Марксистсько-ленінська педагогіка

Власне виховання в марксистській педагогіці є центральним поняттям, що позначає цілеспрямовану діяльність суспільства й сім'ї з формування всебічно розвиненої людини (переважно в спеціально створених суспільством установах і організаціях). У понятті «виховання» зазвичай виділяють компоненти — формування світогляду, розумове, етичне, трудове, естетичне й фізичне виховання (таке розчленовування має в значній мірі умовний характер, оскільки на практиці виховання є єдиним, цілісним процесом).

Основні положення марксистського вчення про виховання були розвинені і конкретизовані В. І. Леніном: у соціалістичному суспільстві в підростаючого покоління повинен бути сформований матеріалістичний світогляд, вироблені комуністичні переконання й високі етичні якості. Засобами для досягнення цієї мети є широка наукова освіта на політехнічній основі, зв'язок навчання із продуктивною працею, активна участь молоді в практиці будівництва нового суспільства. Учення Леніна про соціалістичну культуру, освіту й комуністичне виховання стало основою радянської педагогіки.

Педагогічна наука в срср

Жовтнева соціалістична революція створила необхідні передумови для втілення в життя марксистсько-ленінської концепції виховання. Радянська педагогічна наука, керуючись ученням марксизму-ленінізму про людину й суспільство, головну увагу приділила розробці принципів побудови єдиної трудової політехнічної школи, визначенню змісту навчання й виховання в ній, відшуканню шляхів і методів активізації навчально-виховної роботи, проблемам виховуючого колективу (Н. К. Крупська, А. У. Луначарський, П. П. Блонський, З. Т. Шацкий, П. Н. Лепешинський, А. С. Макаренко і ін.).

Розробка теоретичних проблем радянської педагогіки, пов'язаних із з'ясуванням взаємин з іншими науками, з визначенням її предмету, завдань і методів тощо, викликала необхідність критичного перегляду педагогічних концепцій і теорій минулого.

Уже в 20-і роки Наркомпросом РРФСР були створені в Москві науково-дослідні інститути методів шкільної роботи (1922), методів позашкільної роботи (1923), наукової педагогіки при 2-му МГУ (1926), у Ленінграді — Інститут наукової педагогіки (1924). У 1931 в Москві заснований Інститут політехнічної освіти (у 1937 перетворений в Інститут середньої школи). У 1938 всі науково-дослідні інститути педагогічного профілю були об'єднані в Інститут шкіл Наркомпроса РРФСР. У 2-ій половині 20-х років педагогічні науково-дослідні установи були відкриті в Україні (1926), Білорусії (1928), Грузії (1929), Азербайджані (1931), в 40-50-і роки — в ін. союзних республіках. У 1943 з метою консолідації науково-дослідні роботи в області педагогіки установлена Академія педагогічних наук РРФСР, перетворений в 1966 в Академію педагогічних наук СРСР.

Становлення і розвиток радянської педагогіки пов'язане з іменами таких відомих педагогів, як П. П. Блонський, А. П. Пінкевич, Би. П. Есипов, М. А. Данілов, Ш. І. Ганелін, Л. У. Занков, М. Н. Ськаткин, І. Т. Городників, С. Г. Шаповаленко (дидактика), В. О. Сухомлинський, І. Ф. Свадковський, І. А. Каїров, Н. До. Гончарів, Е. І. Моносзон, Н. І. Болдирев (теорія і методика виховання), Н. А. Константінов, Е. Н. Мединській, В. З. Смирнов, Ф. Ф. Королев. Д. О. Лордкипанідзе, І. До. Кадиров, М. М. Мехти-заді, А. А. Курбанов, З. Х. Чавдаров, А. Е. Ізмайлов, С. Р. Раджабов (історія педагогіки) і ін. За роки Радянської влади підготовлені наукові видання педагогічних творів багатьох видатних мислителів минулого, що внесли внесок до створення фундаменту педагогічної науки (Коменського, Дістервега, Локка, Песталоцци, Гербарта, Фурье, Оуена, Белінського, Герцена, Чернишевського, Добролюбова, Пісарева, Ушинського, Лесгафта й ін.). Разом із тим критичному аналізу були піддані основні течії в П. епохи імперіалізму (нове виховання, трудова школа, прагматизм, експериментальна педагогіка й ін.).Узагальненню й систематизації досягнень радянської педагогіки сприяла підготовка підручників і навчальних посібників із педагогіки й історії, а також підготовка довідково-енциклопедичних видань («Педагогічна енциклопедія», т. 1-3, 1927-29; «Педагогічний словник», т. 1-2, 1960; «Педагогічна енциклопедія», т. 1-4, 1964-68).

Відшукання оптимальних шляхів формування всесторонньо й гармонійно розвиненій особі, духовно багатій, високоморальній, фізично здійсненій, складає головний напрям сучасних досліджень у марксистській педагогічній науці. Педагогіка обґрунтовує шляхи розвитку змісту освіти, приведення його у відповідність із потребами соціалістичної економіки, культури й науки. Для епохи науково-технічної революції характерний швидкий приріст знань у всіх областях науки, що спричиняє розширення обсягу наукової освіти, яку повинна давати школа при нагоді, що майже не змінюється, її самої й учнів (тривалість терміну навчання, тривалість учбового дня, фізичні сили й стомлюваність учнів тощо). Педагогіка розробляє нові принципи й критерії відбору змісту загальної освіти: проблеми укрупнення одиниць засвоєння, генералізують знань стосовно потреб загальної освіти, посилення його системності й теоретичної, послідовне проведення принципу політехнізації як одного з провідних критеріїв відбору наукового матеріалу, підмета вивченню в школі, тощо

Напрям досліджень в області організації учбової роботи пов'язаний із пошуками шляхів активізації учнів, розвитку їхньої самостійності й ініціативи в процесі оволодіння знаннями. У зв'язку із цим ведуться дослідження, що мають на меті модернізацію класичної форми уроку за допомогою введення в його структуру різних видів групової й індивідуальної роботи учнів при збереженні керівної ролі вчителя, а також дослідження, спрямовані на вдосконалення засобів і методів навчання для максимального розвитку в учнів пізнавальних інтересів і здібностей, вироблення в них умінь раціональної організації праці. Найважливішим напрямом досліджень у педагогіці є розробка питань, пов'язаних з ідейно-політичним і етичним вихованням молоді, з формуванням у неї комуністичного світогляду (зміст і закономірності процесу формування комуністичних поглядів і переконань, дієві педагогічні засоби, що забезпечують вироблення в молоді єдності комуністичної свідомості й поведінки). Подальший прогрес педагогіці як науки в значній мірі залежить від розробки теоретичних проблем, пов'язаних з уточненням її предмету, категорій, термінологічного апарату, з удосконаленням методів дослідження й зміцненням зв'язків з ін. науками.

Велику актуальність мають також педагогічні дослідження, присвячені історії окремих педагогічних проблем і їх рішень, генезису різних педагогічних концепцій, теорій, методів, понять і т. д. Такий підхід перетворює історію педагогіки на справжню історію науки про виховання, додає історико-педагогічним дослідженням прогностичну значущість.

В інших соціалістичних країнах розробці проблем педагогіки також приділяється велика увага; створені педагогічні науково-дослідні інститути (у НДР — Академія педагогічних наук). В європейських соціалістичних країнах сформувалося покоління педагогів-марксистів, які вносять істотний внесок до розробки теорії й практики комуністичного виховання (Р. Нойнер, До. Х. Гюнтер, Е. Дрефенштедт, Х. Штольц, Г. Франкевіч і др.- ГДР; М. Ципро, Би. Куял, З. Маржан, Е. Страчар, Р. Павлович, О. Павлик, Л. Бакош і др.- Чехословакія; У. Оконь, І. Купісевіч, К. Сосніцкий і др.- Польща; Н. Чакаров, Д. Квіток, Ж. Атанасов та інші — Болгарія; І. Сарка, Ш. Надь, Е. Фельдеш і др.- Угорщина і т. д.). (рос.)