрес, а живі люди, зі своїми характерами, думами та сумнівами, зі своєю боротьбою за правду та справедливість.

Звернення не лише до всіх, а й до конкретної людини, захист і представлення перед владою інтересів окремої особистості – ці тенденції почали виявлятись саме в роки “відлиги”. Величезною популярністю користувалась серед читачів “Известий” публіцистика Т. Тесс, котра шукала теми своїх нарисів у листах читачів розповідала історії життя, розкривала душевні драми “простих” радянських людей. Ліричність, теплота, щира любов до рідної землі, до російської природи вирізняли публікації В. Пескова, які були видані в 1963 р. окремою книгою “Кроки ро росі”.

Головні напрямки виступів преси, радіо, телебачення визначалися цілями та завданнями, що їх ставила компартія. У зв’язку із змінами думок у керівників СРСР змінювався й зміст ЗМІ, підходи до тих чи інших проблем. Як і колись, політичне керівництво країни було виведене із зони критики, і всі його коливання, непродумані, половинчасті рішення безпосередньо відображались на долі людей. Поступово почав відроджуватись принцип “однодумства” у літературі та мистецтві: роман Б. Пастернака “Доктор Живаго” не був опублікований, але автора осудили за цей твір і виключили із Спілки письменників. Роман В.Дудінцева “Не хлібом єдиним” було надруковано в журналі “Новый мир”, але тут же було названо М.С. Хрущовим наклепницьким твором. Водночас саме завдяки М.С. Хрущову в “Новом мире” побачила світ повість О. Солженіцина “Один день Івана Денисовича”, що відкрила заборонену раніше тему долі політв’язнів.

Усі ці коливання та відступи від заявлених принципів, імпульсивність у діях, відсутність точного наукового розрахунку привели до того, що в жовтні 1964 р. у партії відбулася зміна керівництва – ЦК КПРС очолив Л.І. Брежнєв. Були прийняті рішення, спрямовані на “подолання волюнтаристських тенеднцій і перекосів”. Гасло “стабільність і грунтовність” поступово став домінуючим, а назрілі реформи гальмувались і вихолощувались.

Насамперед “механізм гальмування” було запущено в соціально-політичній сфері. У 1960-і рр. критика Й.В. Сталіна і породженої ним системи була згорнута, а багато демократичних досягнень “відлиги” були розмиті або втрачені зовсім. Саме нагадування ХХ з’їзду КПРС стало небажаним і навіть небезпечним, усе більшав список заборонених тем та імен. Так, наприклад, після того, як у 1964 р. зять М.С. Хрущова О. Аджубей був звільнений від посади головного редактора “Известий”, він протягом більше 20 років не міг виступати в пресі під своїм ім’ям – існувало “табу на прізвище”.

Таким чином, наприкінці 1960-х рр. країна переживала новий етап свого розвитку, який згодом було охарактеризовано як застійний. Усе більше почали виявлятися тенденції бюрократизації усієї політичної системи і передусім державного механізму. В економіці після деякого піднесення в 1966 – 1970 рр. настав тривалий період зниження темпів росту. Промисловість, сільське господарство працювали малоефективно. У соціальній політиці відбувався постійний розрив між словом і ділом: декларувалось гасло “Усе в ім’я людини, усе на благо людини”, а здійснювалась лінія, яка влаштовувала в першу чергу верхівку компартії, партійно-державйни апарат.

Для розвитку радянської журналістики періоду “застою” характерне насамперед кількісне зростання. У 1970 р. в СРСР виходило 7250 газет, разовий наклад яких становив близько 140 млн. прим. У 1977 р. газет стало 7985, тираж зріс до 168 млн. прим. Кількість журналів до 1977 р. досягла 7 тис., а їхній річний тираж – понад 3 млрд. Значно поліпшилась матеріально-технічна база преси, у другій половині 1970-х рр. почали працювати більше 20 нових поліграфкомбінатів, збудованих у ряді найбільших міст країни. Почав впроваджуватись фототелеграф, поширювався офсетний спосіб друку, що дозволив значно поліпшити поліграфічне виконання видань.

Із року в рік зростав обсяг інформації, що передавалася телеграфними агентствами ТАРС і АПН, розвивалася їхня кореспондентська мережа. Так, приміром, ТАРС до середини 1980-х рр. у своїй структурі мав 14 республіканських агентств, 6 відділень, 72 кореспондентські пункти у РСФСР і 110 відділень і корпунктів за кордоном.

Всесоюзне радіо до початку 1980-х рр. випускало в ефір 5 програм, частина з яких були цілодобовими. Основною вважалася 1-а – інформаційна, громадсько-політична та художня програма – із середньодобовим обсягом мовлення 20 год. Вона мала 4 дублі для різних годинникових поясів і транслювалась по дротовому радіо. Великою популярністю користувалась програма “Маяк” (2-а), яка спеціалізувалася на інфрмаційно-музичних передачах. Активно велося радіомовлення на зарубіжні країни десятками мов народів світу. Загальний обсяг добового мовлення Всесоюзного радіо на початку 1980-х рр. становив близько 150 год.

Радянське телебачення у 1970 – 1980-і рр. рзвивалося дуже активно, як з точки зору його технічного оснащення, так і в плані розширення та диференціації програм і передач. У 1965 р. на допомогу середній і вищій школі, а також для тих, хто займався самоосвітою, була створена 3-я навчально-освітня та науково-популярна програма. У листопаді 1967 р. після введення до ладу телецентру в Останкіно почала працювати 4-а програма – спортивно-художня. Але в перші роки і 3-я, і 4-а програми приймалися лише в Москві та найближчих областях. Постійно розширювалась мережа тедевізійних станцій, а також використання штучних супутників землі для передачі телевізійних програм. У 1970 р. телевізійні передачі дивилися близько 70%, а на початку 1980-х рр. уже близько 88% населення країни. У 1982 р. 2-а – культурно-просвітницька – програма Центрального телебачення стала загальносоюзною. Усі передачі 1-ї програми і частково передачі інших програм дублювалися з допомогою систем “Орбіта” для північних і східних районів країни в 3 мовні годинникові пояси. У національних районах країни частина програм на місцевому телебаченні йшла двома мовами або більшою кількістю мов. Так, наприклад, у 1980 р. у РСФСР двомовними були 14 телестудій, а 4 телецентри вели мовлення трьома мовами і більше. Популярність телебачення, ефективність його впливу на аудиторію постійно зростала.

У 1970-і рр. преса, радіомовлення і телебачення усе більш активно взаємодіяли, почали функціонувати як єдина система. Інтеграційні процеси, що весь час поглиблювались, привели, зокрема, до створення нових, граничних типів видань, які поєднували у собі можливості кількох засобів масової інформації. Журнали “Кругозор”, “Колобок”, “Клуб и художественная самодеятельность” містили звукові сторінки – пластинки, а потім і касети, тобто поєднували в собі друковану інформацію та радіожурналістику. Були “озвучені” і деякі спеціалізовані видання – “Русский язык за рубежом”, “Русский язык внациональной школе” та ін. У процесі диференціації, вдосконалення системи ЗМІ усе більше виявляються особливі риси кожного каналу, органу масової інформації.

У 1980-х рр. система радянської журналістики була вже чітко диференційованою, розгалуженою та в цілому відповідала критериію ЮНЕСКО, згідно з яким кожний громадянин повинен мати можливість використовувати 4 – 6 джерел інформації. У Радянському Союзі виходило більше 14 тис. офіційно зареєстрованих видань, з них більше 8,5 тис. газет 65 мовами, разовий наклад яких перевищував 200 млн. прим. Поряд із Центральним телебаченням і Всесоюзним радіо функціонувало 115 місцевих телецентрів і 140 радіостудій. Проте система радянської журналістики в цілому продовжувала бути практично централізованою та уніфікованою на всіх щаблях ієрархічної сходинки, внаслідок чого інформаційні інтереси багатьох аудиторних груп задовольнялися недостатньо чи не охоплювались зовсім.

Преса, радіо, телебачення в першу чергу були інструментом ідеологічної роботи партії. У 1960-і рр. було висунуто гасло “загострення ідеологічної боротьби” (дещо змінена формула “загострення класової боротьби” 1930-х рр.), обгрунтовувалась необхідність “викриття підступів ворогів соціалізму”. Але головним завданням усієї радянської журналістики було формування у радянського народу марксистсько-ленінського світогляду та комуністичної моралі, пропаганда рішень “доленосних” з’їздів компартії. Наприклад, у 1980 р. в “Правде” з номера в номер з’являлися рубрики “За рядком рішень ХХVІ з’їзду КПРС”, “ХХVІ з’їзд – марксизм-ленінізм у дії”, в “Советской России” постійними були рубрики “Рішення ХХVІ з’їзду КПРС – у життя”, “Твоя партійна лінія”. На телебаченні регулярно виходили в ефір телепрограми “Ленінський університет мільйонів”, “Від з’їзду до з’їзду”, цикли передач “П’ятирічку – достроково!“ і т.д.

Під гучними “шапками” та гаслами часто друкувались малозмістовні матеріали, написані в стилі агіток. Пресу заповнили шаблони та стереотипи. Залежно від нових економічних програм, нових пропагандистських кампаній на шпальтах газет, у передачах радіо і телебачення вводились нові рубрики та гасла, які мало враховували специфіку типу засобу масової інформації та практично не відрізнялись одне від одного – “Интенсификация: суть, шляхи та засоби”, “Економіці бути економною”, “Господарювати дбайливо”, “Модель – конвеєр – полиці” та ін. Країну та журналістику поглинула починоманія. Так, наприклад, у Ростовській області в надрах партійно-господарського апарату були придумані почини “Достроково збудуємо – достроково освоємо”, “Кожній хвилині – робочий рахунок”, які були широко розрекламовані спочатку в місцевій пресі, а потім, набуваючи статус всесоюзних, підтримані й центральними виданнями. А. Аграновський змушений був навіть затаврувати це масове явище у спеціальному нарисі.

У країні були розгорнуті великомасштабні будови, які, як правило, оголошувались ударними комсомольськими, і не лише молодіжні видання та програми, але й уся преса, радіо, телебачення регулярно закликали молодь їхати працювати на найбільш важливі об’єкти п’ятирічок – до Сибіру, на Далекий Схід, у Нечорнозем’я. Байкало-Амурська магістраль (БАМ) та “Атоммаш” (Волгодонський завод атомного машинобудування), Красноярська та Усть-Ілімська гідроелектростанції, АвтоВАЗ та Кансько-Ачинський ПЕК (паливно-енергетичний комплекс) постійно перебували в полі зору журналістів – їм присвячувалися численні нариси, репортажі, кореспонденції. Водночас така важлива та наболіла тема, як війна в Афганістані, висвітлювалась вкрай скупо та практично в одному аспекті – інтернаціональна місія обмеженого контингенту радянських військ. Створювався пропагандистський міф про те, що радянська армія в Афганістані лише допомагає визвольній війні революційного народу. Приміром, “Комсомольская правда” навесні 1983 р. під рубрикою “На дроті – Кабул“ повідомила про те, як “не боючись помсти душманів, сотні афганців вливаються до лав захисників революції”, тому що “життя привело їх до розуміння, що бути зі своїм народом – це значить боротись за перемогу ідеалів квітневої революції”. Про масштаби боїв та кількість втрат радянські люди у більшості своїй не мали уявлення.

У зв’язку з різними ювілеями (40-, 50-, 60-річчя Жовтневої революції, 40-, 50-, 60-річчя утворення СРСР, 100-річчя від дня народження В.І. Леніна і т.д.), які проводилися з великою урочистістю і помпою, розгорталися одна за одною пропагандистські кампанії. Під рубриками “Назустріч ювілею СРСР”, “Трудові дарунки Жовтню”, “Ювілейна вахта”, “Ювілейному року – ударну працю” тощо публікувалися та передавалися в ефір виключно повідомлення про успіхи та досягнення, що нерідко були вигаданими та базованими на приписках.

Не можна сказати, що журналісти не бачили негативних явищ у житті країни, не намагались викривати недоліки, боротися з приписками. Працюючи в умовах жорстких цензурних обмежень, відомі радянські публіцисти – А. Аграновський, В. Песков, Г. Радов, І.Руденко, А. Стрєляний, Т. Тесс, Ю. Черниченко та багато інших створювали твори, що викликали потужний громадський резонанс, боролися за справедливість, допомагали конкретним людям та служили по мірі можливості прогресу країни в цілому. У пресі, на радіо, по телебаченню оприлюднювалось багато критичних, сатиричних матеріалів. Наприклад, великою популярністю користувались фейлетони Л. Лиходеєва, І. Шатуновського в “Правде”, на телебаченні регулярно виходив в ефір сатиричний журнал “Фитиль”, де гостро й талановито розповідалося про ледарів, хапунів, безвідповідальних керівників. Слід відзначити, що на всі критичні виступи журналістів обов’язково давалися відповіді про вжиті практичні заходи і не пізніше, ніж через два місяці. В “Правде” на початку 1980-х рр. існувало близько 10 рубрик, присвячених дієвості виступів – “Отримано відповідь”, “Після критики”, “Повертаючись до надрукованого”, “Правда” виступила. Що зроблено?” та ін. Реагувати на критичні матеріали повинні були навіть дуже високі посадові особи. Приміром, в “Литературной газете” влітку 1981 р. було публіковано матеріал, який розповідав про випадки хабарництва, спекуляції, крадіжок. У встановлений строк за підписом Генерального прокурора СРСР до редакції було надіслано відповідь, в якій повідомлялось, що факти, наведені газетою, підтвердилися, а особи, названі у статті, “отримали суворе кримінальне покарання, незаконно присвоєне майно конфісковано”. Проте для критики існували чіткі рамки, усі вади трактувались як поодинокі явища (за принципом “хтось десь у нас інколи”), а не хвороби системи.

Довіра до преси, радіомовлення і телебачення поступово падала. Так, наприклад, у 1983 р. передплата на районні газети знизилася на 110 тис. прим. Високі тиражі багатьох видань підтримувались за рахунок обов’язкової передплати для членів партії і комсомольців, а зростання накладів інших газет і журналів – “Литературной газеты”, “Огонька”, “Иностранной литературы”, “Нового мира”, “За рулем” і т.д., навпаки, штучно стримувалось лімітами на передплату.

Реакцією суспільства на заборони та приховування інформації, на відсутність у країні свободи слова, пригноблення духвної свободи та інакомислення, на штучне обмеження кола читання став самвидав. Самвидавівські видання являли собою опозиційне, альтернативне офіційній, панівній ідеології явище, засіб політичної боротьби опозиції. У видавничому плані самвидав – це явище непідцензурної періодичної преси, яке: 1) самореалізовувалось; 2) виходило без правової реєстрації та дотримання прийнятих редакторських стандартів і положень; 3) реалізовувалось у рукописному, машинописному чи (на більш пізніх етапах) комп’ютерному варіантах.

Історія самвидаву в СРСР почалася з 1920-х рр., одначе сам термін почав функціонувати у другій половині 1950-х рр., і після публікації в газеті “Известия” про вихід у світ машинописного журналу “Синтаксис” почав використовуватись широко. Становлення самвидаву нового часу відбулося в період хрущовської “відлиги”, а найбільший розвиток він одержав при Л.І. Брежнєві. Уже в 1960-х рр. нелегальні рукописні та машинописні видання стали являти собою досить масове явище. Провісником багатьох самвидавівських традицій став журнал “Синтаксис”. Вийшло лише три номери журналу: № 1 у грудні 1959 р., № 2 у лютому 1960 р., № 3 у квітні 1960 р., після чого редактор журналу А. Гінзбург був заарештований і засланий.

Інші видання 1960-х рр. – це, в основному, художні твори, статті, документи та матеріали, що відносяться до громадсько-політичного життя країни. У самвидаві вийшли романи О. Солженіцина і “Доктор Живаго” Б. Пастернака, “Технологія влади” А.Авторханова, збірки поезій І. Габая та Н. Горбаневської, заборонені твори В. Аксьонова, О.Кузнецова, О. Галича, брошури А.Д. Сахарова “Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу” та Р.О. Медведєва “Перед судом історії”, “Правда про сучасність” та ін.

Серед документів і матеріалів слід відзначити листи О. Твардовського та В. Каверіна – К. Федіну, П. Антокольського – П. Демичеву, три листи Л. Чуковської – М. Шолохову, О.Чаковському і до редакції “Известий”. В останньому з названих листів автор говорила про ту величезну, ще не оцінену роль, яку відіграє самвидав у духовному відродженні країни: “У наші дні один за одним тривають судові процеси: під різними приводами – відкрито, приховано та напівприховано – судять слово усне та писемне. Слово піддають утискам ніби для того, щоб іще раз підтвердити стару істину, яка полюбилася Льву Толстому: “Слово – це вчинок”. Мабуть, слово і насправді – вчинок, якщо… не в силах пробитися до читача велика поезія та велика проза, насущно необхідні кожному. Я б сказала: необхідні як хліб, але насправді своєю зворушливою правдою вони білььш потрібні, аніж хліб”.

До 1970-х рр. радянський самвидав являв собою, в основному, листівки, брошури, книги, тобто неперіодичні видання. Спроби видання журналів були, але вони носили, в основному, разовий характер: зафіксовані, поряд із згаданим “Синтаксисом” (1960), по одному номеру “Бумеранга” (1960), “Феникса” (1961), “Коктейля” (1961), “Фонаря” (1963), “Времен года” (1962), “Мастерской” (1964), “Чу” (1965), “Сфинксов” (1965) і три номери “Сирены” (1962). Лише наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. намітилася тенденція випуску у самвидаві видань періодичних і таких, що продовжуються, яка стала однією з найбільш сталих тенденцій подальшого розвитку.

Шляхів створення самвидавівської періодики було два. Перший: оприлюднені збірники-брошури продовжували своє існування під первісними назвами з означенням на титулі нумерації випусків (наприклад, “Громадські проблеми”, укладені В.Н. Чалідзе) і перетворювались на видання періодичні або такі, що продовжуються. Другий шлях – це створення власне періодичних видань із характерними для періодики типологічними ознаками.

Безперечно, що найбільш яскравим явищем власне періодичного видання кінця 1960-х – початку 1970-х рр. була “Хроника текущих событий”, яка готувалась і самвидавівським способом відтворювалась видавництвом “Хроніка” у Нью-Йорку, після чого знову завозилася нелегально в СРСР. О.І. Солженіцин говорив про “Хронику” у своєму інтерв’ю в 1973 р.: “Кілька років самовіддана “Хроника” втамовувала загальну природну людську спрагу знати, що відбувається. Вона повідомляла, хоча і дуже неповною мірою, прізвища, дати, місця, тюремні строки, форми переслідувань, вона виносила з безодні незнання на поверхню хоча б малу частку нашої жахливої історії – і за те розгромлена та розтоптана…”

Розгром “Хроники текущих событий” – це тимчасова призупинка її шляхом репресій у 1972 – 1973 рр. Проте навесні 1974 р. “Хроника” знову вийшла у світ і видавалася ще протягом кількох років, незважаючи на репресії стосовно її авторів і поширювачів С. Ковальова, Т.Великанової, Т.Ходоровича та ін.

“Хроника текущих событий” являла собою зошит журнального формату обсягом в кілька десятків сторінок. Найбільш типова її структура – розділи “У таборах і в’язницях” зі списками політв’язнів, інформацією про переведення, хронікою протестів і хвороб, “У психіатричних лікарнях” з аналогічним змістом, публікації на захист пепресованих з політичних мотивів, матеріали з проблем національних меншин (кримських татар, євреїв, німців) і переслідування віруючих. Особливу увагу “Хроника” приділяла різним явищам протесту, політичним процесам, опозиційним публікаціям у прибалтийських республіках. Під рубрикою “Листи та заяви” оприлюднбвались матеріали на захист засуджених, протести у зв’язку з політичним репресіями. “Новини самвидаву” повідомляли про вихід у світ різних матеріалів, виданих у СРСР і за кордоном, “Короткі повідомлення” відтворювали хроніку дій відомих правозахисників, факти затримань, вилучень матеріалів, дій слідчих. При цьому інформація журналу вирізнялася конкретністю, насиченістю, вказувались конкретні прізвища, години, місця і т.д.

Усю сукупність самвидавівської літератури 1970-х рр. можна розподілити на такі основні групи: 1) оригінальні тексти, створені авторами, які проживали на території країни, і нелегально розмножені; 2) передрук політичних і художніх творів із зарубіжних видань, нелегально ввезених до країни (використовувалися текстологічні публікації інститутів славістики та русистики західноєвропейських країн, видання ИМКА-пресс, публікації видань російського зарубіжжя “Посев”, “Грани”, “Континент”, “Русская мысль” та ін.); 3) відтворення текстів заборонених авторів по книгах і журналах минулих років, які збереглися в особистих зібраннях і спецхранах державних бібліотек.

Слід відзначити, що автори та поширювачі самвидавівської літератури виявляли велику громадянську мужність, тому що їхні дії підпадали під статтю 190 (“поширення свідомо брехливих… спаплюжених… вигадок…”) і 70 (“агітація та пропаганда, що проводиться з метою підриву…”) Карного кодексу, і багато з них зазнали покарань у вигляді позбавлення волі. Безперечно, що самвидав 1960-х – 1970-х рр. і початку 1980-х рр. відіграв роль збудника громадських змін, випереджаючи наперед більш пізні політичні зміни. Під час перебудови самвидав вийшов з підпілля.

Тридцятирічний період розвитку радянської журналістики, що включає в себе і “відлигу”, і “застій”, характеризується багатьма, інколи суперечливими, тенденціями. Система журналістики поповнилась новим компонентом – телебаченням, зміни вносились у типологічні структури, висвітлювалась нова тематика та проблематика, але усе це ніколи не порушувало основний принцип радянської журналістики – принцип комуністичної партійності. Згідно із цим принципом офіційне право на життя мали лише видання, що виражали ортодоксальну комуністичну ідеологію. Поява самвидава зруйнувала партійно-державну монополію на інформацію, відкрила заборонені для радянських журналістів теми, відіграло важливу роль у формуванні громадської думки та переходу до політики гласності.

Тенденції розвитку журналістики періоду перебудови та останнього десятиріччя ХХ ст. Протягом десятиліть основи громадської організації, найбільш важливі ідеологічні цінності, принципи та структури уявлялись непохитними. Проголошена в 1985 р. перебудова, ініційовані Генеральним секретарем ЦК КПРС М.С. Горбачовим соціально-економічні та політичні зміни, здійснили величезний вплив на хід історичного розвитку країни. Розпочався рух суспільства від монічної системи до плюралістичної, від тоталітарного устрою до демократичного, який завершився стрімким проривом і кардинальними змінами в усіх сферах життєдіяльності держави та ЗМІ. Спочатку ЗМІ відводилася роль лише провідника нової політики, засобу пропаганди офіційної точки зору, а проголошені принципи плюралізму думок, гласності не могли забезпечити справжньої свободи слова, всебічного інформування суспільства. Але незабаром перебудова почала жити й розвиватись за своїми законами, незалежно від волі та намірів її ініціаторів. Основним каталізатором поглиблення та розширення змін у країні, що привели до радикальної трансформації політичної системи, стали ЗМІ.

Реальні зміни відбулись у самій системі журналістики, але на першому етапі вони нарощувались поступово. На початку перебудовчого періоду у Радянському Союзі виходило близько 14 тис. періодичних видань. Із 8515 газет, що видавалися разовим накладом більше 198 млн. прим., лише 31 були центральними (всесоюзними), загальний разовий тираж усіх місцевих газет різних масштабів – більше 102,5 млн. прим. – перевищував разовий тираж центральних газет. Значну частину газетних видань випускали партійні комітети, їхній вплив на громадське життя був іще дуже сильний. Центральний орган ЦК КПРС – газета “Правда”, приміром, мала наклад близько 11 млн. прим., великим тиражами виходили й інші органи ЦК – газети “Социалистическая индустрия”, “Сельская жизнь”, “Советская культура”.

Багато газет республіканського масштабу (їхня кількість досягла 166) мали об’єднаного видавця, наприклад, ЦК Компартії та Раду Міністрів республіки. Усі 336 крайових та обласних газет видавалися відповідними партійними комітетами та виконкомами Рад народни депутатів. Аналогічною була практика під час випуску газет автономних республік і областей (загалом 97 видань), міських газет (25 найменувань) і районних, кількість яких перевищувала 3 тис. Найбільш чисельний загін радянської преси становили багатотиражні газети промислових підприємств, колгоспів, вузів (більше 4 тис.). Значна частина місцевих газет спеціалізувалася за аудиторними групами. Приміром, 132 обласні та республіканські газети були адресовані молоді, у союзних республіках видавалось 30 дитячих (піонерських) газет. Близько 5,5 тис. газет виходили російською мовою, 1291 – українською, 192 – узбецькою, 162 – казахською, 130 – білоруською, 64 – латиською і т.д., а в цілому газети видавалися 55 мовами народів СРСР і 10 іноземними мовами. У союзних та автономних національних республіках, в автономних областях та округах газети виходили, як правило, російською мовою, а також деяка частина – національними мовами місцевого населення. Із загальної кількості щодня виходило 196 газет, 5 разів на тиждень – 275, 4 рази на тиждень – 252, тричі на тиждень – 3614, двічі на тиждень – 486, один раз на тиждень – 2540 газет.

У Радянському Союзі випускалось 5275 журналів та інших видань – періодичних і таких, що продовжуються, з них 1553 – власне журнали, які виходили 46 мовами народів СРСР і 24 – мовами зарубіжних країн. Їхній разовий наклад становив майже 4 млрд. прим. Журнали, як і газети, диференціювалися за видавничими органами, призначенням, відображуваною сферою дійності, аудиторними групами, масштабом видання, територіальною ознакою. Зокрема, партійних журналів було 64, масових – 334, наукових – 409, інформаційних – 159, науково-популярних – 41, методичних – 59, для зарубіжного читача – 146 і т.д.

Завдяки перебудові вийшов з підпілля самвидав. Відкрито почали друкуватися газети та журнали, по суті опозиційні до офіційної пропаганди, які були названі “альтернативна преса”. Цим терміном охоплювались, принаймні, три групи видань, чи типологічні загони. Це, по-перше, офіційні видання народних фронтів на підтримку перебудови, депутатських груп, зареєстрованих громадських рухів і партій, релігійних організацій; по-друге, це комерційна преса, що зароджувалась, видавцями якої виступали кооператори, комітети комсомолу, організації Спілки журналістів, виробничі об’єднання. І, нарешті, по-третє, це видання різноманітних неформальних організацій і груп, “самостійні”, “незалежні”, “позапартійні”, “непідцензурні” та інші видання, які зберігали багато рис самвидаву. До прийняття Закону про пресу можливість їхнього випуску визначалася у найзагальнішому вигляді статтею 50 Конституції СРСР, яка гарантувала свободу слова та преси.

Із 520 російськомовних видань альтернативного характеру, що видавалися в 1989 р., громадсько-політичних було 333, християнських – 36, єврейських – 12, толстовських – 1, пацифістських – 3, марксистських – 12, кришнаїтських – 3, літературно-художніх – 89, екологічних – 16, перекладів – 2, гумористичних – 13, дитячих – 2, пролетарських – 8. Найбільш сильна та стабільна частина альтернативної преси видавалася зареєстрованими народними фронтами та близькими за характером національними й регіональними громадсько-політичними рухами та організаціями. Прикладом такого видання була російськомовна газета Народного фронту Латвії (НФЛ) “Атмода”, яка виходила накладом 100 тис. прим. (друкувалась у друкарні ЦК КП Латвії). Зміст “Атмоды” визначався платформою Народного фронту Латвії, який ставив собі за мету “відновлення незалежної та демократичної Латвії”, але водночас підкреслювалась її незалежність від керівництва НФЛ.

Значна частина альтернативних видань, що представляли різноманітні об’єднання парламентарів і виборців, підтримувала платформу Міжрегіональної групи народних депутатів СРСР. Представляючи газету “Народный депутат” в інтерв’ю газеті “Московские новости”, Б.М. Єльцин назвав нове видання першою незалежною газетою в країні. До цього ж загону видань відноситься інформаційний бюлетень Московського об’єднання виборців “Голос избирателя”. Газета ленінградських комуністів-реформаторів “Обновление” (спільне видання партійних клубів) присвячувала свої публікації “головній меті платформи – проведенню радикальної реформи КПРС”. Дуже різноманітними були типи видань, що проголошували свою приналежність до неформалізованих асоціацій, партій, об’єднань, які не мали офіційного статусу (“Информационный бюллетень Социал-демократической ассоциации”, “Община” – журнал конфедерації анархосиндикалістів).

Багато видань декларувало самостійність, незалежність від будь-яких організацій, але при цьому одні вказували на свої політичні уподобання (“Независимая социал-демократическая газета”, “Новая жизнь”), інші прагнули бути інформаційним органом широкого профілю (“Экспресс-хроника”). Якщо “Новая жизнь” пропонувала читачеві, в основному думки та статті, в тому числі суперечливого характеру, то “Экспресс-хроника”, створена 1 серпня 1987 р., пропонувала оперативну інформацію з “гарячих точок” країни, що дозволило їй стати одним з лідерів альтернативних видань.

Класифікація альтернативної преси за іншою важливою ознакою – за сферами відображуваної дійсності – дозволяє виділити три великих групи – громадсько-політичні, релігійно-філософські та літературно-художні. Перша з них найбільш численна: вона включала в себе сотні альтернативних видань, політизація яких була природния явищем. До другої групи можна віднести такі видання, як “БХО”, “Слово”, “Выбор”, “Харе Кришна”, які мали одночасно деякі якості громадсько-політичної преси. Третя група, внаслідок труднощів відтворення великих літературних творів, була представлена, в основному, мистецтвознавчими та сатиричними виданнями; це “День” (журнал, присвячений джазу), “Сине-Фантом” (паралельне кіно), “Искра, сиречь Москалька” (Коллекция Политической Сатирической Сатиры) та ін.

За громадсько-політичною орієнтацією альтернативні видання 1980-х рр. умовно можна розподілити на такі групи: “грунтівницькі”, які розвивали традиції слов’янофільства (праве крило – “Слово”Ю ліве крило – “Земля”, “Русский вестник”), ліберально-демократичні, орієнтовані на цінності західних демократій (“Гласность”, “Гражданское достоинство”, “День за днем”, “Референдум”), радикально-демократичні (“Свободное слово”, “Новая жизнь”, “Демократическая оппозиция”, “Панорама”), радикально-соціалістичні (“Левый поворот”, Голос избирателя”, “Открытая зона”, “Обновление”), лівомарксистські видання (“Спектр”, “Макрсист”, “Набат”). У 1989 – 1990 рр. такж почали формуватися видання, що виборювали цінності організованого соціалізму (“Единство”).

За орієнтацією на певні аудиторні групи, поряд з виданнями широкого профілю, можна виділити газети й журнали, адресовані різним соціальним категоріям; наприклад, робітникам (“Набат”, “Вестник рабочего движения”, “Пролетарский вестник”), корінному населенню та національним меншинам різних регіонів (“Кафедра” – Львів, “Армянский вестник” – Москва, “ЛЕА” – Ленінград, “Ватан” – Старий Крим), певним демографічним групам (“Женское чтение”). Цілий ряд альтернативних видань намагався задовольнити інформаційні інтереси різних груп молоді, пов’язані із сучасною музичною субкультурою та атрибутикою (рок-журнал “Урлайт”, журнал хіппі “Свобода”).

Більшість альтернативних видань (за винятком деяких газет народних фронтів та інших формалізованих громадських організацій) друкувалась на машинці чи за допомогою комп’ютеризованих засобів і потім розмножувалась гектографіруванням чи фотоспособом. Часто їхні наклади становили від кількох десятків до кількох сотень примірників. Проте були й такі видання, які, незважаючи на труднощі з поширенням, досягали тиражу в кілька тисяч примірників і готові були отримати професійний статус. Таким виданням був, приміром, “Журнал независимых мнений”. А “Референдум”, який друкувався у кількості 5 тис. прим. ротапринтним способом, готувався виходити з урахуванням тодішнього газетного дизайну. Накладом у десятки тисяч примірників, у друкарському виконанні виходило кілька видань народних фронтів різних республік і регіонів.

Альтернативна преса викликала інтерес читачів передусім тому, що розповідала про події, які офіційною пресою з тих чи інших причин замовчувались або висвітлювалися мало, приваблювала відкритою, “чистою” альтернативністю політичних позицій, новизною трактувань, можливістю вибору інформації.

Наприкінці 1980-х рр. у країні почали з’являтися нові інформаційні агентства – “Постфактум”, “Интерфакс”, “Има-пресс”, “Сибинформ”, “Факт” та багато інших. Майже всі нові ігентства були недержавними, вони досить швидко почали нарощувати обсяг інформації, що передається, а також готувати спеціалізовані тематичні блоки для різних видань, що дозволило деяким з них розпочати вже через кілька років серйозну конкурентну боротьбу із “старійшинами” ТАРС і АПН, які були перейменовані відповідно на ІТАР-ТАРС і РІА “Новости”.

Із серпня 1990 р. почала працювати перша комерційна радіостанція Росії “Эхо Москвы”. Її програму відбили слова: “Навіюваність – низька, об’єктивність – висока. Офіційність – нульова, відкритість – повна. Вільне радіо для вільних людей”. У цей же час з’явилась і перша недержавна телевізійна структура – “Телеканал 2х2”.

Після того, як у 1990 р. було змінено 6-у статтю Конституції СРСР, яка стверджувала монополію КПРС на керівництво радянським суспільством, а незабаром було прийнято і Закон СРСР “Про пресу” та інші засоби масової інформації”, у системі російської журналістики почалися істотні зміни. Було скасовано цензуру, запроваджувався реєстраційний принцип (а не принцип дозволу, як раніше) заснування органів ЗМІ, право бути засновником видань і програм отримали редакційні колективи, різноманітні організації, окремі громадяни. Таким чином, були створені юридичні основи свободи ЗМІ у країні.

У Росії настав період бурхливого зростання нової преси: на початку 1990-х рр. з’явилися “Сегодня”, “Независимая газета”, “Куранты”, “Новая ежедневная газета”, “Деловой мир”, “КоммерсантЪ”, “Мегаполис-экспресс” та багато інших. Виникнення “Общей газеты” було пов’язано з драматичними подіями серпня 1991 р. Спроба державного перевороту, здійснена групою відомих керівників компартії, включала заборону щодо виходу усіх загальносоюзних та московських газет і журналів, а також відміну передач Центрального телебачення та радіомовлення. Побачили світ 19 серпня лише кілька видань ЦК КПРС на чолі з “Правдою”, а також “Известия”, “Труд” і “Красная звезда”. На другий день путчу спільними зусиллями 11 незалежних газет було випущено нове видання – “Общая газета”, цілком присвячена подіям, що відбувались у столиці. Після арешту членів ДКНС (рос. ГКЧП – Государственного Комитета по чрезвычайному положению) згідно з указом президента Росії Б.М. Єльцина було призупинено вихід ряду видань ЦК КПРС, які через деякий час знову почали видаватися.

Після подій серпня 1991 р. починають активно розвиватися процеси, що привели до остаточного розпаду СРСР, становлення державності суверенної Росії та її системи журналістики. У вересні 1991 р. набрав чинної сили Указ президента РСФСР “Про заходи із захисту свободи преси в РСФСР”, а наприкінці грудня було прийнято Закон Російської Федерації (РФ) “Про засоби масової інформації”. У системі преси країни з’явилися нові органи, засновником яких виступили інститути державної влади – “Российская газета” (Верховна Рада РФ), “Россия” (Президія Верховної Ради РФ), “Российские вести” (Рада Міністрів РФ), “Федерація” (Рада національностей РФ). За рішенням І з’їзду народних депутатів РФ було створено міністерство преси та масової інформації. Розпочався розподіл майна та поліграфічної бази видавництв, що належали КПРС. Видавнича власність, приміщення редакцій передали спочатку Радам різних рівнів, а потім – після осені 1993 р. – органам виконавчої влади. Почалась боротьба за акціонування видань.

Формування нових політичних партій і рухів викликало до життя активний розвиток партійної преси якнайширшого спектру – від комуністичної до монархічної. На початку 1990-х рр. у Росії було зареєстровано близько 1200 видань, які мали чіткий політичний напрямок (у 1989 р. їх було понад 500). У числі видань партій і рухів комуністичної спрямованості були “Народная правда”, “Молния”, “Борьба”, “За Родину, за Сталина”, “Левая газета” та багато інших, а також десятки регіональних газет. Після розколу, який відбувся у редакції газети “Правда” в середині 1990-х рр., з’явилося 3 видання з цією назвою. До друкованих органів демократичних напрямків відносились “Демократическая Россия”, “Демократическая газета”, “Свободное слово”, “Гражданское достоинство”, “Путь” і т.д. Ліберально-демократична партія випускала газети “Либерал”, “Речь”, “Правда Жириновского”, “Сокол Жириновского” та ін. Серед видань націонал-патріотичного та монархічного напрямків були “Русский вестник”, “Память”, “Русский собор”, “Монархист”, “Гражданин империи” та ін. Деякі з партійних видань після нетривалого періоду активної діяльності закривались і разом з політичними силами, які їх породили, стали частиною історії. Водночас поява нових партій, блоків, рухів привела до створення чергових газет і журналів. До кінця 1990-х рр. зросла кількість видань, які відображали інтереси не однієї політичної організації, а кількох, близьких за своїми поглядами. Наприклад, серед засновників газети “День” – фракції Компартії РФ, Аграрної партії Росії, депутатська група “Нова регіональна політика”; газета “Око народа” стала рупором усіх організацій патріотичної орієнтації і т.д.

Інтенсивний розвиток ринкових відносин у країні і в самій сфері ЗМІ став каталізатором комерціалізації журналістики і, зокрема, широкого розповсюдження бульварної преси. Про масштабність цього нового явища красномовно говорить такий факт: до середини 1994 р. за сумарним накладом і впливом на суспільство бульварна преса перевищила “класичну” періодику – громадсько-політичні та фахові видання. Популярність цього типу видань зумовлена тим, що потенційному читачеві-покупцеві, котрий втомився від політики та економічних проблем, потрібна була есоційна віддушина, роль якої почала відігравати бульварна преса Росії.

За оцінками фахівців, за перший рік після виходу Закону “Про свободу преси” на території РФ було зареєстровано близько 12 тис. видань, у тому числі близько 8 тис. явно комерційного бульварного типу. До найбільш чисельних загонів бульварної преси відносяться: гумористичні (“Карусель”, “Кукиш”, “Нескучная газета”, “Окрошка”, “Улыбнемся вместе”, “Авось!”), видання, присвячені інтимній сфері (“СПИД-Инфо”, “Венера”, “Двое”, “Ева”, “Женские дела”, “Интим”, “Любовь, любовь”, “Он и она”), періодика, що відображала світ ірраціонального та аномального (“Гипно”, “НЛО”, “На грани возможного”, “Нострадамус”, “Не может быть”, “Очень страшная газета”, “Оракул”, “Чертовщина”, “Голос вселенной”), газети й журнали, що спеціалізувались на кримінальній тематиці (“Криминальная хроника”, “Криминальные вести”, “Частный детектив”, “Пресс-криминал”, “Сыщики и воры”) і т.д.

Видання-дайджести, дуже популярні до середини 1990-х рр., поступово почали втрачати свого читача, їхня кількість скорочувалась. Водночс усе більше місце у системі преси країни почали займати рекламно-довідкові видання. Газети рекламних оголошень – як загальноросійського, так і місцевого поширення – стали найбільш багатотиражними в усіх великих містах країни. Широке розповсюдження різноманітної довідкової, рекламної, розважальної преси здійснило вплив на всю систему російської періодики. Зменшились тиражі громадсько-політичних видань, їхнє важке економічне становище ускладнилось відтоком реклами в безкоштовні газети. На якомусь етапі поняття “бульварність” і “популярність” стали синонімами у громадській свідомості. Основна частина громадсько-політичних газет змушена була визнати бульварну форму подачі матеріалів (найбільш яскравий приклад цього – газета “Комсомольская правда”). Фактично у сфері ЗМІ утворився “дикий ринок”, на якому умови для існування та розвитку якісних видань виявились вкрай жорсткими, натомість комерційна бульварна преса стала домінувати на всіх напрямках. За результатами опитування російських експертів фонду “Відкрите суспільство”, проведеного в 1998 р., з рядом обмовок до якісних видань були віднесені “АиФ”, “Труд”, “Известия”, “Независмая газета” та ще два-три видання.

У зв’язку із загостренням конкуренції, значним зростанням цін на передплату, падінням довіри аудиторії до преси з початку 1990-х рр. зменшились тиражі багатьох видань: порівняно з 1990 р. річний наклад газет у 1997 р. скоротився майже в 5 разів, журналів – у 7,5 раза. Особливо різко в останні роки стали зменшуватись тиражі загальноросійських (центральних) видань – майже в 15 разів. Неухильне зниження накладів газет і журналів, які мали величезну популярність серед читачів у радянський період (приміром, до 1992 р. газета “Труд” втратила майже 6 млн. читачів, “Комсомольская правда” – 5 млн.), тривало протягом кількох років. До середини 1990-х рр. ситуація дещо стабілізувалась і знову різко загострилась після економічної кризи в серпні 1998 р. Як один із шляхів виживання багато столичних редакцій стали здійснювати політику регіоналізації своїх видань.

Посилення ролі та значення регіональної, локальної інформації виявилось у зміні читацьких пріоритетів. Передплата на федеральні газети в багатьох регіонах знизилась до кількох тисяч примірників, водночас, приміром, тираж ростовської газети “Крестьянин” становив 120 – 130 тис. прим. У Примор’ї сумарний наклад усіх центральних видань до 1995 р. становив близько 100 тис. прим., а лише одна місцева газета “Владивосток” виходила накладом у 126 тис. У матеріалах з’їзду Спілки журналістів РФ 1998 р. вказувалось: “Тиражі центральних ЗМІ, які ще на початку 1993 р. перевищували сукупні наклади місцевої преси, тепер становлять менше однієї третини загального тиражу газет”.

Враховуючи потребу аудиторії в регіональній інформації, багато газет, які виходили в радянський період на весь Союз, почали випускати щотижневі дайджести своїх матеріалів з місцевими вкладками чи вводити змінні місцеві сторінки. Такі форми почали використовувати газети “Комсомольская правда”, “Труд”, “АиФ”, “Литературная газета” та ін. Газета “Московский комсомолец”, яка виходила тривалий час як обласне молодіжне видання, також стала однією з найбільш популярних громадсько-політичних газет у країні і досягла накладу більше 1,2 млн. прим. завдяки регіоналізації своїх випусків.

Ці процеси іще більше посилили ту жорстку конкурентну боротьбу, яка відбувалась у місцевій пресі, – кількість газет і журналів у регіонах протягом 1990-х рр. збільшилась майже втричі. Нерівні фінансові можливості столичних і місцевих видань у змаганні за вплив на провінційну аудиторію створили ситуацію, яка викликала падіння тиражів місцевої громадсько-політичної преси.

У 1997 р. у Росії видавалось 2199 журналів загальним разовим накладом понад 327 млн. прим. Як і багато років тому, продовжували виходити масові видання різних типів, що виникли в роки радянської влади, – “Огонек”, “Новый мир”, “Иностранная литература”, “Крестьянка”, “Веселые картинки”, “Наука и жизнь” і т.д., хоча тиражі більшості з них скоротились у кілька разів. Система спеціальних видань – наукових, фахових та ін. – в цілому не зазнала серйозних змін, а наприкінці 1990-х рр. вона стала розширюватись передусім за рахунок журналів, присвячених новітнім комп’ютерним технологіям та глобальній мережі Інтернет.

На якнайрізноманітніші інформаційні потреби широкой аудиторії орієнтовані численні нові журнали, вихід яких значно збагатив можливості читача знайти “своє” видання. Це громадсько-політичні та публіцистичні журнали – “Итоги”, “Открытая политика”, “Московский клуб”, “Профиль”, літературно-художні “товсті” – “Ясная поляна”, “Митин журнал”, релігійно-філософські – “Мир Библии”, “Пробуждение”, історико-культурологічні – “Наше наследие”, правозахисні – “Воля”, “Права человека”, “Правозащитник”, “Российский вестник “Международной амнистии”, журнали для родинного читання – “Очаг”, “Семейный журнал”, “Домовой”, для батьків – “Наш малыш”, “Счастливые родители”, “Материнство”, “Няня”, “Мой кроха и я”, науково-популярні медичні – “Семейный доктор”, “Домашняя аптека”, “Будь здоров”, елітні журнали “для багатих” – “Золотой век”, “Элита”, “Империал” та багато інших.

На початку 1990-х рр. у країні почали видаватися журнали, які протягом десятиліть виходили за кордоном і поширювались у СРСР тільки нелегально. Серед них громадсько-політичний журнал “Посев”, який був створений у 1945 р., літературно-публіцистичний журнал “Грани”, заснований у 1946 р. у Німеччині, та ін. Вийшли на російський інформаційний ринок кілька великих зарубіжних видавничих компаній, зокрема, корпорація “Індепендент Медіа” почала випускати журнали “Космополітен”, “Домашний очаг”, “Витрина”, “Плейбой”, “Харперс Базар” та ін. Видавничий концерн “Бурда” почав працювати у країні ще в роки перебудови, а його журнали “Бурда моден”, “Лиза” зайняли міцні позиції у системі жіночої періодики.

Боротьба за аудиторію, за рекламодавця загострилась не лише між окремими типами періодики, окремими виданнями, а й у системі радіомовлення і телебачення. Провідними державними радіостанціями, які охоплюють практично всю територію Росії, стали “Радио России”, “Радио 1” і “Маяк”. Радіомовлення на зарубіжну аудиторію з 1998 р. почала вести державна радіокомпанія “Голос России”. В основному нові радіостанції були приватними за формою власності й носили музично-інформаційний характер. Серед найбільш популярних у країні недержавних радіостанцій, що виникли у 1990-х рр., – “Европа плюс”, “Радио России – “Ностальжи”, “Русское радио”. Дозвіл на приватне радіомовлення викликав значне зростання радіокомпаній у регіонах, у багатьох містах країни почали виходити в ефір більше 10 радіостудій, а в столиці – більше 20. Більша частина з них веде мовлення в “живому” ефірі, близько 70% обсягу ефірного часу займає трансляція інформаційно-музичних передач і реклами.

Різні форми власності виникли і на російському телебаченні. Знаменною подією стало створення приватної компанії НТВ (Независимое телевидение) у 1993 р., яка поряд з ОРТ (Общественным российским телевидением) і РТР (Российская телерадиокомпания) зайняла лідируюче становище в телеефірі країни. Наприкінці 1990-х рр. НТВ почала активно розвивати супутникове телебачення, яке транслює передачі по кількох каналах, що спеціалізуються в галузі інформації, зарубіжного, російського та радянського кіно, спорту, музки, і є платним для споживача. У регіонах провідними, як і колись, є державні телекомпанії, а численні приватні, як правило, основну частину ефірного часу ретранслюють московські телеканали (ТВ-6, ТВ-Центр та ін.), готуючи самостійно невеликі інформаційні програми.

Розпад командно-адміністративної системи управління засобами масової інформації не знизив, а, швидше, загострив напруження боротьби за вплив на пресу, радіо і телебачення. Проте ця боротьба усе більше тяжіє до економічних, а не до адміністративних форм (Я Б НЕ СТАВ ЦЕ КАТЕГОРИЧНО СТВЕРДЖУВАТИ ПІСЛЯ ЗМІНИ ВЛАСНИКІВ НТВ і ТВ-6). Держава намагається керувати ЗМІ, розподіляючи вкрай необхідні для них у кризовий час кошти та матеріальні ресурси.

Протягом кількох років у країні існувала система дотацій (часткового фінансування видань федеральною чи місцевою адміністрацією). Виділення коштів породжує вимогу до преси не критикувати владу, створює принизливу залежність журналістів від бюрократії. За даними Федерального управління поштового зв’язку мінзв’язку РФ, у 1994 р. видання, засновані урядом Росії та адміністрацією президента РФ (“Российская газета”, “Российские вести”, журнали “Родина” та “Российская Федерация”), отримали дотацій за рахунок коштів федерального бюджету на 39 млрд. 929 млн. рублів, 20 основних загальноросійських газет – лише 12 млрд. 553 млн. За п’ять років існування дотування ЗМІ (з лютого 1995 р. пресу виключили із системи держдотацій) дотації одержали 2073 видання на загальну суму близько 84 млрд. рублів.

Проте бюджетна “підпитка” не привела до того, що більшість засобів масової інформації стали лояльними та слухняними по відношенню до влади. Їхня самостійна, а часом і відверто опозиційна налаштованість яскраво виявилась, наприклад, в оцінці першої чеченської війни.

До середини 1990-х рр. стало ясно, що держава так і не зуміла перетворитись на ефективного власника в сфері ЗМІ, хоча вона і залишилась найбільшим власником поліграфічних потужностей, засобів зв’язку, виробничих площ і т.д. Інформаційни ринок усе більше притягує увагу приватних фінансових груп. Ті, хто першими оцінили переваги контролю над ЗМІ, активно скуповують акції провідних російських газет, журналів, телеканалів, створюють нові, власні засоби масових комунікацій.

Парламентські, а слідом за ними і президентські передвиборні кампанії підтвердили, що вкладання грошей у ЗМІ обертається надійним політичним капіталом. Восени 1996 р., у період президентських виборів, і політики, і нові власники ЗМІ перед загрозою комуністичного реваншу забули про свої розбіжності та визначили єдину стратегію дій, в якій контрольованим ними ЗМІ, особливо телебаченню, відводилася роль головного механізму в успішному проведенні кампанії. Таке об’єднання стало вирішальним чинником у перемозі Б.М. Єльцина. Внесок ЗМІ та їхніх власників не був забутий владою. Саме після президентської кампанії приватна телекомпанія НТВ отримала загальноросійську частоту. Саме в цей період почали складатися та зміцнюватися великі інформаційні групи, холдінги, медіа-імперії.

Серед найбільших інформаційних магнатів виявились і банківські групи, і великі приватно-державні монополії, і окремі підприємці. Концерн “Газпром” встановив контроль над такими центральними газетами, як “Труд”, “Рабочая трибуна”, “Сельская жизнь”. До імперії одного з найбільших російських банків – “Онексімбанку” – увійшли дуже популярні “Комсомольская правда” та “Известия”. Компанія В. Гусинського “Медіа-МОСТ” окрім телеканалу “НТВ” володіла популярною газетою “Сегодня”, журналом “Итоги”, радіостанцією “Эхо Москвы”. Нарешті, одним з найвпливовіших медіа-магнатів наприкінці 1990-х рр. став бізнесмен Б. Березовський, котрий зумів встановити контроль над телеканалом ОРТ, “Независимой газетой”, газетою “Новые известия”, журналом “Огонек” та багатьма іншими ЗМІ.

Окрім перерахованих “імперій” існують видавничі дома, які здатні проводити відносно самостійну інформаційну та економічну політику, яка більшою мірою не залежить від “головних олігархів”. Це, насамперед, видавничий дім “Коммерсантъ”, ”АиФ”, “Московский комсомолец”, “Совершенно секретно”.

На цьому етапі боротьба за економічний і політичний вплив, конкуренція між виданнями виходить на якісно інший рівень. Вона все частіше супроводжується “інформаційними війнами”, пошуками пільгових державних кредитів і західних інвесторів для ЗМІ. Основною тенденцією стає централізація капіталів, які мають обіг у сфері масових комунікацій. З іншого боку, загальне погіршення економічної кон’юнктури у країні, постійні фінансові кризи, стрибки цін на папір, транспортні та поліграфічні послуги поставили середні та дрібні ЗМІ, особливо в регіонах, на грань фінансового виживання і тим самим загострили проблему залежності журналіста від видавця та власника ЗМІ, які зловживають економічними важелями тиску на журналістів. Стає усе більш жорсткою та безкомпромісною конкуренція між виданнями за частку в рекламному ринку.

Одним з найпотужніших чинників, що впливають на російську журналістику, перетворюють її характер, став розвиток новітніх інформаційних технологій: відео, кабельного та супутникового телебачення, комп’ютерних баз даних, мультимедіа, мережі Інтернет та мережевих ЗМІ. Журналістика Росії активно інтегрується в світовий інформаційний простір.

301