Максим стріха, доктор фізико-математичних наук:

1. Найболючіша втрата останніх 20 років — подальше падіння суспільного статусу освітянина і науковця, перетворення цих найважливіших професій на «непрестижні». Ми втратили тисячі й тисячі вчених вищої кваліфікації, талановитих аспірантів, які виїхали за кордон або перейшли в інші, краще оплачувані сфери діяльності (загальне число людей, які виконують дослідження, за роки незалежності скоротилося більш як удвічі). Ми подекуди втратили критерії наукової фаховості й порядності — «куповані» дисертації стали звичайним явищем, і наукова спільнота не проявляє поки що достатньої згуртованості для боротьби із цим лихом. Але інакше в тотально корумпованій країні, політичні еліти якої (за дуже невеликими винятками) взагалі не розуміють значення науки та освіти, і бути не могло.

2. Позитивні зрушення відбулися у сфері гуманітарних наук. Позбавлені ідеологічного диктату, наші найталановитіші історики, соціологи, лінгвісти та ін. виявилися спроможними повноцінно інтегруватися у світовий науковий процес. Молодь, яка виходить з кращих університетів України, знає новітні методології, володіє іноземними мовами, позбавлена старих комплексів. Наші фізики-ядерники, що працюють у ЦЕРНі, наші антарктичні дослідники, наші команди в проектах 7-ї Рамкової програми Євросоюзу (список можна продовжувати) не лише показують неабиякі результати, а й створюють позитивний імідж України у світі (а держава з її сьогоднішнім вельми специфічним політичним режимом гостро потребує бодай якогось позитиву). Безумовним «плюсом» є паростки громадянського суспільства у сфері науки. Такі громадські об’єднання науковців, як Українське фізичне товариство, Українська астрономічна асоціація, Академія наук вищої школи України, Український науковий клуб роблять багато корисного — і то без жодної державної допомоги.

А найголовнішим здобутком останніх 20 років є те, що українська наука досі жива і має шанс на майбутнє. Адже дуже легко уявити ситуацію, за якої ще в 1990-ті Національну академію наук (якби її очолював хтось не такий авторитетний і морально цілісний, як Борис Патон) було б розкрадено так само, як і Чорноморське пароплавство… Втім, загроза стрімкого колапсу науки все ще існує, і за останній рік стала, на жаль, реальнішою. Ділки, ласі до чужого добра — нерухомості та майна НАН, уже стоять «на низькому старті».

3. 20 років тому, коли українська наука (в її природничих і технічних сегментах) міцно стояла на ногах, реформувати її було набагато легше. Простіше було наблизити організаційні форми її побудови до західних. Сьогодні ж наша наука потребує насамперед інтенсивної терапії (у деяких її ланках — реанімації), і будь-які непродумані й різкі реформаційні рухи можуть її просто добити. Після чого відновити втрачені наукові школи буде вже неможливо.

Змарновано й можливість здобути статус асоційованого учасника 7-ї Рамкової програми — що автоматично зробило б Україну повноправним членом Європейського дослідного простору (ERA) і, якщо хочете, дало б відповідь на запитання про наш цивілізаційний вибір. Сьогодні ж нам укотре підкидають альтернативу наукової інтеграції з росіянами, які, звісно, почуваються у сфері науки потужніше (науковий бюджет Росії в 30 разів більший), але загалом переживають далеко не кращі часи (Гейм і Новосьолов ніколи не отримали б Нобелівської премії, якби залишалися в Росії).