Вадим локтєв, академік нану:

1. Хоч як це прикро, але ми втратили так багато, що майбутнє країни не бачиться безпечним. Кажу, звісно, виключно про наукову сферу, маючи на увазі природничі науки. Йдеться про: 1) фактичну втрату з різних причин середнього покоління; 2) значне падіння рівня фізико-математичної освіти; 3) різке охолодження уваги «верхів» до проблем науково-освітнього комплексу, коли релігія і Бог згадуються частіше, ніж Її Величність наука і науковці; 4) небажання молоді вже з шкільних років присвячувати себе науці, бо героями сьогодення є аж ніяк не знані вчені, талановиті педагоги, відомі фахівці своєї справи (якщо вона не стосується фінансів, нафти і газу, шоу-бізнесу і подеколи спорту). Здається, що керівники держави (не тільки нинішні, а й попередні) просто не знають, як розпорядитися науковою галуззю так, щоб вона приносила користь.

Якщо чесно, то проблеми наукової сфери — системні й довгострокові, а тому й підходити до них потрібно як до таких, що вимагають зважених кроків за умови засвоєння аксіоми — без науки немає майбутнього. Щоб це відчути, раджу ознайомитися з відомою промовою президента США Б.Обами на щорічному зібранні Національної академії наук США у 2009 р. Краще про науку і освіту та їхню роль для суспільства в останні роки не сказав ніхто. Але там промови не тільки виголошують...

2. За великим рахунком — лише право обирати власні шляхи руху і тематику, не отримуючи «добро» з Москви. У цьому сенсі справжня самостійність — благо, значення якого неможливо переоцінити. Але водночас у природничій сфері наші досягнення були на такому рівні, що будь-який фахівець мого покоління може засвідчити: відповідне схвалення мало, як правило, формальний характер, і можна навести багато прикладів, коли завдання так званого центру були такими, що не тільки не заважали, а, навпаки, сприяли розвитку вітчизняної науки, особливо якщо поставлене завдання мало необхідну фінансову підтримку.

Дуже важливим надбанням стала можливість друкуватися державною мовою, проте, буду відвертим, для представника природничих наук престижніше публікуватися в англомовних виданнях.

3. Це питання найскладніше. Як на мене, наукові організації (зокрема НАН України) не знайшли себе у суспільстві, де більшість виробництв приватизовані і не мають легітимних причин вигідно для себе вкладати гроші в науку. Не створено механізму гармонійного співіснування державних органів, які повинні виділяти науці належні (а не жалюгідні) кошти, і приватного капіталу, який, може, й хотів би бути причетним до перспективних наукових досліджень, але — через свою вигоду і зиск. Тут мала б сказати своє слово Верховна Рада України, проте поки що бажаного законодавства немає.

Станіслав ніколаєнко, екс-міністр освіти і науки, керівник го «Громадська рада освітян і науковців України» (грону):

1. Історично так склалося ще з радянських часів, що в Україні панував індустріально-аграрний тип розвитку державної економіки із вкрапленнями високотехнологічного оборонного сектору. Під нього було вибудувано освіту, завданням якої було задовольнити потреби суспільства у кваліфікованих кадрах. Коли ж економіка деградувала — перейшла до аграрно-сировинного типу розвитку, разом з нею почала деградувати й освіта. У молодих людей сьогодні складається враження, що для того, аби бути успішним, мати великий бізнес, не обов’язково мати хорошу фахову підготовку, головне — отримати диплом, а далі проб’ємося… Як наслідок — спостерігаємо тотальне одипломлення молоді. У Росії нещодавно проводилося соціологічне опитування: 25% студентів сказали, що хочуть і можуть навчатися, 25% — хочуть, але не можуть, і 50% (!) зауважили, що можуть, але не хочуть. Гадаю, дані по Україні приблизно такі самі.

Основна маса освітян залишилася консервативною. Хоча, звичайно, в освіті з’явилися острівці нового.

2. Освітня система незалежної України стартувала з нуля. Національної середньої і вищої школи не існувало. За роки незалежності було створено власні навчальні плани, програми, сформовано зміст освіти. Першими серед країн СНД (і я до цього причетний) ми створили повний цикл освітнього законодавства: Закон про освіту, Закон про вищу освіту, Закон про профтехосвіту та ін. Ми майже впровадили в середній школі дванадцятирічку. Щоправда, спіткнулися на ній, але, сподіваюся, ще повернемося до цієї реформи протягом найближчих трьох-п’яти років.

На відміну від Росії, ми змогли зберегти систему профтехосвіти.

Важливим досягненням є гуманізація освіти, приєднання до Болонського процесу. Ми вийшли за межі українських стін. Деякі наші ВНЗ мають договори про співпрацю з відомими закордонними вишами. Наприклад, Університет агробіоресурсів є партнером Єльського університету. Позитивним є факт збільшення майже вдвічі кількості студентів в Україні. У нас функціонує 350 приватних університетів. До речі, мене ця цифра не лякає. У Сеулі, наприклад, 250 університетів! Мене лякає неякісна освіта і псевдоосвіта.

3. Ми зберегли радянський рівень фінансування освіти. Але ж у ті часи існували так звані базові підприємства, за рахунок яких оновлювалася матеріальна база освітніх закладів. Сьогодні таких підприємств немає. Натомість з’явилися приватні. І тут спостерігаємо парадокс: серед українських підприємств — 80% приватних, а частка бізнесу у витратах на освіту і науку — 0,5%. Ми не знайшли законодавчих механізмів взаємодії освіти і бізнесу. Необхідно через законодавство стимулювати бізнес, дати йому право спрямовувати 5% фонду зарплатні на підготовку кадрів. За рахунок цих коштів можна було б істотно оновити матеріальну базу освіти.

Ми не змогли зберегти систему виховних цінностей. Це аж ніяк не ностальгія. Зрозуміло, що не все було добре в радянські часи. Але повага до праці, до старшого покоління — де вони? Натомість спостерігаємо відсутність будь-яких ідеалів. І все це позначається на освіті. Ввімкніть телевізор — і побачите суцільні «бидло-шоу». Чому не показують хороших учителів, чому не виступає, скажімо, Борис Олійник, чому Ліна Костенко з’явилася і одразу ж зникла після певних подій? Створюються тисячі нових церковних парафій, а моральність і духовність занепадає. Ми певною мірою подолали бар’єр несвободи, але спорудили бар’єр несправедливості. Підіть у школу, дитсадок, виш, суд — скрізь ударитеся лобом об цей бар’єр.