Історія української культури

Тема: Історія української культури як навчальна дисципліна

Лекція 1.1: Предмет і завдання курсу «Історія української культури»

План

Навчальна дисципліна «Історія української культури» ставить за мету СФОРМУВАТИ у студентів світогляд ,системне знання культурологічної проблематики та розкриття специфіки укр. к-ри через логіку її історичного становлення та в контексті європейського та світового культурного простору.

• Історія слова "культура", його сучасні значення. Культура як об’єкт дослідження культурології

• Проблема визначення культури

• Культура і цивілізація

Терміни та поняття:

артефакт, дефініція, духовна культура, етнографія, етнологія, концепція, матеріальна культура, метод, парадигма, сакральність, семантика, смисл, соціалізація, сублімація, утопія

Починаючи курс «Історія української культури», необхідно насамперед визначити, що таке «культура». Це тим більше необхідно, що під поняттям «культура» в різних випадках криється різний зміст.

Слово "культура" останнім часом — одне з найчастіше вживаних. Воно не сходить зі сторінок газет і журналів, вживається у промовах політичних діячів, філософських і наукових трактатах. Уже стали звичними заклики до підвищення культури парламентських і політичних дискусій, відродження духовної і національної культури, зростає неспокій з приводу занепаду загальної культури населення тощо. Мабуть, не існує політичних партій і громадських рухів, що у перспективних програмах не передбачали б заходів, спрямованих на піднесення культури. Проте "культура" — не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися

жодна сфера теоретичного знання про суспільство, тим паче на сучасному етапі, коли об'єктивні процеси суспільного розвитку проблематику культури висувають на передній план. Що ж таке культура?

Не випадково тому фахівці налічують від 150 до 250 визначень культури в різних наукових областях

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і та ін. У більшості лінгвістів не викликає сумніву, що латинське слово "cultura" походить від "соїеге" curet у значенні: піклуватися, удосконалювати, шанувати, заселювати. Деякі значення цього слова пізніше трансформувалися у самостійні поняття: заселення, олюднення — у colonus (колонія), шанування, поклоніння — у cultus (культ). Проте у всіх випадках раннього вживання слова "cultura" воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством — основою існування античної цивілізації. Перше згадування цього слова ми знаходимо у Марка Порція Катона Старшого (234—149 pp. до н.е.), автора однієї з перших праць про сільське господарство "De agri cultura" -- "Агрикультура" (переклад українською подається зазвичай як "Про сільське господарство" або "Про землеробство") яка дійшла до наших днів.

Більш повно це слово почав використовувати римський оратор Цицерон. Майже з самого початку існування слова cultura почало практикуватись і його метафоричне, називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його переносне вживання в контексті тематики суто духовних аспектів людської життєдіяльності. Вже Марк Туллій Ціцерон (106—43 до н.е.) говорив про "культуру духу і розуму". У його роботі "Тускуланські бесіди" стверджується, що "культура розуму є філософія".Вже Ціцерон у думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Але сьогоднішнього значення поняття «культура» набуло лише з ХVІІІ століття н.е.

Протягом всієї історії розвитку філософської думки культура в тому чи іншому аспекті була предметом вивчення різними мислителями, літераторами, істориками. Первісне поняття культури, що існувала в стародавніх цивілізаціях Китаю (поняття "жень") і Індії (поняття "дхарма") означало насамперед цілеспрямований вплив людини на навколишнє його природу. Включало воно також і виховання та навчання самої людини. Філософи стародавньої Греції бачили в "пайдейе", тобто "вихованості", яку вони вважали синонімом культури, головне свою відмінність від "некультурних" варварів.

Однією з популярних і детальних систематизацій визначень культури є систематизація, запропонована американськими науковцями А. Кребером і К. Клакхоном. У 1952 р. вони видали дослідження під назвою "Культура. Критичний огляд концепцій і визначень", у якому був проведений аналіз понад 150 відомих на той час визначень та концепцій культури. У 1963 р. А. Кребер і К. Клакхон перевидали свою книгу в новому варіанті, значно розширивши перелік інтерпретацій культури в основному за рахунок найновіших на той час. До сьогодні ця робота багатьма науковцями вважається найавторитетнішою зі своєї теми (принаймні в англомовній науковій традиції).

Деякі дослідники відносять початок історії сучасного поняття "культура" до другої половини XVII ст., коли воно було використано в працях С. Пуфендорфа (1632— 1694) для означення результатів діяльності суспільної людини. При цьому німецький автор демаркував (відділяв) і навіть протиставляв "природну" людину і людину культурну, внаслідок чого поняття культури набуваю значення чогось позаприродного, штучного. Слід сказати, що такий сенс поняття культури (як чогось протиприродного) зберігався тривалий час. Одне з найвідоміших і найпопулярніших визначень культури навіть стверджує, що культура — це те, що не є природою. І тільки у XX ст. (точніше — у його другій половині) почали набувати поширення наукові концепції, в яких культура в цілому (і навіть технічний розвиток) не протиставлялася природі, а розумілась як етап або варіант її розвитку. Однак, повертаючись до історії сучасного поняття "культура", слід зауважити, що більшість науковців сходяться на тому, що цю історію все ж таки слід починати не раніше кінця XVIII — початку XIX ст., коли воно стає загальновживаним принаймні в кількох європейських мовах, насамперед німецькій, англійській, французькій. У східнослов'янських мовах слово "культура" починає активно вживатись

ще пізніше.

А.Кребер і К.Клакхон поділили визначення культури на шість великих груп, позначили ці групи буквами латинського алфавіту (А, В, С, D, Е, F) і дали кожній групі найменування відповідно до загального типу визначень, які в неї входять: А — описові, В — історичні, С — нормативні, D — психологічні, Е — структурні, F — генетичні. Крім того, деякі з груп, у свою чергу, поділяються ще на підгрупи.

А — описові визначення. Визначення цієї групи грун

За словами соціолога К. Янга, „ культура — це форми звичної поведінки, спільні для групи, громади або суспільства. Вона складається з матеріальних і нематеріальних елементів".

американський соціолог П. Сорокін: „У найширшому сенсі слово „культура" означає сукупність усього, що створене або модифіковане свідомою або несвідомою діяльністю двох чи більше індивідів, які взаємодіють один з одним або впливають на поведінку один одного";

В. Бекет: „Культура — це стійкі вірування, цінності й норми поведінки, які організують соціальні зв'язки і роблять можливою спільну інтерпретацію життєвого досвіду";

Б. Маяіновський: „Культурою є успадковувані Винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї та цінності";

К. Юнг: „ Культура — це спільний і прийнятий спосіб мислення".

філософ Вільгельм Фрідрих Оствальд уважав: „Те, що відрізняє людину від тварин, ми називаємо культурою".

Альфред Луіс Кребер: „Культура — це вся повнота діяльності суспільної людини".

Смисловий простір культури визначають три складові його осягнння:

* Життєво творче (обробіток);

* Освітньо-виховне;

* Культове.

Продолжить с Федоровой 11-12

Доволі цікавими є роздуми, що намагаються з’ясувати спільне й відмінне між культурою та цивілізацією. І хоча на ужитковому рівні понять «культурний» та «цивілізований» тотожні, в сучасному розумінні цивілізація має більш вузьке значення. Слово "цивілізація" походить від латинського слова civilis, що, в свою чергу, утворилося від латинського civis — "громадянин". Словом civilis — "громадянський", "державний", відповідно, означалось те, що належить людині як громадянину держави, що стосується її як громадянина.

В європейських мовах термін "цивілізація" для означення культурного історичного процесу і його досягнень усталився на межі XVIII—XIX ст. Уже французькі філософи-просвітники називали "цивілізованим" суспільство, засноване на началах розуму і справедливості. З того часу термін "цивілізація" почав широко вживатись нарівні з терміном "культура".

Досить поширеною була і є до сьогодні (особливо в англомовній і франкомовній науковій традиції) практика використання терміна "цивілізація" як цілком синонімічного термінові "культура". Таким розумінням цивілізації уможливлюються вирази на зразок: "людська цивілізація", "антична цивілізація", "європейська цивілізація", "давні цивілізації Сходу" тощо.

Проте майже відразу була започаткована і практика наукового протиставлення культури і цивілізації. При цьому з власне культурою асоціювалась так звана духовна культура, а з цивілізацією співвідносились зовнішні, матеріальні аспекти людського життя. Особливо характерною така позиція виявилась для німецькомовної науки. Специфіка "німецького погляду" значною мірою може бути пояснена тогочасним політичним станом Німеччини, її політичною роздробленістю. Демаркацією понять культури і цивілізації німецькі науковці намагалися своєрідно обгрунтувати культурну єдність німецької нації. Пізніше в марксистській традиції термін "цивілізація" також використовувався для означення тільки матеріальної культури.

Разом з тим деякі вчені почали використовувати термін "цивілізація" для означення тільки певного етапу культурного розвитку.

Узагальнюючи, перелічимо всі викладені варіанти семантичного співвідношення понять "культура" і "цивілізація":

• цивілізація як загалом синонімічне до культури поняття;

• цивілізація як матеріальна культура;

• цивілізація як один із складових етапів культури;

• цивілізація як етап історичного розвитку, що приходить на зміну культурі.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків

інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Структура культури

Функції культури

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші – не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функцій культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова – засіб спілкування людей; літературна мова – важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру.

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої

Історія української культури

Тема: Історія української культури як навчальна дисципліна

Лекція 1.2 Українська культурологічна думка: шляхи становлення й основні тенденції розвитку (як розвиток європейської духовно-теоретичної традиції)

1. Феномен українського менталітету

2. Екзистенціально-антропологічні начала осягнення культури «філософії серця» Г.Сковороди.

3. Історико-культурний напрям укр. культурології.

4. Шевченко Т.

5. М.Драгоманов.В Липинський. М.Грушевський. Д. Яворницький

6. Культурологічна палітра творчості І.Я. Франка.

7. Концепції української культури вчених-емігрантів ХХ ст..

8. Українська культура сучасна.

Проблема соціокультурної ідентичності в мультикультурному суспільстві. ???

Терміни та поняття:

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців.

Виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об'єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв'язку його із загальнолюдським;

по-четверте, об'єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це неприпустимо, хоча, інколи траплялося і таке. На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості (кіно, телебачення тощо). Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвиткові на передній план. Це й буде неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

і, по-п'яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історії певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову і, вже починаючи з XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон (кінець XVIII—кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-ті роки XX ст.); трагедією в лещатах сталінщини (30-ті — середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження. Такий підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу. (1)

Про самі періоди розвитку української культури поговоримо у наступних лекціях.

Феномен українського менталітету

(близькі за значенням по­няття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розгля­дають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній тра­диції. Так, уже стали стереотипними твердження про "темпера­ментність італійців", "холодність англійців", "впертість фінів", пристрасть українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагетті. У всіх наведених прикладах ми маємо справу з особ­ливостями різних національних менталітетів.

Проблема українського менталітету як унікальної субстанціальності народного світовідношення, що забезпечує ідентичність нації на різних відрізках історії, завжди була над актуальною в українській етнофілософії, такою залишається вона і сьогодні.

І. Ментальність: визначення і суть поняття.

Незважаючи на те, що термін "ментальність", вже порівняно давно використовується у понятійно-категоріальній системі філософських знань в якості одного із найважливіших, він ще не в повній мірі досліджений. Пояснення такого ступеня розробки поняття "ментальність" необхідно шукати насамперед в історії та умовах появи його в арсеналі філософських досліджень, а також в особливостях еволюції традиції дослідження проблеми ментального.

Поняття "ментальність" пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens, - "розумовий", "розум", "думка" або "інтелект". В англійській мові слово тепіаіііу означає "розум", "інтелект", "розумові особливості", "міра інтелектуальної енергії", "напрямок мислення", "характер" або "спрямування інтелекту". Отже, виходячи з самої етимологиї слова. Зміст ментальності міститься у когнітивній сфері та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє дана спільнота. Разом з віруваннями знання створюють уявлення про навколишній світ, який є фундаментальним, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту [8, с. 94].

Видатний український філософ Д. Чижевський у праці "Нариси з історії філософії на Україні" дає визначення народного світогляду, яке фактично збігається із визначенням ментальності. Так, за Д.Чижевським, народний світогляд є національно зумовленим ставленням даного народу до світу та життя. Він виявляється в тому, що цей народ любить, чого в житті уникає, що в людині найвище цінує, до чого ставиться негативно. Національний світогляд - сполучення певних надісторичних та історичних елементів. Він не є сталою, закостенілою структурою, адже "і впливи чужих культур і великі зміни у власнім житті - все це накладає свій відбиток на психіку народню"[36, с. 16]. Водночас дослідник звертає увагу на те, що не можна цілковито ототожнювати народний характер і світогляд, бо кожна нація має різні психологічні типи людей, соціальні, місцеві та інші відміни, які значно ускладнюють національне обличчя народу [36,с. 16].

В українській традиції, що складалася у діаспорних історико-філософських школах, поняття "ментальність" трактується як "національна вдача" чи "вдача народу". Саме вона, як стверджує дослідник Н. Григорів, "є тим спільним, що є у всіх народів, що їх об'єднує в один людський тип, а у відношенні до других народів, до всього людства є тим, чим народи відрізняються один від другого" [31, с. 18].

Досить часто у науковій літературі зустрічаються такі визначення, як "дух народу", "духовний склад нації, "національний характер", що за своїм змістом практично є нічим іншим як історичними попередниками сучасного поняття ментальності. Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі, на її основі виникає відчуття національної ідентичності.

За переконанням більшості філософів вже на перших етапах формування етносу виникають певні психоповедінкові архетипи. Архетип – первинні природні образи, ідеї, преживання, властиві людині як суб’єкту колективного несвідомого. Вони приутні в генах і передаються з покоління в покоління. В подальшому, в ході історичного процесу, вони, безсумнівно, модифікуються. Проте через зв'язок часів зберігається певний психоповедінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дає змогу народові зберегти собітотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через всі "малі Апокаліпсиси" історії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу. Цей інваріант і є ті важко вловні особливості національного характеру, фінансовані на рівні найдавніших архетипів світосприйняття та поведінки, що в метафізичній площині звуться "духом нації", "душею народу".

При теоретичному обґрунтуванні терміна "ментальність" важливо сформулювати розбіжність між поняттями "менталітет" і "світогляд", як відображення двох рівнів духовності: психологічного та філософсько-теоретичного. Ментальність - це сукупність настанов, схильностей індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати і сприймати світ певним чином, дещо відмінним від сприйняття іншими соціальними спільнотами, стійкі характерні властивості народу, народності. Дані стереотипи духовності залежать від народних традицій, національної культури, соціального досвіду, нарешті, екологічного довкілля людини і здебільшого діють на рівні несвідомого, психологічного реагування та застосування. Менталітет - це традиційний вияв світосприйняття людиною, нацією, народом, зумовлений історичним досвідом і національною культурою. Цим визначаються його місце та значення в духовності народу чи людини [31, с. 20].

Поняття світогляду містить у собі трактування, як правило філософсько-теоретичного, інтелектуального освоєння світу людиною чи нацією і ґрунтується на світоглядних знаннях, оцінках, переконаннях та принципах практичної діяльності людини. Його носіями й виробниками є спеціально підготовлені верстви інтелігенції, духовної та політичної еліти, яка виступає продовжувачем соціального прогресу нації [31, с. 20].

Загалом можна стверджувати, що більшість вчених досліджуваного нами періоду (на відміну від сучасних науковців) не вбачають різниці між поняттями менталітет, ментальність і національний характер. Дана проблема стала предметом дисертаційного дослідження А. Кравченко, яка, зокрема, зазначає, що менталітет є системою соціально-психічних елементів, як свідомих, так і підсвідомих, що продукують певний тип світосприйняття, інтерпритації та поведінки спільноти та впливають на всі сфери життєдіяльності нації. За нею, основними структурними компонентами менталітету є ментальність як спосіб мислення і національний характер як спосіб виявлення особливостей ментальності у діяльності [16, с.6].

Ментальність нації, як специфічний спосіб сприйняття (аперцепцй) і розуміння (інтерпретації) народом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин, виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Ментальність має практичний напрям: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й розвивати, а чого уникати, як вижити і утвердити себе у довколишньому світі.

Досвід, котрий нація здобуває у процесі свого становлення, є унікальним і не може бути повтореним ніякими іншими утвореннями. Здобуваючи досвід, нація утворює свою власну історію, і ця творчість виступає як творіння унікальних смислів, творіння певного, притаманного виключно їй, поля культури. Цьому полю культури властиві певні цінності, особливі правила інтерпретації та дефініції, що викликані специфікою людей та зв'язків, які вони утворюють. Це поле культури і дозволяє нації усвідомлювати себе як цілісність, а також творить ментальність кожної нації [31, с. 27].

Сьогодні проблемами ментальності займаються М.Попович, Легенький.

Риси української ментальності.

Федорова.

Дослідники українського менталітету одностайно підтверджують його емоційно-почуттєвий характер, "кордоцентричність", що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна до такої активно-рефлексивної настанови, як аскеза — послідовне тривале зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на трансцендентну далечінь.

Мабуть, доречно повністю відкидати споглядально-рефлексивну постанову української психіки. Наявність її підтверджує хоча б багатовікова традиція філософської рефлексії в Україні, зокрема і від учених Києво-Могилянської академії, Г.Сковороди і дотепер. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало як довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до вневненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.

Такі фактори формування української душі, як геопсихічний та історичний, поволі змінюються, сприяючи на сучасному етапі активізації вдачі співвітчизників. Наприклад, економічна криза в Україні, боротьба за державну незалежність сприяють саме активній настанові щодо відродження довкілля. Культороморфічний чинник української душі — це послаблений вплив Заходу та певний євразійський вплив з усталеними пасивними настановами світосприйняття. Сьогодні цей останній вплив значно менший. По-перше, він критично переосмислюється, а по-друге, в самій Росії тривають активні перебудовчі процеси.

Мабуть, найцікавіший фактор становлення психіки українця — соціальний феномен "спільноти", "малого гурту", об'єднаного емоційно-почуттєвого, а не "спілки" на підвалинах єдиної мети. Із цим пов'язаний індивідуалізм українців, докорінно відмінний від колективістської психології росіян.

Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та недопустимості насильства влади — чи не найстійкіший інваріант української душі, а отже, і національного характеру впродовж усієї трагічної історії України. Звідси — непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до волі.

Отже, Україна отримує довгожадану можливість привести у відповідність організаційні форми політичного життя до національного характеру свого народу. На порядку денному — побудова суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про "Волю, Правду, Долю". http://readbookz.com/book/210/7956.html

Архетипи української ментальності

1. Дороги (у края, на шляху, на зламі істор. процесів; народжуєшся в одній державі, одружуєшся в др. помираєш в третій… козацтво )

2. Сонця – вогню, врожаю.

Каравай символ Сонця, врожаю, чоловічого начал, 3 ярусний.

3. Обійми – рушник символ обіймів –жін. начало – ніби руки; знаки (символи) – вишиванка.

4. Кобзаря – не бачить, а відчуває. Оспівують Україну, оплакують її долю, долю жінки.

Архетипи чоловічого і жіночого (по 2 ?)

Ч - козак – герой

Ж – Софія київська, мозаїка Оранта – захисниця, берегиня, тил усього Ч. з другог боку –берегиня укр. традицій. Руки вверх найти.