Лекція №5 Феноменологія: продовження

Щюц написав роботу «Структура життєсвіту» спільно з Лукманом. Тут йдеться про світ і про те, що він є результатом дії якогось будівничого. Будівничий – це людина, яка творить своє буття.

Основні категорії за Альфредом Шюцом та Томасом Лукманом:

• життєсвіт (Lebenswelt);

• інтерсуб’єктивність;

• повсякденність;

• біографічно визначена ситуація;

• комунікація.

Також роботи: «Структура повсякденного мислення».

Велич і актуальність Шюца в тому, що він намагається досліджувати повсякденність, те в чому перебуває кожна людина. Він висловлює гіпотезу, що структура повсякденності, а перш за все вони визначаються і існують в мові повсякденній, є детермінантою соціальних взаємин. Тобто те, як ми говоримо і про що ми говоримо, є структурами повсякденності, соціальних відносин.

Вчителі Шюца є Гусерль (як феноменолог) і Вебер (Розуміюча соціологія). Головною теоретичною проблемою є розуміння дії в соціальному світі. Що таке соціальна реальність? Шюц в одній з робіт пише, що однією з задач суспільних наук – це визначити і отриапти вполрядкованге знання про соціальну реальність.

Соціальна реальність за Шюцом – це уся сукупність об’єктів та подій соціокультурного світу*; досвід повсякденної свідомості людей; люди живуть повсякденним життям серед людей (інтерсуб’єктивність), подібних до них і пов’язаними з ними різнобічними відносинами, інтеракціями. В цьому світі ми народилися та живемо, маємо знайти точки дотику і опертя, Тобто ми маємо вбудуватися в соціально-культурний світ, який існує до нашого народження і буде існувати після нашої смерті, тобто він наперед заданий культурними суб’єктами: батьки, школа, друзі знайомлять нас із цим світом соціальних явищ. Ми його сприймаємо не як суб’єктивний, а як інтерсуб’єктивний (така риса суб’єкта, яка адекватно описує його множинність: людина може стати будь-ким і стає вона через те, що спілкується з Іншим – людиною чи нормою). Інтерсуб’єктивний світ надається через комунікацію та через мову.

*Тобто світ нам дається з боку його культури і його значущості, а не сукупності природних речей. Тобто на думку феноменологів ми живемо не в світі реальних предметів «кафедра», «стіл», «інша людина», а в світі значущості кафедри, стола, іншої людини.

Значущість не належить безпосередньо онтологічним якостям речей. Ми казали вже, що є суб’єктні цінності та предметні цінності. І ми казали, що цінність – це така характеристика речей, яка необов’язково безпосередньо пов’язана з її об’єктивними якостями. Наприклад, цінність амулета, талісмана. Талісманом може бути коштовна річ, а також копієчна річ. Проте цінність талісману в тому, що він допомагає людині незважаючи на свої природні якості.

Феноменологічна соціологія досліджує соціальний світ та соціальну дію, яка реалізується в повсякденності, яка є інтерсуб*єктивною і смислонасиченою.

Шюц виходить з позиції природної настанови. Позиція природної настанови – це позиція Я (Его) та АльтерЕго. Тобто іншими словами – це позиція соціальної природи людини. Людина не монада, не можу існувати сама. Навіть Робінзон був соціальною істотою, бо він використовував соціально набутий запас знання та розмовляє мовою, яка є результатом спілкування і соціальної взаємодія.

Позиція природної настанови в безпосередньої даності Его і АльтерЕго. І ця данність існує як інтерсуб’єктивність, суб’єкт-суб’єктні взаємини, Ми-стосунки.

Базова категорія «життєсвіт» є категорією Гусерля, проте у Шюца вона має соціологічну інтерпретацію.

Просторова структура життєсвіту за Шюцем:

1. Соціальне оточення: Має тенденцію до розширення, а також тенденцію до конституювання соціального світу за межами тілесної закріпленості просторової безпосередності (за допомогою технічних засобів та розуму – ми можемо спілкуватись через книги поза часом, інтернетом – поза простором, піти з лекції подумки кудись деінде. Особливо це зростає за умов інформаційних змін).

До опосередкованого досвіту соціального світу належать сучасники, з якими можна встановити безпосередні соціальні контакти. При встановленні соціальних контактів індивід використовує ідеально-типові схеми інтерпретацій (кліше). Ці типізації допомагають і заважають комунікації.

Життєсвіт – це безпосередня реальність, з якою стикається людина. Людина занурюється в життєсвіт: соціальне оточення, предмети, ситуації, події, які не рефлектується, не прроблематизуються, проте людина має знайти своє місце і порозумітись з іншими – ближніми і дальніми.

2. Попередній світ – це світ наших попередників: шанування батьків, історії. Сьогодні в нас є дискурс про коріння українців, що ми є аріями, що ми є частиною руського народу. Сьогодні є актуальним питання хто ми такі і звідки ми? Структура життєсвіту полягає в тому, що ми переживаємо попередність, що зберігається в нашій пам*яті. Все що відбувається в індивідуальному житті теж залишаються в «Попередньому світі». Згадати лише Фрейда і його вчення про корені з дитинства. Тут формуються Ми- і Вони-стосунки.

3. Наступний світ. Тут теж є Ми-стосунки. Тут про те, що нас чекає в майбутньому, через те, що ми робиться в сучасному

4. Співсвіт (MitWelt) – співіснування разом.

Ці структури життєсвіту мають бути конгруентними (узгодженими між собою).

Це була просторова структура життєсвіту. Є часова структура життєсвіту, яка складається із світового часу, актуального і потенційного або суб’єктивного часу.

Суб’єктивний час має біографічну артикуляцію, що визначає такі аспекти часу: 1) скінченність – усвідомлення обмеження цього ресурсу; 2)неминучість; 3) ситуація – нав’язані елементи тутбуття.

Той час, в якому ми живемо вимірюється астрономічно і суб’єктивно. Час сприймаємо суб’єктивно. Для когось він розтягується, для когось пришвидшується. Або сприймається як зима-літо, понеділок – понеділок.

Субєктивночасові кореляти ситуації - це актуальна досяжність (теперішній час), відтворювана досяжність (пригадування), здобутна досяжність (очікування). Шюц не перший хто каже, що людина живе в минулому, теперішньому та майбутньому. Та він намагається виділити часову структуру життєсвіту.

Дві ідеалізації, два припущення, якими користуються люди:

1. «я можу завжди знов» - можливість повтору;

2. «і так далі» - соціальний світ триває, продовжується.

Якщо ці припущення не спрацьовують здійснюється розсування горизонту життєсвіту.

Феноменологію Шюца називають дескриптивною.

Шюц виділяє соціологію знання серед інших об’єктів суспільства. Знання може бути релевантними і не релевантними. Релевантні знання – це найбільш важливі, прозорі і чіткі знання щодо досягнення поставленої мети Нерелевантні знання мають фрагментарний характер, невизначений, випадковий або поверховий. Людина намагається організувати свої знання у поняттях релевантного знання, щоб опанувати дійсність. релевантне знання не є теоретичним або проблематичним, воно існує як рецептурне знання. Тут мета – слідувати рецепту. Джерело такого знання: родина, вчителі, сусіди, знайомі, культурні і національні традиції.

Системи релевантності (відносини) природної настанови – це системи надії та страху, потреб та задоволень, шансів та ризиків, які у різний спосіб переплітаються між собою і спонукають людину опанувати життєсвіт, долати перешкоди і здійснювати плани.

Ще одна важлива проблема в феноменологічній соціології – це криза впевненості та шляхи її подолання. Знання людини є обмеженим. Немає жодної людини, яка знає все. Така обмеженість усвідомлюється і проявляється, коли змінюється оточення. Наприклад, коли людина опиняється в іншій країні. виникає криза впевненості. Та система релевантного знання, яку ми набули в процесі соціалізації, виховання нашого досвіду, виявляється неадекватною. «В чужой монастырь со своим уставом не ходят». Через це треба змінити свої знання,доповнити до релевантного знання необхідне. Перш за все, вона має опанувати нову мову в лінгвістичному і символічному сенсі. Людина має навчатися і набувати звичок активного застосування кодів іншої культури для досягнення своєї мети: порозумітися, відчувати себе адекватним в новій ситуації. Криза впевненості пов’язана з тим, що підривається довіра до «мислення як завжди».

Після смерті Шюца повсякденність почав вивчати такий напрям соціології як етнометодологія.

Структура життєсвіту:

1. Ядро - це базисне знання, а саме знання власного тіла, знання стандартних ситуацій діяльності.

2. структура релевантностей, за допомогою якої формуються зони реальностей. Зони реальностей так само можуть бути структурованими просторово, часово і соціально.

3. Типологічне структурування предметного та символічного середовища діяльності. Типологічне – тобто позбавлене унікальності, своєрідності, неповторності.

Кожна ситуація в рамках Лебенцвейт є єдністю базисного знання, структури релевантностей і структури типів.

Життєсвіт – це донаукова дійсність, перша найближча реальність, самозрозуміла для людини, яка перебуває у природній настанові. Природна настанова – це уявлення по те, що соціальні відносини складаються з Его і АльтерЕго, тобто, що ми живемо світі, населеного іншими людьми і наше існування є співіснуванням. Ми маємо порозумітися, спільно діяти.

Людина постійно бере участь у лебенцвельті через своє тіло. Є обмеження втручання в життєсвіт. Це можуть бути предмети, а також дії і наслідки дій інших людей. Те що чинить опір або можна, або не можна подолати.

Лебенцвельт не є приватним, а є інтерсуб*єктивним світом, є основою для життя в мітвельті – спільно.

Через Лебенцвельт ми можемо отримати знання про ближніх людей, їхні переживання, мотиви, фантазії. І можемо самі висловити свої переживання, мотивацію, «поплакатися в жилетку». Знайти співбесідника для людини є дуже важливим.

Лебенцвельт включає в себе природу, соціальний світ і культурний світ. Соціальний і культурний світ є смислонасиченими світами і саме через них людина перетворює природні речі на культурні об’єкти, людські тіла на ближніх людей (не просторово), а рухи – на дії, жести, повідомлення.

Лебенцвельт підлягає тлумаченню людиною.