Людмила паращенко, директор Київського ліцею бізнесу, відповідальний секретар Асоціації керівників шкіл м. Києва:

1. За роки незалежності педагоги виступили з багатьма ініціативами щодо нової школи для нової держави. З’явилися авторські школи, приватні навчальні заклади, створювалися різноманітні педагогічні моделі. Держава не підтримала такого різноманіття. І ми певною мірою втратили педагогічний ентузіазм та потяг до інновацій. Сьогодні ми знову гостро відчуваємо тенденції централізації та уніфікації.

2. Незаперечним надбанням є усвідомлення ролі і місця школи у державотворчому процесі. Тому дискусії у сфері освіти перейшли у площину політичних баталій, чого не було раніше.

Ми досягли певної прозорості в освіті. Але цей процес іще дуже далекий від завершення. Досягненням є запровадження внутрішнього незалежного оцінювання, виведення процедури вступу до вищих навчальних закладів на публічний рівень.

Велике значення має залучення України до світових інтеграційних процесів, зокрема приєднання до Болонського процесу. Цей процес вплинув не лише на вищу школу. Він дав певні сигнали і для загальної середньої освіти. Сьогодні ми говоримо про знання не просто як про певну суму знань, яку повинен отримати кожен учень у школі. Ми говоримо про компетентнісний підхід, про те, що кожному випускнику школи мають бути притаманні певні риси особистості та компетентності. Він повинен бути активним діячем, а не просто відмінником, що добре засвоїв певний обсяг матеріалу.

3. У національній програмі «Освіта України ХХІ століття» виписано всі стратегічні орієнтири розвитку освіти. На жаль, вони і досі є недосяжними. Йдеться про державно-громадське управління освітою, реальне, а не деклароване, залучення громадськості до ухвалення рішень в освіті. Звичайно, коли на сайті Міносвіти чи обласного управління освіти з’являється проект якогось документа, нам, педагогам, пропонують подавати свої зауваження. Та це не державно-громадське управління освітою. Бо воно передбачає залучення батьків і громадськості до управління навчальними закладами, автономію школи в ухваленні ключових рішень, певну довіру до всіх учасників освітнього процесу з боку держави. Цього немає. Навпаки, в останні роки спостерігається певна централізація. З одного боку, це добре, коли бракує фінансових ресурсів для розвитку освіти. А з іншого — все-таки треба усвідомлювати, що в освіті з’явилися конкретні споживачі, і це не тільки держава, це — конкретний учень, конкретні батьки, які хочуть розуміти і знати, чого і як навчають у школі, хочуть бути причетними до змісту, форм і фінансування освіти. Бо фінансування освіти з державного бюджету — не якісь абстрактні кошти, це кошти платників податків — батьків.

На початку 90-х років, коли спостерігався певний злет в освіті, приватні школи розглядали як певну альтернативу для задоволення різноманітних освітніх потреб — культурних, релігійних, національних тощо. Сьогодні кількість приватних навчальних закладів різко зменшилася, бо держава не розпізнає їх як навчальні заклади, що можуть сприяти розвитку освіти. По суті, сьогодні приватні школи розглядають як комерційні підприємства і обкладають такими податками, що їх існування втрачає будь-який сенс. Багато приватних шкіл закриваються, а це дуже збіднює освітній простір України.

Дмитро ФЕДОРОВ, експерт у галузі порошкової металургії (Індія):

1. На щастя, ми втратили стару совкову систему науки і освіти. Не те щоб стара система була зовсім поганою, але й бездоганною вона аж ніяк не була і — як результат — програла у конкурентній боротьбі з іншими системами.

2. Ми здобули індивідуальну свободу, можливість створити нову систему на національному грунті.

3. Ми повинні були створити систему, але й досі топчемося у болоті, на яке перетворилися залишки старої системи та недолугі спроби побудувати нову. Ми втратили два десятиліття і ціле покоління молоді, котре народилося і формувалося в цей період.

Олексій Верхратський, клітинний біолог (Великобританія):

1. За останні 20 років абсолютна більшість молодих/середнього віку вчених із міжнародним потенціалом залишили Україну. Ця втрата практично не може бути відновлена у наступні 10 — 20 років.

Якість освіти (як середньої, так і вищої) впала катастрофічно.

Підготовка докторантів практично зникла.

З кримінальними елементами на чолі держави та корупцією, що перевищує всі фантазії, ми все ще не можемо надіятися на позитивне майбутнє.

Мені здається, що всі дискусії про стан фундаментальної науки в Україні є безпідставними, оскільки предмет дискусії відсутній.

Володимир Кузнєцов, філософ:

1. Стимулювання талановитої молоді, особливо вихідців із провінції,

отримувати ґрунтовну природничу освіту для занять науковою діяльністю.

2. Агресивне впровадження в суспільну свідомість ненаукового

світобачення (негатив).

Можливість брати індивідуальну участь (без посередництва вітчизняних

бюрократичних структур) в конкурсах на здобуття міжнародних наукових

грантів та посад в західних університетах (позитив).

3. Об’єктивний аудит існуючого стану освіти та науки.

Розробка та втілення правових та організаційних механізмів наближення української освіти та науки, перш за все їхніх гуманітарних та соціальних галузей, до світових зразків.

Поширення наукового світогляду та викриття псевдонаукових й антинаукових уявлень.

Створення потужної інфраструктури з підготовки та видання українською мовою наукової та науково-популярної літератури.