Внесок Київської Русі у розвиток культури

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної відданості Батьківщині.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква, Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.

14

Входження українських земель до Литовського князівства

Після розпаду Київської держави та занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток на переважній частині сучас­них українських земель пов'язаний з експансією зміцнілої за князя Гедиміна (1316—1341 pp.) Ли­товської держави. Протягом другої половини XIV ст. більшість українських земель була приєднана до складу Великого князівства Литовського, Русь­кого та Жемайтійського (офіційна назва держави). У 1387 р. галицькі землі були захоплені Польщею, на Закарпаття поширилася влада Угорщини, а Бу­ковиною заволоділо Молдавське князівство. Приєд­нання українських земель до складу сусідніх дер­жав негативно вплинуло на долю української дер­жавності, оскільки вона була ліквідована.

Отже, шляхом об'єднання не тільки українсь­ких, а й білоруських та московських земель на початку XV ст. утворилася держава, до якої вхо­дили території сучасної Білорусії, Литви, Російсь­кої Федерації та України (зокрема, Волинь, Київ­щина, Поділля та частина Лівобережжя). Ця дер­жава проіснувала до 1569 p., коли в Любліні від­бувся спільний польсько-литовський сейм, на яко­му було підписано акт унії Литви та Польщі. За умовами Люблінської унії перестала існувати ли­товсько-руська форма державності українського народу, а Корона (тобто, Польща) і Велике кня­зівство Литовське об'єднувалися в одну державу — Річ Посполиту, яка остаточно розпалася тільки в кінці XVIII ст.

До кінця XIV ст. судоустрій і судочинство в українській частині Великого князівства Литовсь­кого були подібні до судоустрою і судочинству часів Русі та Київської держави. Великий князь мав найвищу судову владу, однак його компе­тенція обмежувалася. Так, справи по обвинува­ченню князів, бояр, урядовців, справи про поз­бавлення феодалів честі, обвинувачення в анти­державних злочинах, а також скарги на рішення нижчих судів спочатку князь розглядав одноосо­бово, але пізніше найважливіші справи почали вирішуватися князем спільно з пани-радою — ус­тановою центрального державного управління у Великому князівстві Литовському в період до Люблінської унії, яка походила з боярських кня­жих рад і княжої ради Віденських правителів Ли­товського князівства. Іноді і сама пани-рада здійс­нювала правосуддя без участі князя, однак цей суд за часів Великого князівства Литовського не пе­ретворився в окрему судову установу. Крім того, через велику кількість справ князь доручав службовцям з найближчого свого оточення здійс­нювати судові функції, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер

15