Становлення журналістики в країнах Латинської Америки, Азії та Африки

У період після відкриття Нового Світу багато країн і територій земної кулі стали об’єктами колоніальних загарбань. У більшості країн Латинської Америки, Азії та Африки, які становлять нині групу державЮ що розвиваються, журналістика виникла в умовах колоніального панування європейських метрополій. На відміну від Європи, де зародження преси стало закономірним наслідком визрівання комплексу внутрішніх соціальних, економічних, технологічних передумов та умов, у колоніях та напівколоніях, що знаходилися на докапіталістичних стадіях розвитку, перші періодичні видання з’явилися під впливом зовнішнього чинника – колоніальної експансії європейських держав. Це наклало специфічний відбиток на обличчя журналістики в колоніях та залежних країнах (напівколоніях).

Зародження періодичної преси в колоніальних володіннях відбувалося в різні історичні строки. В іспанських колоніях у Новому Світі перші газети виникли в ХVІІІ ст., у британській Індії, на Цейлоні, а також у південній Африці та на частині території західної Африки – на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. У Східній та Центральній Африці, де колоніальна експансія відбувалась у більш пізній історичний період, поява перших періодичних видань (британських, німецьких, французьких) відноситься до останньої третини ХІХ ст. У португальських володіннях в Африці преса, яка зародилася в 1860-і рр., розвивалася вкрай повільними темпами.

Виникнення та розвиток преси багато в чому визначалось характером і ступенем інтенсивності діяльності метрополій у заморських володіннях, особливостями їхньої колоніальної політики. На еволюції преси позначились також відмінності у рівні соціального та економічного розвитку колоній, у ступені зрілості національної самосвідомості їхнього корінного населення. Проте схожість економічних, політичних і соціальних наслідків колоніальної політики європейських метрополій створювало об’єктивну основу для прояву схожих рис і в процесах розвитку періодики в колоніях і напівколоніях, в якій би географічній точці світу вони не знаходились.

Експансія європейських держав супроводжувалась перенесенням в колонії та напівколонії більш передових на той час суспільних відносин та інститутів (до останніх належить і журналістика). Пізніше ця ж експансія непрямо сприяла визріванню в колоніальному суспільстві сил, які мобілізували корінне населення на боротьбу за національну незалежність. Загальною специфічною рисою розвитку журналістики в країнах Латинської Америки, Азії та Африки до досягнення ними незалежності стала наявність двох загонів преси, які протистояли один одному: з одного боку, у колоніях були представлені видання, що виступали на боці метрополій і політики, яка цими метрополіями проводилась (тобто власне колоніальна преса), з другого боку – органи преси, що відобразили у тій чи іншій формі, з тією чи іншою мірою адекватності інтереси та прагнення корінного населення, його зріючу національну самосвідомість.

Створені колонізаторами періодичні видання диференціювались залежно від характеристик видавця, аудиторної призначеності та закріпленої за ними ролі у впливі на колоінальне суспільство. Колоніальна преса була представлена трьома основними групами видань:

– видання для колонізаторів;

– світські видання для корінного населення;

– релігійна (місіонерська) преса для корінного населення.

Видання для колонізаторів. Переважна більшість перших періодичних видань, що з’явилися в колоніальних країнах і напівколоніях, являли собою привнесений іззовні елемент. Створені та спрямовані європейцями в руслі колоніальної політики метрополії, вони мали своїм головним призначенням інформаційне обслуговування колонізаторів. Майже всі читачі цих видань, що публікувалися мовою метрополії, становили верхівку колоніального чиновництва і комерційних кіл, дещо пізніше читацька аудиторія стала складатися з освічених представників місцевої еліти, що допускалися до нижніх і середніх ешелонів апарату управління колоніями. Основне призначення преси для колонізаторів полягало в інформуванні європейців та їхніх місцевих пособників про події у метрополії, про дії колоніальної адміністрації. Подібні видання допомагали вихідцям з метрополій підтримувати контакти з рідною для них культурою, долати ностальгічні настрої. Публікації в пресі для колонізаторів були витримані в дусі європоцентризму, на їхніх сторінках пропагувались ідеї расової переваги європейців.

Перші газети, що з’явились у ХVІІІ ст. в іспанських колоніальних володіннях у Новому Світі, повною мірою відповідали цим ознакам. Заснована у 1722 р. у Мехіко щомісячна “La Gaceta de Mexico y Noticias de Nueva Espana”, гватемальська “La Gaceta de Goatemala” (1729 – 1731), перуанська “La Gaceta de Lima” (з 1743 р.) та інші газети цього періоду являли собою суміш опублікованих указів, розпоряджень колоніальних правителів і передрукувань з мадрідських видань, завдяки яким іспанці узнавали (з великим запізненням) вісті з батьківщини. Частка новин про життя іспанських колоній була мінімальною. Неграмотне корінне населення – індійці, котрі у більшості своїй не знали мову своїх гнобителів, були позбавлені можливості використовувати ці газети як джерела інформації.

До групи видань для колонізаторів відноситься і франкомовна газета “Le Courrier d’Egypte” (“Кур’єр Єгипту”), яку деякі арабські історики журналістики помилково називають першою єгипетською газетою. Насправді ж це видання, що виходило з 1798 р., призначалось виключно для французів – переважно солдатів і офіцерів наполеонівської армії. “Le Courrier d’Egypte” випускалася за розпорядженням Наполеона у похідній друкарні французької колоніальної експедиції, яка мала на меті підкорити Єгипет за допомогою військової сили. Вона не здійснила скільки-небудь помітного впливу ані на населення Єгипту, ані на розвиток власне єгипетської преси, що виникла в ХІХ ст.

Історико-культурне значення видань, створених європейцями в колоніях, полягало переважно в тому, що завдяки їм корінне населення отримувало первісне уявлення про інститут журналістики, про призначення та потенціал періодичної преси.

Світські видання для корінного населення. Місіонерські школи та світські європеїзовані освітні установи в колоніях сприяли насадженню серед “тубільців” настроїв лояльності до метрополії, плазування перед її політичними, суспільними, культурними, релігійними інститутами та цінностями. По мірі розширення кола грамотних людей з числа представників корінного населення формувалася потенційна аудиторія “тубільної” преси. Місіонерська діяльність та європеїзована освіта доповнювались у колоніальному суспільстві випуском періодичних видань, адресованих місцевим жителям і покликаних виховувати їх у дусі покірливості іноземному пануванню.

Саме з цією метою в Алжірі в колоніальний період видавалися газети “Al Mubashir” (“Радісна звістка”) та “Al-Akhbar” (“Новини”). Вони поширювалися серед корінних мешканців і прославляли цивілізаторську місію Франції, у прикрашеному світлі характеризували результати діяльності колонізаторів на території країни.

Місіонерські видання. Однак корінному населенню були адресовані й видання релігійного змісту, створені та підтримувані європейськими місіонерами. Випуск періодичних видань місцевими мовами був однією з форм місіонерської діяльності в середовищі корінного населення з метою духовної переорієнтації мешканців колоній на цінності європейської християнської цивілізації, поширення уявлень про “богоданість” іноземного панування. Серед місіонерів було чимало чесних, самовідданих людей, котрі сумлінно прагнули допомогти корінним жителям, навчаючи їхніх дітей, облаштовуючи школи, лікарні, розробляючи писемність для тих народів, які її не мали (наприклад, французькі місіонери розробили сучасну в’єтнамську писемність).

Незважаючи на це, діяльність релігійних місій і періодичних видань, які ними випускались, об’єктивно збігалася з основними цілями колоніальної експансії європейських метрополій. Іноді місіонери направлялися в ту чи іншу країну попереду солдатів колоніальної армії, покликаних її окупувати. Так, Німеччина за підтримки місіонерів та їхніх релігійних газет мовами місцевих народностей підготувала наприкінці ХІХ ст. грунт для наступного встановлення свого панування над частиною африканських територій у Східній Африці (це панування зберігалося аж до поразки метрополії у першій світовій війні).

Колоніальний характер місіонерських видань непрямо підтверджувався і тим фактом, що вони зазвичай видавалися після схвалення та за підтримки адміністрації колоній. Так, у британській Індії у першій половині ХІХ ст. англійські видавці У. Корей та Дж. Кларк випускали бенгальською мовою газету “Samashar Durpan” (“Новини”), яка вела місіонерську пропаганду серед європеїзованих місцевих чиновників і освічених індійців, користуючись при цьому негласною офіційною підтримкою.

До випуску місіонерських видань мовами корінних народностей нерідко залучались освічені представники місцевого населення – як правило, священики, навчені місіонерами. Для них релігійна преса ставала школою журналістики, проходячи яку, вони розпочинали самостійну видавничу та публіцистичну діяльність. Так, південноафриканські священики Рубусана та Дуюе стали керівниками опозиційного колонізаторам Африканського національного конгресу, виступали в пресі з вимогою докорінних реформ системи британського правління на Півдні Африки.

Перші патріотичні видання. Появі в колоніях преси, яка чітко відобразила вимоги національного самовизначення та самоуправління, проголосила антиколоніальні гасла, передувала діяльність перших видань патріотичного спрямування, що відбили інтереси корінного населення у найзагальнішому, “нерозгорнутому” вигляді. Критичні виступи патріотичних видань проти системи гноблення, насаджуваної метрополією, ще не супроводжувались закликами добитися звільнення від колоніальної залежності. Тим не менше ці органи преси стали дійовими попередниками сучасної національної журналістики колишніх колоній і напівколоній.

Діяльність патріотичної преси, яка сприяла духовній підготовці місцевого суспільства до сприйняття ідеї самовизначення і до майбутнього незалежного розвитку, мала велике значення в умовах незрілості національної самосвідомості корінного населення. У патріотичних виданнях публікувалися роботи про доколоінальну історію, про героїв та мислителів минулого, про тисячолітні цивілізації, що існували до приходу європейців. Ці публікації були покликані утвердити у свідомості аудиторії думку про можливість і бажаність самостійного розвитку. Контакти з європейською цивілізацією викликали появу публікацій, які відобразили ставлення інтелігенції колоній до культурної спадщини Європи, до досягнень сучасних наук і філософської думки.

Патріотичній пресі та публіцистиці були властиві чітко виражені просвітницькі тенденції. Це яскраво виявилось у діяльності перших видань патріотів у британській Індії. Бенгальський просвітник Рам Мохан Рой створив у 1821 р. в Калькутті газету “Sambad Kaumudi” (“Світоч розуму”), яка виходила перською мовою, що служиа у той період мовою-посередницею у спілкуванні між народами Індії. Це видання, як і газета Роя, що виходила згодом, “Mirut ul Akhbar” (“Дзеркало новин”) – також перською мовою – використовувалась видавцем не лише для боротьби проти місіонерської пропаганди, проти релігійних забобонів і бузуіврських середньовічних звичаїв, що зберіглися в Індії, але й для ознайомлення читачів ї європейським досвідом, для популяризації ідей соціального реформування та синтезу вищих досягнень європейської культури з моральними та культурними цінностями індійців.

Рой використав пресу як засіб поширення патріотичних ідей. Його газети осуджували кастовий поділ, властивий індійському суспільству, і закликали подолати це архаїчне явище, що роз’єднує людей, заважає патріотичному згуртуванню усіх індійців. Разом з тим Рой визнавав право англійських монархів на управління Індією. Така позиція доволі характерна для перших патріотичних видань. Осуд системи гноблення, насаджуваної “своєю” метрополією, міг поєднуватись у них з відображенням надій на милість іноземних правителів або даремних сподівань на допомогу інших колоніальних держав у боротьбі проти гнобителів.

Незважаючи на поміркованість патріотичних видань, колоніальна влада розглядала їхню діяльність як небажану та ворожу інтересам метрополії. Газети, які перебували на боці корінного населення, нерідко зазнавали всіляких репресій. Вихід у світ у Камбоджі першої патріотичної газети кхмерською мовою “Нагараватта” (“Країна пагод”) сприяв пробудженню національної самосвідомості камбоджійців. Проте її діяльність викликала роздратування французької колоніальної адміністрації. Газета була закрита, а її творці зазнали ув’язнення. Цю долю розділили й десятки інших патріотичних видань та журналістів у різних колоніальних країнах.

Патріотичні, просвітницькі видання виникли і в напівколоніальному Китаї на етапі становлення китайської періодичної преси. У ХІХ ст. Китай, який опинився в стані гострої кризи внаслідок ізоляціоністської політики імператорської династії Цін, став об’єктом експансії кількох європейських колоніальних держав і США. Через насаджуваний феодальною владою ізоляціонізм періодична преса в Китаї отримала поширення лише в останній третині ХІХ ст., коли багато країн світу уже мали свою періодику.

Наприкінці ХІХ ст. у китайській пресі формується група реформаторських видань, що виступали за відродження та модернізацію Китаю. На їхніх сторінках публікувалися матеріали про життя та громадський устрій країн Європи та США, переклади видатних творів західної науки та літератури, які значно вплинули на стан тодішнього інтелектуального життя Китаю. Більшість реформаторських видань багато уваги приділяло подіям за кордоном, переважно в європейських державах і США. Усе це сприяло подоланню згубних наслідків державного та духовного ізоляціонізму.

Патріотичні газети, які з’явилися в цей період, проголошували необхідність освіти китайців, переконуючи читачів, що поширення наукових знань сприятиме зміцненню самостійності країни, здійсненню її модернізації шляхом радикальних реформ на основі оволодіння досягненнями європейської науки й техніки. Із 12 січня 1896 р. у Шанхаї виходила реформаторська газета “Ценсуебао” (“Газета посилення держави”). Її видавець Кан Ювей у редакційній статті, що відкривала перший номер, проголосив просвітницьку спрямованість діяльності цього видання: “Краще поділитися знаннями з групою людей, ніж користуватися ними одному, але ще краще ділитися знаннями з мільйонними масами, нід користуватися ними у межах своєї групи”.

Велику роль у поглибленні реформаторського руху відіграв патріотичний щотижневик ”Шіубао” (“Дух часу”) – неофіційний орган шанхайської Асоціації зміцнення держави, що виходив під цією назвою із серпня 1896 р. “Шіубао” видавався під керівництвом Лян Цічао. Цей публіцист-просвітник переконував китайців усвідомити необхідність реформ і здійснити їх власними силами – інакше зміни будуть зроблені іноземцями насильницьким шляхом, у результаті остаточного перетворення Китаю на колонію. Лян Цічао закликав до створення у країні широкої мережі “наукових товариств” – просвітницьких організацій, які були б здатні впоратися із завданнями розповсюдження наукових і технічних знань, збуджували б інтерес молоді до освіти. Просвіту народу публіцист вважав обов’язковою умовою здобуття масами політичних прав. Поки ж у країні панує невігластво, запровадження демократії та парламентаризму за західним зразком, на думку Лян Цічао, означатиме лише торжество анархії. Публіцист писав: “У нашому неосвіченому народі мало хто розуміє справжній смисл свободи. Якщо спалахне революція, вона не лише не принесе успіху, як у США, але завдасть руйнувань більше, ніж у Франції та іспанії”. “Шіубао” перетворився на кінець квітня 1898 р. на одне з найбільших китайських видань: він виходив накладом понад 10 тис. прим. і мав загальнокитайське поширення.

У 1898 р. імператриця Цисі здійснила палацовий переворот, після якого розпочалися переслідування прибічників реформ та їхньої преси. Указом імператриці від 8 жовтня 1898 р. у Китаї була заборонена періодична преса сучасного зразка. У результаті репресій багато хто з реформаторів були покарані, а видання на території Китаю реформаторських видань перервалось. Частині публіцистів-реформаторів, у тому числі Лян Цічао та Кан Ювею, вдалося втекти в Японію. У подальшому відбулася радикалізація опозиційної китайської журналістики, що привела до появи в еміграції антиколоніальних національних видань, які активно пропагували вимоги незалежності, республіканські та демократичні ідеї (одним з провідних видань такого роду стала “Мінь Бао” (“Народна газета”), створена в 1905 р. у Токіо Сунь Ятсеном – майбутнім першим президентом незалежної китайської республіки).

Національна преса в колоніях та напівколоніях. По мірі розвитку самосвідомості корінного населення на зміну поміркованим опозиційним реформаторсько-просвітницьким виданням приходили звернені до корінного населення органи преси, які відкрито проголошували та виборювали гасла національної незалежності, що відображали політичні та ідейні позиції антиколоніальних сил.

Становлення національної преси в колоніях та напівколоніях у різних географічних регіонах вирізнялося своєрідністю, яка визначалась багатоваріантністю та асинхронністю історичного розвитку цих країн, відмінностями у темпах визрівання і в стані суб’єктивного чинника антиколоніального руху у кожній окремо взятій країні.

У Латинській Америці перші національні видання з’явилися ще в період антиколоніальних воєн першої чверті ХІХ ст., які завершилися звільненням більшості колишніх іспанських та португальських колоній, що вийшли з-під контролю ослаблих метрополій. Одним з найяскравіших прикладів національної преси цього періоду стала газета “El Despertador Americano” (“Пробуджувач Америки”), створена в 1810 р. мексіканським священиком, ініціатором збройної антиколоніальної боротьби Мігелєм Ідальго. Вона відіграла важливу роль у поширенні ідей визволення та чимало сприяла подоланню настроїв апатії та покірливості, що панували у Мексіці в колоніальний період. Видатний політик, полководець і публіцист періоду антиколоніальних воєн Симон Болівар, якого називають у Латинській Америці Визволителем, використав газету “El Correo de Orinoco” (“Пошта Оріноко”, 1818 – 1821 рр.) для пропаганди цілей та дій прихильників незалежності в період воєн за ліквідацію іспанського панування у Південній Америці.

Видання, які чітко відобразили прагнення корінного населення до визволення від панування метрополій і до самоуправління, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з’явилися в колоніях та залежних країнах Азії та Африки, в арабських державах. У 1881 р. радикальний діяч індійського антиколоніального руху Тілак розпочав видавати дві газети – “Kesari” (“Лев”) маратхською мовою та “Mahratta” – англійською, які відразу ж здобули велику популярність. Обидва видання, які спочатку виступали за розвиток освіти корінного населення, вимагали реформ і політичних свобод для індійців, у подальшому перейшли на позиції непримиренної боротьби проти британського колоніалізму, за національне визволення, в результаті чого Тілак неодноразово був ув’язнений. Згодом боротьбу, розпочату виданнями Тілака, продовжили газети Індійського національного конгресу – організації, яка очолила антиколоніальну боротьбу. Помітний слід в історії індійської національної преси залишила газета Махатми Ганді “Young India” (“Молода Індія”), статті з якої в період боротьби за незалежність передруковувались десятками газет і відіграли важливу роль в організаційному згуртуванні учасників антиколоніального руху.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. національна преса формується на Півдні та Заході Африки, в інших регіонах Чорного континенту. Газети мальгашською мовою “Ні Ірака” (“Послання”) та “Ні Мазава” (“Світло”), створені в 1890-і рр. на Мадагаскарі, осудили намір метрополії заселити острів переселенцями із Франції, виступили проти масового відбирання земель у корінного населення з метою їхньої наступної передачі фразцузьким компаніям і колоністам. Постійно публікувалися статті з протестами на адресу колоніальної влади. Проголошувались вимоги політичних та економічних свобод, антиколоніальні гасла. Перші національні малагасійські видання сприяли радикалізації антиколоніальної боротьби, яка прийняла в 1895 – 1915 рр. форму масового збройного опору колонізаторам.

Національна преса колоніального періоду та етапу боротьби проти панування європейських метрополій заклала основи сучасної журналістики держав Латинської Америки, Азії та Африки. З огляду на складність обстановки в колоніях, переслідувань з боку європейських правителів, деякі країни, переважно африканські, здобули національну пресу тільки після досягнення незалежності.

Журналістика ХХ сторіччя

Періодична преса США та Західної Європи

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. періодична преса уперше за 300-річну історію журналістики як соціального інституту здобула справді масову аудиторію. Тим самим було підтверджено перетворення періодики на засіб масової інформації. Це стало можливим під впливом комплексу факторів, породжених індустріальною революцією та розвитком ринкових відносин. Економічні та соціальні фактори сформувалися внаслідок розвитку масового машинного виробництва та розширення збуту товарів і їхнього споживання. Застосування машин дозволило не лише різко підняти продуктивність праці в індустріальному виробництві, але й багаторазово збільшити обсяг та розмаїття товарів, що надходили на ринки. У ХІХ ст. у країнах, які проходили етап індустріалізації, зросли прибутки населення та платоспроможний попит. У “низів” з’явилася можливість спрямовувати частину зароблених коштів на розваги та духовні потреби. Скорочення тривалості робочого тижня забезпечило їм збільшення необхідного для цього дозвілля. Таким чином, були сформовані передумови для суттєвого зростання аудиторії преси за рахунок низів суспільства, які становили на той період переважну більшість населення.

У зв’язку з потребами індустріального виробництва в США та країнах Західної Європи впроваджувалась обов’язкова початкова освіта, яка сприяла подоланню масової неграмотності, формуванню робочої сили, пристосованої до умов праці з використанням машин. Так, в Англії в 1870 р. було запроваджено відповідний закон про навчання у школах. Ліквідація масової неграмотності сприяла створенню умов для випуску високотиражних періодичних видань, адресованих тим верствам населення, які раніше не зазнавали впливу друкованого слова.

Участь робітників у профспілках та інших громадських об’єднаннях, яка все більше розширювалась, зародження соціалістичного руху стимулювало розвиток інтересу до плинних політичних подій, до змісту періодичних видань. Боротьба за демократичні права громадян привела до проголошення в найбільш передових країнах того часу загального виборчого права (яке поширювалось у більшості випадків тільки на дорослу чоловічу частину населення). Сформувався масовий електорат, здатний істотно вплинути на результати виборів. Це підвищило зацікавленість політичної та економічної еліти в здійсненні впливу на поведінку нових верств електорату – зокрема, за допомогою преси.

Вплив комерційної реклами на розвиток періодики. В умовах формування загальнонаціональних ринків значно зросла роль реклами як засобу просування товарів та послуг. Різке зростання масового індустріального виробництва, ринкова конкуренція виробничих і торговельних фірм, що посилилась, стимулювали у другій половині ХІХ ст. бурхливе зростання рекламного бізнесу. Преса все частіше розглядалася рекламодавцями як канал виведення рекламних оголошень на масову аудиторію потенційних споживачів товарів і послуг. Потік рекламних оголошень, що надходили до редакцій періодичних видань, різко зріс в останній чверті ХІХ ст. Лише за одне десятиріччя обсяг реклами, що публікувалася в журналах США, зріс на 200 – 300%. Істотно зросли й прибутки від рекламної діяльності періодичних видань. Якщо в 1880-і рр. прибутки видавців газет наполовину складалися з коштів, отриманих від продажу накладу, і наполовину – від плати за публікацію комерційних оголошень, то до 1910 р. рекламні прибутки становили вже 65% від загального обсягу надходжень. Таким чином, комерційна реклама перетворилась на основне джерело прибутків.

Різке збільшення прибутків від реклами перетворило великі видання (особливо щоденні газети у великих містах) на високоприбуткові видавничі підприємства. Їхні видавці стали власниками досить великих на той час статків: Дж. Пулітцер мав понад 18 млн. доларів, Е.Скріппс – понад 50 млн. доларів. Газетний бізнес став дуже привабливим для ділових людей.

Найбільш процвітаючі газети перетворились на гігантські комплекси з мільйонними витратами та багаточисельними штатами співробітників, з розгалуженими кореспондентськими мережами всередині країни і за кордоном. Деякі з них мали власні виробничі потужності з випуску поліграфічної техніки, шрифтів тощо. Протягом тривалого часу лондонська “The Times” самостійно забезпечувала себе всім необхідним оболаднанням, друкарськими шрифтами та матеріалами (за винятком газетного паперу).

Прогрес поліграфії та розвиток преси. Поширення високопродуктивних друкарських машин, лінотипів та інших поліграфічних нововведень дозволило різко підвищити темпи підготовки номерів і випуску газет. Обіг рекламних коштів у газетно-видавничій сфері, який весь час збільшувався, дав змогу випускати газети збільшеного формату. На початку ХХ ст. окремий номер американської газети міг досягти обсягу 100 сторінок, тоді як сторіччя тому газета зазвичай складался з 4 полос. Звичайний обсяг великої англійської газети складав у цей період 24 полоси.

Істотно збільшилися й тиражі періодичних видань. На рубежі століть великі газети розповсюджувалися накладом в сотні тисяч примірників. Зрослі можливості поліграфії дозволяли оперативно випускати небачену раніше кількість газет і журналів, забезпечуючи ними уже не вузькі елітні групи, а дійсно масову аудиторію. Так, у Франції кількість щоденних газет збільшилась з 28 (у 1865 р.) до 471 до початку ХХ ст., в Англії – з 14 (у 1846 р.) до 247. У США на початку ХХ ст. виходило більше 2 тис. щоденних газет, переважна більшість міст мали одну чи більше газет. У Німеччині в цей же час виходило більше 7 тис. видань різної періодичності.

У 1910 р. в США виходило уже 2600 щоденних газет. Було досягнуто піку чисельності щоденних видань, кількість яких згодом неухильно зменшувалась. За наступні 20 років населення країни зросло на 30 млн. чоловік, а кількість середніх і великих міст внаслідок урбанізації зросла удвічі. Проте кількість щоденних газет за цей період зменшилась до 1942. Лише в Нью-Йорку кількість щоденних газет скоротилася між 1912 та 1925 рр. з 14 до 9. Частка міст, де видавалося більше однієї щоденної газети, зменшилась з 57,1% до 20,6% від загальної кількості міст. Частина видань закрилася, багато видань змінили періодичність виходу. Це було пов’язано не тільки з наслідками екномічної кризи 1929 р., але й із загостренням конкурентної боротьби за поширення і за рекламні прибутки, із зростанням видавничих витрат, а також із наростаючою концентрацією преси, підконтрольної найбільшим видавничим об’єднанням. Так, у результаті діяльності об’єднання Херста лише за десять післявоєнних років припинили випуск 16 газет, а під впливом дій іншого найбільшого об’єднання того часу – Скріппса – Говарда – з 1923 по 1934 рр. було закрито ще 15 газет. Однак це вже суттєво не вплинуло на параметри масовості аудиторії газетної преси.

Формуванню масової аудиторії преси сприяло розширення практики ілюстрованих видань. Технологія виготовлення напівтонових фотографічних кліше, що виникла в Англії у 1850-х рр., тривалий час удосконалювалась. Вона вперше знайшла широке застосування у газетній справі лише з 1897 р., коли почала використовуватись під час виробництва газети “Tribune” (Нью-Йорк), а потім і інших видань. Удосконалена технологія забезпечувала швидке та якісне виготовлення газетних кліше. До того ж виготовлення напівтонового кліше коштувало приблизно в 10 – 15 разів дешевше, ніж підготовка ручної гравюри аналогічного розміру. Це забезпечувало значне здешевіння виробництва ілюстрованих видань і вартості тиражу під час продажу.

Технологічне нововведення революціонізувало ілюстрування газет і журналів, на сторінки яких прийшов величезний масив фотоілюстрацій. Уже в наступному році події іспано-американської війни, які висвітлювалися пресою, постійно супроводжувались фотоілюстраціями.

Збільшилась кількість ілюстрованих видань. В одній лише Франції на рубежі століть виходило близько 130 ілюстрованих газет і журналів. Приблизно в 1905 – 1906 рр. газети починають широко використовувати подієву фотографію під час висвітлення політичних і громадських заходів, спортивних змагань, катастроф, кримінальних пригод. Фоторепортери замінили малярів, яких раніше великі газети направляли на місце подій для підготовки малюнків репортажного характеру. Репортажний малюнок зберігся у сучасній пресі США переважно в якості ілюстрації до висвітлення судових процесів – через заборону проведення фотозйомки під час засідання суду.

Після 1910 р. отримує поширення технологія багатофарбової преси журналів, яка дозволила значно підвищити якість відтворення ілюстрацій.

“Масові” видання. Під впливом соціально-економічних наслідків індустріальної революції та зростаючої комерціалізації видавничої справи сформувалась так звана “масова” преса із властивими їй рисами: сенсаційністю, поверховим вибірковим висвітленням подій, перекрученням фактів, безцеремонним втручанням в особисте життя людей, акцентом на розвагу читацької аудиторії на шкоду її освіти. Вона успадкувала багато з того, що було властиве її попереднику – “penny press”. Видавці й редактори “масових” видань виробили особливий набір журналістських стереотипів, дотримання яких забезпечувало комерційний успіх. Ці рецепти й склали суть так званого “нового журналізму” в США.

Класичними зразками “масової” періодики стали газети “New York World” Дж.Пулітцера та “New York Journal” В.Р. Херста. Їхні видавці максимально використовували характеристики, властиві новим верствам читацької аудиторії, для привернення уваги до своїх видань. Газети були адресовані читачеві з низьким рівнем освіти та культури. Замість того, щоб сприяти інтелектуальному та культурному розвиткові аудиторії, вони опускалися до рівня найбільш відсталої читацької маси з властивими їй забобонами, інстинктивними мотивами. “Масова” преса більшою мірою апелювала до почуттів читача, ніж до його розуму, використовуючи в основному емоційну аргументацію.

Дотримання вимог сенсаційності під час відтворення новин приводило до того, що для газет відбиралися переважно емоційно “заряджені” факти, скандальні відомості, покликані вразити та розважити читача. Для створення ефекту сенсації допускалося перекручення інформації шляхом її довільної інтерпретації, використання домислу, неповного відтворення фактів, передачі фактів поза їхнього контексту.

“Масовій” пресі була властива тенденція до спрощення, примітивізації: видання часто уникали напівтонів у передачі подій та оцінки вчинків людей, привчаючи читача до однолінійного обмеженого погляду на світ. Стиль викладу при зовнішній його строкатості також був примітивний.

Пулітцер і Херст використали для залучення читачів таке оформлення своїх газет, яке кидалося у вічі. Нерідко на їхніх перших полосах читачі бачили крикливі великі заголовки: саме “масові” видання почали використовувати газетні “шапки”. Широко застосовувались ілюстрації, комікси. Персонаж коміксів, що публікувались на сторінках “New York World” та “New York Journal” – “жовтий хлопець” – став символом цих і подібних їм видань, які отримали назву “жовтої” преси.

У боротьбі за аудиторію, за завоювання довіри масового читача, газети, що діяли в дусі “нового журналізму”, прагнули створити собі образ видань, які турбуються про благо простої людини. З цією метою редакції організовували кампанії (“хрестові походи”) на захист прав споживачів, за поліпшення санітарного стану міських кварталів та ін., супроводжуючи ці кампанії саморекламою. Зростаюча популярність “жовтої” преси забезпечувала зростання прибутків від публікації на її сторінках реклами товарів масового попиту. Публікуючи величезний масив комерційної реклами, “жовта” преса істотно вплинула на формування суспільства, орієнтованого на споживання.

Данський журналіст Х. Кавлінг, котрий із захопленням сприйняв американський “новий журналізм” зразка 1880 – 1890-х рр. і який бажав поширити цей стиль у Данії, писав: “Газети робляться не естетами і не політиками, а журналістами, вони написані для нижчих класів, щоб допомогти їм, інформувати їх і боротися проти корупції заради них… Репортери та інтерв’ю – у центрі уваги тутешньої преси… Це ідеальна журналістика”. Проте, якщо враховувати усю сукупність характеристик “жовтої” преси, подібна її оцінка виглядає більш ніж схвальною. Головною ж дійсною історичною заслугою перших “масових” видань є сформована ними звичка до регулярного читання газет у великої кількості людей з числа тих, кому передусім чужо друковане слово. До числа достоїнств “масової” преси дослідники відносять також швидке впровадження та використання передових поліграфічних і комунікаційних технологій.

“Якісна” преса. Безпосередніми продовжувачами традицій елітарної преси в період, коли преса перетворилась на засіб масової інформації, стали так звані “якісні” видання. Зразком “якісної” преси тривалий час залишалася лондонська газета “The Times”, адресована колам державної та політичної еліти, представникам бізнесу, верхівці інтелігенції. Але по мірі розвитку ринкових відносин, підвищення складності господарського механізму та системи управління економікою виникла потреба у створенні газет, які призначалися б для певної елітної аудіторії, що включає в себе представників фінансових кіл, біржовиків, промисловців, управлінців банківської сфери та страхового бізнесу. Саме для цієї категорії читачів була призначена створена в Лондоні у 1888 р. газета “Financial Times” (“Фінансові часи”), яка спеціалізувалась на висвітленні фінансово-економічних питань і підтримувала тісні контакти з діловими колами лондонського Сіті. У наступному році, в Нью-Йорку під керівництвом Ч. Доу та Е. Джонса була заснована близька за типом газета – “Wall Street Journal” (“Газета Волл-стріту”). Вона стала надійним джерелом інформування американських управляючих і фінансистів.

Політичні та ділові кола США потребували поінформованого, впливового органу преси на зразок англійської “The Times”, який висвітлював би не лише питання еконогміки та фінансів, а й озброював би елітного читача досить повною та об’єктивною інформацією про стан справ у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, громадського та культурного життя – інформацією, необхідною для орієнтації в обстановці, що безперервно змінювалась, і для прийняття обгрунтованих управлінських рішень. Честолюбний провінційний видавець А. Окс, котрий зрозумів цю потребу, у 1896 р. купив газету “The New York Times” (“Нью-йркські часи”), щоб перетворити її на незалежне від уряду джерело солідної, систематичної інформації про стан справ у країні та на міжнародній арені.

У програмній заяві, опублікованій у “The New York Times”, Окс заявив, що газета пропонувати усі гідні опублікування новини та виклада їх у безпристрасній манері, “незважаючи на партії, секти чи інтереси яких-небудь груп…” Одним з фундаментальних принципів видання було проголошення чіткого розподілу новин та їхнього коментування.

Газета повинна була перетворитись на своєрідну енциклопедію новин, яка повідомляла б про всі значимі (з точки зору редакції) події, які озброювали солідного читача об’єктивними фактами та документами. Окс націлював співробітників редакції на збирання такої інформації, яка ігнорувалася іншими виданнями, але була здатна привернути до газети увагу представників ділових кіл, державної адміністрації, верхівки інтелігенції. Прагнення випускати “енциклопедію новин” зумовило появу об’ємної, дуже змістовної газети, що не побоювалась відштовхнути від себе аудиторію великим масивом цифр, документів, статистичних даних. У величезній масі відомостей, вміщених у багатосторінковому номері “The New York Times”, був здатний зорієнтуватися освічений, добре підготовлений читач – представник еліти.

Газета завоювала репутацію добре поінформованого, респектабельного органу інформації, посвяченого у хитросплетіння політичних та економічних проблем. До думок та оцінок, що висловлювались у редакційних статтях та інших публікаціях “The New York Times”, були змушені прислуховуватись американські та зарубіжні політики, представники ділових кіл. Оцінюючи громадсько-політичну роль цієї газети, американський дослідник Н. Холмскі назвав її нью-йоркською “Правдой”.

Нова “якісна” газета не чуралася нововведень. Так, прагнення забезпечити фактичну точність надрукованих повідомлень змусило редакцію завести розвинуту, систематично організовану службу документації – свого роду прообраз сучасного банку даних, звідки журналісти могли оперативно отримувати необхідний їм довідковий матеріал і документи (наприклад, біографічні відомості про політиків і бізнесменів, економічну та політичну статистику, тематичні добірки газетних вирізок і фотоілюстрацій). Згодом наявність цієї служби допомогла редакції неодноразово випереджати конкурентів в оперативності та повноті інформування. І в наші дні “The New York Times” продовжує бути газетою, підготовленою до супероперативного відображення світових подій. Приміром, служба документації редакції має завчасно заготовлені некрологи на всіх найбільших політиків і видатних людей суачсного світу з детальним перерахуванням основних етапів їхньої біографії і звершень. У випадку смерті такої людини підготовка некролога до друку займає лічені хвилини.

Газета “The New York Times” мала (і має тепер) добре організовану рекламну службу, яка перетворила це видання на високоприбуткове підприємство. В останні десятиріччя, коли “The New York Times” стала домінуючим виданням серед щоденних газет мегаполіса Нью-Йорка, її зміст і методи подачі інформації зазнали трансформації. Щоб зберегти сьогодні своє монопольне становище на багатоманітному та надзвичайно багатому нью-йоркському ринку газетної реклами, вона зобов’язана поєднувати у своїй діяльності ознаки “якісного” та “масового” видання.

Поширення репортажу. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. основний масив інформації американських газет становили оперативні повідомлення, отримувані від репортерів. У цей час в пресі США (а потім і європейських країн) одержує широке застосування жанр репортажу. Відомий шотландський видавець, котрий відвідав США у 1887 р., писав: “В Англії преса належить провідним публіцистам (leading writers), а американська преса – репортерам“.

Широке розповсюдження ідей позитивізму у другій половині ХІХ ст., спровокований успіхами природничих наук культ наукового знання, базованого на встановлених і перевірених фактах, сприяли формуванню уявлень про об’єктивність журналістики, що досягається через точну, достовірну передачу фактів. Об’єктивізований, знеособлений, позбавлений белетристичних яскравостей репортаж в американському “телеграфному” стилі здавався багатьом європейцям – літературним співробітникам “преси думок” нововведеденням, яке руйнує основи традиційних уявлень про журналістську творчість. Сучасник – французький журналіст, котрий перебував у США, писав, що там “репортерство поступово вбиває журналістику”. І разом з тим він відзначав і “повзуче проникнення” репортерства у французькі газети.

На рубежі віків жанр репортажу впрваджувався не лише в Європі, а й в латиноамериканських країнах. Під впливом економічного обміну із Сполученими Штатами, який швидко розширювався, держави Латинської Америки в цей період переживають процес переорієнтації своїх зовнішніх торговельних і культурних зв’язків. На зміну традиційним романським “центрам тяжіння” – Іспанії, Франції, Португалії – приходить могутній північний сусіда. Латиноамериканці безпосередньо знайомилися з північноамериканською культурою та журналістикою, що накладало відбиток на розвиток їхньої національної преси.

Особливо помітним був цей відбиток у журналістиці Куби, яка після звільнення від іспанського колоніального панування у 1898 р. опинилася в тісній залежності від Сполучених Штатів. Преса Куби колоніального періоду використала переважно жанри замітки, коментаря, аналітичної та передової статті, світської та кримінальної хроніки. Репортаж приходить у кубинську журналістику не раніше 1901 р. У період створення в 1901 – 1902 рр. залежної від США кубинської республіки на острів повернулося багато кубинців-емігрантів, які раніше жили та працювали в Сполучених Штатах. В їх числі були журналісти та видавці, котрі особисто освоїли досвід північноамериканської журналістики. Один з них – Х.М.Говін – став власником і редактором створеної в Гавані в 1901 р. газети “El Mundo” (“Світ”). На сторінках “El Mundo” були представлені нові для тодішньої кубинської журналістики жанри репортажу та інтерв’ю. Друкарня газети була оснащена одним з перших на Кубі фотогравірувальних пристроїв, які дозволили налагодити оперативне та широке використання ілюстративного матеріалу.

Саме на сторінках “El Mundo” побачила світ серія репортажів відомого кубинського журналіста М. Маркеса Стерлінга (ім’ям якого згодом була названа перша на Кубі школа журналістики). Репортажі Маркеса Стерлінга, направленого в якості спеціального кореспондента газети “El Mundo” у Вашінгтон, відобразили візит у США групи депутатів Національної асамблеї Куби, які зустрілися з президентом Мак-Кінлі та повідомили йому та високопоставленим вашінгтонським чиновникам про реакцію кубинців на прийняту американським конгресом “поправку Платта”, що серйозно обмежила суверенітет молодої республіки. Публікації М. Маркеса Стерлінга за своїми жанровими ознаками (структурі, стилем викладу, особливостям змісту) відповідали характеристикам, властивим репортажу по-півноічноамериканському. Вони супроводжувались фотографіями, зробленими на місці описуваних подій, що надавало репортажам додаткову достовірність і наочність. За прикладом газети “El Mundo” й інші кубинські видання почали застосовувати новий жанр.

Розвиток журналістської практики сприяв формуванню різних стилів репортажу. У 1920-і рр. під впливом редакційної концепції американського журналу “Time” (“Час”) відбувається трансформація жанру репортажу: він стає більш суб’єктивнимі більш вільним за стилем і композицією. У 1930 – 1940-і рр. так званий інтерпретуючий репортаж отримує широке розповсюдження. Англо-американська журналістика подолала вузькі рамки репортажу старого стилю, що базувався на впорядкованому відтороненому викладі фактів. Усе більше прихильників “нового оепортажу” одержувало уявлення про те, що об’єктивність цього інформаційного жанру означає не лише точну передачу фактів як таких, але й їхній виклад у правильному переданому контексті.

В Європі, де традиційна форма репортажу в американському об’єктивістському дусі не мала широго розповсюдження, в період між світовими війнами спостерігається розквіт “великого репортажу”, з його чітки вираженими елементами художньості та публіцистичності.

Впровадження інтерв’ю. Ще в середині ХІХ ст. жанр інтерв’ю був мало поширений. Журналісти бесідували з політиками, дипломатами, здобуваючи інформацію, але рідко посилались на її джерело, обмежуючись передачею суті бесід. Президент А. Лінкольн, наприклад, організовував довірливі бесіди із журналістами, відповідав на їхні запитання. Але журналістські матеріали, вибудовані у формі інтерв’ю, на основі цитування висловлювань з посиланнями на президента, не публікувались.

До середини 1870-х рр. висловлювання інтерв’ювованих були присутні у журналістських публікаціях лише у вигляді прямих цитат. Взяте Дж. Суїнсоном інтерв’ю у К.Маркса (1880 р.) містило у собі лише кілька коротких прямих цитат з висловлювань автора “Капіталу”. Однак в останні десятиріччя ХІХ ст. інтерв’ю стало все більш популярним жанром журналістики США. У 1890-і рр. інтерв’ю було вже добре поширеним жанром у газетах Нью-Йорка. Журналісти часто інтерв’ювали політиків, брали інтерв’ю у папи римського, членів британського та німецького кабінету міністрів, іноземних візитерів.

Знаменитий британський журналіст У. Стід у 1902 р. назвав інтерв’ю “характерним американським винаходом”. Він же надсилав до Англії перші зразки інтерв’ю, переймаючи досвід американської преси. Німецький теоретик журналістики Е. Довіфат, котрий написав у 1927 р. книгу про журналістику США, також визнав інтерв’ю суто американським нововведенням.

Наприкінці ХІХ ст. інтерв’ю починає поширюватись і в Європі. Сучасник – британський журналіст був змушений визнати: “Після 1900 р. англієць починає сприймати інтерв’ю”.

Застосування жанру інтерв’ю, вибудованого за схемою “запитання – відповіді”, викликало зміни в статусі журналіста та читацькому спрйнятті газети: адже увага читачів була привернута вже не тільки до інтерв’ювованого, а й до особистості інтерв’юєра. Раніше знеособлений журналіст, який ототожнювався читачем зі своєю газетою, усе більшою мірою набував власного обличчя, ставав громадською фігурою. Його інтелект, іронія, сарказм, вміння вибудувати драматургію інтерв’ю, вміння “вижати” із співрозмовника інформацію викликали повагу читачів до особистості інтерв’юєра. Журналіст, котрий брав інтерв’ю у “сильних світу сього” демонстрував аудиторії свою близькість до могутніх персон, підвищуючи таким чином свій соціальний статус.

Під час першої світової війни потреби ведення пропаганди дали потужний поштовх розвиткові інтерв’ю в Європі. У післявоєнний період цей жанр став широко розвпосюдженим в європейській пресі. До 30-х рр. ХХ ст. інтерв’ювання стало добре розвинутою галуззю газетної журналістики, застосовувались різноманітні види інтерв’ю.

Народження сучасної журналістики розслідувань і викриттів. Зміни в економіці та в житті суспільства, що відбулися на рубежі століть і були пов’язані з появою великих корпорацій, викликали незадоволення значної частини американців і європейців. Формування потужних об’єднань і груп, що контролювали цілі галузі національної економіки, призвело до обмеження можливостей вільної конкуренції. Діяльність великих трестів і корпорацій нерідко супроводжувалась порушенням законів, обдурюванням споживачів, підкупом державних чиновників.

У цей же період в журналістиці США формується напрямок, представники якого ставили перед собою завдання боротися проти громадських пороків шляхом розслідування зловживань і привернення до них уваги громадськості. На їхню думку, викриття зла повинно було допомогти людям зрозуміти його сутність і першопричини, спонукати прагнення до змін, створити в суспільстві передумови для реформ, які б покінчили з сваволею, корупцією, оманою. Вони розглядали ідеали справедливості, честі як соціально-мобілізуючу силу. Релігійний мораліст Б. Флауер у своєму журналі “Arena”, заснованому в 1887 р., гостро критикував суспільно-економічний устрій, що склався. У програмній статті, опублікованій в “Arena” у 1901 р., Флауер стверджував, що країна все далі уходить від ідеалу справжньої свободи, свідченням чому служить утворення безодні між багатством і жебрацтвом, корпція та зловживання, залежність влади від плутократії. Він вимагав громадських реформ з метою обмеження монополізму в економіці, публікував статті, що викривали використання дитячої праці, виступав проти сегрегації та судів Лінча, за поліпшення санітарних умов життя та праці робітників.

Слідом за журналом “Arena” наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і в інших американських виданнях, переважно в масових журналах “McClure’s”, “Collier’s”, “Everybody’s”, “Cosmopolitan” з’являються численні викривальні публікації, присвячені негідним та злочинним діям великих компаній, корупції на різних рівнях виконавчої та законодавчої влади. У 1906 р. президент США Теодор Рузвельт, якого дратувала критика журналістів-викривальників, на адресу держапарату, принизливо назвав їх макрейкерами (muckrakers), що означало “рогортачі бруду”, “ті, що копаються у гної”, “любителі брудних пліток”. Однак самі викривальники щиро вважали, що їхня місія полягає в очищенні суспільства від усілякого роду погані, сприймали подібну характеристику їхньої діяльності схвально. Рух представників розслідувань, викривальної журналістики, що оформився на рубежі століть, почав називатися рухом макрейкерів. “Розгортачами бруду” називали публіцистів і письменників, не пов’язаних якою-небудь єдиною ідейною програмою, але об’єднаних спільною боротьбою проти корупції, морального розкладу державної бюрократії та ділових кіл, проти економічних зловживань і обдурювання споживачів.

Одни з провідних видань, що публікувалися твори макрейкерів, був журнал “McClure’s”, видавець якого з метою залучення читачів заохочував публікацію викривальних матеріалів про великий бізнес, співзвучних настроям масової аудиторії. У 1902 р. працювати в журналі “McClure’s” розпочав Лінкольн Стеффенс, котрий став однією з провідних фігур руху макрейкерів. Його переконливі, добре аргументовані статті про корупцію та зловживання міської влади Сент-Луїса та інших великих міст США, про необхідність очищення й демократизації органів державного управління, викликали великий громадський резонанс, склали викривальні цикли “Ганьба міст” (1904), “Боротьба за самоуправління” (1906). Із 1903 р. “McClure’s” регулярно публікує твори інших авторів – “розгортачів бруду” – Іди Тарбелл, яка розслідувала незаконну діяльність нафтової компанії “Стандарт Ойл Компані”, Рея Стеннарда Бейкера, котрий викрив сваволю залізничних вомпаній. Публікація викривальних статей макрейкерів допомогла підняти тираж журналу “McClure’s” до півмільйона примірників.

Після 1905 р. лідерство у галузі викривальної журналістики перешйло до журналу “Collier’s”. У 1906 р. група публіцистів, котрі співробітничали раніше з редакцією журналу “McClure’s” (Л. Стеффенс, І.Тарбелл, Р.С.Бейкер та інші), заснувала макрейкерський журнал “American Magazine” (“Американський журнал”). Однак спроби забезпечити його дійсно масове поширення не увінчалися успіхом.

Зі сторінок масових журналів макрейкері викривали злочинні методи формування багатьох великих статків у США, які були нажиті шляхом омани, вбивств та залякування конкурентів, підкупу влади, обдурювання та пограбування робітників. Одним з наслідків такого ряду публікацій стала активізація громадського руху за удосконалення трудового законодавства.

Ряд макрейкерів зосередив свою увагу на викритті дій великий компаній, які обдурюють клієнтів і споживачів – залзничних компаній, м’ясних трестів, страхових установ, поширювачів “патентованих” медичних препаратів. Так, Ептон Сінклер розслідував махінації компаній, які займалися приготуванням та упаковкою м’ясопродуктів. Наслідком великомасштабних макрейкерських викриттів стало прийняття закону про залізне регулювання, законодавчого “Акту про чистоту продуктів і напоїв”.

У публікаціях журналу “Cosmopolitan” та інших виданнях порушувалась тема дитячої праці. Характеристика жахливих умов, в яких були змушені працювати діти, послужила поштовхом до створення цивільних груп, які виступали за законодавчу заборону дитячої праці. Під їхнім тиском у конгрес було направлено відповідний законопроект.

Для кращих творів “розгортачів бруду” була характерна ретельна робота над фактичною основою викриттів. Скрупульозний пошук, аналіз і перевірка, документування фактів були обов’язковими – і це пов’язувалось не лише з підготовкою до можливого відстоювання своєї правоти у суді у відповідь на звинувачення в наклепі. Макрейкері прагнули утвердити своєю творчістю суворі етичні норми у журналістиці, підкреслено дистанціюючись від безпринципної практики “жовтого журналізму”.

Співробітництво з редакціями масових журналів, які успадкували багато традиційних рис літературних журналів минулого, вимагало від макрейкерів високої майстерності. Роботам багатьох публіцистів-“розгортачів” властива досить грунтовна літературна обробка. У поєднанні з їхнім безумовним громадським значенням, це сприяло перетворенню кращих творів макрейкерів на класику сучасної журналістики розслідування та викриттів. Провідна фігура макрейкерського руху – Лінкольн Стеффенс – визнаний найкрупніших американським журналістом ХХ ст.

Макрейкерський рух пішов на спад після фінансової кризи 1911 р., яка вдарила по масових журналах. Опинившись перед обличчям матеріальних труднощів, видавець МакКлюр втратив свій журнал. “American Magazine” та “Everybody’s” були продані, їхній профіль змінився. Журнал “Cosmopolitan”, який належав Херсту, був перетворений на жіноче видання. після першої світової війни викривальна журналістика була витіснена на сторінки невеликих лівих і радикальних журналів.

Рух макрейкерів у США сприяв становленню розслідувального та викривального напрямку в сучасній журналістиці (який деякі зарубіжні дослідники вважають особливим журналістським жанром). “Макрейкерами” продовжують за традицією називати тих журналістів, котрі віддають данину розслідуванням і викриттям – наприклад, Сеймура Херша, який повідав про масове знищення мирних жителів у селі Майлай під час в’єтнамської війни, Рейчел Карсон – автора розслідувань про згубний вплив хімікату ДДТ на оточуюче середовище тощо, що підшвтхнули формування екологічного руху в США, співробітників газети “Washington Post” Боба Вудворта та Карла Бернстайна, які розкрили незаконні дії адміністрації президента Р. Ніксона напередодні президентських виборів, що привело до знаменитого Вотергейтського скандалу і до наступної відставки Ніксона.

Видатним представником сучасної європейської розслідувальної та викривалної журналістики є німецький публіцист Гюнтер Вальраф – автиор блискучих робіт, які начоно демонструють соціальні болячки німецького суспільства та зазіхання на демократичні права громадян ФРН.

У 1980 – 1990-і рр. журналістика розслідувань і викриттів отримала розвиток у країнах Латинської Америки, де на зміну військовим і цивільним хунтам прийшли до влади політики, котрі перемогли на виборах. Декларований підхід до демократії супроводжувався широкомасштабною корупцією державних чиновників, розкраданням національних ресурсів. Із 1991 р. бразільська газета “Jornal de Brasil” розпочала кампанію з викриття зловживань вищих чинів держави. Репортер газети М. Роша, котрий проник через комп’ютерну мережу в базу даних міністерства фінансів, виявив, що значні кошти, виділені на потреби благодійності, були витрачені на виплати численним родичам дружини президента Ф. Коллора. Газета викрила й великі фінансові зловживання самого президента. Щотижневий журнал “Veja” (“Дивись”) продовжив кампанію викриття корупції у президентському оточенні, яка привела до усунення Ф. Коллора від влади.

Редактор панамської газети “La Prensa” Г. Горріті оприлюднив виявлений ним у результаті розслідування зв’язок між президентом країни Е. Пересом Валладаресом і колумбійськими торговцями наркотиками, які зробили значний внесок у фінансування виборчої кампанії президента в обмін на його потурання, яке дозволило наркомафії “відмивати” гроші через державний панамський банк. Оглядач аргентинської газети “Pagina/12” (“Сторінка/12”) Х. Вербицкі викрив фінансові зловживання президента країни К.Менема, що стало причиною гучного скандалу у правлячих колах країни.

Сучасні макрейкері активно освоюють комп’ютерні технології збирання та аналізу інформації, які дозволяють добитися високої результативності у викриванні зловживань та злочинної діяльності чиновників і комерційних структур.

Остаточне оформлення журналістики як особливої сфери фахової діяльності. Перетворення газет на великі видавничі підприємства супроводжувалось розширенням штату їхніх співробітників, більшість з яких приймалося на постійну роботу (у той час, як у першій третині ХІХ ст. найбільш поширеною була позаштатна робота журналістів з порядковою оплатою за опубліковані матеріали, яка не давала їм стабільного заробітку). По мірі ускладнення редакційно-видавничої справи, пов’язаної із впровадженням нових друкарських і комунікаційних технологій, з розвитком та поглибленням внутрішньоредакційного розподілу праці, з подальшою диференціацією жанрів журналістики, знадобилися нові форми колективної організації роботи редакцій, зросла необхідність у спеціалізації газетярів.

До кінця ХІХ – початку ХХ ст. редакції великих газет складалися вже з кількох відділів і служб. Крім головного редактора та випускових редакторів, у штаті зазвичай були редактори – керівники різних відділів. Редактор відділу міських новин мав у своєму розпорядженні групу репортерів, готових у будь-який час відправитись на місце події для висвітлення плинних новин. Група досвідчених літспівробітників-стилістів займалася редагуванням і підготовкою до преси матеріалів, що надходили від репортерів. У відділі телеграфної інформації відбувалася селекція та обробка матеріалів, надісланих інформаційними агентствами. Спеціальні групи журналістів і оформлювачів займалися підготовкою недільних ілюстрованих випусків газет. За прикладом “енциклопедії новин” – газети “The New York Times” – редакції великих видань стали створювати на початку ХХ ст. власні систематизовані архіви й відділи документації, що сприяли вдосконаленню роботи із збирання та перевірки інформації. У редакціях з’явилися машинописні бюро, телефонні служби.

Під впливом розроблених на початку ХХ ст. Фордом і Тейлором наукових основ організації праці редакційна діяльність набула більш планового характеру. Планувалися організація та проведення різноманітних інформаційних кампаній, їхнє фінансове і технічне забезпечення.

Серед журналістів поступово склалися групи професіоналів, котрі спеціалізувалися на виконанні окремих видів робіт чи висвітленні певної тематики. Найбільш здатні і досвідчені газетярі постійно займалися написанням редакційних статей і коментарів. Оскільки увага багатьох великих сенсаційних видань була звернена переважно на теми злочинності, скандальної хроніки та професійного спорту, у редакціях з’явилися кримінальні та судові репортери, спортивні журналісти. Засновник “жовтої” преси Дж. Пулітцер уперше створив у своїй газеті “New York World” самостійний відділ спорту. Його приклад наслідували інші видавці. Розвиток подієвої фотографії сприяв появі професійних репортерів.

До редакцій, як і колись, залучалися численні низькооплачувані репортери, котрі суперничали один з одним у гонитві за новинами. Однак завдяки зростання прибутків від публікації комерційної реклами і під впливом конкуренції істотно зросла оплата праці провідних співробітників газет – журналістів, графіків. Редактори і досвідчені газетярі отримували високу по тих часах зарплату.

Поступово відбувається самоототожнювання журналістів як “професіоналів”. Підвищується соціальний статус відомих і популярних журналістів і редакторів. З’являється журналістська еліта, представники якої користуються великою (хоча й відносною) незалежністю фахової діяльності. В умовах гострої конкуренції видавці прагнули прилучити найбільш здібних газетярів і оформителів, переманюючи їх один у одного обіцянками значного підвищення оплати їхньої праці.

Ускладнення журналістської діяльності виявило необхідність спеціальної фахової підготовки працівників преси. Аж до кінця ХІХ ст. журналісти вивчали ремесло на практиці, навчання молодих репортерів проводилось безпосередньо в редакціях. Навчальних закладів, які готували б новачків до фахової кар’єри у журналістиці, не існувало. Більше того, багато видавців (наприклад, Е.У. Скріппс, котрий розглядав репортерів як дешеву робочу силу) взагалі заперечували необхідність навчання газетярів на рівні коледжу, університету.

Тим не менше, у 1890-і рр. в університетах США організовуються короткотермінові курси з підготовки журналістів з акцентом на оволодіння репортерською технікою. Навчання на основі розгорнутою програми підготовки журналістів уперше здійснено в Пенсільванському університеті в період з 1893 по 1901 рр. А в Ілінойському університеті в 1904 р. було запроваджено 4-річну програму вищої журналістської світи. У 1908 р. в університеті штату Місурі було створено перший факультет (школа) журналістики.

У цей же період фахова освіта працівників преси одержує поширення і в країнах Європи, де підготовка журналістів здійснювалась у репортерських школах і при університетах. Перша у Франції Вища школа журналістики відкрилася в Парижі в 1899 р. при Інституті соціальних досліджень. Навчання базувалося на вивченні соціології й теорії масових комунікацій. У 1924 р. почала діяти Вища школа журналістики в Лілльському університеті, в якій уперше в країні здійснювалася повномасштабна фахова підготовка журналістів на рівні вищої школи. Видаються перші довідники та підручники з журналістики. Із 1920-х рр. у США та Західній Європі розгортається науково-дослідницька діяльність з вивчення преси.

У процесі остаточного оформлення журналістики в якості особливої галузі фахової діяльності зі своїми неформальними “цеховими” правилами, що склалися, складалися й передумови для закріплення нормативних основ фаху у формі кодексів. Перші фахові кодекси преси з’явилися в США і західноєвропейських країнах наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – тобто через 300 років після появи перших періодичних видань і зародження журналістики як суспільного інституту. Дослідження зарубіжних істориків журналістики, як правило, не містять характеристику причин, що вплинули на розробку та прийняття перших фахових журналістських кодексів. Разом з тим вони фіксують наростання критики стосовно преси, починаючи із середини ХІХ ст., тобто з того періоду, коли в США та країнах Європи широко розповсюджуються комерційні підходи до журналістики.

Багато відомих представників громадськості виступили з критикою діяльності комерціалізованої преси, звинувачуючи її в залежності від великого бізнесу та рекламодавців, у відході від правил вільної конкуренції в умовах формування великих видавничих об’єднань, у порушенні принципів моральності та невтручання в приватне життя людей, у застосуванні журналістами “брудних” методів здобування інформації, некоректних прийомах інформування читачів і в постійному порушенні ними етичних норм.

Серед тих, хто осудив негативні тенденції, що наростали, були як американці, стривожені несподіваними наслідками впливу масової преси на суспільство (Марк Твен, Ептон Сінклер, Вілл Ірвінг та інші), так і представники інших країн, які на власному досвіді вивчили її практику та мораль. Одним з перших критиків комерціалізованої преси став Л. Вілмер – автор книги “Наша газетна зграя”, що вийшла в 1860 р. У ній були різнобічно схарактеризовані пороки тодішньої північноамериканської журналістики. Розвиток масової преси, зокрема, “жовтої” журналістики, створення перших великих видавничих компаній викликали нову хвилю громадської критики. На сторінках журналу “Collier’s” у 1911 р. публіцист Вілл Ірвінг опублікував серію із 15 викривальних статтей під загальною назвою “Влада преси”. Американські дослідники М. Марцолф і Х. Дікен-Гарсіа встановили, що в період з 1880 по 1950 рр. увагу критиків преси привертали дві головні проблеми: роль преси у збереженні громадських свобод і демократії, а також її громадсько-культурна роль.

Частина критиків вважала, що вади й пороки преси визначені самим її комерційним характером. Одним з перших дослідників журналістики такого роду відомий латиноамериканський публіцист Хосе Марті, котрий у нью-йоркський період своєї діяльності (протягом 1880-х – першої половини 1890-х рр.) безпосередньо спостерігав негативні наслідки комерціалізації періодики США. У публіцистичному циклі “Північноамериканські сцени” він відобразив та осудив пороки преси США з просвітницьких гуманістичних позицій.

У 1920 р. відомий письменник і представник викривальної журналістики Ептон Сінклер випустив книгу “The Brass Check”, в якій порушив проблеми концентрації преси й розкрив негативний вплив цього процесу на стан журналістики, критикував роль реклами і рекламодавців у діяльності комерціалізованих видань. У 1920-і рр. з’являються перші критичні роботи Джорджа Сельдеса – відомого публіциста, котрий виступав до своєї смерті в 1988 р. проти корупції та перекручень у пресі. (У цей же період власник “жовтих” видань В.Р. Херст стверджував: “Етика журналістики знаходиться на найвищому рівні порівняно з усіма професіями на світі”).

Громадське незадоволення у зв’язку із станом преси, критичне ставлення частини журналістського співтовариства до моралі та практики “жовтого журналізму” викликали до життя різні рухи, що ставили за мету суворе дотримання принципів етики у фаховій діяльності працівників періодичної преси.

Таким чином, перші фахові кодекси журналістів виникли в обстановці громадської критики стосовно комерціалізованої преси й характерного для її журналістів духу і методів фахової діяльності. Вони являли собою не лише явище, пов’язане з формалізацією етичного самовизначення журналістського співтовариства, але й свого роду відповідь цього співтовариства на критику з боку громадськості.

Найбільш активно процес етичного самовизначення й формального закріплення норм фахової поведінки працівників преси відбувався у США та Західній Європі у 1910 – 1920-і рр., коли були прийняті регулюючі документи, що визначили на багато років базові принципи журналістської етики. В їхнє формування зробили свій внесок як профспілки та інші журналістські асоціації, так і організації, що об’єднували редакторів і видавців. Так, Національне об’єднання журналістських профспілок Франції розробило в 1918 р. “Кодекс” фахових обов’язків французьких журналістів”, який проголошував наклеп, необгрунтовані звинувачення, підробку документів, перекручення фактів та брехню найсерйознішими фаховими злочинами. Кодекс закликав журналістів приймати тільки ті завдання, які сумісні з їхнім фаховим достоїнством, зобов’язував не використовувати статус журналіста для отримання споживи, зокрема, не підписуватись під матеріалами, що носять комерційний чи рекламний характер. Відповідно до положень кодексу, гідність журналіста передбачає відмову від використання вигаданих характеристик і якостей, від нечесних методів отримання інформації.

Характер більшості проголошених у цьому документів регулюючих положень дозволяє зробити висновок про те, що їхнє прийняття у вигляді фахового кодексу являло собою не лише спробу формального закріплення певного набору етичних установок, що склався в журналістському співтоваристві, а й декларативну відмову від критикованих громадськістю духу і методів роботи. Зокрема, в етичних кодексах було проголошено принцип суворого розподілу журналістської і рекламної діяльності, що заперечує безпосередню участь працівників преси, у комерційному просуванні товарів і послуг. Тим самим заперечувалась характерна для ранньої “масової” преси практика публікації рекламних матеріалів під виглядом новин. На початку ХХ ст. журналісти нерідко підпрацьовували рекламними агентами й вміщували у газетах схвальні матеріали, написані на замовлення рекламодавців, без вказівки на сугубо комерційний, замовний характер цих публікацій.

У 1923 р. Американське товариство редакторів газет (ASNE), що об’єднало керівних працівників найбільших газет, прийняло “Канони журналістики” – один з перших фахових кодексів, який на десятиріччя визначив рамки “правил гри” журналістів і періодичних видань США. У ньому було вперше проголошено принцип відповідальності преси й журналістів за благо суспільства, принципи правдивості, точності, безпристрасності, благопристойності та поваги до приватного життя людей. Ряд положень кодексу був явно спрямований проти використання у газетній практиці найбільш критикованих прийомів, властивих “жовтому журналізмові”. Наприклад, вимога забезпечити відповідність заголовків публікацій їхньому змістові, оскільки в масовій комерціалізованій пресі незбіг заголовка із змістом усього тексту повідомлення був – і досі залишається – звичайним явищем. У кодексі Товариства професійних журналістів “Сігма Дельта Кай” (1926 р., США) відбилися властиві багатьом працівникам преси тієї пори уявлення про фаховий обов’язок, про критерії етичної журналістської практики. У кодексі було визначено статус журналістів як представників громадськості, що зобов’язує їх служити загальному благові та характеризувалась відповідальність працівників перед суспільством, що полягала в забезпеченні його права на знання правди.

У ранніх кодексах професійної етики журналістів містяться положення, які закріплюють за пресою та її працівниками відповідальність і роль соціальних просвітників. Так, у “Канонах журналістики” (1923 р.) проголошено, що газета є інструментом освіти. У кодексі товариства професійних журналістів (1926 р.) записано: “Ми віримо в освіту суспільства як умову досягнення справедливості…” Це положення відобразило вплив на укладачів кодексу одного з принципів лібертаріанської концепції журналістики, згідно з яким пресавиконує функції соціальної просвіти громадськості з тим, щоб забезпечити її здатність до демократичного самоуправління.

З появою радіо, а потім і телебачення були розроблені й прийняті кодекси, покликані забезпечити етико-регулюючий вплив на фахову поведінку працівників цих галузей інформаційної індустрії.

Поступово процес вироблення кодексів фахової поведінки поширився на рівень окремих засобів масової інформації, редакції яких завели власні внутрішні кодекси. Нині не лише великі періодичні видання, телекомпанії та служби радіомовлення мають свої внутрішні кодекси, але й редакції локальних ЗМІ використовують з метою регулювання своєї діяльності аналогічні чи близькі їм документи. Особлива увага у сучасних кодексах приділяється проблемі попередження “конфлікту інтересів”, який розуміється як протиріччя між особистими інтересами журналіста та інтересами справи (професійним обов’язком). При цьому в одних випадках під інтересами справи розуміються інтереси аудиторії, громадськості в цілому, в інших – корпоративні інтереси (тобто інтереси корпорації – власника засобу масової інформації, від імені якого діє журналіст).

Запровдження журналістської освіти, прийняття перших етиничх кодексів преси свідчить про остаточне оформлення журналістики як особливої сфери фахової діяльності. На це ж вказувала і поява перших фахових об’єднань журналістів.

Організаційна згуртованість журналістів розпочалася пізніше перших спроб видавців і редакторів об’єднатися в рамках асоціацій, що відстоюють їхні інтереси. Так, Американська асоціація видавців газет (ANPA) була створена в 1887 р. з метою організованого подолання економічних, технологічних та юридичних проблем, що виникали перед видавцями США та Канади.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. у багатьох країнах світу з’являються фахові організації журналістів. Починають формуватися перші журналістські прес-клуби, до завдань яких входило згуртування співтовариства працівників преси, організація їхнього дозвілля та відпочинку. Найвідомішим у США став Національний прес-клуб, заснований у 1908 р. для вашінгтонських журналістів.

Сучасні прес-клуби являють собою не лише форму об’єднання журналістів для спільного вирішення фахових проблем, але й канал здійснення впливу державних органів і корпорацій на журналістське співтовариство. У деяких країнах урядові установи та органи місцевого управління, політичні партії, комерційні компанії, суди та поліцейські органи мають власні прес-клуби, через які організовується регулярне спілкування чиновників і бізнесменів із журналістами, проводяться прес-конференції та інші інформаційні заходи. Не будучи членом прес-клубу, працівник преси ризикує ніколи не отримати доступ до ексклюзивної інформації, яка має ключове значення. Прес-клуби критикуються за те, що вони забезпечують зростання журналістів з істеблішментом, сприяють уніфікації змісту преси внаслідок дозованої подачі інформації, “відфільтрованої” владними та комерційними структурами.

У ряді випадків створені журналістами об’єднання являли собою організації взаємодопомоги працівників преси. Оотримують поширення журналістські профспілки (синдикати), які створювались переважно для відстоювання фахових прав та інтересів владою. У 1891 р. у Піттсбурзі )США) з’явилась перша змішана профспілкова організація журналістів і поліграфістів у складі інтернаціонального трейд-юніона “Міжнародний друкарський спілка” (МДС). Подальші спроби формування профспілкових структур на базі МДС не дали стабільних результатів: у період з 1891 по 1919 рр. після численних спроб створення локальних об’єднань північноамериканських працівників преси, із загальної кількості створених угруповань лише 6 функціонували більше п’яти років. У 1933 р. було утворено загальнонаціональне профспілкове об’єднання журналістів США – Газетна Гільдія, яка виступала за укладення колективних контрактів із власниками газет, проводила страйки газетярів та ін. Звичайними вимогами Гільдії до роботодавціву початковий період її діяльності були: 20-доларовий мінімум тижневого заробітку, 40-годинний робочий тиждень, оплата понаднормої праці, надання трудової відпустки, виплата вихідної допомоги при звільненні.

У перші десятиріччя ХХ ст. журналістські профспілки (синдикати) були створені і в ряді країн Європи. У Франції було утворено Національний синдикат журналістів ВКТ. Поряд з діяльністю із захисту прав та інтересів прцюючих журналістів, поліпшення умов їхньої праці, створення гарантій пенсійного забезпечення, синдикати сприяли розвиткові фахової підготовки працівників преси.

Більш широкі завдання у відстоюванні інтересів журналістського співтовариства ставили перед собою спілки й товариства журналістів, що з’явилися на початку ХХ ст. у ряді країн світу. Фахове товариство “Сігма Дельта Кай”, засноване в 1909 р. у США, присвячувало свою діяльність не лише захисту трудових прав та інтересів журналістів, але й виробленню етичних професійних норм, заохоченню журналістських розслідувань. Товариство створило в 1912 р. одне з перших у світі фахових видань із журналістики – щомісячний журнал “The Quill” (“Перо”). Воно вело наполегливу боротьбу за забезпечення безперешкодного доступу журналістів до офіційних джерел інфрмації, яка увінчалася прийняттям відповідного закону – Акту про свободу інформації (1967).

У період між світовими війнами відбувається формування асоціацій працівників преси, які спеціалізуються у певних галузях журналістики: у 1920 – 1930-і рр. були створені об’єднання спортивних журналістів, музичних критиків, журналістів-кінознавців, фоторепортерів і т.д.

У цей же період починається оформлення міжнародних журналістських організацій. Створена в 1926 р. Міжнародна Федерація журналістів (МФЖ, зі штаб-квартирою у Парижі) переслідувала завдання захисту прав і свобод,честі й гідності журналістів під час виконання ними професійних обов’язків, боротьби проти впливу великого капіталу на пресу. Федерація перервала свою діяльність з початком другої світової війни.

У період війни, у 1941 р., була заснована Міжнародна Федерація журналістів союзних (вільних) держав, яка була покликана об’єднати працівників преси – демократів, котрі боролися проти фашизму, за якнайшвидшу перемогу антинацистських сил у другій світовій війні. Існувала домовленість, що на основі цієї організації в післявоєнний період буде створена всесвітня демократична організація журналістів.

Міжнародна організація журналістів (МОЖ) була створена на міжнародному конгресі журналістів у Копенгагені (Данія), що проходив 3 – 8 червня 1946 р. Вона створювалась як організація, покликана продовжити традиції МФЖ і Міжнародної федерації союзних (вільних) держав. На конференції в Празі (3 – 17 червня 1947 р.) за участі представників журналістів від 28 країн було прийнято Статут МОЖ.

МОЖ протягом тривалого періоду була найчисельнішою міжнародною організацією журналістів (у 1970-і рр. нараховувала 150 тис. членів) – багато в чому завдяки тому, що її колективними членами були Спілка журналістів СРСР, що нараховувала в своїх лавах десятки тисяч чоловік,а також журналістські спілки країн радянського блоку. Організація мала консультативний статус при спеціалізованих установах ООН – ЕКОСОС і ЮНЕСКО і відіграла вирішальну роль у прийнятті в 1983 р. “Міжнародних принципів професійної етики журналістів”, розроблених під егідою ЮНЕСКО.

МОЖ проголошувала себе міжнародною організацією журналістів з демократичними переконаннями, незалежною від політичних партій та урядів. Однак на ділі вона користувался підтримкою з боку держав радянського блоку і аж до середини 1989 р. уникала критики і відповідних практичних дій у зв’язку з обмеженням свободи преси та порушеннями прав журналістів у соціалістичних країнах. Підвищенню авторитету МОЖ перешкоджав дефіцит справжнього демократизму в структурі та управлінні організацією, що привело, за висновками Виконавчого комітету МОЖ (Париж, листопад 1990 р.), до “серйозних деформацій в її політиці та діяльності, зокрема, до панування кількох організацій і осіб, монополізації влади, що заважало повній участі переважної більшості членських організацій у процесі прийняття рішень”.

Наприкінці 1980-х рр., у зв’язку з політикою перебудови в СРСР і демонтажем соціалізму у східноєвропейських країнах вплив МОЖ у міжнародному журналістському русі виявився істотно підірваним.

Відроджена у 1950-і рр. Міжнародна Федерація журналістів (МФЖ) зі штаб-квартирою у Брюсселі є на сьогодні найпредставницькою у світі журналістською організацією, що об’єднує фахові спілки з 90 країн. Основними завданнями її діяльності є боротьба за свободу преси, за соціальні та фахові права журналістів, за забезпечення їхнього незалежного статусу, за розвиток сильного фахового руху працівників ЗМІ, а також діяльність з навчання й підвищення кваліфікації журналістів.

Під час другої світової війни і в післявоєнні роки у різних частинах світу з’являються міжнародні регіональні організації журналістів. Так, 1942 р. було створено Міжамериканське товариство преси (МТП). Утворене як організація латиноамериканських журналістів, воно суттєво змінило свій склад і спрямованість діяльності з ІІІ конгресу в Каракасі (Венесуела, 1945) після того, як до Міжамериканського товариства преси увійшли редактори та власники видань США, у тому числі представники найбільших видавничих угруповань.

Відповідаючи на критику зліва, МТП вказує на свої заслуги у боротьбі за свободу преси на континенті за минулі десятиліття своєї діяльності. Суспільство і діючий у його структурі Комітет свободи інформації вплинули на скасування цензурної практики в Бразілії (1978), сприяли поверненню приватним власникам Перу щоденних газет, націоналізованих військовим урядом (1980), боротьбі проти обов’язкового ліцензування працюючих латиноамериканських журналістів з урахуванням їхнього освітнього рівня та фахового досвіду.

Журналістські асоціації, що вийшли зі складу МТП, прийняли рішення про створення нової організації працівників засобів масової інформації Латинської Америки. Однак реалізовано це рішення було лише в 1975 р., на першому конгресі латиноамериканських журналістів у Мексіці, який проголосив утворення Латиноамериканської федерації журналістів (FELAP).

У світі діє ще ряд регіональних міжнародниї об’єднань журналістів: Спілка африканських журналістів, Спілка арабських журналістів та ін.

Типологічна еволюція періодики в ХХ ст. Розвиток періодики по типах видань, що відбувався в ХVІІ – ХVІІІ ст., сприяв формуванню основних типів газет і журналів. Процес типологічної еволюції преси, який тривав у першій половині ХХ ст., привів до формування сучасної системи сталих типів видань, адаптованої до умов ринкового середовища.

Таблоїди. Газети невеликого (таблоїдного) формату виходили і в ХІХ ст., але при цьому не робилося різниці між такого роду виданнями та іншими газетами. Таблоїд як явище “масової” сенсаційної преси і тип видання з’явився на рубежі ХІХ – ХХ ст. У грудні 1900 р. Дж.Пулітцер переплив Атлантику у компанії з британським видавцем А. Хармсвортом. У ході спільної подорожі обговорювались різні ідеї розвитку “масової” преси. Хармсворт з 1896 р. видавав “жовту” газету “Daily Mail” (“Щоденна пошта”), в основу діяльності якої були покладені рецепти північноамериканської “масової” преси. Англійський видавець висловив ряд міркувань стосовно подальшого розвитку газет для “нижчих класів”. Для того, щоб перевірити на практиці життєздатність пропонованих новинок, Пулітцер надав Хармсворту можливість випустити один номер своєї газети “New York World”. Експериментальний номер, підготовлений під керівництвом Хармсворта, вийшов у світ 1 січня 1901 р. Він був удвічі менший за розміром, ніж звичайний номер “New York World” і багато оснащений ілюстраціями. Незважаючи на те, що новий формат газети був добре сприйнятий аудиторією, наступні номери продовжували виходити у колишньому варіанті.

Згодом, після повернення до Англії, Хармсворт перевів свою газету “London Daily Mirror” на таблоїдний формат. Іншою високотиражною таблоїдною газетою стала “Evening Graphic”.

У США розквіт сенсаційної таблоїдної преси припав на 1920-і рр., після старту в 1919 р. у Нью-Йорку першого великого таблоїду “Illustrated Daily News”, створеного Паттерсоном і Маккорміком (слово “Illustrated” згодом було знято з назви цього видання). Таблоїд швидко перетворився на найтиражнішу газету: в 1930 р., незважаючи на наслідки економічної кризи, він мав безпрецедентний наклад – півтора мільйони примірників.

Успіх “Daily News” на газетному ринку спонукав видавців-конкурентів уважніше поставитись до англійського винаходу – таблоїду. У 1924 р. Херст впроваджує на газетний ринок Нью-Йорка свій таблоїд – “Daily Mirror”, “запозичивши” у англійського прототипу не тільки видавничу модель, але й назву. Кілька місяців по тому в конкурентну боротьбу між таблоїдами втрутився видавець Макфадден, котрий запропонував аудиторії свою газету того ж типу – “Daily Graphic”.

На початку ХХ ст. визначилися характеристики таблоїду як газети для мешканців міст з їхнім лихоманковим ритмом життя, який не залишав достатньо часу для детального читання преси. Спочатку видавці таблоїдів відмовлялися від розсилання газет передпалтою, використовуючи агресивну манеру розпродажу тиражу через вуличних поширювачів.

Невелику за розмірами, легко доступну газету було зручно читати в трамваї, метро, барі тощо. Багатосторінковість таблоїду створювала у читача вигідне (хоча й помилкове) уявлення, наче йому пропонується більше інформації порівняно з газетою звичайного формату. На меншій за розміром полосі не губилися в загальній масі реклами надруковані оголошення, особливо невеликі, що приваблювало рекламодавців. Таблоїди являли собою багатообіцяючий засіб реклами, зверненої до масового споживача. Однак рекламні агентства не могли розміщувати в них великі комерційні оголошення, оскільки такого роду реклама не вміщувалась на невеликій газетній полосі. Під час випуску таблоїдів ускладнювались завдання газетних дизайнерів і верстальників, яким доводилось оперативно форматувати та верстати велику кількість маленьких полос.

Зміст таблоїдів, які підлаштоувались під рівень читачів, найменш розвинутих в інтелектуальному та кульутрному відношенні, зводився переважно до публікацій сенсаційного та скандального характеру. Багато хто із сучасників називав їх “газеточками” – і не лише через невеликий формат. Для таблоїду характерна велика кількість ілюстрацій, розважальних матеріалів (включаючи гумористичні тексти й малюнки, комікси), використання викликаючих “нестандартних” заголовків, шокуючих великих “шапок” на першій полосі. Так, у 1930 р. ілюстрації займали в середньому 40% площі американських таблоїдів – і лише 25% площі газет звичайного формату.

Кожна з полос (чи пара сусідніх шпальт) “класичного” таблоїду була спеціалізована за тематикою, центральні полоси (розворот) зазвичай були заповнені ілюстраціями.

Вимисел і домисел, чутки й скандали, звичайні для таблоїдних газет, були покликані захопити й розважити обивателів. “Я даю їм те, чого вони вимагають”, – заявив винахідник таблоїду Хармсворт, котрий згодом отримав титул лорда Норткліффа.

З метою привернути увагу читача (який переважно представляв “нижні класи” суспільства) таблоїди багато вміщували текстових матеріалів та ілюстрацій, що експлуатували соціальні стереотипи (національні, расові, статеві та ін.), які містилися в масовій свідомості, а також сексуальні інстинкти аудиторії. Не дивно, що поняття “таблоїд” став синонімом сенсаційної скандальної преси для невибагливого читача. Згодом за аналогією із таблоїдними виданнями з’явилися поняття “таблоїдна журналістика”, “таблоїдне телебачення”, що ототожнювались з відверто шокуючими, етично суперечливими видами журналістської діяльності.

Англо-американська таблоїдна преса викликала численні наслідування в Європі, Азії та Латинській Америці. Так, у 1920 – 1930-і рр. тип таблоїдного видання впроваджується в Мексіці, на Кубі. У Гавані були створені за американським зразком таблоїди “La Prensa” (“Преса”) та “La Voz” (“Голос”) – гранично дешеві газети (вартістю в 1 сентаво), які мали масове розповсюдження завдяки скандальному характеру своїх публікацій та постійному висвітленню так званої “червоної хроніки” – кримінальних історій в усіх їхніх непривабливих подробицях.

Щотижневі журнали новин. У 1920 – 1930-і рр. сформувалася велика типологічна група журнальної періодики – журнали новин. Родоначальником і яскравим представником цього типу журналів став “Time” (“Час”) – журнал, заснований у 1923 р. молодими випускниками Йєльського університету Г. Люсом і Б. Хадденом. Творці журналу вловили потребу нових верств середнього класу (який суттєво розширився в результаті індустріалізації та подолання сугубо елітарного характеру вищої освіти) у виданнях, які були б позбавлені характерного для тодішньої “якісної” преси фактологічного об’єктивістсько-відстороненого підходу до новин, але разом з тим пропонували б насичену фактами, експресивно забарвлену картину різноманітних подій – від бізнесу, внутрішньої політики та міжнародних справ до новинок науки, техніки, освіти.

Більшість численних випускників американських університетів і коледжів, які поповнили середній клас у 1920-і рр., не мали грунтовних знань, що виходили за рамки їхнього фаху. Тому звернений до них новий журнал було адресовано не “експертам”, а “зайнятій людині” – поглиненому своїм бізнесом освіченому середньому американцю, якому не було часу прочитувати багатосторінкові газети та різноманітні журнали в пошуках “стрижневої” інформації, що його цікавила. Молоді засновники журналу заявили, що незважаючи на велику кількість змістовних періодичних видань у Сполучених Штатах, “народ у США більшою частиною погано поінформований”. І запропонували систематичний відбір і сувору організацію журнального матеріалу по двох десятках тематичних розділів, яка дозволяла читачеві краще орієнтуватися у змісті журналу, що підсумовував та інтерпретував новини тижня.

Запроваджена ними жорстка внутрішня структура номерів відповідно до принципу “повної організації новин” поєднувалась із суб’єктивністю та начоністю викладу. “Time” готувався в одному стилі – таким чином, щоб у читача виникало уявлення, наче виклад новин тижня у ньому ведеться “від однієї людини – іншій“. З цією метою написані репортерами матеріали грунтовно перероблювались редакторами журналу, котрі надавали їм рис своєрідного стилю “Time” – довірливого, іронічного, нерідко – гострого, скептичного. Це дало підстави стверджувати, що редакція практикує деякий “колективний журналізм”.

Прагнучи наблизити видання до нових верств освіченого середнього класу, Люс і Хадден ввели на його сторінки елементи молодіжного та студентського сленгу, численні неологізми та екзотизми, покликані підвищити експресивність викладу новин. Для завоювання уваги цієї категорії аудиторії широко використовувалися матеріали “людського інтересу”, покликані залучити загальну увагу (на теми спорту, відпочинку та розваги, міжстатевих стосунків, здоров’я, стилю життя та ін.).

Публікаціям у “Time” були властиві чітко виражені експресивні наративні (оповідні) характеристики. Журнал прагнув повідомити новини у вигляді цікавих історій з елементами коментування, відмовившись від поширеного у пресі США фактологічного репортажу. Зміст журналу розподілявся по десятках невеликих тематичних текстових матеріалів, близьких за жанровими ознаками до розширеної замітки, стиснутої кореспонденції чи репортажу. Багато з них (до 70%), підготовлені на основі методу дайджестування, являли собою короткий виклад матеріалів “якісної” преси. Разом з тим редакція мала свої власні служби дослідження та документації, які дозволили забезпечити журналу репутацію добре поінформованого органу преси. У результаті в діяльності та обличчі “Time” дивним чином поєднувались риси видання для масової аудиторії та “якісної” преси.

Оголосивши, що місія журналу – “бачити та показувати” світ, – його засновники постаралися надати йому рис видання, що пропонує читачеві яскраві, емоційно забарвлені “картинки” дійсності – майже візуальний імідж подій. Запровадження у “Time” ілюстративного матеріалу, зокрема, подієвої фотографії, підкріпило ці риси видання.

Спочатку журналу “Time” були властиві елементи суб’єктивності – на відміну від об’єктивістського, зовні безпристрасного змісту “якісних” газет. Виклад новин на сторінках “Time” містив чітко виражений інтерпретуючий аспект, що викликало докори частини сучасників-журналістів у тому, що на шпальтах видання спостерігається змішування фактів і думок (тобто порушується одне з ключових уявлень про безпристрасність преси). Г. Люс, котрий скептично ставився до класичних вимог об’єктивності та безпристрасності, вважав, що в журналістиці понад усе важливіша “чесність”, яка полягала в тому, що журналіст не перекручує факти для обгрунтування своєї точки зору і разом з тим не відкидає факти, які підтверджують інші точки зору.

Критики неодноразово ставили під сумнів чесність “Time”, звинувачуючи редакцію в тому, що в журналі під виглядом викладу новин здійснюється пропаганда.Нерідко представлена на сторінках видання інформація не мала конкретних посилань на джерело, що викликало сумнів в її достовірності. Причиною цього було широке застосування редакцією методу дайджестування: інформація часто бралася з інших видань без посилань на них і без вказівки на другорядність джерел (більш цінною є інформація, отримана “з перших рук”, від безпосередніх учасників і свідків подій).

Характерною прикметою журналу стала персоналізація новин. Відбір інформації про події, що відбулися, будувався на пріоритетній увазі до тих новинних сюжетів, учасниками яких були “зірки” політики, бізнесу, сфери розваг: редакція “Time” працювала під девізом “Імена створюють новини”. Знахідкою керівників журналу, яка посилювала ефект персоналізації, стала “людина року “Time” – герой новин, котрий щорічно називався журналом – як правило, з категорії “зірок”.

Громадсько-політичний ілюстрований щотижневий журнал новин “Time” мав у 1930-і рр. великий комерційний успіх і перетворився згодом на один з найвисокотиражніших журналів світу із транснаціональним поширенням. Нині він має більше 40 зарубіжних вилань, включаючи європейську версію “Time – Anlantic Edition”. Його загальний наклад, який перевищив у 1960 р. рубіж 2,5 млн. прим., досяг 4 млн. у 1970 р. і сьогодні становить близько 5 млн. прим.

Тип і редакційна концепція журналу “Time” викликали численні наслідування як у Сполучених Штатах, так і за кордоном. Безпосереднім же типологічним аналогом і конкурентом “Time” став заснований у 1933 р. у США журнал “Newsweek” (“Новини тижня”). Між ними багато спільного, передусім у форматі, оформленні, внутрішній структурі та змістовних характеристиках. “Newsweek” було створено під керівництвом англійця Т.Дж.С.Мартіна, котрий до цього працював в якості співробітника редакції “Time”. Мартін, який добре вивчив внутрішню редакційну діяльність “Time”, використав у новому виданні багато ідей, виунутих десятиріччям тому Люсом і Хадденом. При цьому він прагнув приглушити в новому виданні властивий “Time” суб’єктивний стиль у передачі новин.

“Newsweek” – впливовий громадсько-політичний ілюстрований щотижневий журнал новин – досі залишається головним конкурентом журналу “Time” як на північноамериканському, так і на міжнародному ринку щотижневих новинних журналів для масової аудиторії. Він має 25 зарубіжних видань, а також міжнародну версію, яка розповсюджується в європейських державах. Тираж журналу – 3,1 млн. прим.

Не без впливу прикладу “Time” інший американський видавець – Д. Лоуренс – у 1933 р. перетворив свою щоденну газету “United States Daily”, яка виходила з 1926 р., на щотижневий журнал новин. У 1948 р., приєднавши до нього ще один свій журнал – “Wopld Report”, Лоуренс запропонував журнальному ринкові власний типологічний аналог журналу “Time” під новою назвою. “U.S. News & Wopld Report” видається досі середнім накладом 2,3 млн. прим.

У післявоєнний період концепція щотижневого ілюстрованого журналу новин у північноамериканському стилі одержала широке поширення у країнах Західної Європи, в Латинській Америці та Азії. Так, у ФРН в 1947 р. за формулою “Time” було створено журнал “Der Spiegel” (“Дзеркало”). А в наступному році на західнонімецькому журнальному ринку з’явився “Quick”, який також спирався на видавничий досвід америкаанських журналів новин. В Італії цей же досвід надихнув творців журналів “Expresso” і “Tempo”.

У Франції сформувалася ціла група видань, подібних “Time” і “Newsweek”. Першим концепцію щотижневого журналу новин в американському стилі сприйняв журнал “L’Express”, створений у 1953 р. Ж.-Ж. Серван-Шрайбером. Наслідування заокеанського зразка особливо кинулось у вічі після реорганізації журналу в 1964 р. Ця ж редакційна формула надихнула групу творців журналу “Le Nouvel Observateur”, який почав виходити у 1964 р. під керівництвом Ж. Даніеля – колишнього співробітника редакції “L’Express”, а також заснованого у 1972 р. близького за типом (який, проте, відрізнявся за політичною орієнтацію) журналу “Le Point”, що на початковому етапі свого існування цілком копіював свій американський прототип.

Наприкінці 1970 – початку 1980-х рр., у період демократичних перетворень в Іспанії після смерті диктатора Франко, став широко відомим іспанський щотижневий журнал новин “Cambio”, також створений на основі видавничих концепцій, апробованих корпорацією Люса та її європейськими послідовниками.

Типологічна близькість європейських щотижневих журналів новин з їхніми північноамериканськими попередниками не виключає відмінностей, що визначаються особливостями національних шкіл журналістики. У багатьох виданнях цього типу в Європі, при їхньому загальному інфрмаційно-рекламному характері, більшою мірою, ніж у північноамериканських, представлений публіцистичний, аналітичний аспект. Традиції європейської журналістики “великих майстрів”, які історично склалися, основані на авторитеті й впливі визнаних, відомих публіцистів – вони виключають стильове нівелювання новинних журналів у дусі раннього “Time”.

Характерним елементом змісту сучасних щотижневих журналів новин – як у США, так і зарубіжних країн – є наявність у кожному номері “гвоздьового” спеціального репортажу (чи статті), присвячених одній з найбільш злободенних новин або проблем політичного, економічного чи суспільного розвитку.

Сьогодні громадсько-політичний журнал новин адресований, як і колись, читачам з досить високим рівнем освіти – представникам інтелігенції (у тому числі – академічної), студентству, освіченим менеджерам і чиновникам з багатоманітними інформаційними запитами і устремліннями регулярно отримувати інтерпретовану плинну інформацію в стиснутому вигляді.

Сучасний масовий ілюстрований журнал. Успіхи в розвиткові поліграфії, прогрес технології й мистецтва фотографії створили передумови для розквіту сучасного типу масових ілюстрованих журналів. Найбільшим і найвідомішим з них став щотижневий журнал “Life” (“Життя”), створений під керівництвом Г. Люса корпорацією “Тайм Інк.” У 1936 р.

Ілюстровані журнали, звернені до масової аудиторії, були відомі і раніше. Уже наприкінці ХІХ ст. значними тиражами поширювались журнальні видання, багато оснащені ілюстративним матеріалом, зокрема, фотографічним. Одним з популярних видань такого роду був “Saturday Evening Post” (“Суботня вечірня пошта”). Перетворений у 1897 р. на масовий журнал вартістю 25 центів, він був звернений переважно до традиційного середнього класу. Однак, за рідким винятком, ілюстрації в цих виданнях відігравали, як правило, другорядну роль, будучи засобом підвищення виразності текстових матеріалів. По мірі формування жанрів фотожурналістики, нагромадження досвіду експресивної візуальної документалістики фотографічна ілюстрація виходить на перший план як самостійний – і нерідко домінуючий – компонент змісту ілюстрованого журналу. Цьому сприяв прогрес поліграфічного виробництва, який забезпечив можливість оперативного масового тиражування якісних ілюстрованих друкованих матеріалів (у тому числі – повнокольорових журналів).

Виробництво масових багатофарбових ілюстрованих журналів сучасного типу, які поширювалися багатомільйонними накладами, було пов’язано із значними витратами: для них потрібен був дорогий папір, до того ж якісний кольоровий друк коштував дуже недешево. Проте тим не менше масові ілюстровані журнали, що приваблювали рекламодавців можливістю виведення комерційних оголошень на величезні за чисельністю аудиторії, перетворились на один з найбільш привабливих об’єктів рекламних капіталовкладень, на частку яких припадало 80 – 90% від загального рівня прибутків видавців. Значні прибутки від рекламної діяльності дозволяли не лише повністю покривати витрати з випуску й поширення тиражу, забезпечувати високу прибутковість видавничого бізнесу, але й давали можливість пропонувати журнали масовому читачеві по низькій ціні, часто – нижче їхньої собівартості. Так, один примірник багато ілюстрованого журналу “Life” у 1938 р. продавався по ціні лише 10 центів, що робило його доступним дуже широкому колові читачів.

Аж до 1970-х рр. історія журналу свідчила про постійну (і небезуспішну) боротьбу за розширення читацької аудиторії. На початку 1960-х рр. тираж “Life” перевищував 6 млн. прим. Із 1946 р. у Парижі здійснювалось двотижневе європейське видання журналу, а в 1953 р. почав видаватися “Life En Espanol” – іспаномовна версія, адресована латиноамериканській аудиторії.

Приналежність “Life” до масової преси підтверджується змістом і оформленням журналу. Принцип створеної Г. Люсом журнальної преси – “бачити та показувати” світ – було доведено в діяльності “Life” до повної реалізації. Події тижня журнал предствляв наочно, “в картинках”, якими служили оперативно й якісно підготовлені фотоілюстрації.

До появи телебачення і в перші роки телевізійної епохи, коли загальний обсяг вечірніх випусків теленовин не перевищував 15 хв., а кольорові телевізори ще не отримали широкого розповсюдження, багаті візуальні ресурси “Life” і подібних йому видань сприяли яскравому, виразному відображенню плинних новин. Г. Люс зауважив колись, що випускати “Life” – це всеодно, що кожнго тижня ставити нове шоу на Бродвеї.

Якісна фотографія поєднувалась із широко поставленою роботою із збирання новин як у національному масштабі, так і за кордоном. У результаті редакційні витрати “Life” на підготовку номера були удвічі-втричі більшими, ніж у журналів-конкурентів.

Комерційний і громадський успіх ілюстрованого журналу “Life” змусив американських і зарубіжних видавців піти на створення відповідних типологічних аналогів. У 1937 р. американським видавцем Г. Коулсом було створено інший схожий за типом масовий ілюстрований журнал – двотижневий “Look” (“Погляд”), який тривалий час був головним конкурентом журналу “Life” у боротьбі за аудиторію. Іншим потужним конкурентом “Life” був щотижневий “традиційний” ілюстрований журнал “Saturday Evening Post”, тираж якого до кінця “золотого періоду” ілюстрованої журнальної періодики – 1950-х рр. – досяг 6 млн. прим. (як і журналу “Look”). У 1945 р. на ринку журнальної періодики США з’явився масовий журнал для афроамериканців “Ebony” (“Чорний”). Його видавець Дж. Х. Джонсон – особистий друг Г.Люса – створив типологічний аналог журналу “Life”, адаптований до афроамериканської аудиторії. Накопичений у 1930 – 1940-і рр. досвід видання масових ілюстрованих журналів було використано згодом при створенні в 1954 р. компанією “Тайм Інк.” Високотиражного щотижневого журналу “Sports Illustrated”, що спеціалізувався на висвітленні новин спорту “в картинках”.

Французький текстильний фабрикант і видавець Ж. Пруво в 1938 р. купив спортивний щотижневик “Match” і після перегляду концепції цього видання перетворив його на щотижневий масовий ілюстрований журнал за зразком “Life” Г. Люса (з 1949 р. й донині журнал видається під назвою “Paris-Match”). Запровадження на сторінках “Paris-Match” великої кількості якісних кольорових фотоілюстрацій, зокрема, “фоторепортажу номера”, присвяченого одній з найсенсаційніших подій тижня, ретельна робота над супровідними текстами сприяли створенню в аудиторії ефекту наочності, присутності на місці події, надавали новинам додаткового заряду емоційності. Уже в довоєнний період тираж журналу зріс з 80 тис. до 1 млн. 400 тис. прим., а після війни поширення відновленого видання перевищило півтора мільйони примірників (у середині 1950-х рр.) і досягло у 1960 р. рекордної позначки – 1 млн. 800 тис. Орієнтація “Paris-Match” на американські зразки журнальної преси сприяла засвоєнню його співробітниками стилю й методів роботи, характерних для англосаксонської журнлістики.

Розквіт масових ілюстрованих журналів сприяв формуванню в різних країнах світу кількох поколінь видатних представників візуальної документалістики – майстрів подієвої фотографії, фоторепортажу, фотопортрету, до числа яких увійшли Р. Капа, М. Бурке-Уайт, А. Айзенштадт, Д.Д. Дункан (США), А. Картьє-Брессон (Франція) та інші.

Починаючи з 1960-х рр. великі ілюстровані журнали повсюдно почали втрачати рекламні прибутки під впливом конкуренції зтелебаченням, яке демонструвало живі картини дійсності, що переважали за експресивністю фотографічні “картинки життя”, схоплені репортерами ілюстрованих журналів, і являло собою набагато більш оперативний і масовий канал доставки інформації та реклами. У 1959 р., незважаючи на те, що журнал “Life”, знову досяг рекордного накладу, головною проблемою видання в галузі рекламної діяльності стала конкуренція з телебаченням. Наступні 1960-і рр. стали періодом безперервного перегляду концепції журналу з тим, щоб він утримав і розширив завойовані позиції в умовах суперництва з телебаченням за рекламні витрати, а також у зв’язку із зростанням видавничих видатків. У 1962 р. “Saturday Evening Post” – колись найпопулярніший ілюстрований журнал США з його багатомільйонним накладом – уперше з 1891 р. зазнав збитків (і дуже значних – 4 млн. доларів). Після економічного краху й зміни періодичності він втратив масову аудиторію.

Труднощі масових журналів поглибилися і деякими тенденціями у розвиткові рекламного бізнесу. По мірі вдосконалення адресних рекламних технологій рекламодавці все частіше переключалися з масових журналів на співробітництво із спеціалізованими журнальними виданнями, призначеними для певних секторів і груп аудиторії, розглядаючи подібні видання як більш ефективний “прицільний” засіб реклами. Разом із значним зростанням витрат з випуску і поширення накладу, які спостерігались наприкінці 1960-х і в 1970-і рр., це також серйозно підривало позиції журнальних гігантів.

На початку 1970-х рр. виникла гостра криза масових ілюстрованих журнальних видань, яка підтвердила необхідність зміни звичних видавничих концепцій. Із 1970 по 1972 рр. тираж журналу “Life” впав з 8,5 млн. прим. до 5,5 млн. У кінцевому підсумку утворилася безвихідна ситуація: у випадку продовження видання витрати на випуск журналу перекривали б прибутки. Журнал було закрито. Така ж доля раніше судилася і журналу “Look”, який у попередні десятиріччя неухильно нарощував свій тираж: у 1945 було поширено 2 млн. прим., у 1955 р. – 4 млн. Не сягнувши наміченого піку розповсюдження (8 млн. прим.), журнал закрився у 1971 р. як такий, що не забезпечив необхідних показників економічної рентабельності.

Аналогічних проблем зазнали в цей період і європейські типологічні аналоги журналів “Life” і “Look”, зокрема, французький “Paris-Match”. У 1973 р. тираж цього видання впав до 645 304 прим. Через три роки журнал, який зазнавав гсотрої кризи, перейшов у власність нового господаря – Д. Філіппачі, котрий скоригував концепцію видання, підвищивши в ньому роль політичної інформації, наблизивши його до типу щотижневого журналу новин, який робить акцент на висвітленні сенсаційних і скандальних пригод, на спрощене та емоційне зображення подій. Разом з тим були збережені найбільш виграшні сторони “Paris-Match” як ілюстративного журналу, зокрема, “гвоздьовий” фоторепортаж номера. Наклад журналу вдалося підняти до мійльонної позначки.

У жовтні 1978 р. було поновлено випуск “Life” – уже в якості щомісячного ілюстрованого журналу – але, за зауваженням американських дослідників М. і Е. Емері, “без його знаменитої фотожурналістики”. Видатні фоторепортери – члени колишньої редакційної команди “Life” – перейшли в інші журнали. Досягнутий у 1990-і рр. рівень накладу (1,7 млн. прим.) свідчить про те, що журнал продовжує залишатися великим виданням – однак без колишнього ореола виняткової популярності та значимості. Поновлений у 1979 р. під керівництвом Д. Філіппачі, журнал “Look” також має щомісячну періодичність. Проте сьогодні він є представником “другого ряду” великих журнальних видань США, значно поступаючись за накладом провідним журналам.

Ділові журнали. У 1920 – 1930-і рр. ряд найбільш прозірливих видавців звернув увагу на незадоволеність частини ділового світу стилем “якісних” вилань, звернених до економічної та політичної еліти. Характерна для тодішньої “якісної” преси велика кількість неінтерпретованих фактів не виглядала великим досягненням в очах деяких бізнесменів і промисловців, котрі хотіли б отримувати більш стислу, більш систематизовану ділову та політичну інформацію і коментар до неї. На запити цієї частини аудиторії відповіли творці щотижневого журналу “Business Week” (“Діловий тиждень”), який виходив у США з 1929 р.

Г. Люс використав деякі напрацювання, нагромаджені в період становлення “Time”, під час заснування ще одного журналу ділових новин – “Fortune” (“Успіх”), адресованого бізнесменам. Новий журнал, який швидко утвердився на ринку періодики, незважаючи на умови економічної кризи, пропонував поряд із звичайною для ділового журнального видання фінансовою і біржовою інформацією, новинами індустрії й торгівлі, також обширні відомості про новини політичного та громадського життя США, про події в світі, що викладались переважно у стислій та доступній формі. Стиль викладу та комбінація новинного й аналітичного матеріалу в журналі забезпечували діловому читачеві доступність і засвоюваність пропонованої йому різноманітної інформації.

Аналогічні видання з’явилися і в Європі. Щотижневий журнал для ділових людей “Wirtschafts Woche” (“Економічний тиждень”), який видається у Дюссельдорфі (ФРН) з 1926 р., викладає новини на економічні та громадсько-політичні теми у вигляді історій із вбудованим коментарем.

Журнали-дайджести. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. одержали поширення журнали, зміст яких формувався на основі перероблених матеріалів, узятих з інших видань. Вони отримали спільну назву “дайджести” (від англійського digest – короткий виклад, резюме). Спочатку творці дайджестів керувалися просвітницькими намірами, вважаючи, що недорогі видання такого типу здатні найкращим чином озброїти масову аудиторію новітніми різнобічними пізнаннями у різних галузях. Редактори дайджестів заявляли про своє прагнення пропонувати читачам усе найкраще з публікацій періодики, передруковувати лише добірні, найбільш значимі та цікаві матеріали преси. Зазвичай передруковувані матеріали попередньо оброблювались з метою зробити їх більш доступними масовому читачеві.

У 1890 р. у США було створено масовий щотижневий “Literary Digest” (“Літературний дайджест”), покликаний знайомити широку аудиторію із “сучасною думкою та дослідженнями, представленими у світовій періодичній пресі”. Основу змісту цього журналу, один примірник якого коштував лише 10 центів, становили стислі переробки публікацій, що з’явилися в журнальній пресі США, Канади, Англії, Франції, Італії, а також огляди плинних новин тижня, підготовлені на основі передруковок статтей, інтерв’ю та коментарів, узятих з американських видань. У період, що передує активному здійсненню авторських прав на міжнародному рівні, дайджестування іноземної преси дозволяло фактично безкоштовно постачати журнал змістовними матеріалами, завдяки чому “Literary Digest” перетворився на дуже популярне видання. У 1920-і рр. його наклад становив близько 1,5 млн. прим. Через ряд помилок в управлінні виданням “Literary Digest” припинив своє існування у 1930-і рр.

Популярність та економічна ефективність типу масового (загального) журналу-дайджесту привернули до нього увагу видавців. Подружжя видавців Уоллесів у 1922 р. почало випускати щомісячний журнал “Rider’s Digest”, адресований широкій аудиторії.

Декларативні установки редакції журналу базувалися на просвітницьких форумах. Так, відповідно до установки про принципову можливість вдосконалення особистості шляхом залучення її до знань, до скарбів культури, один з перших редакторів “Rider’s Digest” заявив: “людина може поліпшити себе, а ми може цьому сприяти”. Форма журналу повинна була підтверджувати його репутацію просвітника та порадника простої людини: у номері кишенькового формату (щоб читач міг постійно носити журнал із собою) публікувалась 31 стаття (згідно із девізом “Rider’s Digest”: “кожний день – по одній статті постійного інтересу” – з розрахунку, що до виходу наступного номера жунал буде повністю прочитаний).

Спочатку творці журналу заявили про те, що редакція буде не просто пропонувати щомісячні огляди американської преси, а відбирати з неї матеріали, які відповідають вимогам “неминущої цінності та інтересу”, які не застаріли б протягом тривалого часу. Було визначено коло тем “постійного інтересу” (близько трьох десятків), що включало пригоди та відкриття, бізнес, політику, “мистецтво жити”, біографії знаменитих людей, розваги, спорт, здоров’я, гумор, взаємостосунки статей, виховання дітей, корисні поради тощо. Звернення до тем і проблем, до яких небайдужа найширша аудиторія, було покликане перетворити журнал на деякий усім доступний кишеньковий довідник, який допомагає розібратися у найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Довіра масового читача до “Rider’s Digest” підкріплювалась тим фактом, що протягом багатьох років журнал принципово не публікував комерційну рекламу, базуючи свою фінансову стратегію на припливі коштів від поширення накладу.

Зміст журналу, його редакційна політика свідчили про те, що він розрахований на масового читача з невисоким освітнім рівнем (не вище середньої школи). “Rider’s Digest” не виходив за межі завчасно окресленого кола тем і проблем. Журнал культивував у свого читача оптимізм, впевненість у собі та воїх силах. Він не порушував гострих, невирішуваних проблем, які заторкали б велику кількість людей.

Тираж “Rider’s Digest” (внутрішньої версії та 36 зарубіжних видань) досяг у 1980-і рр. більш ніж 18 млн. прим.

Нині у свтовій журнальній періодиці досить широко представлений тип спеціалізованого дайджесту, з визначеною тематикою публікацій і чіткою адресною аудиторною спрямованістю.

Еволюція типу науково-популярного, пізнавального журналу. Під впливом процесів комерціалізації журналістики у ряді випадків спостерігається трансформація типу науково-популярного журналу. Це особливо наочно виявляється в концепції й діяльності німецького журналу “Geo”, яке має ряд зарубіжних версій (у тому числі – рсійськомовну). Створений у 1976 р. концерном “Грунер унд Яр”, цей щомісячний ілюстрований журнал нариси, репортажі та статті на теми географії, високоякісні фотороботи, що відображають різноманітні мальовничі кутки планети, життя тварин тощо. Однак він виконує не лише (і не стільки) науково-популяризаторські функції. В його змісті висока частка суто розважального матеріалу, присутній елемент сенсаційності.

Журнал декларує своїм основним завданням ознайомлення читачів з “непізнаною планетою Земля”. Проте вибір тем для “стрижневих” географічних нарисів відображає властиве “Geo” прагнення розповісти читачеві переважно про ті місця на планеті, які активно використовуються як об’єкти міжнародного туризму (наприклад, замки Луари у Франції, історичні пам’ятки Рима та ін.). Сьогодні, коли міжнародний туризм перетворився у багатьох розвинутих країнах на одне з основних джерел прибутків, подібне селективне висвітлення світових пам’яток більше нагадує комерційний промоушн певних видів виїзного туризму. Журнал містить великий обсяг комерційної реклами.

Наочні ознаки комерційної трансформації типу науково-популярного журналу присутні і в обличчі журналу “National Geographic” – органі Національного географічного товариства (США).

Розвиток типів видань комерціалізованої преси в ХХ ст. свідчить про те, що умови конкурентної боротьби, в яких цей розвиток відбувається, викликали прагнення до імітації найбільш успішних у комерційному плані типологічних моделей преси. А оскільки Сполучені Штати в силу історичних причин випереджали інші країни в розвиткові комерційно орієнтованої журналістики, більшість зразків для наслідування були американськими. Це привело до поширення в міжнародному масштабі однотипних варіантів періодичних видань, і, як наслідок, до того чи іншого ступеня уніфікації внутрішньої структури, оформлення й змісту близьких за типом періодичних видань у різних державах світу.

Політико-ідеологічна диференціація преси. ХХ ст. було епохою великих громадських і політичних потрясінь, результатом яких стали дві світові війни, крах колоніальних і тоталітарних імперій, що повністю перекроїли карту світу. Особливо сильною була напруга політичних та ідеологічних пристрастей у першій половині ХХ ст., що стимулювало розвиток політично тенденційної журналістики. У Німеччині в період Веймарської республіки майже половина усіх щоденних газет відкрито заявляла про свою прихильність до того чи іншого політичного напрямку чи партії. Із 4700 газет, які виходили в 1932 р., більше 600 підтримували партію Католицький центр і Баварську народну партію. Обширну партійну пресу мала соціал-демократична партія Німеччини. Маючи власне видавниче об’єднання, вона видавала в 1931 р. 174 газети і десятки журналів. Досить чисельною була група видань німецької компартії. Сильна партійна преса існувала у Франції, ряді інших країн Європи.

Європейські періодичні видання були диференційовані по ідейно-політичних ознаках, утворюючи кілька великих груп:

– монархічна преса – зберігала сильні позиції в основному до першої світової війни, у підсумку якої багато монархічних режимів змінилися республіканськими;

– християнсько-клерикальні видання – до їхнього числа відноситься, приміром, ватіканська газета “Osservatore Romano” (“Римський оглядач”);

– християнсько-демократична преса – є рупором світських консервативних партій, які спираються на ідеологічні установки християнської демократії – у тому числі німецькі газети “General Anzeiger” (“Загальний вісник”), “Bayernkurier” (“Баварський кур’єр”), італійська “Popolo” (“Народ”) та інші видання;

– ліберальна преса – представлена виданнями, багато з яких були створені в період апогею політичного руху лібералів ХІХ ст. – наприклад, барселонська газета “La Vanguardia” (“Авангард”), основана в 1881 р.;

– соціал-демократична преса – представлена органами партій-членів Соціалістичного Інтернаціоналу;

– комуністична преса – видавалася компартіями, утвореними після 1917 р. на базі лівого крила соціалістичних і соціал-демократичних партій;

– правонаціоналістичні видання – органи преси шовіністичної спрямованості (приміром, преса прибічників Де Голля у Франції до 1968 р. (газета “Le Parisien Libere” – “Звільнений парижанин” та інші);

– фашистська та неонацистська періодика – найбільш відомими зразками такого роду преси була преса німецького рейху у період знаходження при владі нацистів;

– преса “екологічних” партій і рухів – цей загін преси є відносно новим, оскільки масові рганізації захисників оточуючого середовища (“зелених”) сформувались в основному у 1970 – 1980-і рр. У ряді західноєвропейських держав “екологічні” партії представлені у парламентах. Однією з найбільш впливових організацій такого роду є партія німецьких “зелених”, яка взяла участь у формуванні коаліційного уряду ФРН рубежу ХХ – ХХІ ст. Прагнучи до розширення своїх лав, німецькі екологісти у 1979 р. створили газету “Die Grunen” (“Зелені”) і ряд інших видань. Діюча в умовах кризи політичної періодики у країнах Європи, преса “зелених” не має масових накладів.