Відзнаки

• Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

• Почесний доктор Львівського національного університету.

• Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).

• Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)

• Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Теліги (2000).

• Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).

• Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!»^[2]

Твори Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами.

• «Проміння землі» (1957)

• «Вітрила» (1958)

• «Мандрівки серця» (1961)

• «Зоряний інтеграл» (1962, тираж знищено радянською цензурою)

• «Княжа гора» (1962, книжка не вийшла через заборону радянської цензури)

• «Над берегами вічної ріки» (1977)

• «Маруся Чурай» (1979)

• «Неповнорність» (1980)

• «Сад нетанучих скульптур» (1987)

• «Бузиновий цар» (1987) — для дітей

• «Вибране» (1987)

• «Інкрустації» (1994, видання італійською мовою, відзначене премією Петрарки)

• «Берестечко» (Київ: Либідь, 1999, перевидання 2010)

• «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», лекція в Києво-Могилянській академії (Київ: Видавничий дім НаУКМА, 1999)

• «Гіацинтове сонце» (Київ: Либідь, 2010, вибране)

• «Записки українського самашедшого» (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010)

• «Річка Геракліта» (Київ: Либідь, 2011, вибране, а також нові вірші)

• «Мадонна перехресть» (Київ: Либідь, 2011, нові, а також раніше не друковані поезії різних років)

41. Записки українського самашедшего

Життя іде, як відомо, і все без коректур. Але от в Україні трапилася гучна подія, пов´язана з літературою.

Мені особисто приємно, що надбестселер в укрсучліті створено жінкою-письменницею. Сподіваюся, мені пробачать таку примітивно-гендерну радість на тлі — не чоловіків, а Старшої Сестри, що поступово, але вірно занурюється в домостроєвський іслам.

Спочатку хочу наголосити на усім відомому факті: на сьогодні роман Ліни Костенко додруковується щотижнево. На зустрічах (до їх непередбаченого припинення) сотням прихильників не вистачало місця. Отже, ця книга потрібна людям зараз.

Почнемо з назви, мабуть. Незважаючи на трохи топорну роботу, маємо поєднання двох кричущих образів: з одного боку, одразу ж згадуються «Записки сумасшедшего» Гоголя (і це начебто про божевільного героя; пригадаймо, в «Записках сумасшедшего» хворий датує один із записів «год 2000 апреля 43 числа»— це рік початку роману пані Костенко), з другого — назва наштовхує на думку про героя, який торує свій шлях самостійно. Отже, наділений певним рівнем самоусвідомлення.

(Дозволю собі невеликий ліричний відступ: що б робили митці, коли б не було Тих-Хто-Знає-Про-Що-Твір-Насправді! Отже, зараз на мені той самий блазенський білий ковпак, як у Поплавського в його кухарський програмі. І зараз я показуватиму, як готувати роман, аби було смачніше його перетравлювати.)

Як написав у «Фейсбуці» один шановний колега, на презентацію роману в Харкові прийшли не просто читачі, а «спраглі сенсу». Можна їх зрозуміти: 80-річна пані Костенко (це такий вік, яким можна стовідсотково пишатися), мастодонт української літератури, хто ж, коли не вона пояснить чому? Ну а що саме «чому» — то, мабуть, чергове питання до Найвищих Сил, у яке кожен вкладає щось своє.

Чи відповідає на нього Ліна Костенко? Чи може письменник відповідати на вічні космологічні питання, питання про сенс буття? Адже література, як слушно зауважив Селінджер, — то явище меншого світлового порядку у порівнянні з духовними текстами та одкровеннями просвітлених осіб.

Стоп.Знову мене кудись зносить. Так от, чи дає якусь нову відповідь українцеві соціальний роман Ліни Костенко?  I don´t think so. Внутрішня проблематика твору — гендерна. І початок тому — перевтілення письменниці у 35-річного програмера. Соціально-політичне тут як останне фігове листячко на зніяковілому Адамі. І тоді виникає питання: рефлексії у творі — то прагнення осмислити долю нації чи страх подивитися всередину себе? Що окрім очевидного знаходиться під цими роздумами про бойовитих жінок та альфа-бета-гама-самців?

У романі, як і в усьому, що з ним пов´язане, міститься подвійне послання, свого роду даблбайнд. З одногу боку, твір Ліни Костенко неправдивий. У тому сенсі, що зображене у творі не є правдою, окрім, звичайно, фактів чотирирічної вітчизняної та світової історії. (Одне їх ретельне наведення вже віддає чимось божевільно-досконалим.) І мислення у героя зовсім не чоловіче, і зовсім не 35-річного, і зовсім не програмера. (Наприклад:«Сподіваюсь, мій син, мій хлопчик, дитя моєї любові, переросте цю фєню і виросте інтелігентною людиною. Але ж поки він виросте, України може вже й не бути. Вся розчиниться у хамстві». ?!) На жінку він звертає забагато уваги як для молодого чоловіка, на новини забагато для інтроверта, а от про свої програмерські справи думає замало. Навіть коли трапляється щось слушне у творі, то в семи випадків з восьми розумієш, що просто письменниця — мудра людина, а головний герой тут ні до чого.

Але, незважаючи на перелічене, твір дуже привабливий (це другий бік). Досконала образність — основний меседж твору — демонструє нам результат правильно дібраного слова. «Записки українського самашедшего» мають певний лікувальний шарм, який народжується, можливо, з того, що мудра письменниця називає усе своїми іменами. Саме ця прямість навертає нас до відчуття того, що ми усі маємо рацію: у цього світу щось не в нормі. Принаймні, ось і пані Костенко здається так само. Ну і по тому.

І ще важливий момент. Письменниці знадобилося практично 6 років, аби відомі події набули ознак двозначної історії та відпустилися назовні. Літературний процес як не крути нешвидкий. (А я ледь не кожного дня запитую літературопростір: де «післясмертні» твори Селінджера та переклад російською Харукі Муракамі «1Q84»?..) Цікаво, на якому етапі Ліна Костенко отримала пропозицію від видавництва?

Чи дає твір розраду? Чи дає надію, завершуючись на незабутньому місці — столичному Майдані 2004-го? На мій погляд, так. Бо «Записки сумасшедшего» у Гоголя ви пам´ятаєте чим завершуються: литтям холодної води на голову. (Щоправда, у нашому випадку це зробило життя.)

Моя старша колега якось висловила думку, що психотерапевтами мають бути найстарші у родині люди. Вони бачили життя, знають, як воно буває у яких ситуаціях, можуть дати мудру пораду. Допомагає сама їх присутність. Як Ліни Костенко в Україні серед нас.

42-43. Вірші

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам. Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Недумано,  негадано забігла  в  глухомань, де  сосни  пахнуть  ладаном в  кадильницях  світань. Де  вечір  пахне  м'ятою, аж  холодно  джмелю. А  я  тебе, а  я  тебе, а  я  тебе люблю! Ловлю  твоє  проміння крізь  музику  беріз. Люблю  до  оніміння, до  стогону,  до  сліз. Без  коньяку  й  шампана, і  вже  без  вороття,  - я  п'яна,  п'яна,  п'яна на  все  своє  життя!

Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось... Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось! І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі! Минають фронди і жіронди, минає славне і гучне. Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине. Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня, вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня. Згадайте в поспіху вагона, в невідворотності зникань, як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам! В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

44-46. Маруся Чурай

Якби знайшлась неопалима книга Такого-то року й такого то дня Маруся Чурай на лаві підсудних, і пів-Полтави свідків під дверима. Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку, і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Горбань вважає, що Чураївна, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, спеціально напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А Бобренчисі так хочеться бачити її приниження, каяття. Вона розповідає, що не заважала їх нім зустрічам, щоб син не бігав до жінок легкої поведінки. Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: "воювала — за курку, за телицю, за межу". Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: "Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні". До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися ще з боку зради: "Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!" Найбільше страждає Іван Іскра, козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: "Ця дівчина не просто гак Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа... Коли в поход виходила батава, — її піснями плакала Полтава... Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!" Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці. Розділ II Полтавський полк виходить на зорі Спливає час. Усюди битви. У боях вирішується доля народу: "Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей". І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя. Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького. Розділ III Сповідь Очікуючи страти, Маруся думає: "Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть". Вона зневірена, покинута, до того ж і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла. Пригадує дитинство, працю разом із Грицем, розповіді діда Галерника про війну, про полон, щедрування, святкування в ніч на Івана Купала. Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: "Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі". Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: "Затям, любов любов'ю, а життя життям". А він же був хоробрим козаком! Але: "Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні". Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. "Нерівня душі гірша, ніж майна!" Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: "Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє". З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, і смерть була для неї як жадане забуття, спочинок. Розділ IV Гінець до гетьмана Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі, старшини — в рубцях, у клоччі, прямо з бою. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, пісні Марусі, які співала вся Україна. І написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно? Розділ V Страта На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальна юрма потяглася в степ на видовисько. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Сліз немає. Та раптом вершник — гінець від гетьмана з помилуванням: "В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. ... її пісні —- як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні..." Маруся мовби скам'яніла: цієї кари для неї було досить. Розділ VI Проща Мати не витримала такого випробування і незабаром пішла з життя. Відчуваючи невимовну пустку в душі, Маруся зібралася на про щу. Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи відлікувала душу: "Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, — оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна". Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю. Дорогою вони бачать міста, де проливалася кров за волю України. Страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною, примушують Марусю на деякий час забути про особисте горе. Вона складає пісню про Байду інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк роздумує над тим, хто ж святі. Й висловлює думку, що козаків-оборонців теж можна до них причислити. Треба вчитися на прикладах власної історії. Розповідає, що й він колись кохав панну, але та його мову назвала "хлопською". Дяк зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися. Розділ VII Дідова Балка Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ополоники, ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої турботи од людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчувати велику спорідненість душ і долі. Розділ VIII Облога Полтави Незабаром під брамами Полтави зупинилося вороже військо. Його, за угодою, мали б впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що український і польський народи є рівними, Полк стоїть у полковому місті, "це значить — стоїмо ми на своїй землі". На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати йому за дружину, говорячи: "Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте". Над Полтавою нависла загроза. Вороги рубають віковічний Пушкарівський ліс. Стріляти не можна. Голод. На базарі — дві качки, одна хлібина й безліч матерії, різних приправ, тільки приправляти нічого, навіть на Різдво. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, сама як тінь. Облогу зняли. Полтава ожила. Розділ IX Весна, і смерть, і світле воскресіння Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. "Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені", — радіє Маруся, хоч хвора на сухоти. У неї кашель, лихоманка. При йшов Іван, посидів мовчки і пішов, бо "Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки". Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: "Зелененький барвіночку", "Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися", "Ой не ходи, Грицю". Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Роман у віршах Л. Костенко "Маруся Чурай" має історико-фольклорну основу. Духовне життя нації показане крізь призму нещасливого кохання. Твір порушує проблеми ролі митця в суспільстві, індивідуальної свободи людини, вірності та зради, провини та спокути. Талановита й горда дівчина не стала виправдовуватися, що не винна у смерті Гриця. Життя різних верств українців (за духовним, а не за соціальним поділом) оживає, виблискує яскравими фарбами під поетичним пером письменниці. У творі багато філософських роздумів, ліричних відступів, які пронизує гаряче почуття патріотизму.