Педагогіка

Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту і навчання.

Категорії педагогіки

Основними категоріями педагогіки є: формування особиcтості, виховання, освіта, навчання. Під формуванням особи мають на увазі процес розвитку людини як залежно від цілеспрямованих впливів, так і різноманітних впливів навколишнього середовища. У сучасній зарубіжній педагогіці перша група дій на людину часто позначається терміном «інтенціональне виховання», друга — «функціональне виховання».

Педагогічна технологія — сукупність форм, методів, способів, прийомів навчальних та виховних засобів, системно використовуваних в освітньому процесі, на основі декларованих педагогічних для психолого-педагогічних установок.

Освіта

Освітою називається процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь і навичок, що забезпечує кінець кінцем певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини і його підготовку до того або іншого виду практичної діяльності. Розрізняють загальну й спеціальну освіту. Загальна освіта забезпечує кожній людині такі знання, уміння і навички, які необхідні їй для всебічного розвитку і є базовими для отримання надалі спеціальної освіти, що має своєю метою підготовку до професійної діяльності. За рівнем і обсягом змісту як загальна, так і спеціальна освіта може бути початковою, середньою або вищою. Невід'ємною частиною загальної освіти є політехнічна освіта.

Навчання

Найважливішим засобом освіти й виховання є навчання - процес передачі й активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім, таким, що включає як пов'язані частини цілого: викладання — діяльність педагога з передачі знань і керівництва самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного оволодіння системою знань, умінь і навиків — навчання. Педагогіка входить у систему наук, які вивчають людину, людське суспільство, умови його існування (філософія, етика, естетика, психологія, політекономія, соціологія, історія, анатомія, фізіологія, медицина та ін.), і використовує їх теоретичні положення, дослідницькі методи (зокрема математичної статистики і кібернетики), а також результати конкретних досліджень.

Структура педагогіки й система педагогічних дисциплін

У педагогіці існує низка відносно самостійних розділів, пов'язаних із дослідженням окремих сторін навчально-виховного процесу.

Розробкою цілей, завдань, змісту, принципів, методів і організації освіти та навчання займається дидактика (теорія освіти й навчання);

питання формування етичних якостей особи, політичних переконань, естетичних смаків, організації різноманітної діяльності учнів складають предмет теорії й методики виховання.

Дослідженням сукупності всіх організаційно-педагогічних проблем, пов'язаних з управлінням народною освітою, мережею й структурою учбово-виховних установ і керівництвом їх діяльністю, займається школознавство.

У цілях конкретизації науково-дослідної роботи в області педагогіки і поглибленого професійного вивчення педагогіки як учбового предмету виникає потреба у виділенні специфічних особливостей виховання і навчання окремих вікових або професійно орієнтованих груп населення (діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних, середніх спеціальних або вищих учбових закладів, військовослужбовці і т. д.). У цьому разі умовно говорять про П. дошкільною, шкільною, вузівською тощо й розглядають питання організації й методів виховання й навчання даного контингенту учнів з урахуванням специфіки прояву в цих умовах педагогічних закономірностей.

До власне педагогіки примикають методики викладання окремих учбових дисциплін, що вивчаються в учбових закладах різного типу;

дефектологія, що досліджує психофізіологічні особливості розвитку аномальних дітей, закономірності їхнього виховання, освіти і навчання (з виділенням вузькоспеціалізованих галузей:

теорія і методика виховання, освіти і навчання глухих і слабочуючих дітей — сурдопедагогіка; сліпих і слабобачучих — тифлопедагогіка, з недоліками розумового розвитку — олігофренопедагогіка, з порушеннями мови — логопедія);

історія педагогіки, що вивчає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання в різні історичні епохи.

Основні етапи розвитку педагогіки як науки

У кінці 19 століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники виражали інтереси різних шарів буржуазії (що боролися між собою, але що одностайно виступали проти пролетаріату і його ідеології), але разом із тим вони критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших) виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи. Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Дж. Дьюї, Р. Кершенштейнер, Л. Гурлітт, Р. Шаррельман, О. Декролі, М. Монтессорі,, А. Ферьер і ін. панували в буржуазній П. до середини 20 століття, але зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і до теперішнього часу.

У Росії в 16-17 століттях, впротивагу християнсько-феодальної концепції виховання як подолання первородної гріховності людини і вироблення у нього відчуття упокорювання, покірності і релігійності, починають розповсюджуватися гуманістичні погляди на людину (діячі братських шкіл, Сімеон Полоцкий, Епіфаній Славінецкий і ін.), що виражалися, правда, часто в поняттях і термінах православного віровчення.

У 18 столітті у зв'язку зі становленням першої державної системи шкіл, закріпленої статутом 1786, російська педагогічна думка була пов'язана з обґрунтуванням різних варіантів цієї системи (Ф. Ф. Салтиков, Феофан Прокопович, В. Н.Татищев і ін.). Погляди на завдання, зміст і методи виховання й навчання відображали, головним чином, інтереси «освіченого абсолютизму» і випробували досить сильний вплив ідей французьких просвітителів, з якими були добре знайомі передові російські мислителі (І. І. Бецкой, Н. І. Новіков і ін.). У кінці 18 століття починає розвиватися дидактика, що було пов'язане з необхідністю забезпечити мережу шкіл, що розширювалася, підручниками й навчальними посібниками, а вчителів — рекомендаціями з організації й методики навчання (Ф. І. Янковіч де Мірієво).

До 60-х років 19 століття педагогічні ідеї в Росії розвивалися переважно в руслі революційно-демократичної суспільної думки і складали її органічну частину (А. Н. Радіщев, А. І. Герцен, Віссаріон Бєлінський, Микола Добролюбов, Микола Чернишевський, Д. І. Писарев і ін.). Увагу революціонерів-демократів привертали питання, пов'язані із з'ясуванням суті, мети і завдань виховання, із змістом і методами виховання і освіти і т. д. Метою виховання вони вважали підготовку громадянина-патріота з революційно-матеріалістичним світоглядом, непримиренного борця із суспільним злом, широко освіченого й працелюбного.

Загальний підйом визвольного руху, що почався із середини 50-х років 19 століття, викликав до життя широкий суспільно-педагогічний рух, який носив антикріпосницький характер. В обговоренні проблем виховання й шкільної реформи, що готувалася, брали участь видні вчені, письменники, діячі народної освіти (Н. І. Пирогов, Л. Н. Толстою, Н. Х. Вессель і ін.). У центрі уваги знаходилися питання призначення школи, гуманізації виховання, зміни характеру освіти й методів навчання тощо Розвернулася боротьба проти некритичного використання зарубіжних педагогічних теорій і виховних систем, почався рух за створення національної системи виховання. Усе це сприяло виділенню педагогіки в самостійну галузь наукової діяльності, розробці її на професійному рівні.