Лекція №2. Розуміюча соціологія Макса Вебера та її сучасна інтерпретація

1. Проект розуміючої соціології та її основні категорії

• соціальна дія

• суб’єктивний смисл

• ідеальний тип

• типи соціальної дії

2. Методологічні засади розуміючої соціології: принцип свободи від ціннісних суджень та віднесення до цінностей.

3. Влада і панування.

4. Ренесанс соціології Вебера (60-70 роки):

• проблема раціональності (формальна та матеріальна);

• парадокс раціоналізації

1.Соціологія вимагає:

• зрозуміти дійсність в її різноманітності

• встановити культурну значущість феноменів дійсності

• пояснити чинники їхньої історичної неповторності

За Вебером ані економіка, ані культура не є первинними. Його задача є констеляційною (констеляція – безліч рухів в різних сферах) – опис багатомірності. Суттєве від несуттєвого в соціумі відрізняється повторюваністю.

Соціологія за Вебером – це наука, яка намагається зрозуміти соціальну дію за допомогою інтерпретацій.

Соціальна дія має такі характеристики: 1) інтерсуб’єктність; 2) очікування; 3) суб’єктивний смисл.

Субєктивний смисл – наміри діючих осіб по відношенню одне до одного. В конструкції ідеального типу «смисл» - це дії вигаданих осіб в абстрактній конструкції.

Ідеальний тип долає історичні межі. Це теоретична конструкція, в якій представлені певні процеси, які відповідають інтересу епохи.

Соціальні факти – відхилення реального соціального феномену від можливого, фактичного від належного, а також чинники такого відхилення.

Отже, ідеальний тип пов’язує дві сфери людської культури, а саме ціннісно-нормативну і емпірично-буттєву.

Ця проблема своїх коренів сягає ще з філософії Девіда Юма, який розділив існуюче і належне (существующее и должное). Потім цю проблему підхопив Кант. У Канта категоричний імператив завжди формулюється в формі: «…, як би хотів ти, щоби ставились до тебе». Тобто сягає категорій належного, можливого, правильного. Вебер взагалі неокантіанець. Він дуже поважно ставиться до вчення Канта.

Отже як він формулює типи соціальної дії? Ви їх знаєте: два раціональних – цілераціональний та ціннісно-раціональний, і ще два – афективна і традиційна. Афективна дія також називається реактивною, бо це реакція на щось. Традиційну та афективну Вебер розглядає найменше. Зосереджується на двох типах – ідеальних типах раціональної дії. В природі такого не існує. Проте – це дуже ефективна модель, яка дає нам можливість порівнювати ситуацію і факти з мисленєвим конструктом.

Отже, цілераціональна соціальна дія орієнтована на мету. Це дія «ціль-засіб». Здійснюючи цю дію індивід осмислює поведінку іншої людини, а також функціонування предметів зовнішнього життя (артефакти, опредметнення діяльність іншого в нормах, фактах, предметах). Передбачення реакції на дію, як умова і засіб для досягнення власних продуманих цілей. Тобто те, що ми осмислили і те, що ми передбачили є умовою і засобом для наших подальших дій.

Далі: цілераціональна дія здійснює прорахунок, діалектику мети, засобів та наслідків. При чому наслідки можуть бути прямі, а є побічні наслідки. (Якщо ви мене зараз роздратуєте своє поведінкою, то я вас вижену і це буде прямий наслідок. А є побічним негативним наслідком тут наприклад є те, що ви не ознайомитесь з дуже цікавою та корисною соціальною теорією. Проте, якщо ви не хочете бути соціологом, а хочете бути директором палатки, то Вебер вам не потрібен. І даний засіб не є потрібним для вашої цілі.) Остання ознака цілеравціональної дії – аналіз можливих альтернатив. Тобто, людина не існує в одномірному просторі, аналізує можливі альтернативи.

Цінніснораціональна дія ґрунтується на свідомій дії орієнтовану на цінність – етичну, естетичну, незалежно від успіху. Успіх в розуміючій соціології розташовується в цілераціональній дії. Цінніснораціональна дія орієнтована на підпорядкувана виконанню заповідей, писаних і неписаних правил, морального закону за умов, якщо вони стають цінністю для особи.

Емоційно-афективна дія визначається афектами та емоціями, характеризуються відсутністю раціональної орієнтації, а традиційні дії підпорядковані звичкам і традиціям.

Також Вебер виокремлює історичні типи і соціологічні типи. До категорії історичних типів входять історичні ознаки того чи іншого історичного явища: капіталізм, античний поліс, середньовічне місто, сучасна держава. А до соціологічних належать абстрактні понятійні конструкції: панування, бюрократія, церква тощо.

Принцип свободи від ціннісних суджень. Критерієм упорядкування соціальних фактів є цінності. Цінність – це здатність індивіда розпізнавати, ранжувати соціальні феномени через віднесення їх до цінностей. В науці є принцип об’єктивності. У Вебера є стаття «Об’єктивність соціально-наукового і соціально-політичного пізнання».

2. Головною методологічною вимогою аналізу дійсності Вебер вважає три позиції, три умови: ми вивчаємо соціальний феномен через інтерес, цінність значення і ціннісну культуру.

Індивід не може бути незаангажованим. Нас виховують в сім’ї, нас виховує школа. Тобто будь-яка людина є громадянином. Проте, коли вчений досліджує соціальний світ, то він нав’язує соціальному світові свої ціннісні орієнтації. Вебер каже, що це природа людини. Ми не можемо бути поза цінностями. Проте ми не можемо нав’язувати об’єктивному дослідженню наші ціннісні критерії. Через це Вебер вимагає дотримання принципу свободи від ціннісних суджень. Цей принцип про чітке виокремлення в процесі соціологічного дослідження емпіричних фактів від цінностей, істинності від значущості. Вебер вважає, що істинність емпіричних фактів тобто їхнє об’єктивне існування і їхня значущість належать до різних гетерогенних площин.

3. Вебер розділяє владу і панування. Загальним в цих поняттях є те, що воля однієї особи підкорює волю інших. Тобто їх об’єднує те, що вони виходять з волі одного і спрямовані на волю іншого. Відмінність у тому, як діє ця воля.

Влада – означає будь-яку можливість стверджувати власну волю,не зважаючи на спротив і не рефлексуючи щодо підстав для влади. Тобто «я здійснюю свою волю попри все, не зважаючи ні на що». Влада діє за допомогою сили в різноманітних способах її застосування. Влада і панування мають ієрархію. Це ієрархічні соціальні створення. Той, хто посідає вищу сходинку ієрархії може владу вжити, тоді коли вважає за потрібним. Отже, влада своїми діями придушує, розтрощує, паралізує вольові прагнення, конфронтуючих з нею сил. На цьому ґрунтується її шанс і за такою схемою розгортаються перевороти, заколоти, придушення. Адже ситуація, коли влада не легітимна, то сила є найважливішим фактором перемоги.

Панування – інституційні форми влади і передбачає диференціювання суспільства на панівні класи і підпорядковані, а також виокремлення особливо управлінського апарату. Панування виникає з появою держави, яка монопольно володіє правом застосовувати силу щодо своїх підданих. Панування відрізняється від влади жорстко закріпленою ієрархією. Панування вимагає легітимації та консенсусу у вигляді взаємного визнання правил та порядків.

Вебер за допомогою ідеально-типового методу виокремлює три типи панування: легітимний – панування має раціональний характер, ґрунтується на визнанні порядків та правових передумов здійснення панування; традиційний – легітимація ґрунтується на вірі у святість і недоторканність традицій; харизматичний – легітимація на основі визнання сильної особистості.

Кожна з досліджуваних форма панування має свою соціологічну структуру. Легальне панування характеризується раціональним бюрократичним управлінням. Традиційне панування припускає корпоративне, кланове управління. В харизматичному може варіювати структура в залежності від історичної ситуації.

Критерієм модернізації держави Вебер вважав розгалужену структуру чиновників бюрократичного апарату.

4. Ренесанс теорії Вебера пов'язаний з двома датами: 50 років з дня смерті і 100 років з дня народження Вебера. Це припало на 60-70 роки і було пов’язано з новим станом капіталістичного суспільства, яке називалось суспільство споживання, гедоністичне суспільство, криза свідомості. Це діагноз епохи. Ці ознаки трансформації капіталістичного суспільства пов’язані були із руйнацією таких засад як етика індивідуальної праці, приватна ініціатива, особиста відповідальність.

Саме на 60-70 роки припадає виникнення такого феномену в житті західного суспільства як контркультура. Ідеологи контркультури виходили з тотальної війни проти трудової етики і з заперечення цінності праці, тобто те на чому ґрунтувалась капіталістична культура.

Неоконсерватори казали в цей час: до чого призвели трудова етика, дух капіталізму? До зростання злочинності, руйнації сім’ї, сексуальної революції, руху хіпі.

Дуже слушною тут виявилась методологія Вебера, яка будувалась на двох різних рівнях соціального дослідження: конкретно-емпіричного та абстрактно-теоретичного.

Панівною проблемою цей час стала проблема раціональності і раціоналізації.

Раціональність – це спроба людини логічно, послідовно, аргументовано пояснити щось чи зробити щось.

Вебер виокремлює формальну раціональність та матеріальну раціональність.

Формальна раціональність пов’язана з тим, що вона орієнтується на форму і ігнорує зміст, матерію. Це послідовне упорядкування соціальних інтересів певним ідеям. Формальна раціональність – це історичне утворення. Вона здійснюється за Вебером в умовах економіки капіталістичного суспільства, де виокремлюється економічна сфера і господарство орієнтована на рентабельність на основі розрахунку.

Матеріальна раціональність притаманна традиційним суспільствам, де економіка керується не розрахунком, а традиціями та цінностями, а не за законами і правилами.

Раціоналізація – це тенденція історичного процесу. Носієм є соціальна служба. Метою раціональності є формування несуперечливої , внутрішньо упорядкованої системи взаємин.

Проблема раціональності – це поле вивчення для сучасної соціології. Два напрямки вивчення даної проблеми: розвиток структур раціональності і поглиблення раціоналізації.

Розвиток структур раціональності: здійснюється процес інституціоналізації різних сфер людського життя – господарства, економіки, науки, освіти, політики, проф. діяльності та іншого. Розвиток структур здійснення як розподіл видів діяльності, нормування та стандартизації діяльності. Процес раціональності пов'язаний із зростанням цілераціональної дії, її експансії, поширення і через зростання соціальної ролі науки, її проникнення в управління, побуту.

Поглиблення раціоналізації відбувається через політичне і бюрократичне панування. Парадокс раціоналізації. Те, чого прагнуло просвітництво з рештою призвело до першої світової війни.

Парадокс раціоналізації Вебер пов’язує з розчаклуванням світу. Наука, яка проникає в суть і дає відповідь на питання, призводить до розчаклування світу, яке відображене, на думку Вебера, в таких культурних феноменах: перетворення первісної магії в релігію, не розвинена релігія перетворюється в розвинену, а потім світову релігію. Також виникає філософія і наука – іррелігійність світу.

Раціоналізація призводить до втрати смислу і свободи.